ГлавнаяМир

«Канцлер Німеччини Ангела Меркель Україну ніколи не здасть»

Посол України в Німеччині Андрій Мельник в інтерв'ю LB.ua про те, чи втомилась Німеччина від України і про "травму Мінськом", чи буде "Північний потік-2" і що робити з цим Києву, як почувається німецький бізнес в Україні і де знаходиться кузня запчастин до німецьких авто, а також про те, кого Берлін підтримає на виборах в Україні.

Надзвичайний і Повноважний Посол України в Німеччині Андрій Мельник
Надзвичайний і Повноважний Посол України в Німеччині Андрій Мельник

Чи є втома в Німеччині від України?

Як на мене, така теза є одним із інструментів російської пропаганди, яка періодично вкидається і нав’язується як у нашій державі, так і за її межами. Насправді ж у ФРН ніякої втоми немає, і я можу підкріпити свої слова фактами.

Так, першим лідером зарубіжної держави, який 10 квітня відвідав Берлін одразу ж після формування нового федерального уряду, за тобто протягом 3 тижнів, - був саме президент України Петро Порошенко. Якби була якась «втома», то – очевидно - не було б і такого швидкого запрошення з боку канцлера Ангели Меркель. В цілому наш президент лише за 4 перші місяці цього року в Німеччині був вже тричі! Таких аналогів просто немає і це дуже серйозний показник.

Далі буквально через місяць до України на цілих 2 дні приїжджає Федеральний президент Німеччини Франк-Вальтер Штаймаєр. І це незважаючи на те, що у цього політика є своєрідна «травма Мінськом» - в тому сенсі, що угода, в якій він був співавтором разом із канцлером, на жаль, і досі не виконується в повній мірі. Тим не менше, він відвідує не тільки Київ, а і Львів, бачить Україну із зовсім іншої перспективи: тобто не лише зруйновані російськими бомбами мости і житлові будинки (він до цього бував на сході України), він також велику українську культуру. Зрозумів, що у нашій країні масово вивчають німецьку мову, дізнався про активну німецьку меншину, відвідав школи й університети, зустрівся з нашою чудовою молоддю Тому після повернення Президент Штайнмаєр та 12 журналістів, які його супроводжували в пулі, були буквально в захопленні.

Більше того, один з перших візитів нового міністра закордонних справ Німеччини – соціал-демократа Гайко Мааса - поза колом безпосередніх сусідів – був теж до України. Маас був не лише у Києві, його вдалося переконати поїхати також і на Донбас, де він відвідав Маріуполь та прифронтове село Бердянське, де мав дуже емоційну зустріч з його мешканцями (а це лише 74 особи із понад 1200 до російського вторгнення)

Перший зарубіжний візит міністра члена німецького уряду, який відповідає за техдопомогу – Держсекретаря Марії Флахсбарт (ХДС) (а Німеччина, поміж іншим, є найбільшим (!) двостороннім донором України - з перших днів Незалежності Україна одержала не менше як півмільярда євро, з них дві третини – уже після Майдану) - відбувся символічно саме в Україну.

16-18 червня в Київ вперше приїздив Державний міністр уряду ФРН з питань Європи Міхаель Рот (СДПН) .

Перший в історії візит члена федерального уряду - Держсекретаря Міноборони Томаса Зільберхорна (ХСС) - на наш військовий парад в Києві відбувся 23-24 серпня.

Але найголовніше Україна стала частиною коаліційної угоди нового німецького уряду! І це дійсно безпрецедентний крок, наше спільне дипломатичне досягнення - ми стали однією із 4 держав, які в ній чітко прописані: Росія (формат йдеться виключно про санкції), Туреччина (права людини), Афганістан (німецький військовий контингент). Щодо ж України – йдеться про намір Берліну підтримувати реформи, а також про невпинний пошук миру (продовження «норманського формату» для виконання Мінських домовленостей, окремим блоком, до речі, згадується й миротворча місія ООН).

Я вже не кажу про те, скільки разів канцлер Меркель розмовляла по телефону з Петром Порошенком. Повірте на слово: немає жодного лідера іншої держави як наш президент, з яким би німецький лідер говорила б по телефону частіше. Так що особистий контакт є – і він надзвичайно міцний.

Фото: dyvys.in

Згадані мною високі політичні візити відбулись всього за трохи більше ніж півроку. І це при тому, що в самій Німеччині, як Ви розумієте, проблем вистачає. Тобто якщо би дійсно була якась втома, як нас самих лукаво намагаються переконати, то Україною стільки би не займались.

Добре, Ви мене переконали, що втоми немає. Але при цьому залишається занепокоєння, що доля України може вирішуватись без України: спочатку Лавров з Герасімовим зустрічався з Меркель і за закритими дверима говорили про нас. Потім це ж саме - Путін з Меркель…

Відповідально можу заявити, що це абсолютно виключено. В першу чергу через надзвичайно високий рівень особистої довіри, який склався між президентом України та канцлером Німеччини. Меркель відіграє ключову роль щодо підтримки України, насамперед, у відновленні нашого суверенітету і - я переконаний - буде відігравати її щонайменше до кінця дії цієї коаліційної угоди (тобто ще наступні 3 з гаком роки). Вдалося встановити довірливі взаємини і з новим справ главою МЗС Гайко Маасом. І завдяки цій довірі, цим унікальним стосункам можу сміливо стверджувати, навіть поклавши руку у вогонь, що канцлер Німеччини Ангела Меркель Україну ніколи не здасть.

Щодо візиту Путіна, то він звичайно наробив багато галасу не тільки в Україні, а й в Німеччині. Так от напередодні його приїзду відбулась годинна телефонна розмова президента Порошенка з канцлером, де фактично була узгоджена єдина спільна лінія поведінки по ключових для нас питаннях.

В суботу мала місце їх зустріч під Берліном, а вже у понеділок зранку знову була майже годинна телефонна розмова між Меркель і Порошенком, в якій канцлер особисто розповіла дуже детально про те, що вдалось і чого не вдалося досягти, які оцінки і як нам разом рухатися далі.

Річ у тому, що у Меркель стосовно України наших прагнень є особиста велика симпатія.

Крім того, що є й елемент прагматичний: канцлер не звикла міняти свою думку. Так, вона може піти на корективи, незначні компроміси, але від крейсерського курсу не відійде. Як наприклад, в питанні з біженцями: ще 3 місяці назад коаліція ледь не розвалилася через серйозний спір між сестринськими партіями ХДС і ХСС щодо менеджменту міграційної політики, але Меркель здійснила певні корективи, де в чому пішла на поступки, але не в головному питанні - вона вважала і досі вважає, що гуманітарне рішення допустити біженців, насамперед із охопленої війною Сирії, було правильним.

Фото: пресс-служба президента

Тобто всі ці чинники і наш досвід говорять про те, що ніхто у Німеччині за нашою спиною нічого не робить і за рахунок наших інтересів робити не збирається. Врешті решт, це не в інтересах навіть самої Німеччини.

Я думаю, що нам потрібно мати більше довіри і віри в свої сили, а також віри своїм партнерам. А ми завжди шукаємо в собі і навіть у рядах наших друзів якусь зраду, нещирість – що багатьом з них, думаю, так само не дуже приємно чути.

Чи є в Німеччині розуміння, яку гру веде Путін щодо Європи?

Безумовно. При чому це розуміння, за моїми оцінками, наростає – бо раніше в самій Німеччині воно хоч і було, але до цієї загрози ставилися не так серйозно, як зараз.

Путін час від часу подає такі собі нібито сигнали примирення. Так було з його псевдоідею щодо миротворчої місії – на днях їй буде рівно рік. Цікаво, що ця гучна заява Кремля була зроблена – звичайно ж, абсолютно "випадково" - рівно за 2 тижні до парламентських виборів в Німеччині. Проте відтоді жодного реального просування вперед немає. Навпаки, підхід Путіна став ще більш жорстким. Це така стара радянська парадигма: коли переговорна позиція будується на основі того, що ми стоїмо до кінця, нікуди не рухаємося – очікуючи, що у іншого партнера по перемовинам закінчиться терпіння і здадуть нерви.

Раніше саме таке розуміння цинічної позиції Росії було тільки в нас. А зараз воно поділяється так само і німецькою стороною.

Хоча тепер росіяни намагаються переконати німців, використовуючи електоральний фактор: мовляв, ось в Україні будуть цілий рік вибори – президентські і парламентські, тому домовлятися з Києвом про щось серйозне немає сенсу.

Тобто у вас немає відчуття, що росіяни готові в чомусь поступитися?

Станом на сьогодні і на коротку перспективу – ближчі півроку, на жаль, підстав для оптимізму щодо кардинальної зміни російської політики не багато. Ми відчуваємо, що такої ж думки все більше дотримується і керівництво Німеччини.

Путін чомусь вважає, що якщо він створить умови для повернення сирійських біженців, які зараз перебувають на території Німеччини (це близько мільйона) на батьківщину, то таким чином зніме тиск на канцлера і це буде така собі його послуга, за яку він зможе вимагати щось взамін. Але за останньою статистикою уже 300 тис. шукачів притулку, починаючи з 2015 року, інтегровані в німецький ринок праці, мають робоче місце або перспективу працевлаштування (завершуючи профтехнічне навчання). Тож очевидно, що для Німеччини важливішим є не так питання існуючих біженців, а запобігання і недопущення нових хвиль міграції.

А яка тактика росіян щодо Європи і щодо Німеччини - зрозуміло, чого вони хочуть?

Зухвала мета Кремля є багатоаспектною. Її ядро – це дестабілізація внутрішньої ситуації, породження зневіри в міцність і стабільність демократичних структур, розмивання політичного ландшафту.

Німцям все більше стають зрозумілими справжні підлі цілі Росії щодо ФРН. І приклад із втручанням у вибори в США став певним холодним душем також і для Німеччини. Тому якщо раніше їх політичний бомонд ставився до гібридної загрози спокійно, то нещодавно сам керівник спецслужби – президент Відомства захисту конституції Г-Г.Маасен - відкрито заявив про російські кібер-атаки на німецькі електичні мережі та енергоконцерни, а також реальну небезпеку для урядових структурі критичної інфраструктури.

«КОНФЛІКТ США І НІМЕЧЧИНИ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО РОЗКОЛУ ТРАНСАТЛАНТИЧНОЇ ЄДНОСТІ»

Нинішня активність Путіна щодо Німеччини не в останню чергу пов’язана з тим, що він грає на протиріччях між Європою і США. Чи не може Україна стати заручником з’ясування цих відносин?

Це дуже болюча тема. Лінія напруги, яка виникла між Європою і США, може і надалі розширюватися. Для нас це означатиме, що низка критичних питань, які є каменем спотикання між Берліном і Вашингтоном, торкнуться так само нас. І тут мова іде не стільки про «Північний потік-2», де зараз ми бачимо діаметрально протилежні позиції і чималі загрози. Йдеться насамперед про те, що Америка може реально запровадити санкції - не тільки проти російських компаній, які задіяні в цьому проекті, а й проти європейських, насамперед, німецьких учасників NS2. Так, з одного боку це може призвести до призупинення чи відтермінування проекту «Північний потік-2», а можливо й його повної зупинки. Але з іншого боку, може виникнути реальний розкол трансатлантичної єдності, якого не було з часу початку «холодної війни». І в цьому контексті для Києва це несе дуже серйозні ризики.

