Недоторканість forever. Чому місія провалилася?

Найбільш показовим епізодом усіх баталій довкола зняття недоторканності була репліка Олеся Довгого. Довгий нагадав, що був серед тих, хто протягував рішення щодо призначення Луценка генпрокурором. Для тих, хто підзабув цей сюжет, поясню. Юрій Луценко не міг стати прокурором за діючим законодавством України – для цього йому бракувало юридичної освіти. Відтак було два варіанти: терміново всадовити Луценка за університетську парту і через 5 років повернутися до питання про його призначення або ж міняти закон. Депутати обрали останнє. І Довгий був серед тих, хто цьому посприяв.

Фото: Макс Требухов

Для чого він нагадав про це Луценкові? Навряд чи для того, аби просигналізувати: ти дещо мені винен. Радше для того, щоб наголосити: правила гри у цій країні порушують всі. І Довгий з його обвинуваченням в оборудках по київській землі – не перший і не останній. Бо краде / махлює / обдурює кожен другий. (Якщо тільки не кожен перший). «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил», і це актуально як ніколи. Адже останні три роки також розстріляли чимало ілюзій. Яких саме? Розберемо докладніше.

Передусім, зауважу, що не варто ані радіти, ані засмучуватися тим, хто радіє і засмучується через те, що Рада таки зняла недоторканність з депутатів, але не з усіх. За великим рахунком, це не має жодного значення. Довгий, Поляков та Розенблат залишаться при тих же життєвих «розкладах», що й Дейдей та Лозовий. Чому? Тому що, за ідеєю, після скасування недоторканності прокуратура отримає право на слідчі дії з фігурантом кримінального провадження, а відтак – на передачу цього провадження до суду. І ось тут і криється шанс на порятунок для підозрюваних депутатів.

Бо що таке українські суди, пояснювати, гадаю, зайве. Майже зі стовідсотковою впевненістю можна спрогнозувати, що через власну корумпованість та бюрократизм суди будуть максимально затягувати справи, водити їх манівцями і, зрештою, просто розвалювати. Доказом тому є епізод, пов'язаний з Насіровим. А з більш ранніх – справа «діамантових прокурорів», яка, по суті, не завершилася нічим. Суд відпустив підозрюваних під заставу, знявши з їхнього майна арешт. А ще постійно переносив засідання, доки це вже не стало повним абсурдом.

Власне, тут варто зробити невеличкий відступ і зауважити, що потреба зняти недоторканність з самих суддів є також вельми нагальною. Адже у випадку підозр щодо недоброчесності судді довести його провину нереально. Перевірку дій судді запускає Вища рада юстиції. Однак простий смертний зі скаргою просто так туди не потрапить. Вища рада юстиції починає діяти за поданням народних депутатів України, Уповноваженого з прав людини, місцевих органів влади тощо. Але й це ще нічого не гарантує.

Бо скільки б разів вся опозиційна частина депутатського корпусу не зверталася у часи Януковича з приводу судді Кірєєва, це мало би нульовий ефект. Власне, у лютому 2014-го, коли вже тривала Революція гідності, ВРЮ відмовлялася вивчати подання щодо Кірєєва. Юного Родіона навпаки заохочували та штовхали вгору по кар’єрній драбині.

Та навіть якщо політична кон’юнктура сприяє тому, аби Вища рада юстиції поставилася б критично до дій того іншого судді, його долю зрештою вирішуватиме Верховна Рада Україна, куди має надійти подання від ВРЮ. Як бачимо, коло замкнулося. Адже те, як саме голосуватимуть депутати, залежатиме знову таки від актуальних політичних потреб. Або від «міжсобойних договорянків». А «договорняки» у Раді процвітають – за потреби об’єднуються навіть фракції-опоненти, рятуючи від зняття імунітету не свого, а чужого депутата. І це ми побачили на прикладі вчорашніх голосувань у парламенті, котрі зайвий раз підтвердили банальну тезу: Рада «своїх» не здає.

Але повертаючись до «розстріляних ілюзій». Ще одна з них торкається електронного декларування. Який у ньому сенс, якщо відповідальність для тих, хто не може пояснити надходження своїх прибутків, так і не настає? Який сенс в утриманні за держбюджетний рахунок відповідних структур і у виплаті їхнім керівникам премій у 200 тисяч гривень, якщо мета «вивести усіх на чисту воду» все одно не досягнута? Який сенс годувати «перевіряльників», які й досі – через півроку з гаком – не можуть відзвітувати по більшості поданих восени 2016 року декларацій? (А там, де вони можуть відзвітувати і де є, приміром, ознаки несплачених податків, на заваді правосуддю стає Верховна Рада?).

…Інструмент недоторканності (а коректніше казати – імунітету) для депутатів, суддів, президента тощо замислювався як захист їх від політичного тиску. Він мав не вивищити їх над законом і над «плебсом», а лише дати гарантії спокійної роботи у разі, якщо депутат / суддя / президент працює у відповідності до своєї совісті і законів своєї країни, а не так, як від нього вимагає те чи інше політичне лобі. От що таке чиновницька недоторканність. Але в Україні її перевернули з ніг на голову. Зробивши з питання імунітету не лише індульгенцію та дозвіл на вседозволеність, а й вигідний виборчий козир.

Мало яка політична сила, балотуючись до парламенту, не піднімала на свої знамена скасування недоторканності. Це питання популярніше за будь-яке інше – за вступ до НАТО, за децентралізацію, за захист мови. Воно має дивовижну здатність актуалізуватися під час виборчої кампанії і повністю випадати з порядку денного після потрапляння політсили до Верховної Ради.

Коротка пам'ять – великий ганж українського істеблішменту. Сукупно із «раковою пухлиною корупції», про яку нещодавно говорив Єнс Столтенберг, цей «склероз» робить політичний організм України непридатним для життя. «Смерть» чинного парламенту почалася, можливо, й не вчора, але те, що у «пацієнта» надії нема, підтвердив саме «епік фейл» луценковських подань. Тож далі – лише вибори, і дай Бог, аби вони виявилися ампутацією всього віджилого, а не перезапуском тієї самої «хвороби».

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram