Хто повертається
На початку війни повернення з полону відбувалося різними каналами. Звільнення ста п’ятдесяти людей у грудні 2014 року за результатами Мінських домовленостей координувала СБУ. Наступного року в серпні повернули 12 громадян України. До цих процесів долучалося і військове керівництво окремих підрозділів, і рідні полонених, і волонтери. Поміж великими звільненнями відбувалися поодинокі або ж менші за масштабами. З 2016 року як представники України переговори вели члени Тристоронньої контактної групи в рамках Мінського процесу. 26 грудня 2015 додому повернулися троє українських військових, 3 березня 2016 звільнили журналістку Марію Варфоломєєву. У грудні 2017 на підконтрольні Україні території повернулося 74 людини, у вересні 2019 ― ще 35, а у грудні 2019 ― 76 людей. Останнє звільнення 20 людей відбулося у квітні 2020 року. Більшість звільнень відбувалися у взаємному форматі: умовою звільнення було повернення до Росії осіб за їхнім запитом, передусім це були кадрові військові російської армії.
Серед звільнених є військові, що виконували завдання, та цивільні. Останні були ув’язнені через співпрацю з українськими спецслужбами, відкритий спротив окупації, професійну діяльність або ж взагалі не мали у своєму поневоленні політичного контексту ― до катівень потрапили через те, що окупанти хотіли отримати їхнє майно. Також серед повернених трапляються прихильники окупантів або особи, що вчинили кримінальні злочини вже після окупації. Включення їх до списків завжди ініціює російська сторона або так звана окупаційна влада, що є проксі Росії ― фактично це є умовою погодження списків.
Те, що відбувається після звільнення, регулюють кілька документів, що різняться для військових і для цивільних.
Тимчасове положення про впровадження (апробацію) реінтеграції та постізоляційного супроводу особового складу ЗСУ, який перебуває в ізоляції або звільнений з неї, затвердили минулоріч у жовтні. Після звільнення з полону військові проходять реінтеграцію ― це відповідає стандартам НАТО. Сюди входить і реабілітація, і лікування, і відпочинок, після чого військові йдуть у відпустку. Мета цих заходів ― забезпечити постізоляційну адаптацію і повернути людину до служби. Звісно, повернення військовослужбовця добровільне ― на заваді може стати стан здоров'я або ж психологічна неготовність. Військовий за бажанням може повернутися до цивільного життя або перекваліфікуватися на цивільну професію, якщо не має її. Дехто залишається в ЗСУ, навіть попри рекомендації психологів. Також отриману від звільнених інформацію з 2019 року використовують для підготовки військових до можливого перебування у ворожому середовищі.
Для цивільних передбачено медичний огляд, лікування, психологічну допомогу, супровід у вирішенні питань з документами, житлом і роботою, вони можуть пройти постізоляційні заходи ― проте від усього можна відмовитися. Погоджуючись, люди потрапляють у далеку від досконалості систему заходів, де фактично на кожному етапі є прогалини та неточності. Вона базується на двох постановах.
Постанова №328, прийнята у квітні 2018 року, регулює використання коштів з державного бюджету для надання допомоги звільненим з полону та полоненим. У ній зазначено, що люди, які підтримували російську окупацію, не можуть претендувати на допомогу від України. Постанова також передбачає ще й фінансування досліджень, круглих столів і форумів на тему деокупації, ремонт і функціонування КПВВ на Донбасі і з Кримом ― тобто речі, тільки дотичні до задекларованих у назві.
Другий документ описує, що мусить держава надати звільненим з полону ― це постанова №1122, прийнята у грудні 2019 року. Вона передбачає одноразову виплату 100 тисяч гривень, медичну та правову допомогу. Тобто конкретизує те, що в загальних рисах пропонує Постанова №328. Проте недостатньо.
― Її приймали неймовірно швидко, і ми знали, що цей варіант треба допрацювати, ― розповідає Сергій Мокренюк, колишній начальник управління Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. ― Але постанова давала можливість сплатити гроші звільненим, інакше вони не отримали б виплат.
Сергій і його підопічні вже в січні почали напрацьовувати правки до постанови, але в березні Оксану Коляду, призначену міністеркою за пів року до того, звільнили. Вона очолювала Міністерство у справах ветеранів і окупованих територій, яке у 2019 році створили об'єднані Міністерство ветеранів і Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. У 2020 році їх знову роз'єднали, і міністром з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій став Олексій Резніков. Відповідальність за роботу зі звільненими з полону перейшла до його відомства. Необхідних змін за рік так і не внесли.
На доопрацювання також чекає документ, що захищав би інтереси тих, хто ще перебуває або вже звільнився з полону, та їхніх родин. Його зобов’язує створити Указ президента №837 від 2019 року. Наразі закону немає, існує тільки законопроєкт, розроблений Представництвом Президента України в Криму спільно з громадськими організаціями. Його дія поширюється і на військовополонених, і на заручників, і на політичних в’язнів; він визначає, якою має бути правова, медична та соціальна допомога, а також дозволяє виплати родинам тих, хто перебуває в полоні. Запропонована версія очікує розгляду, і тільки-но її ухвалять, президент направить документ до Верховної Ради як невідкладний.
Психологічна допомога
Найважливіше, чого потребують звільнені з полону, незалежно від ухвалених чи неухвалених документів, це психологічна допомога. Через хаотичний процес звільнення з полону неможливо точно сказати, у якому стані поверталися люди. Так само невідомо, для якої кількості людей отримана допомога виявилася дієвою, а хто роками не може побороти наслідки полону. Тим паче, що психології полону як напрямку на момент початку війни в Україні фактично не існувало.
ЗСУ уявлення про роботу зі звільненими отримали в спадок від радянської армії: оскільки полонений може бути колаборантом, отже, передусім потрібно допитати. Про психологічну допомогу не йшлося.
З 2017 року робота зі звільненими починається буквально відразу після повернення. Військові мають свою усталену процедуру. Цивільним же на загальних зборах повідомляють про можливість отримати психологічний супровід від військових психологів, що проходили додаткове навчання у колег з країн-членкинь НАТО, або ж психологів громадської організації «Блакитний птах», які працюють зі звільненими з полону від початку війни. Від психологічної допомоги можна відмовитися. Психологічну (і фізичну) реабілітацію призначають за результатами обстеження, яке проходять усі звільнені з полону. Так само, як і медичний огляд перед призначенням лікування.
Поки що обов\'язкове медичне обстеження проводять тільки відразу по поверненню. Але Наталія Зарецька, керівниця офісу Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій, вважає, що регулярні обстеження необхідні протягом 6-12 місяців, адже найтяжчий період після звільнення ― 4-6-й місяці, коли проявляються старі й набуті захворювання, психосоматика. Ця пропозиція є в новому законопроєкті про захист інтересів полонених.
Психологічна та фізична реабілітація ― важлива передумова вдалої реадаптації, тобто повернення до звичного життя. Це ніби навчання, як заново користуватися своїм організмом. До неї не входять відпочинок чи поїздки за кордон, що також сприяють покращенню стану після полону. Адже полон, з одного боку, ― це постійний психологічний тиск і часто фізичні тортури, з іншого ― мобілізація всіх ресурсів організму, і виходити з цього стану треба під наглядом і за специфічною процедурою. Це називається постізоляційною декомпресією.
― Цивільні обов’язково проходять медичне обстеження, а постізоляційну декомпресію у складі постізоляційних заходів лише за запитом, ― пояснює Наталія Зарецька. ― Але якщо чесно, то за цивільними впродовж двох років у мене серце краялося, це взагалі окрема тема. Я вважала, що ми не надали всієї потрібної допомоги в грудні 2017-січні 2018. У нас дійсно бракувало ресурсів, бо спершу ми працювали з військовими, а вже потім ― із цивільними. А треба було одночасно. До того ж ми не мали можливості працювати кілька місяців, як того іноді вимагала ситуація. Зараз ми можемо порівняти стан людей, які не проходили постізоляційних заходів, із тими, хто їх пройшов, нехай навіть і не в тому обсязі, як ми хотіли б. Різниця дуже відчутна. Це не розв'язує проблем із житлом чи роботою, але допомагає відновити ресурс і здатність вирішувати власні проблеми.
Військова психологиня Аліна (ім’я змінено) працює зі звільненими і каже, що процес відновлення багато в чому залежить від людини та її попереднього досвіду. Наприклад, офіцери-підводники або ж ті, хто перебував у СІЗО, полон переживають легше.
Аліна надає психологічний супровід звільненим у 2019 році, ще минулоріч її колеги супроводжували звільнених у 2014, адже психологічну допомогу можна отримати за запитом після полишення госпіталю. Для цього треба зв’язатися з координатором групи або ж напряму з психологинями, що лишають свої контакти.
― Якщо цивільні відмовляються від опції такої допомоги, не треба думати, що державі на них начхати. Але так, є проблема з відсутністю державної політики щодо цих людей, ― говорить Аліна. ― Вона мусить бути чіткою й реалістичною, щоб звільнені розуміли, чого їм чекати. Поки що цього немає, є тільки окремі пропозиції.
Також психологічну допомогу надають волонтери з організації «Блакитний птах». Її керівниця Ганна Мокроусова була однією з перших полонених у Луганську 2014 року. Її звільнили того ж року, і відтоді вона допомагає звільненим, їхнім родинам і близьким тих, хто залишається в полоні.
За останні пів року «Блакитний птах» провів консультації й терапію для пів тисячі звільнених, їхніх близьких і родин тих, хто зараз у полоні. Загалом же психологині організації контактували з 70-80% родин і спілкувалися з 90% самих звільнених. Четверо психологів у штаті працюють на пів ставки, тобто за надскладну роботу отримують по 300-400 доларів. Більше платити не дозволяє бюджет організації, яка хоч і надала допомогу 2000 звільнених з полону за час війни, не отримала жодного державного фінансування, тільки від ООН. Ресурсу на допомогу собі після травматичної роботи теж бракує.
― Я не вважаю достатньою допомогу, яку зараз надає держава. Перші звільнені з полону взагалі нічого не отримали. Так само не отримують допомоги звільнені не в межах офіційних обмінів. І те медичне обстеження, що є, я вважаю недосконалим, бо воно не враховує особливостей перебування в полоні, тортур і гормональних змін. Але так само я вважаю, що і нашої допомоги недостатньо. У нас немає ні фізичного, ні фінансового ресурсу на ту реабілітацію, яку ми вважаємо правильною. Я хотіла б організувати процес інакше, отримати звернення від держави і підготувати більшу кількість фахівців. Якби я могла, я зробила б краще.
Інформаційний карантин
Ганна Мокроусова і Наталія Зарецька співпрацюють, проте не мають компромісу щодо одного питання ― інформаційного карантину. Мається на увазі, що звільнені з полону повинні провести в госпіталі два тижні на самоті: без волонтерів, медіа і навіть рідних.
Інформаційний карантин передбачений у законопроєкті, що зараз на розгляді в ОП. Саме через це низка громадських організацій надіслала лист проти затвердження такої версії. Ганна Мокроусова каже, що закон необхідний для виділення коштів на потреби звільнених, і називає цю версію найкращою із запропонованих, проте категорично проти інформаційного карантину. Він буде обов’язковим для військових і тих цивільних, що погодяться пройти постізоляційні заходи. Ганна називає такий метод порушенням прав людини і зазначає, що його практикують тільки у США, і цей час на самоті використовують для проведення дебрифінгів ― тобто допитів.
― У США немає війни всередині країни, у них допитують людей, що взяли до рук зброю й поїхали за кордон. Так, важливо потурбуватися про їхній стан і переконатися, що вони безпечні. Але в нас інша ситуація. Я розумію, чим це допоможе державі, але чим це допоможе звільненим? Як психологиня я на стороні людини.
Ганна не проти системи дебрифінгів загалом, але під час роботи зі звільненими з полону вважає її недоречною. Вона впевнена, що опитувальник до українського контексту не адаптували. До того ж у нас звільнені часто не розуміють, кому дають свідчення і чим є дебрифінг; плутають його з психологічною допомогою і потім відмовляються спілкуватися з психологами. Їх не запитують, коли прийти і чи мають вони ресурс для травматичних детальних описів. У такому стані людина не може запам’ятати саме опитування, і пізніше не розумітиме, що відбулося, це може її травмувати. Тож важливо мати письмові інструкції й давати чітку згоду на всі процеси.
Натомість Наталія Зарецька стверджує, що дебрифінги таки адаптували. Вона вважає, що інформаційний карантин одразу після звільнення допоможе захистити від зовнішніх впливів і медійного тиску. Це дасть час на постізоляційну адаптацію і самим звільненим, і їхнім рідним. Як приклад наводить звільнення 2019 року, коли з автобуса, що їхав у госпіталь, висаджували журналіста, який вдавав родича звільненого, щоб узяти в когось інтерв’ю.
― Фахівці пропонують обмежити доступ медіа, але коли постає питання висвітлити процес звільнення, самопочуття людей не в пріоритеті, ― каже військова психологиня Аліна. І додає, що поміж одягом чи грішми для звільнених приносили й алкоголь, що категорично заборонений людям після полону, чи переконували, що держава тепер повинна купити всім звільненим квартири в Києві.
Ганна про ситуацію з медіа знає, проте вважає, що журналістів треба не обмежувати в доступі, а навчати бути людяними й пояснювати, чим загрожує їхня увага.
Щодо рідних, то, на думку Аліни, їхня поява може спричинити емоційне перевантаження, вони можуть мати неадекватні очікування й розчаровуватися, бо звільнена людина інакша, аніж до полону.
― Людина змінилася і почувається винною за це, ― говорить Аліна. ― Так само їй може здаватися, що вона завинила тепер усім інтерв’ю, бо ж за неї боролися. Не треба використовувати звільнених для піару. Це неприємно, але рівень маніпуляцій з цією темою просто зашкалює.
Ганна, власне, як і Аліна, наголошує, що звільненим важливо повернути контроль над своїм життям. Проте вважає, що рідні в цьому, навпаки, помічні. Крім того, вони також пережили травматичний досвід, тож розділяти турботу про них і звільнених з полону не варто.
― Уявіть себе людиною, а не психологом. Про що мріють люди в неволі? Вони живуть зустріччю з родиною. Вони телефонують не психологам, а рідним. Про що мріють їхні близькі? Вони навіть під обстрілами їздять на окуповану територію, щоб хоча б обійняти чи отримати записку. Це те, що дає сили триматися. І уявіть, що ви пережили тяжкий період заради чогось, тепер ви вільні ― і все одно не можете це отримати. А ми ж хочемо державу, що турбується про громадян, правда?
«Все погано, і це не відносно»
Журналіста «Радіо Свобода» Станіслава Асєєва звільнили з полону в грудні 2019 року ― він провів у донецьких катівнях 2,5 роки, більшість цього часу ― у неофіційній «Ізоляції». Про перебування там і повернення він написав книгу «Світлий шлях. Історія одного концтабору». В одному з останніх розділів є речення: «Я на волі вже кілька місяців і емоційно лише регресую ― від ейфорії першого дня до важких депресій дня теперішнього». Описаний ним досвід не можна поширювати на всіх звільнених з полону, та все ж деякі речі точно відповідають тому, про що говорили психологині: шок від свободи, емоційна регресія і труднощі планування.
― Порівняно з тим, що я відчував спочатку, коли аналізував пережите, мені значно краще. Якщо емоційне дно існує, я його сягнув і почав потроху підніматися нагору, ― говорить Станіслав. ― Мій емоційний стан не на підйомі, але стабілізувався.
Психологічної реабілітації від «Блакитного птаха» він не проходив, і на третій день перебування у «Феофанії» поїхав до мами, що приїхала до Києва з окупованої Макіївки. Та звертатися до психолога Станіслав і не планував через негативні відгуки звільнених у попередні роки ― наприклад Ігоря Козловського. Пізніше Станіслав приватно зустрічався з психологом. Він називає ту зустріч напруженою і неприємною.
У перші місяці після звільнення він мав активний графік: інтерв’ю, офіційні зустрічі, виступи на міжнародних заходах, наприклад у ПАРЄ. Тепер каже, що провів би ці два місяці інакше, якби мав таку можливість.
― Перше інтерв’ю я давав «Радіо Свобода» через тиждень-півтора, ― говорить Станіслав. ― Прийти до студії і побачити таку кількість людей було шоком, через освітлення я ледь досидів до кінця ефіру. Особливо психологічно важко було в Мюнхені ― величезна кількість людей світового рівня, і ти повинен перед ними виступати, поруч з тобою президентка Естонії, і ти повинен з нею про щось розмовляти.
У лютому Станіслав приїжджав до українського офісу «Радіо Свобода», голова якого, Мар’яна Драч, запропонувала програму реабілітації від People In Need. Він погодився, і в березні поїхав у Прагу ― гадано на місяць, але затримався на три. Програма передбачала заняття спортом, виїзди за місто, відвідування культурних локацій, її центральний елемент ― робота з психологом. Проте через локдаун доступною була лише остання опція ― в організації наполягали на пошуку фахівця, проте Станіслав через негативний досвід відмовився. Йому ставало легше і від самих прогулянок містом, де нічого не нагадувало про війну. Книжка, яку він дописував у цей час, викликала травматичні спогади, але загалом стала потужною наративною терапією.
― Я не хочу розповідати про пережите, а у відповідь чути банальні речі, що сам читав в університеті. Розуміючи, що мене намагаються обдурити шаблонами про «все буде добре, дивися на це інакше» або «ти пройшов це не просто так, а щоб інші знали», я вивів свою формулу: кожну розмову з собою я починаю фразою «все погано, і це не відносно». Бо полон і катування ― це жахливі речі, це не залежить від нашого сприйняття. Це єдине, від чого можна відштовхуватися. Не було жодного дня протягом року, щоб я не думав, що і чому зі мною сталося.
По звільненню Станіслав не мав жодних документів. За кілька тижнів він мусив їхати до Страсбурга, тож президент видав наказ зробити їх у пришвидшеному режимі. Відновили ідентифікаційний код, внутрішній паспорт і закордонний. Зараз Станіслав мешкає у Броварах, а у квартирі в Києві, яку отримав від держави завдяки обіцянці Зеленського, мешкатиме мама після переїзду з Макіївки.
Станіслав продовжує спілкуватися з іншими звільненими з полону. Каже, хтось уже в доброму гуморі й жартує, а хтось не може отямитися; один звільнений перестав бачити сенс у тому, що робить, бо все видається мізерним порівняно з пережитим; інший не може спілкуватися з родиною.
― Час від часу він мені телефонує і просить поговорити про це все. А я кажу, що він уже дістав, ― сміється Станіслав і додає вже серйозно: ― Але дійсно, я чи не єдиний, з ким він може поговорити. Наскільки мені відомо, ніхто з них до психолога не звертається. Та й культури такої в нас немає, і хлопці замикаються на самоті із собою.
Одне з найскладніших завдань після звільнення ― планування.
― Ти існуєш тільки в межах теперішнього, і це теперішнє виглядає як пекло. Щодня розповідають, що інакшого не буде, і ти починаєш боятися майбутнього. Ця проблема лишається після звільнення ― неможливо планувати навіть на тиждень уперед, не кажучи вже про мрії. Я своє майбутнє спроєктував абсурдною метою ― добігти з Києва до Лісабона. Хоч я займаюся бігом і він психологічно мене розвантажує, з раціональної точки зору немає жодної потреби бігти аж до Лісабона. Але це непоганий спосіб примусити себе бачити хоча б якусь, навіть для себе самого незрозумілу мету.
Станіслав досі не може сказати, що на 100% повернувся. Припускає, якби користувався фаховою допомогою, почувався б інакше.
На відміну від нього, Вікторія Вороніна, звільнена тоді ж, психологічну допомогу отримувала від «Блакитного птаха». Вона пройшла медичне обстеження й допомогу, паспорт повернули під час звільнення. Її поновили до навчання в Східноукраїнському національному університеті ім. В. Даля, хоча адміністрація цьому противилася. За кілька місяців Вікторія отримала диплом.
― Медогляд, пошук житла й відновлення інших документів тривали місяць, ― говорить вона. ― Відчувалося, що команда, яка займалася постізоляційними заходами, хотіла встигнути все для всіх, але була дуже велика група звільнених.
Після лікування Вікторії пропонували лишитися в гуртожитку в Києві ― кімната на 4-5 людей. Каже, після пережитого це сприймалося нормально, але через навчання поїхала в Луганську область, де сама орендувала квартиру. Державний центр зайнятості пропонував роботу за 5-6 тисяч гривень. Вікторія мала контакти людей, що займалися соціальним супроводом, однак потреби в ньому не було. Отримавши диплом, пішла на військову службу.
Як і решта, Вікторія проходила обов’язкове для довідки про полон опитування Центру розшуку і повернення при СБУ і від правоохоронців, щоб закрити кримінальну справу на зникнення людини. А спілкуванням з військовою психологинею вона не задоволена:
― Вона немовби вимагала відповіді на запитання. Хоч вона й представилася психологинею, її цікавила моя співпраця зі спецслужбами, вимагала деталей. Я не пригадую, чи вона називала ім’я ― великий потік людей.
Запитання про співпрацю з українськими спецслужбами пролунало на початку розмови, тож Вікторія, попри тиск, відмовилася продовжувати. До опитування вона не бачилася зі своїми кураторами і про таку зустріч її не попередили.
Щодо безпосередньо психологічної допомоги, то нею Вікторія задоволена. Вони з мамою спілкувалися з Тетяною Сіренко, психологинею ГО «Блакитний птах».
― З нею можна було поговорити в будь-який час доби, ― пригадує Вікторія. ― Завдяки їй мама змогла переварити останні три роки – і ми швидко віднайшли спільну мову.
Ручний режим
Описане Вікторією поновлення в університеті ― результат того, що Сергій Мокренюк називає роботою «в ручному режимі».
Він каже, що основна проблема в роботі зі звільненими ― неврегульованість. Задіяно дуже багато структур, що не мають до неї безпосереднього стосунку: МОЗ, лікарні, поліція, органи місцевого самоврядування, місцеві органи соцзахисту, ДМС і так далі. Міжвідомча координаційна комісія не працювала без доручень від самих міністрів, тож часто домовленості трималися на особистих зв’язках.
― Я розкажу вам про дрібниці, бо вони комплексно показують стан системи.
Приїхавши до госпіталю, звільнені не мають засобів особистої гігієни, одягу чи грошей ― але соціальні пакети державою не передбачені. Відповідно до Конституції України, чиновники можуть діяти тільки в визначених межах, тож купити за бюджетні кошти всім рушники ― злочин. Відкрито попросити про це волонтерів, на думку Сергія, ― абсурд.
Щоб отримати обіцяні 100 тисяч, треба мати рахунок у банку. Його відкривають тільки за наявності паспорта і довідки ВПО. Державна міграційна служба пішла назустріч і погодилася зробити паспорти без черги. За них треба заплатити, бо ніде в законодавстві не сказано, що звільнені з полону можуть отримати їх безкоштовно. Також треба приїхати в ДМС і сфотографуватися. Ані оплата паспорта, ані довезення не передбачені. Підопічні Сергія відвозили звільнених на власних авто.
Опісля треба поїхати в управління соціального захисту. Сергій каже, що з ними домовитися про співпрацю не вдалося, і звільненим доводилося так само, як і решті, приїжджати в приймальний час і чекати в черзі. Щоб отримати довідку ВПО, треба вказати нову адресу ― лікарня, де проживають звільнені, не підходить. У цьому випадку співробітники вписували звільнених у себе вдома, щоб ті могли отримати довідку. І тільки після цього банк міг відкрити рахунок, на який перераховували 100 тисяч гривень. Процедура тривала принаймні місяць. Можливість у цей час кожному допомагати особисто була не завжди, проте для декого вдалося домовитися про безкоштовне проведення дорогих операцій чи обстежень. Усі звільнені потребують стоматологічної допомоги, що окремо не передбачена. Так само не врегульованим лишається питання перебування в госпіталі й плати за нього ― часто це волонтерство медиків.
Звільнений з полону 2014 року Олексій Біда, координатор Центру документування УГСПЛ, зазначає: загального медичного обстеження недостатньо, а спеціалізовану допомогу надають не всім. Як приклад наводить звільненого з полону, що потребував операції на щелепі, але не міг її зробити, бо видані 100 тисяч уже витратив на інші нагальні питання. Або ж інший випадок ― військовому три роки відмовляли в діагнозі «контузія». Також Олексій зустрічав військових, які ставали алкозалежними після полону, проте над цією проблемою не працювали.
― Система, що існує в державі, не прилаштована до потреб звільнених з полону, ― підтверджує Сергій Мокренюк. ― Тому їх постійно смикали, це погано впливало на психологічний стан. У Постанову №1122 треба було внести зміни, які передбачали б і соціальний пакет, й інші нюанси. Ми планували надати такі повноваження громадським організаціям: на початку року вони отримували кошти, і якби їх не використовували, то повертали б до бюджету. Це забезпечило б гнучкість.
Олексій Біда каже, що довіра до ГО з боку держорганів недостатня, але поступово зростає. Хоча саме вони могли б, за належного фінансуванням, виконувати функцію «соціального друга» ― супроводжувати з пошуком житла й роботи. Адже після завершення перебування в госпіталі звільнені мусять їхати додому. За словами Сергія, 90% звільнених з полону мають родичів тільки на непідконтрольній території. При цьому виплати від держави можна не встигнути оформити.
― Людей просто не було куди подіти. Хтось сам орендував квартиру, інші жили в гуртожитку, ― говорить Сергій. ― Але вони не мали чим заплатити за проживання. Ніде не прописано, хто мусить оплачувати це житло.
Інша проблема, що виникає в роботі зі звільненими з полону ― нездатність повністю зрозуміти, що відбувається. Через це всі процедури ускладнюються. Сергій розповідає:
― Я приїхав у «Феофанію» 4 січня. Зібрав усіх, пояснив, коли і як ми зможемо виплатити гроші. Обговорив індивідуальні питання. Усі сказали, що все зрозуміло. Я приїхав наступного дня ― і знову в мене запитують, коли виплатять матеріальну допомогу. Я знову пояснюю, відповідаю на ті самі запитання. Наступного дня приїжджають представники іншої державної установи і лякають, що нічого не заплатять. Ми з Оксаною Колядою поїхали разом, вона повторила мої пояснення ― і їй заходилися дякувати, мовляв, уперше це чують. І вже наступного дня знову хвилювалися, коли будуть гроші. Люди відвикли планувати навіть на день наперед і досі можуть заплутатися в спогадах.
Межа допомоги
Державної програми з надання власного житла звільненим з полону немає. Вони можуть отримати соціальне житло (найчастіше кімнату в гуртожитку) тільки за областю прописки: для мешканців і мешканок окупованих територій – це підконтрольні райони Донецької та Луганської областей. Отримати житло за програмою для переселенців неможливо ― у черзі на «Доступне житло» досі понад 16 тисяч людей. Дехто отримує квартири як приватні подарунки від політиків.
В окремих випадках житло також шукали в ручному режимі. Сергій Мокренюк розповідає, що у 2020 Житомирській ОДА вдалося домовитися із заводом «Молокія» про вакансії у трьох областях: водій, експедитор, вантажник; обіцяли оплачуваний гуртожиток. На пропозицію ніхто не зголосився, так само як і на вакансії від ДЦЗ.
― У цій країні вистачає робіт з гуртожитком, ― говорить Сергій, ― але ніхто на них не погоджується. Або ж одна зі звільнених з полону раніше мала свій зоомагазин і сказала, що хотіла б працювати в тій самій сфері. Ми за день знайшли їй роботу, але вона відмовилася, бо там платили 8 тисяч гривень. Але хто сказав, що держава повинна забезпечити рівень, що був до полону? Ми повинні забезпечити мінімальний стандарт і можемо сприяти кращому, але не зобов’язані.
Військова психологиня Аліна такої самої думки. Вона вважає: найважливіше ― повернути здатність контролювати своє життя, а коли держава або волонтери забезпечують усім, є ризик інфантилізації звільнених з полону:
― Треба давати не рибку, а вудку, хоч це й дуже непопулярна думка. Людина повертається, і її купують обіцянками політики й активісти. А людині треба не роботу й квартиру, а можливість контролювати своє життя.
Олексій Біда має інакшу думку:
― Поїхати в занедбаний будинок у селі, який ще треба ремонтувати? У Краматорськ, де й так багато переселенців? На таке соціальне житло не погоджуються. А якщо у Донецьку чи Луганську була своя квартира? Обов’язок держави ― дбати про власність громадян. І якщо держава не впоралася з цим, то вона повинна надати рівноцінну заміну ― тобто також квартиру в обласному центрі. Це не закон, це логіка. Керуватися місцем прописки ― це обмежувати базове право людини на пересування.
Такою ж є проблема з пропозиціями Державного центру зайнятості. Олексій вважає, що запропоновані вакансії не є вигідними з погляду зарплати й умов праці. Ніхто з опитаних Олексієм послугами ДЦЗ для пошуку роботи після звільнення не скористався.
― Звісно, давати людині все й відразу – це робити її неспроможною, ― говорить Олексій. ― Але варто врахувати, що вона такою вже є після полону. Дехто кашу сам зварити не може. Ці люди випали із соціуму, і повернути їх треба на ту позицію, яку вони мали, а не лишити в ситуації, коли вони не знають, куди йти і що робити. Не варто давати всім трикімнатні квартири в Києві: якщо людина мала «однушку» в Луганську, то треба дати їй «однушку» в іншому обласному центрі.
Російські впливи
Питання про те, скільки ж повинна давати держава звільненим і де повинна починатися їхня самостійність ― поле для дискусії, проте саме його використовують як поле для пропаганди. Теза про те, що Україна покинула звільнених напризволяще ― один з інструментів дискредитації. Наталія Зарецька каже, що є організації та окремі активісти й активістки, що поширюють ці маніпуляції в інтересах Росії, можливо, не завжди це усвідомлюючи. При цьому ні вона, ні будь-хто зі співрозмовників і співрозмовниць LB.ua не заперечує, що допомогу не надають у потрібному обсязі і є дійсно небезпідставні скарги та розчарування.
― Я бачу, як нашу роботу демонізують. Якби ми проводили повернення й подальші заходи не в умовах хаосу, громадська думка була б кращою, але наразі цією темою маніпулюють, ― говорить Наталія Зарецька.
Як приклад вона наводить 2017 рік. Тоді у «Феофанію» приїжджав представник однієї ГО і закликав усіх не покидати територію госпіталю, поки держава не надасть їм житло в Києві. Сергій Мокренюк підтверджує, що подібні ГО існують. За його словами, дехто не просто заважає через незнання чи власні хибні уявлення, а просуває російський наратив про те, що «Україна зливає політв’язнів».
Наталія Зарецька зазначає, що останні обіцянки Віктора Медведчука, нардепа від ОПЗЖ та кума Путіна, також є частиною російських маніпуляцій ― він без жодних на те повноважень нібито сам домовився з Путіним про звільнення полонених. Але процесом звільнення не може займатися не уповноважена на це особа, а лише державні органи чи Тристороння контактна група.
― Щоб отримати допомогу, звільнені мусять бути в правовому полі України, а те, що робить Медведчук ― це порушення всіх формальних процедур, що потрібні в першу чергу саме звільненим, ― каже Наталія Зарецька. ― Де-факто Медведчук у процес заходить з боку Росії, маючи свої мотиви. Це приклад політичної експлуатації заручників Росії народним депутатом України, що діє в інтересах країни-агресора.
Крім того, терористи намагаються інфільтрувати своїх прихильників до списків звільнених. Ще однією проблемою є поширення дезінформації людьми, що намагаються легендувати своє перебування в полоні.
Перевірили заяви Івана Тиренка, звільненого у 2017 році, про питання від психолога «Чи подобалося вам вбивати?» ― це виявилося наклепом.
― Такі запитання за визначенням не можуть поставити звільненим з полону. Ця пряме порушення протоколу. Я завжди закликаю повідомляти про будь-які сумніви, і кожен випадок ми розслідуємо. У нас були ситуації, коли фахівців виключали з команди ще на етапі підготовки за незрівнянно менші помилки.
Крім ризику маніпуляцій, є ще й інший, менш очевидний ― героїзація звільнених. Як це сталося, наприклад, із Надією Савченко. Військова психологиня Аліна каже:
― Звільнені з полону мають унікальний досвід виживання в нелюдських умовах. Але не варто ні влаштовувати на цьому піар політикам, ні героїзувати їх у медіа ― так формуються очікування героїчної поведінки і героїчних заяв, а людина ще навіть травматичний досвід не опрацювала.
Тож варто пам’ятати: звільняють не героїв, а людей. Інакше є ризик не помітити за бажаною картинкою їхніх справжніх проблем і потреб ― а вони все-таки буденні, людські, а не героїчні.