Державне управління справами (ДУС), на превеликий жаль, не змогло взяти ситуацію під контроль і налагодити ефективний менеджмент на підконтрольному їй об‘єкті. Складається враження, що в нинішньому вигляді ця державна установа надалі нездатна нести українську культуру в маси, а найгірше – стати затишною домівкою для українців Москви.
Словом, Центр, замість того, щоб після розгрому Бібліотеки української літератури (БУЛ) перетворитись на єдиний і надійний острівець українського культурного життя в Москві – став точкою напруги і некомфортності.
Гірко усвідомлювати, що сприяють розвалу ключової діаспорної організації РФ окремі працівники НКЦУ, які, обіймаючи ключові посади в центрі, зайняли деструктивну позицію щодо нового керівництва Центру та сприяють руйнації цієї важливої установи зсередини.
Проблема в тому, що тут до сьогодні немає цілковитої ясності з призначенням генерального директора. Державне управління справами, яке затвердило керівником установи Володимира Іонова, то відряджає його до Москви, то відкликає. Ось і на момент написання статті він перебуває у відпустці.
Наприкінці вересня минулого року заступником директора – виконавчим директором Центру було призначено людину глибоко пенсійного віку Валентина Савицького. Дехто вважає, що саме Савицький почав «наводити лад» в установі, принаймні, у вирішенні господарських проблем, бо має досвід «міцного» господарника. Але НКЦУ є доволі специфічним закладом (до того ж – знаходиться на території країни-агресора) і в керівному складі тут повинні працювати люди, що мають не тільки фінансово-адміністративний досвід, а й досвід кадрової роботи, бути компетентними в питаннях культури, політики та дипломатії. Чи володіє усіма цими рисами пан Савицький? Важко сказати. Але деякі висновки вже зробити можна.
Один із них: новий «завгосп» НКЦУ має велике бажання посісти місце керівника установи. Те, що Савицький написав «донос» на Іонова в ДУС – яскраве тому свідчення. Ось витримка з цього листа (зауважимо, російською мовою!): «Руководителю Управления природно-заповедного, жилищного и художественного фонда Государственного управления делами Иванущаку И.Н. Копия: Заместителю Руководителя Государственного управления делами Борзову С.С. Служебная записка. Уважаемый Иван Николаевич! Информирую Вас о том, что генеральному директору Ионову В.И. ... были даны указания отправить детские школьные рисунки (недільної школи ім. П. Поповича при НКЦУ. – авт.) воинам АТО. Ионов В.И. ... мое распоряжение проигнорировал» (виділ. авт).
Уже з цього видно, що Заступник директора дозволяє собі давати вказівки генеральному директору. А все тому, що ДУС не врегулювало кадрові відносини в колективі, а навпаки – своїми непослідовними і непродуманими діями ще більше розбалансувало ситуацію.
Одна із працівниць установи у листі автору цих рядків емоційно повідомила: «Те, що відбувається в НКЦУ не піддається ніякій логіці і не знаходить пояснення. Говорити не можемо і мовчати немає ніяких сил!»
Окремої уваги варта і культурно-просвітницька діяльність НКЦУ. У опублікованому на LB.ua дописі українська активістка з Москви Зоряна Созанська повідомила, що в день проведення в Україні і в усьому світі жалобних заходів із вшанування пам’яті героїв Небесної сотні в Культурному Центрі 20 лютого влаштували… вечір «пєсні і пляскі» – своєрідний бенефіс одного із молодих учасників аматорського театру при НКЦУ.
Інша українка Москви Олена Шахбанова на сторінці «Українці Росії» у Фейсбук так прокоментувала цей випадок: «Одні готували план заходів, другі – узгоджували, а треті – проводили цей захід. Колективний злочин». І причетні до нього – заступники директора Лариса Бондарук, Валентин Савицький та зав. відділом Вікторія Скопенко.
До речі, антидержавницький підхід до роботи у стінах Центру започаткований давно. Коли в Україні проводився надважливий спортивний (а, водночас, і політичний) захід – Чемпіонат Європи з футболу Євро-2012, колишній очільник НКЦУ Володимир Мельниченко навідріз відмовився відкрити двері Центру для українських уболівальників Москви і не дозволив подивитись на великому плазмовому екрані (подарованому місцевій українській громаді Києвом) один із ключових матчів за участі збірної України. Аргументи були «вбивчими»: «вони мені ще стільці поламають» та «я їм не сторож»…
Справді, український державний заклад на Арбаті уже давно став особистою вотчиною його керівництва, місцем для збагачення. Чого тільки варті прибутки колишнього заступника директора Центру Андрія Бабікова, котрому до великої зарплатні (близько 130 000 руб. ~ 80 000 грн.) ще й виплачували щомісячно 900 євро на оренду квартири. Наразі Бабіков подав позов до суду і, цілком імовірно, буде відновлений на роботі, а понесені збитки йому муситиме компенсувати держава Україна. Мало того, за словами відомого активіста українського руху в Росії Валерія Семененка, є документальні свідчення того, що Бабіков придбав собі у Москві квартиру за 12 млн. гривень (що на 2 млн. перевищує вартість житла на Печерських пагорбах, яке придбало ДУС для свого керівника Сергія Борзова - зараз цією справою якраз займається НАБУ).
На запит до гендиректора НКЦУ Володимира Іонова повідомити перелік орендарів і розмір орендних платежів, що надходять на рахунок установи – автор цих рядків відповіді так і не дочекався.
Минулого року в Україні розглядалось питання про доцільність денонсації міждержавних угод щодо діяльності інформаційно-культурних центрів за кордоном. Головним серед них, звичайно, розглядався унікальний Центр на московському Арбаті. Тоді взяла гору ідея про доцільність подальшого існування цієї та інших установ. Але, спостерігаючи останнім часом за тим, як НКЦУ невпинно маргіналізується і незабаром може перетворитись у штаб-квартиру так званого «Комітету порятунку України», створеного екс-прем’єром Азаровим спільно з іншим втікачем до Москви Олійником, або стати надійним притулком для Донецького, Луганського чи Одеського земляцтв, які сповідують сепаратизм і відверту українофобію (два перших угруповання вже були тут бажаними за президентства Януковича), виникає думка про те, що слід найближчим часом повернутись до цього питання знову.
Між іншим, активно подейкують, що вже згаданий Валентин Савицький водить тісну дружбу з Миколою Азаровим, який теж мешкає в Москві і веде активну антиукраїнську діяльність.
Дивні речі відбувають і навколо форми власності будівлі НКЦУ. Як стало відомо, Статут НКЦУ був змінений і захований «під сукно». Всі намагання представників української громади Москви ознайомитись з цим важливим документом наразі були марними. Не бачили його і співробітники Центру, хоча пан Савицький змусив людей розписатися в тому, що вони ознайомлені з новим документом. Класична ситуація з радянської дійсності: не читав, але підтримую (або не підтримую – в залежності від обставин).
Через цю неінформованість ширяться чутки, що згідно з новим Статутом НКЦУ нібито став некомерційною організацією, у формі приватної власності. Якщо це так, то виникає ціла низка цілком закономірних запитань. Наприклад, хто за документами вважається власником цього важливого державного об’єкту? Хто на це давав дозвіл? На яких умовах відбулася зміна форми власності? І чи не є це рейдерським захопленням НКЦУ внаслідок змови певних осіб і установ?
У лютому 2017 року глава МЗС Павло Клімкін анонсував створення Українського інституту, який сприятиме зростанню довіри до України в міжнародному інтелектуальному та культурному співтоваристві. Іншими словами – новостворена структура, що фінансуватиметься на дольовій основі (частково з держбюджету), має займатись формуванням позитивного іміджу України за її межами. Чи увійдуть до новостворюємого інституту уже існуючі культурні центри, які працюють в складі МЗС (наприклад, у Парижі, Молдові і інших країнах) та ДУС (у Москві) – наразі невідомо.
В будь-якому випадку, на діяльність Культурного центру на Арбаті вже час звернути пильну увагу президентові України Петру Порошенку і, нарешті, розрубати цей «гордіїв вузол» на московському Арбаті. Адже замість формування позитивного іміджу України в Росії (якщо таке взагалі можливе), Культурний центр і його колектив діють з точністю до навпаки. Так далі тривати не може.