До речі, навіть у самій Німеччині немає єдиної позиції щодо «Північного потоку-2». Є звичайно певний мейнстрім: що це буцімто природний економічний інтерес Берліна, який може перетворитися у свого роду європейський газовий хаб, а тому мовляв чому б ні, давайте будемо цей газопровід продовжувати. А політичні ризики при цьому просто применшуються. Але якщо будуть введені американські санкції стосовно німецьких компаній, то цей крок може автоматично згуртувати навіть нинішніх противників NS2, які нинінамагаються шукати хоч якісь компромісні рішення.

Фото: EPAUPG

До того ж, як Ви розумієте, в умовах зовнішньої агресії проти України надійних друзів у нас забагато не буває. І найважливішим для протидії російським окупантам є збереження санкцій щодо Путіна. Небезпека ж полягає в тому, що питання доцільності антиросійських санкцій, яке в Німеччині ніколи не мало багато прихильників, після масштабної суперечки Вашингтону з Берліном може розгорітися з новою силою.

Чи правильно я розумію, що американські санкції проти європейських компаній-учасників «Північного потоку-2» можуть призвести до відмови Німеччини від санкцій проти Росії?

Хочеться вірити, що цього не відбудеться. Але може статися свого роду девальвація самого інструменту санкцій. І тоді позиція Німеччини, яка впродовж останніх 4 років була головним локомотивом введення антикремлівських санкцій всередині Євросоюзу, їх і надалі продовжувати, може зазнати коректив.

«Північний потік-2», до речі, – не єдиний кейс американо-європейських протирічь. Є ще Іран, де також йдеться про жорсті санкції проти німецьких компаній, які мають бізнес в цій країні.

Французькі компанії з Ірану вже починають виходити…

Німці теж поступово виходять. Бо якщо оцінювати тверезо, то іранський ринок для німецьких компаній, які працюють і в Америці, навіть не в кілька разів, а на порядки менший. Тому всі рахують гроші. Але гіркий присмак залишається - в Німеччині вкрай болісно сприймають будь-які менторські вказівки США з ким вести і з ким не вести бізнес.

Тобто питання не стільки в економічному інтересі, скільки, якщо хочете, в ментальному розломі, який зачіпає гідність Німеччини як великої держави.

Так буде «Північний потік-2» чи не буде?

Дуже сподіваюсь на те, що його не буде. Але реальність свідчить про те, що якщо навіть будуть введені американські санкції і німецькі компанії будуть змушені вийти з цього проекту, то загроза реалізації проекту не зникає. Наприклад, не можна виключати, що росіяни самі знайдуть фінансування – хоча це й малойворіно - і збудують трубопровід самостійно, тоді взагалі не буде навіть важелів впливу на цей газогін.

Чи є вихід з цієї ситуації?

Вихід з ситуації не простий.

Ніхто в Німеччині не зацікавлений в розриві відносин з США. Але є чимала нервозність і навіть певна злість на тиск з-за океану. При чому вона стосується не тільки президента Трампа, а в першу чергу американського Конгресу, бо шалений тиск на Берлін іде насамперед звідти.

Ключовий меседж канцлера Меркель про необхідність збереження транзитної ролі України з’явився весною, прямо під час візиту Петра Порошенка в Берлін 10 квітня. Тоді дуже детальна розмова двох лідерів про «Північний потік-2» (незапланована, до речі) тривала мабуть більше години, з чіткими фактами і цифрами. Через 3-4 дні в Київ приїхав міністр економіки та енергетики (а це права рука Меркель) Петер Альтмайєр. Потім він полетів з Києва в Москву. І мало хто знає – після Кремля Альтмайєр знову прибув у Київ, де була, як кажуть, звірка годинників, куди і як ми з нашими німецькими друзями рухаємося далі.

Наш головний аргумент: якщо не буде українського транзиту – то зникне стримуючий фактор і ризик великої війни зросте. І це правда. А якщо Меркель чітко сказала, що транзитна роль України буде збережена, то я дуже вірю, що це так і буде.

Яким чином? Може німецькі компанії зайдуть в управління ГТС?

Над цим йде активна переговорна робота. Якщо раніше німці про це серйозно не говорили, то зараз почались дуже предметні розмови – питання тільки в тому, хто саме з німецьких компаній це може зробити: адже практично всі існуючі енергетичні концерни багато років так чи інакше зав’язані на російський ринок. Сьогодні цим опікується особисто міністр економіки і енергетики Німеччини. Дуже сподіваємося на позитивний результат.

Що має зробити Київ?

Зараз в Україні панує дещо істеричний настрій стосовно «Північного потоку-2» і щодо потенційної «зради» з боку Німеччини щодо України. Але давайте відверто. По-перше, Німеччина нам нічим не зобов’язана: ще 5 (і тим більше 10) років назад у нас з Німеччиною взагалі не було серйозних тем, стосовно яких Берлін з нами би рахувався. Наші двосторонні відносини були формальними. Наприклад, був же «Північний потік-1» і інші одіозні проекти. Нині ситуація кардинально інша – чітка підтримка Берліном нашої держави - це принципова позиція, не лише акт доброї волі чи симпатій. До того ж вона відповідає і власним інтересам ФРН.

Фото: pikabu.ru

Мені видається, що було б недоречно все ставити на одну вагу: з одного боку, «Північний потік-2», по якому в нас дійсно є діаметральне розходження інтересів, а з іншого - фундаментальну посередницьку функцію Німеччини щодо припинення російської агресії, консолідуючу роль Берліну і особисто Меркель в рамках ЄС для пролонгації антиросійських санкцій, потужну допомогу для просування вітчизняних реформ та інші вагомі фактори.

Іншими словами, кричати про «зраду» на основі одного з проектів, по якому в нас, на жаль, не співпадають інтереси – це трохи по-дитячому.

Нам іноді треба більш розважливо дивитися на проекти, приймаючи реальність якою вона є. А реальність, якби би гірко це не звучало, така, що бувають об’єктивні речі, яким ми, при всьому нашому бажанні, не завжди можемо запобігти. І «Північний потік-2», на жаль для нас, належить до тієї категорії, де наш реальний вплив є обмеженим. Лише своїми силами та засобами ми навряд чи можемо йому запобігти. Так, для нас це можуть зробити інші партнери - США. Але у цьому випадку, як я і казав, з’являться стільки нових «ліній розлому», що геостратегічні і геополітичні наслідки для нас можуть бути дуже і дуже серйозними.

«В НІМЕЧЧИНІ НЕМАЄ ЖОДНОГО НОВОГО ЛЕГКОВОГО АВТОМОБІЛЯ БЕЗ ЗАПЧАСТИНИ З УКРАЇНИ»

Які є позитивні економічні кейси співпраці України з Німеччиною? Окрім сенсаційного, безпекового і політичного.

В нас є надзвичайно позитивний тренд по торгівлі та інвестиціях.

Якщо почати з першого, то зростання нашого товарообігувпродовж останніх років (2016 - 2017 рік і 6 місяців 2018 року) щороку складає плюс 23-25%. Тобто якщо акумулювати все разом, то у нас фактично є плюс понад 60% зростання лише за два з половиною роки. В абсолютних цифрах це більше як 8 млрд дол. США

До того ж, український експорт до ФРН росте швидшими темпами, ніж німецький імпорт. Зауважу, що самі німці є світовим рекордсменом з експорту товарів: за 2017 рік експорт Німеччини склав 1,279 трильйона євро, зрісши на 6,3% (+75 млрд євро). Тому для німців такий тренд - майже як образа.

Цей позитивний баланс є результатом дії Угоди про асоціацію з ЄС, а також нашим цілої низки системних реформ. Ну і фактична втрата російського ринку стимулювала наші підприємства розвиватись.

Що ж ми раніше експортували? Здебільшого сировину, сільськогосподарську продукцію, металургію. Ці товарні позиції звичайно і надалі залишаються у структурі наших поставок але пропорція абсолютно змінилася за ці останні два роки. Тепер найбільша частка вітчизняного експорту до Німеччини – майже 25% (!), це товари для німецького автопрому. Перелік асортименту дуже довгий: починаючи від шкіряного покриття для сидінь, обігрівачів для керма до кабельних систем та більш складних системи електроніки, які виробляються прямо під Києвом, у Переяслав-Хмельницькому.

Тобто зараз в Німеччині немає жодного нового легкового автомобіля, на якому не було б хоча би однієї запчастини, деталі чи елементу, який би не був вироблений і поставлений з України.

Виробництво електромобілів на так званому 'Glaeserne Manufaktur' ('Прозорому заводі') у Дрездені, Німеччина, 25 квітня 2017.
Фото: EPA/UPG
Виробництво електромобілів на так званому 'Glaeserne Manufaktur' ('Прозорому заводі') у Дрездені, Німеччина, 25 квітня 2017.

На другому і третьому місцях також готова або напівготова продукція: насамперед, текстильні вироби (костюми, наприклад). Щодо продовольства, то Україна є найбільшим експортером меду в ЄС вже тривалий час (і в Німеччину зокрема), при цьому наша квота вичерпується 6 січня поточного року, а 7-8 січня виробники мають платити мито. Але все одно вони постачають – тому що вигідно. Хоча із-за квот все більше продукції переробляється.

Тобто виходить, що більше половини всього українського експорту з України в Німеччину - це вже готова конкурентоздатна продукція.

Щодо інвестиційної складової: німецькі компанії вклали в Україну 1,73 млрд. дол.США. При цьому за перше півріччя 2018 р. інвестиції в ФРН зросли майже на 50 млн. дол. США. На перший погляд, цифра нібито невелика, але якщо врахувати, що левова частка капіталовкладень пішла на будівництво нових заводів та створення нових робочих місць – то це справді важливий фактор для економічного зростання в Україні та подолання безробіття. Лише один приклад: компанія Prettl Kabel побудувала другий завод у Чернівцях з виробництва електрокабельної продукції. Хоча було інвестовано – як мені особисто розповів її власник - «лишень» біля 3 млн. євро, але на цій сучасній фабриці працевлаштовано більше тисячі робочих.

Ви ж спілкуєтесь з німецькими бізнесменами, які або працюють в Україні, або працювали. Які в них враження від поточного інвестиційного клімату і роботи в Україні?

Я ставлю стандартні питання. Перше: як іде відшкодування ПДВ? Слава Богу, я не чув жодної скарги про затримки чи прохання про відкати. Все відбувається автоматично. Це дійсно правда, бо німці про таке ж більше не промовчать.

Друге - що з митницею? Раніше вона була завжди слабкою ланкою. А от німці нині кажуть, що проблем особливих немає. 2 роки як створена Німецько-українська торгово-промислова палата, яка проводить регулярні опитування своїх членів (їх вже понад 100 компаній) і системних скраг немає. Митниця працює, тому що якби вона не працювала б, українські компанії не могли б за 2 дні постачати свою продукцію на заводи Німеччини.

Третє - судова система, адже раніше були скандали. Зараз німецькі бізнесмени кажуть, що поки зарано говорити, бо вони в принципі неохоче звертаються до нашої Феміди. Але якогось «беспрєдєлу», який мав місце колись, коли особливо суди першої інстанції приймали часто явно протиправні рішення, вже немає.

Невже все так райдужно?

Проблеми є. Насправді німецький бізнес турбують абсолютно банальні речі, головна з яких – брак робочої сили в Україні. Особливо в західних областях – там реально проблема з робітниками і це не жарт.

Тому ми зараз намагаємося на урядовому рівні перейняти майже один в один німецьку систему профтехосвіти (так звана дуальна система), на заміну радянській. Це означатиме, що і бізнес, і держава робитимуть солідарний вклад у підготовку фахівців: поступає випускник школи навчатись, наприклад, на зварника і 3 дні на тиждень відвідує лекції - це забезпечує держава. А решту часу підприємство, яке дає робоче місце, вчить уже на практиці. Через 3 роки студент закінчує технічну освіту, здає іспити і отримує диплом. І 95% що така молода людина залишається на підприємстві, бо вона там вже фактично працювала. Якщо це вдасться, то це буде справжнім проривом, системною відповіддю як держави фінансувати освіту по тих спеціальностях, які особливо затребувані ринком (в тому числі і німецьким).

Друга проблема для німецького бізнесу, про яку часто доводиться чути – це брак залізничних вагонів. Бо бізнесмени не можуть вчасно забезпечувати доставку вантажів. Це серйозне питання до «Укрзалізниці».

Також німецький бізнес (і думаю не тільки його) турбують питання невизначеності з правами власності на землю. Мається на увазі питання реєстру - наскільки він відповідає дійсності, а також питання приватизації землі. Бо іноземці купують або беруть землю в оренду, документи нібито на руках – але завтра приходять інші і подають позов, кажуть, що це більше не твоя земля.

В цілому ж, статистика українсько-німецької ТПП показує, що понад 70-80% німців, які працюють в Україні, загалом оптимістично оцінюють макроекономічну ситуацію. І оптимістично дивляться в майбутнє, не збираються зменшувати свою присутність, а навпаки, збираються інвестувати ще більше.

Приклад – Гамбурзький порт HHLA (його власником на 68% є Федеральна земля Гамбург, тобто фактично це державні кошти). Так ось ця компанія інвестувала в Одесу як мінімум 150 млн. євро у будівництво сучасного контейнерного терміналу CTO. Але в Одеському порту є одна системна проблема, яку ми як держава зобов’язані виконати. Хвилеріз, який будувався ще за часів Януковича, просто розвалився, має бути споруджений новий, інакше є ризик для суден. Так от, попри існування цієї проблеми, гамбуржці готові й надалі збільшувати інвестиції в Одесі та надалі розширювати свою діяльність. А це – сотні робочих місць.

Фото: dumskaya.net

Хоча насправді в Україні багато зроблено такого, чого ми самі недооцінюємо. Наприклад, коли я розповідаю німецьким друзям про електронне декларування: що в три кліки на смартфоні можна побачити, що український державний службовець заробив за рік, що витратив, де мешкає, яке інше майно має: готівку, картини, цінності і т.п - то в них очі закругляються. Вони в один голос стверджують, що таке в Німеччині неможливо було б в принципі ні сьогодні, ні завтра, ніколи – бо є антиконституційним, тому що порушує приватну сферу.

До речі, приватність для німців – це взагалі окрема історія. За своїм значенням вона часто перевищує вагу громадського інтересу. Приклад – відпочинок перших осіб держави за кордоном. Всі знають, які бурхливі дискусії виникають з цьому питання в Україні. В Німеччині раніше всі знали, де канцлер Меркель проводить відпустку: зазвичай в Італії на острові Капрі, або ж у Швейцарії, її всі там бачили, журналісти спокійно фотографували. Тобто канцлер ні від кого не ховалася. І от цього року либонь вперше вона не повідомила громадськість, де відпочиває. Цікаво, що в Німеччині ніхто її за це особливо не критикував. За законом достатньо, щоб віце-канцлер і її найближчі співробітники знали, де вона є, контакт мали змогу оперативно сконтактуватися. Ось так.

«ВІЗИТ АНГЕЛИ МЕРКЕЛЬ СТАНЕ СИГНАЛЬНИМ»

У нас попереду рік передвиборчої нестабільності. І одним з головних ризиків стане зовнішнє втручання у вибори. На нараді послів Петро Порошенко доручив врахувати в тому числі досвід Німеччини протидії, зокрема по лінії законодавства. Що можна перейняти нам?

В Німеччині дійсно прийнятий окремий закон, який має назву про «краще відстоювання прав користувачів у соцмережах». Тож йдеться фактично не стільки про протидію масштабним дезінформаційним кампаніям, насправді закон спрямований на подолання таких явищ як фейкові новини та припинення мови ворожнечі – всього того, що збурює суспільний спокій.

Він серед іншого передбачає, що провайдери соцмереж від 2 млн. користувачів (Фейсбук, Твіттер і інші) за власний ресурс і за власними методами та інструментами мають виявляти і знищувати грубі порушення закону. На це дається строк до 7 днів. А в разі невиконання закону передбачені драконівські штрафи - від 5 до 50 млн. євро.

Це дійсно радикальний крок. І хоча зараз ще рано говорити про практичні результати імплементації цього закону, його впровадження важливе символічне значення: іншими словами, держава відходить від принципу безмежної свободи, коли хто що хоче, те й пише.

До речі, це був особистий проект нинішнього міністра закордонних справ Німеччини Гайко Мааса, який до цього був міністром юстиції. Саме він його успішно проштовхнув в парламенті, але це коштувало величезної критики.

Чи відчуваєте Ви симпатії німецьких політиків до конкретних політиків в Україні?

Безумовно, і про це треба відкрито говорити. Німецький федеральний уряд та політичний бомонд країни підтримує однозначно тих українських політиків, практичні дії яких відповідають кільком важливим критеріям.

Перший і головний критерій – реальна відданість реформам. Всі, хто не словах, а на справі просувають не завжди популярні, але необхідні системні реформи, можуть сміливо розраховувати на підтримку офіційного Берліна. Йдеться також і про реалізацію ідеалів Революції Гідності в інтересах людей.

Наступний критерій, як на мене, – це підтримка виконання Мінських домовленостей. Бо Німеччина з Францією врегулювання ключовими міжнародними посередниками для припинення російської агресії на Сході. Тим більше, що Мінські угоди фактично є складовою частиною коаліційної угоди, а це означає, що німецький виборець може сміливо запитати канцлера: «А що ви зробили для того, щоб цей пункт був виконаний?».

Фото: EPA/UPG

Тому підтримка німецької влади буде на стороні тих політичних сил в Україні, які на ділі демонструють відданість Мінську - попри всі складнощі.

Третій, за моїми оцінками, критерій - німецька сторона точно не буде симпатизувати тим політикам, хто відверто сповідує популізм.

Саме ці три основні чинники, як мені видається, матимуть вплив на ставлення німецького політичного істеблішменту до учасників виборчих перегонів.

Тобто в найближчий рік україно-німецькі відносини стануть на паузу?

Навпаки, наш двосторонній діалог буде лише посилюватися. Ми розпочали підготовку надзвичайно важливого візиту Ангели Меркель до Києва, який відбудеться у листопаді. Нагадаю, востаннє федеральний канцлер Німеччини із повноцінним візитом була в Україні рівно 4 роки тому.

Знаковий приїзд глави німецького уряду напередодні виборів – це свого роду визнання здобутків на шляху реформ президента Порошенка та уряду. 

Мета цього візиту – показати особисто Ангелі Меркель, що Україна - це не лише держава, яка щодня потерпає від російської агресії, а українське питання – це не лише пошук виходу Мінського лабіринту. Ми продемонструємо, що сьогоднішня Україна є синомімом економічного зростання, на якому заробляють також німецькі компанії. І що Україна – це велика культурна нація, яка відроджується і впевнено виходить на міжнародну авансцену. Канцлер також на власні очі побачить, що німецька мова має для українців особливе значення – адже ми на 5-му місці за кількістю в світі тих, хто її вивчає. І що Україна є Батьківщиною для близько 32 тис. етнічних німців, які живуть у нас і почувають тут себе комфортно, не плануючи емігрувати в Німеччину через війну.

Іншими словами, уже сам по собі візит канцлера Меркель стане важливим сигналом і символом солідарності з українським народом у його боротьбі за свободу, а також практичної підтримки реформаторських сил. 

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram