Про зовнішню агресію
2016 рік має стати періодом пошуку алгоритму розв’язання кризи, спричиненою агресією Росії проти України. Ставки непомірно зросли. Окрім війни за незалежність, яку веде Україна на Сході, з’явилися вже й інші точки напруги – Сирія та Туреччина. Близький Схід протягом десятків останніх років відігравав роль перехрестя зіткнення інтересів різних геополітичних важковаговиків. Росія досить тривалий час, по суті з моменту розпаду СРСР, вела себе досить пасивно у цьому вибухонебезпечному регіоні. Втягнувшись в сирійську авантюру, вона по суті кинула виклик усьому цивілізованому світу. Проте, піднявши ставки у своїй геополітичній грі, жодної цілі, окрім чергового підняття урапатріотизму всередині власної країни і відведення уваги власних громадян від внутрішніх проблем, Кремль не досяг.
З Туреччиною ще складніше. Відоме народне прислів’я стверджує, що «раніше чи пізніше рушниця, яка висить на стіні, вистрелить». Так трапилося і у випадку з постійними провокаціями повітряно-космічних сил РФ на кордонах з її сусідами. Збитий турецькими військово-повітряними силами бомбардувальник Су-24 показав, що насправді «король то голий». Піти війною проти всього Північно-Атлантичного Альянсу, членам якого є Анкара, не насмілився навіть В.Путін, який звик виступати в ролі такого собі мачо на російських телеканалах та на міжнародних зустрічах, про які ще з горем навпіл якось вдається домовлятися лавровсько-чуркінській дипломатії.
Чи може Україна самотужки відновити status quo, який існував до лютого 2014 року? Шанси мізерні. Проте зовнішньополітичне середовище наразі сприятливе як ніколи раніше. То що ж має робити офіційний Київ?
По-перше, відмовитися нарешті від фейкових мінських домовленостей, які, хоча й дали певний перепочинок у вигляді хиткого перемир’я, проте завели ситуацію в статус цуг цвангу. Причому приводів Кремль дає більше, ніж достатньо.
По-друге, посилити політико-дипломатичні зусилля, спрямовані на пошук дієвого формату врегулювання російської кризи. Як перший крок, варто вести мову про формування коаліції країн, найбільш зацікавлених у протидії імперській політиці Путінського режиму. Наразі можна припустити, що окрім США, Туреччина, Польща та Литва найбільше зацікавлені в формуванні такого антипутінського м’якого союзу. Наступні кремлівські провокації, яких вистачає, а також ескалація ситуації в Сирії і, можливо, на Сході України чи в інших куточках Європи, зроблять цю ідею архіпривабливою й для багатьох інших.
По-третє, продемонструвати нарешті волю до відновлення власної територіальної цілісності. Стратегія повернення Криму та Стратегія відновлення державності на Донбасі мають бути в пріоритетному порядку розроблені Урядом, з урахуванням позиції всіх зацікавлених сторін, в першу чергу переселенців та внутрішньо переміщених осіб, і стати основою для системної роботи в цьому напрямку. Не справа активістів підривати ЛЕПи або волонтерів ловити контрабандистів на лінії зіткнення. Це – завдання держави. Водночас, кожен громадянин України, не залежно від того справжній він патріот, чи вражена кремлівською пропагандою людина, повинен відчувати свою потрібність Україні.
По-четверте, протистояти антиукраїнській пропаганді. За сучасного рівня розвитку інтернетних технологій, інформаційна війна стала ключовим інструментом для досягнення своїх цілей агресором, який використовує методи гібридної війни. Тому, незважаючи на по суті провал проекту, який в народі охрестили «Мінстець», держава зобов’язана навчитися протидіяти навалі пітерських тролів та висококласних кремлівських пропагандистів і змінити несприятливий поки для нас баланс сил на інформаційному полі. Поєднання зусиль українських та іноземних ЗМІ, блогерів, експертів, аналітиків, розвідки тощо – запорука успіху в цій непростій але надважливій справі.
Водночас, перемога на зовнішньому фронті не можлива без прориву в питанні перезапуску країни.
Про олігархат
За останні 15-20 років владу в Україні перебрали на себе фінансово-промислові групи, які по суті володіють практично всім національним багатством України і мають монопольний вплив на політику. За останнім дослідженням ТПП, опублікованим 26 листопада 2015 року, понад 70% податкових надходжень до Зведеного бюджету формує малий та середній бізнес (МСБ). Він же забезпечує біля 80% робочих місць для працюючих у суб’єктах господарювання. Натомість у Верховній Раді України немає жодної політичної партії, яка би фінансувалася МСБ і була виразником його інтересів.
В результаті маємо постійні намагання провести так звану податкову реформу, яка би поставила МСБ в стан анабіозу, 142 місце з 174-х, на якому перебуває Україна в огляді сприйняття корупції Transparency International (нижче таких країн, як Уганда, Нікарагуа і Нігерія), 83 місце з 189-ти у рейтингу Doing business (після Косово, Боснії і Герцеговини, Киргизії, Вірменії, Росії і Білорусі), постійні чвари в парламенті, непрацюючу судову та загалом правоохоронну системи, і, як наслідок, - такі ганебні явища як рейдерство, тітушки, підвищення побутової злочинності тощо.
Для того, щоб корінним чином змінити ситуацію всередині країни і підготувати основу для відновлення територіальної цілісності, слід здійснити низку першочергових кроків.
По-перше, малий і середній бізнес повинен нарешті усвідомити свою відповідальність за долю країни. Навчилися фінансувати оборону і благодійні проекти, час перейти й до системної роботи, спрямованої на створення альтернативи олігархічним та вождистським полтпроектам. Лише ідеологічні партії, фактичними акціонерами і контролерами яких є сотні і тисячі підприємців та активних громадян України спроможні здійснити перезапуск країни.
По-друге, громадянське суспільство, яке включає експертне та бізнес середовища, має сформувати технічне завдання політичним партіям на зміну системи управління Україною. Модернізувати чи проводити точкові вже запізно. Потрібно з нуля створювати державу, яка буде спроможною задовольняти потреби суспільства і належним чином управляти країною, її національним багатством та ресурсами.
По-третє, перед нинішніми керівниками України постав непростий вибір, відійти в сторону, давши можливість іншим рятувати країну, можливо навіть і допомігши в цьому, або далі чіплятися за свої крісла, дерибанити бюджет і дочекатися врешті-решт вибуху народного гніву, який змете не лише їх, а й завдасть непоправної шкоди всій Україні. Але наступний майдан, заклики до якого лунають все гучніше, не буде вже таким же мирним, як останні два попередні. Про дочасні вибори не говорить лише лінивий, про непристойний ріст статків Президента теж. Пора робити вибір, поки ще залишається напіввідкритим вікно можливостей.
Й останнє, проте не менш важливе. Україну повинні перезапускати і відбудовувати з нуля її власні громадяни. Іноземці, навіть найталановитіші, радити нам можуть. Проте доля нашої Батьківщини виключно в наших руках. Чергові пошуки варягів-всезнайок мало що нам дадуть. Хіба змиримося з тим, що Україна з суб’єкта міжнародних відносин невпинно перетворюється на об’єкт, таку собі матрицю, якою, як в тому голлівудському блокбастері, управляють зовнішні сили, не важливо з Кремля, з Європи чи ще звідкись.
Непроста місія. Проте вона цілком здійсненна для української нації, яка довела свою спроможність до самоорганізації під час Революції Гідності та в перші місяці кремлівської навали на Сході країни.
Нумо до роботи. З Новим Роком Україно! Наша доля в наших руках!