ГлавнаяОбществоЖиття

Кримське дитинство. Діти політичних в’язнів Кремля

Цьогоріч 21 лютого в Криму знову відбулися обшуки в домівках кримськотатарських активістів, зокрема й залучених у «Кримське дитинство» ― організацію, що опікується дітьми політичних в’язнів. Наразі таких близько двохсот. 

Те, що здається нам життям у політичній боротьбі, для них є буденністю, що триває роками. Незважаючи на окупацію, вони планують, мріють і не хочуть покидати Крим. З трьома родинами LB.ua поспілкувався онлайн.

Де тато ― там і ми 

Ще дев’ятирічний Бекір на відео, надісланому мамою, говорить: «Мій бабашка працює юристом ― робив документи на земельні ділянки. 20 квітня 2015 року його звинуватили в тому, що нібито писав у соціальних мережах проти ФСБ. А наступного разу обшукували 11 лютого 2016 року, у четвер, і звинувачували нібито в участі в організації “Хізб ут-Тахрір”, яка в Російській Федерації визнана терористичною. “Мусульманин” означає “той, хто покірний Богу”, а “терорист” - це “той, хто наводить страх”. Чи може бути, щоб мусульманин, покірний Богу, наводив на людей страх? Такого бути не може». 

Софіє, Мер’єм та Бекір
Фото: Ірина Громоцька
Софіє, Мер’єм та Бекір

«Якщо Бог дає випробування на нашого бабаку, значить, він любить його», ― додає п’ятирічна сестра Софіє. Разом вони чекають у коридорі суду. 

Коли пізніше Мер’єм Куку побачить це відео, зняте, поки вона була в залі, не повірить своїм вухам ― такі маленькі, а так говорять про релігію і звинувачення батька. 

Мер’єм
Фото: Ірина Громоцька
Мер’єм

― Коли прийшли з обшуком й постукали, ми спали. Двері вигнулися, відімкнути їх було складно, і силовики кричали, стояв страшний стукіт, ніби табун коней… Я зайшла в кімнату до Бекіра, і він спитав: «Що, знову?» Це був другий обшук.

Так Мер’єм розповідає про ранок, коли окупаційна ФСБ забрала її чоловіка, Еміра-Усеїна Куку, кримськотатарського правозахисника. Це сталося 11 лютого 2016 року в селищі Кореїз. Його разом з іншими затриманими того дня звинуватили в причетності до організації «Хізб ут-Тахрір», забороненої в Росії ― разом їх називають ялтинською групою. 

У Еміра-Усеїна Куку та його дружини Мер’єм двоє дітей: тринадцятирічний Бекір і десятирічна Софіє. Вони разом навчаються в місцевій школі. Хоч під час затримання батька, чотири роки тому, вони були зовсім дітьми, Мер’єм вирішила нічого від них не приховувати ― ані причини арешту, ані перебігу суду, ані голодування батька. 

Старе фото Мер’єм з чоловіком Еміром-Усеїном
Фото: Ірина Громоцька
Старе фото Мер’єм з чоловіком Еміром-Усеїном

Бекір ту ще сонну фразу, що так врізалася в пам’ять його мамі, зараз не пригадує. Перший спогад з того ранку ― повалений на підлогу і закутий у наручники тато, над яким зачитують звинувачення. 

― Це було рано-вранці, ще до 6 години, хоча офіційно раніше не можна ― звісно, вони й самі суперечать своїм законам, ― обурюється Бекір. ― Ми жили як зазвичай, коли в дім грубо увірвалися. Вони насміхалися з нашого світогляду: мама не встигала одягнути хустку і через це забарилася відчинити двері, тож коли зайшли, сказали: «А що, хіба небо впаде?» Іноді ми говоримо кримськотатарською вдома, і коли тато заговорив до нас, йому заборонили це робити. А потім примусили в наручниках відкривати вулик, щоб перевірити, що там. 

Вид з вікна родинного будинку Куку
Фото: Ірина Громоцька
Вид з вікна родинного будинку Куку

Мер’єм поспіхом накривала підлогу, щоб не наслідили, а представники окупаційного ФСБ перевертали дім догори дриґом у пошуках «забороненої» літератури, ознак змови проти режиму і зброї. Того ранку вилучили релігійні книги, зокрема Коран, документи, техніку: комп’ютер, планшети, телефони. «І наклейки», ― додає Бекір: 

― Жахлива втрата, ― підсміюється Софіє. 

Вона з того дня пригадує мало, найяскравіше ― як показувала кулак через вікно чоловіку в чорній куртці. Мер’єм таки випрохала дозвіл відвести дітей до бабусі, що жила в сусідньому будинку, де вони й перечекали, поки все скінчилося. Крізь закрапані дощем шибки Бекір і Софіє дивилися, як двором шастають співробітники ФСБ. 

Софіє сидить на підвіконні на кухні
Фото: Ірина Громоцька
Софіє сидить на підвіконні на кухні

― Потім до нас прийшла мама, ― каже Бекір, ― і було таке відчуття… Ніби вже не було ніякої радості. Ми ще розраховували, що ця брехня і непідтверджені наклепи розваляться. Але повторилося те, що і за становлення радянської влади у 1917-1918 роках ― люди просто зникали. 

Наступного дня було перше судове засідання, ще через день ― день народження Бекіра. Йому було тільки 9, але через те, що сталося з його родиною, він захопився історією й політикою. Тепер це його улюблена тема, особливо повторення історії кримських татар, яких уже репресувала радянська влада. Удома в родини Куку ― велика бібліотека з книгами про Кримське ханство, зокрема Олекси Гайворонського, релігійними й історичними працями, словниками. Бекір перечитав чи не всі. 

Росія анексувала Крим, коли Бекір був у першому класі. Пам’ятає своє здивування: перше півріччя українську мову вивчали, а в другому семестрі її різко не стало. Натомість задали зробити малюнок про «возз’єднання Криму і Росії»: Бекір намалював два прапори, які тримає сонце. Після першого обшуку в 2015 році зрозумів, що відбувається. Мер’єм каже, що через репресії навіть прихильникам Росії серед їхніх сусідів відкрилися очі ― Еміра-Усеїна знали в околиці, він мешкав у Кореїзі майже 30 років, організовував свята для дітей.

Мер’єм, Бекір і Софіє вдома на кухні
Фото: Ірина Громоцька
Мер’єм, Бекір і Софіє вдома на кухні

Бекір побував у залі суду тільки раз. На перше побачення з батьком поїхав у Сімферополь ― разом з мамою, сестрою і дядьком. Емір-Усеїн тримав Софіє весь час на руках. Рік тому вони вже їхали в Ростов-на-Дону ― у тамтешньому СІЗО були заборонені дзвінки, тож отримати звістку можна було тільки так.

Коли дозволяли, складали передачку з домашньої їжі, коли ні ― клали в пакунок сухофрукти, горіхи, часник і лимон, консерви, вермішель і пюре швидкого приготування. Обов’язково ― книги й словники. Коли тато оголосив голодування, від Бекіра й Софіє нічого не приховували. Він голодував одночасно з Сенцовим і Балухом. 

Мер’єм і Софіє
Фото: Ірина Громоцька
Мер’єм і Софіє

― Голодуванням тато хотів показати, що він ні в чому не винен і буде йти до кінця своїм шляхом, яким би складним той не був, ― говорить Бекір. ― Він вірить, що допомога прийде ― якщо не від людей, то від Бога. 

Зараз Бекір вивчає арабську і татарську мови, часто за журналами і книгами, за якими вчилися його батьки, редагує сторінку про тата у Вікіпедії і малює. Найбільше радіє можливості розповісти про «Кримське дитинство», показує фото з першої спільної поїздки. Усі його друзі ― з «Кримського дитинства», такі самі діти політв’язнів.

Цілий рік через пандемію вони не можуть зібратися ― і Бекір, і Софіє дуже бракує спільних зустрічей. Там разом з друзями і подругами вони могли ліпити з глини, малювати, вивчати історію Криму і мову, проводити вікторини, хімічні досліди й грати у футбол. Під час карантину вони малювали по Zoom мечеть, вивчали арабську і вирізали місяць ― але зустрічі це замінити не може. 

Один з малюнків, яким найбільше пишається Софіє
Фото: Ірина Громоцька
Один з малюнків, яким найбільше пишається Софіє

Учителі до родини ставляться добре. Одна з них навіть допомогла, коли була загроза, що дітей у Мер’єм заберуть ― написала позитивну характеристику для окупаційних соціальних служб. Проте загалом у школі ні Бекір, ні Софіє гамірного товариства не мають. Софіє у грудні почала носити хіджаб ― єдина в школі, тож інші діти не розуміють, чому вона це робить. Але вчителі роблять компліменти, щоб підбадьорити.

Софіє показує роботи, які намалювала у художній школі
Фото: Ірина Громоцька
Софіє показує роботи, які намалювала у художній школі

У Бекіра ― трохи інакше. Є ті, з ким він товаришує, але загалом однолітки в школі йому не подобаються. Каже, що вони багато матюкаються і з ними нецікаво. 

― Мені не хочеться спілкуватися з людьми, що мають таку культуру, ― говорить хлопець. ― У молодшій школі однокласники шукали себе в Google, і на їхні імена не було нічого. Коли шукали мене, то бачили інформацію про те, що затримали мого тата. Й один хлопець обізвав тата терористом, нецензурно говорив про весь наш народ. З третього класу вистачало конфліктів через те, яким я є ― і це продовжується. 

У школі примушують читати і вчити антиукраїнські й проросійські вірші, на святкових лінійках директор говорить так, ніби в Криму до 2014-го була чи не гуманітарна й культурна катастрофа. Про кримських татар хорошого ― ані пари з вуст. 

― Я цього не розумію, ― каже Бекір. ― Говорити про майбутнє в Україні, а наступного дня ― вже вихваляти Росію? 

Бекір сидить у своїй кімнаті за столом, де вчить уроки
Фото: Ірина Громоцька
Бекір сидить у своїй кімнаті за столом, де вчить уроки

Щодня тато є в розмовах: як би він вчинив, що він про це думає, що на таке сказав би. Два роки тому Бекір завів окремий зошит і писав про нього твір «Мій тато ― герой» ― так само, як і інші діти політв’язнів. Він навчав його бджолярства, дарував книги, організовував свята, возив у Ялту на батути. 

― Він приходив ввечері з роботи і приносив щось смачне. Молочні продукти, які я люблю, приносив завжди, ― говорить Софіє. ― І ожину. Не знаю, чому, але я добре пам’ятаю тільки її. А коли ми ходили в гості, дозволяв погратися на телефоні. 

― Намагався робити все, щоб нам було добре, ― підсумовує Бекір. 

Бекір виглядає надвір. Там ніяк не закінчиться сусідське будівництво
Фото: Ірина Громоцька
Бекір виглядає надвір. Там ніяк не закінчиться сусідське будівництво

Хлопець хоче бути архітектором, але що далі, то частіше задумується обрати роботу, пов’язану з захистом прав людини й історією. Мер’єм такий запал сина дещо лякає. На питання, що думає про майбутнє в Криму, він відповідає так: 

― Ми не просто так добивалися повернення після радянської депортації, недарма в Москві пікети влаштовували, на яких мама була. Недарма діда садили в тюрму «Матросская тишина». Тато з дитинства знав, що Крим ― його батьківщина. Наш народ дуже довго добивався повернення, стільки людей через це пішло. І я притримуюся маминої думки: де тато, там і ми. Деякі родичі і знайомі поїхали, але я сподіваюся, що нам не доведеться. Головне, щоб тато повернувся. 

Хадіджа і ФСБ

Хадіджі - 11, і ФСБ вона вже не боїться ― не тому, що не знає, що це, а тому, що знає це надто добре. Хадіджа ходить у 5 клас, любить малювати пейзажі і готувати разом з мамою. Перед тим, як перейти в онлайн-школу, дівчинка ходила в кримськотатарську №42 ― каже, що найдобрішою була вчителька російської мови, й вони іноді говорили про те, що всі народи повинні дружити.

Хадіджа за столом, де вчить уроки
Фото: Ірина Громоцька
Хадіджа за столом, де вчить уроки

Дружити народами, м’яко кажучи, не вдавалося. Її тата ― Рустема Ісмаїлова ― безпідставно звинуватили в тероризмі через нібито участь у «Хізб ут-Тахрір». Він будівельник, і коли приходив додому з роботи, троє дітей аж обліплювали його, а він завжди мав цукерки. Хадіджа каже, що вони разом перед сном займалися спортом, ходили в парк, слухали пісні арабською мовою на ісламську тематику. В авто він вмикав улюблену читецьку пісню, і коли його забрали, Хадіджа часто вмикала її вже сама. Коли говорить про обшуки, сміється, щічки червоніють ― така захисна реакція:

― Перший обшук був з татом. Вони просто вломилися в дім о 6 ранку. Тоді я ще нічого не розуміла, вкрилася ковдрою і дивилася, як бабашку поклали на підлогу, одягнули йому наручники, примусили сісти на крісло. Ми хотіли піднятися на другий поверх і прочитати ранковий намаз, але один феесбешник сказав, що тато спочатку повинен підписати якісь документи. Але ми вмовили. Тата забрали. Анашка в цей час була у дворі, а я ― весь час з маленькими братиками, які нічого не розуміли. Я плакала. Усе було розкидано, вони ходили прямо у взутті. А потім анашка їздила на суди. 

Другий обшук Хадіджа побачила через три роки ― тоді вона була в бабусі й дідуся, хоча той поїхав з мамою в Ростов-на-Дону. Коли ФСБ прийшла до їхнього дому, Хадіджа так само ще спала. Почула стукіт і спросоння подумала, що то молодші брати щось перекинули. Звуки гучнішали, тож Хадіджа встала й підійшла до вікна:

― А там чорні маски, і видно тільки очі й роти. 

Бабуся Хадіджі погано чує, тому ще спала. Онучка розбудила її, бабуся одягла слухові апарати. Відчинила двері. Тоді Хадіджа вже розуміла, що відбувається. 

Хадіджа з мамою Фатмою та бабусею. Хадіджа та Фатма того дня випадково одягли однакові блузки
Фото: Ірина Громоцька
Хадіджа з мамою Фатмою та бабусею. Хадіджа та Фатма того дня випадково одягли однакові блузки

Когось із феесбешників бабуся вмовила одягнути бахіли, інші ж заходили просто так і знову все перевертали. Бабуся вийшла з ними на двір до гаражу і літньої кухні, а налякана Хадіджа чула з будинку, як то вона, то феесбешники кричать. 

На цих обшуках вона вперше почула, що «мусульмани - це терористи». Але вона в це не вірить. Хадіджа любить читати Коран і виступає на конкурсів читців. Через пандемію занять не було вже рік. Так само, як і зустрічей «Кримського дитинства». 

Хадіджа ― одна з тих, хто був фактично на кожній зустрічі «Кримського дитинства». Їй подобаються майстер-класи, вивчення мови і зустрічі з друзями ― каже, що знає чи не всіх дітей політв’язнів. Коли приходив хтось новий, Хадіджа з друзями нічого не розпитували, а відразу приймали до гурту, бо ж і так знали, що трапилося і як почувається дитина. Ті, до кого в Криму приходила ФСБ, розуміють одне одного без слів ― навіть якщо це діти. 

― У якомусь сенсі я почуваюся дорослою, ― говорить Хадіджа. 

Вона читає новини і дивиться прямі ефіри «Кримської солідарності», «Кримського дитинства», «ЧП Сімферополь». Перед сном переглядає трансляції з судів, куди мама її не бере ― каже, що ще маленька. І потім переписується з друзями з «Кримського дитинства» про те, скільки років чий тато отримав. Але загалом новини ні з ким не обговорює, а намагається розібратися в усьому сама ― лиш іноді з мамою чи бабусею. Про те, що відбувається на материковій частині України, Хадіджа майже нічого не знає. 

Хадіджа з мамою Фатмою
Фото: Ірина Громоцька
Хадіджа з мамою Фатмою

З татом Хадіджа за п’ять років бачилася тільки раз ― сиділа в нього на колінах, гралася. То було в будівлі ФСБ у Сімферополі. Слідчий хотів, щоб Рустем швидше ознайомився з матеріалами справи, тому запропонував зустрітися з родиною в обмін на старання. Синів до нього так і не пустили. Так само раз вона бачилася з дідусем, якого арештували з її дядьком у 2019 році. Він їй подарував невідомо де взяту в камері жуйку ― завжди приносив їй подарунки. Хадіджа любила ходити з ним у магазин по продукти, заплітати виготовлений ним сир у косичку і посипати сіллю. 

― До першого обшуку я навіть не думала, що в Криму щось не так. У мене просто не було причин це знати. А за кілька днів після того, як забрали бабашку, я почала розуміти. Мені було майже сім, ― говорить Хадіджа. 

Найбільше їй хочеться, щоб відпустили всіх батьків. Але розуміє: коли це станеться, з Криму доведеться поїхати. Страх, що тата знову заберуть ― єдина причина, з якої вона згодна покинути Крим. 

Про Україну Хадіджа говорить, ніби про іншу країну. І коли вона зникає з кадру, я запитую у Фатми, її мами, чому так. 

Фатма
Фото: Ірина Громоцька
Фатма

― Діти повинні орієнтуватися в реальності, щоб потім не було боляче, ― говорить вона. ― Повинні розуміти, хто вони і як живуть. Ми дуже сподіваємося, що ситуація зміниться ― хочеться, щоб люди, які потрапили під коток цієї репресивної машини, звільнилися від кайданів. І це я не тільки про свою сім’ю кажу. Хочеться, щоб переглянули закон РФ, за яким вони всіх записують у терористичну діяльність. Так, хочеться, щоб Росія з Криму пішла, але ми розуміємо, що вона його просто так не віддасть. З дітьми я саме це поки що не обговорювала. Але вони знають, що коли тато повернеться, ми поїдемо в Україну. Думаю, їм треба для такого ще підрости… ― Фатма посміхається і дивиться поверх екрана телефону: ― Але, напевно, з донькою тепер і про це поговоримо ― вона сидить поруч зараз і все на вус мотає. ― Певно, за кадром Хадіджа посміхається ― Фатма посміхається їй у відповідь і таки вмовляє піти. 

Коли чоловіка забрали, наймолодшому синові було 2,5 роки. Він не пам’ятає тата, але його повернення ― найбільша мрія. Сини іноді граються у в’язницю і звільняють один одного. Старший ходить на вільну боротьбу і хоче стати сильним, щоб визволити тата.

Найтяжче переживає мама Фатми ― адже забрали і сина, і чоловіка, і зятя. Отямитися вона змогла лиш через рік після останнього обшуку і тепер живе з Фатмою та внуками: готує їсти, бавиться з ними, відчуває, що її потребують і так відволікається. Дім батьків Фатми зараз порожній ― час від часу навідується мама, але за собакою і поштою слідкують сусіди. 

― Росіяни, ― каже Фатма, але миттю виправляється, посміхаючись сама до себе: ― Хоча які ж росіяни, українці ― при Україні все життя прожили. 

Фатма каже, що людей навколо мало цікавить політика, поки вона не торкнеться їх. Замовчувати історію своєї сім’ї й народу вона не хоче й у грудні вийшла на мовчазний одиночний пікет. Тримала в руках плакат «Чоловікові ― 13,5 років, братові ― 13 років, батькові – 19 років. За що? Зупиніть державний терор!». Коротко і зрозуміло. 

Фатма тримає в руках фото батька, брата та чоловіка.
Фото: Ірина Громоцька
Фатма тримає в руках фото батька, брата та чоловіка.

Фатма обережно обирала таку форму протесту ― вона єдина тепер за всю родину. До неї не підійшли співробітники органів, але вона мала про всяк випадок кілька номерів адвокатів ― тепер, разом зі статтями конституції РФ, це неодмінний атрибут її пам’яті. За тиждень їй зателефонували з МВС. Тепер чекає на повістку і жартує про феесбешників. 

Ще кілька років тому Фатма займалася дітьми і навіть цін у магазині не знала ― Рустем купував за списком потрібні продукти, возив її скрізь, сплачував комунальні послуги. 

― З чоловіком було так легко! ― говорить Фатма. ― Коли його забрали, я з дітьми поїхала до батьків. Але через тиждень повернулася ― надто звикла до власного дому. 

Так вона почала вчитися жити самостійно. Прикрашає торти, відкрила квіткову крамничку. Каже, Аллах підготував її до цього: за три тижні до затримання Рустем і її батьки полетіли на хадж, тож вона місяць провела сама. Чоловік купив додому багато продуктів і лишив гроші. Але Фатма мала багато замовлень на прикрашання тортів, тож почала їздити на закупи маршруткою і розбиралася з побутом. До того вона ніколи з Рустемом не розлучалася навіть на день. Тож сумувала, плакала, переживала. 

― Труднощі в житті будуть завжди, ― говорить Фатма. ― Але ми як мусульмани віримо, що в цьому є задум Всевишнього і він у будь-якому разі турбується про нас, тож усе, врешті, піде нам на користь, навіть якщо ми поки що цього не бачимо. Так, у моїй родині забрали чоловіків, але люди навколо стали більш добрими і солідарними, навчилися більше жертвувати і допомагати. Ми як одна велика родина. З такими думками жити набагато легше. І дітей ми виховуємо так само. 

Хадіджа з мамою Фатмою.
Фото: Ірина Громоцька
Хадіджа з мамою Фатмою.

Хоча легко Фатмі не було ніколи. Спершу вона думала, що складно без чоловіка, а потім зрозуміла ― без брата й батька складніше. Але вона вдячна Богові за те, що поруч є люди, готові прийти на поміч і вдень, і вночі.

― Я маю підтримку, діти здорові, рідні живі, і я знаю, що з ними, ― говорить Фатма. ― Мені немає чого соромитися ― правда на нашому боці. На душі буває печаль, але я її проганяю, бо хорошого все ж більше. Так, це несправедливість, це тиранія проти інакодумців, які не погоджуються з тим, що відбувається у Криму. Але добро завжди перемагає зло. Це лише питання часу, але кожен отримає за заслугами. Я кажу це собі і нагадую дітям. 

Забрали злі люди

Ясмін - 16, і розмова з нею зовсім інакша, ніж з рештою дітей ― вона говорить сама, без мами, і більше себе зараховує до дорослих: пішла після 5 класу на домашнє навчання, щоб допомагати по господарству, з тією ж метою відвідує на курси крою і шиття, ще до початку пандемії підсобляла в «Кримському дитинстві». У Ясмін ― п’ятеро молодших братів і двоє молодших сестер. Що далі, то легше їй працювати по дому, от тільки наймолодша ще непосидюча й енергійна. 

Ясмін
Фото: Ірина Громоцька
Ясмін

16-річна Ясмін, 11-річна Мар'ям, 10-річний Абдуллах, семирічний Ахмад, п'ятирічний Умар, трирічний Осман і майже дворічна Фатма ― діти Айдера Джаппарова, якого за нібито участь в організації «Хізб ут-Тахрір» російський «суд» ув’язнив на 18 років. 

Айдер установлював системи опалення і сантехніку. Вважався одним з найкращих у Білогірському районі. Був муедзином у мечеті, багато часу проводив з родиною і виїжджав зі старшими покататися на конях. Його вважали щасливцем. 

Ясмін з матір’ю, братами та сестрами
Фото: Ірина Громоцька
Ясмін з матір’ю, братами та сестрами

Уперше до родини Джаппарових прийшли у 2015 році. 

― Тата вдома не було, він поїхав у Білогірськ на роботу, ― пригадує Ясмін, якій тоді було 10. ― Прийшли двоє чоловіків у цивільному, шукали його. Звинувачували нас у брехні, штовхнули мого молодшого брата біля дверей. Мама вигнала їх за ворота, там зателефонувала татові. Він попросив дати трубку цим чоловікам. Назвав свою адресу і сказав, що вони можуть приїхати до нього. Так і не дочекався. 

«Арештували» Айдера Джаппарова за місяць до 14-річчя Ясмін, через чотири роки. 

Фото батька Ясмін, Айдера Джапарова, та братів з сестрами
Фото: Ірина Громоцька
Фото батька Ясмін, Айдера Джапарова, та братів з сестрами

― Це було о 6 ранку, ми спали, ― говорить Ясмін. ― У переддень арешту я відчувала, що щось не так ― побачили після вечері, як до дому спускалася схилом невідома машина. Наступного ранку мене розбудила мама і сказала одягатися ― по тата прийшли. Спросоння страху не було, а потім аж руки почали труситися. Відчувала: відбувається те, що перевертає наше життя. 

У родини забрали телефони, вимкнули інтернет і завели в окрему кімнату. Поки по решті дому проводили кількагодинний обшук, дружина Маргарита з дітьми читала дуа. Коли всі вийшли на вулицю, на Айдера одягнули наручники і завели в машину. 

― Тоді ми й втратили самоконтроль, ― говорить Ясмін. ― Уже не було ніяких надій, усі плакали. Тато посміхався і казав, що все буде добре. Мама кричала: «Щоб Аллах зробити з вами те саме, щоб ви відчули цей біль і втрату». 

Ясмін з матір’ю Маргаритою та сестричкою
Фото: Ірина Громоцька
Ясмін з матір’ю Маргаритою та сестричкою

Машина з Айдером поїхала. Ясмін тримала на руках Фатму, що плакала ― їй було кілька тижнів. 

Ясмін у хіджабі й спортивному костюмі з білими смужками. Грається замком від кофти, щоб приховати хвилювання від спогадів. З того часу вона, що й сама плакала і була в зневірі, після розмов з мамою й дружинами інших політв’язнів обрала для себе інший підхід: тепер вважає, що не все втрачено, треба боротися й Аллах вирішує, що станеться з людьми. Ясмін з родиною щодня читає дуа, щоб тата випустили з в’язниці. 

― Я очікувала, що він отримає такий вирок. Але це не кінець, ― говорить. 

За два роки Ясмін бачила тата тільки раз. Разом з мамою й іншими дітьми складала передачки, писала листи. В одному з листів у відповідь тато обвів на всю сторінку свою долоню ― діти по черзі прикладали до неї свої ручки. 

Частіше Ясмін на суди й до СІЗО не ходила, бо мусила бути вдома за старшу ― з вісьмома дітьми живе тільки мама, бабуся трохи далі по вулиці. 

Віднедавна Ясмін переживає й за маму ― та ходила на одиночний мовчазний пікет у Сімферополі. Як старша донька вона знала про підготовку, навіть допомагала малювати плакат ― мама ділиться з нею своїми планами й роздумами. До Маргарити Джаппарової під час пікету підійшли працівники поліції з вимогою припинити стрім у соціальні мережі й видалити всі фото, а пізніше за такий самий пікет викликали до суду дружину іншого політв’язня ― тепер Ясмін переживає за маму.

Маргарита Джаппарова
Фото: Ірина Громоцька
Маргарита Джаппарова

Детально про те, що відбувається, знає ще хіба Алі, якому вже 13. Молодшим, каже Ясмін, немає сенсу щось детально пояснювати ― мама просто казала, що їде до тата допомогти, коли їздила на суд. Завжди запитувала, що вони хочуть йому передати. 

― Малюки точно знають, що тата посадили, ― говорить Ясмін, ніби відмежовуючи себе від дитячого світу. ― Тяжко було бачити, як вони плакали в перший тиждень і весь час запитували «де бабашка?». Ми пояснювали: «Його забрали злі люди». Іноді вони ще плачуть, бо хочуть його побачити, але я вже розумію, що зараз це малоймовірно. 

Тепер діти, що раніше любили поліцейські машини, зляться, коли їх бачать. Наймолодшу Фатму навчили впізнавати тата на фотографії, але Ясмін не думає, що вона не впізнала б його вживу. 

Швейна машинка, яку нещодавно придбали Ясмін
Фото: Ірина Громоцька
Швейна машинка, яку нещодавно придбали Ясмін

Ясмін зрозуміла, що щось не так після перших арештів. Хоча вже здогадувалася: півострів змінюється. У школі різко зникла українська мова, на зміну вже читаним у попередні роки підручникам прийшли зовсім нові, з друкарні. Вона була в четвертому класі, коли Крим анексувала Росія ― повз їхній дім у Зує, поруч з Сімферополем, проїжджала російська військова техніка. Мама і тато говорили: «Щось насувається». А потім: «У Крим прийшла Росія». Що це не віщує нічого хорошого, мала Ясмін розуміла ― раніше родина вже поїхала із Санкт-Петербурга через утиски мусульман. 

Ясмін біля свого робочого столу з книгами
Фото: Ірина Громоцька
Ясмін біля свого робочого столу з книгами

Ясмін любить читати детективи про Шерлока Голмса і книги Жуля Верна, хоче стати лікаркою, щоб допомагати людям, вивчає хімію й обирає між коледжем й університетом у Сімферополі. Обидва поруч з вулицею Карла Маркса ― і коли Ясмін називає її, втраченість Криму відчувається по-новому. Але їхати з півострова вона не планує. 

― Якщо ми поїдемо зараз, у тата буде ще менше підтримки. Поїду хіба що вимушено, щоб не наражати себе й родину на небезпеку. Я думаю про це, але не хочу.

Оксана Расулова, журналістка
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram