Слава, на щастя, належить до цих 12-ти і 18-ти. Сидить перед нами на веранді свого нового будинку, палить і сором’язливо мовчить. Щоправда, землі він торкається лише однією ногою, лівою. Біля правого стегна розірвалася граната, тож, ні правої ноги, ні правої руки у нього тепер нема. Є два протези. Коли в лівій руці нема цигарки, Слава задумливо крутить нею зап’ястя правої - воно повертається з клацанням, так згиналися суглоби в дорогих ляльок в моєму дитинстві.
Так склалося, що історія В’ячеслава Буйновського тісно пов’язана з LB.ua. Ще до поранення він познайомився з нашим фотокореспондентом Максом Левіним, коли той приїздив в “Айдар”. Знайомство відбулося під час спецоперації з виводу місцевих мешканців коридором безпеки біля Металісту. “Я побачив фотогенічного чувака і запитав, чи він не проти, аби я його фотографував. Він відповів: “Та знімай”, - згадує Макс.
Знімки були опубліковані. За кілька місяців після того, як Славу поранило, до редакції звернулися волонтери - попросили надіслати їм більше фотографій. Ми запитали, чи можемо ще якось допомогти - наприклад, збирати гроші на лікування. Отримали відповідь, що з цим проблем нема, а єдине, що дійсно дуже треба Буйновському - це нове житло, оскільки в коридор однокімнатної квартири його матері взагалі не проходить інвалідний візок.
Зробили новину, в якій звернулися до читачів з проханням допомогти пораненому бійцю з житлом. Чесно кажучи, коли я ставила її на сайт, не розраховувала на те, що хтось відгукнеться - написала і поставила тільки заради чистоти сумління. Та вже на наступний день з редакцією зв’язався читач, який згодом передав через нас Буйновським дуже значну суму - половину вартості будинку. Ще кілька читачів перерахували гроші на картку матері В’ячеслава. Решту грошей Буйновські зібрали самі. І в результаті придбали чудовий будинок з землею у рідному Кролевці Сумської області.
“Шість, майже сім місяців провели в лікарні (у військовому шпиталі у Києві - Авт.), - згадує Катерина Михайлівна, мати Слави. - А тим часом дочка з зятем тут все зробили”. Докупили потрібні меблі, утеплили будинок, частково завершили його оздоблення – зять придумав зробити пандус, аби В’ячеславу було зручніше заїздити на візку.
І от за півроку ми з Максом Левіним сидимо зі Славою на веранді його нового будинку і спостерігаємо за тим, як він сором’язливо курить і крутить зап’ястя. Поруч стоїть Катерина Михайлівна і розказує те, про що мовчить син. Слава говорить більше про війну, мати - більше про теперішнє мирне життя.
Раніше Слава їздив на заробітки до Києва, працював будівельником. “Пів-Києва збудував, можна сказати. Робив підлоги полімерні, такі як в паркінгах, в “Метро”, - розказує В’ячеслав. Війна для нього, як і для багатьох, почалася з Майдану, куди Слава прийшов після розгону студентів 30-го листопада. Прийшов і втягнувся, як він сам каже. Слава - один з 16 людей, які дві доби просиділи в підвалі Жовтневого палацу, коли 18 лютого його захопили “Беркут” і внутрішні війська.
В’ячеслав розказує, як це відбулося. Він жив у КМДА, там йому виділили стіл і завдання - вести облік людей. У нього була папка з документами - списки з прізвищами, іменами, адресами та телефонами всіх активістів, що мешкали в КМДА, а згодом - у Жовтневому палаці. Тому, коли 18-го лютого “Беркут” та ВВ наступали Інститутською, Слава не став тікати, як всі, а побіг палити свої записи, аби ті не дісталися міліції. “Робив пожежу в туалеті”, - сміється він. Поки спалив, палац захопили. Прямо перед носом у міліціонерів купка активістів забігла в підвал і зачинила двері. “Вони (“Беркут” - Авт.) кричали нам: “Відкривайте, бо якщо ми самі відкриємо, то хана вам! Гупали, кувалдами намагалися розбити двері. Та яке, там залізо 1,5-2 см завтовшки. Ми просиділи майже дві доби там. А потім нас витягли двоє депутатів. А там уже і “Беркут” відступив. Я повернувся до КМДА, і мене поставили завідувати продовольчим складом”, - розказує Слава.
Але телефон під час подій на Інститутській він загубив, і мамі подзвонити не міг (хоча вона, звісно, як будь-яка жінка вважає, що насправді міг). За кілька днів активна мама почала розшукувати сина. “Виходжу на Майдан – а там на кожній тумбі, на кожному стовпі моя фотографія”, - сміється Слава.
- Дзвонить мені і каже: “Мам, найшовся”, - згадує Катерина Михайлівна. - А як з “Айдаром” було? Звонить і каже: “Мама, я в Луганську”. Я почала кричать: “Славік, та нашо воно тобі надо!”
- Так як ти прийняв рішення йти добровольцем на війну? - питаю у В’ячеслава.
- Спросоння, - відповідає він мені. - Зранку розбудили і сказали, що формується бригада. Про “Айдар” тоді ще не йшлося.
Буйновський з друзями приїхали спочатку в Житомир з наміром вступити в одну з бригад ВСУ. Але виявилося, що там було лише 3-4 місця. “А нас було чоловік 40-45, - згадує Слава. - І ми вирішили, що будемо або разом, або ніяк. І тут дзвонять комусь з наших і пропонують в “Айдар”. Ну ми й погодились. На той момент в “Айдарі” було вже 120 чоловік, багато знайомих з Майдану облич”.
Так Слава разом з друзями стали кістяком 2-ї роти “Айдару”. Перед поїздкою на фронт новобранці пройшли підготовку на полігоні: півмісяця бігали з саперними лопатками. “Але я ж служив в армії (водієм - Авт.), в принципі, вмів стріляти. А пристрілявся вже в бою”.
Перше завдання, яке отримав В’ячеслав - разом з іншими бійцями взяти міст за Щастям: “Пішли у розвідку, а там купа дротів - все заміновано. На свій страх і ризик перерізали. Потім виявилось, що поруч стояла машина з сепарськими підривниками, які були вже готові все підірвати. Згодом приїхали наші сапери і знешкодили вибухівку”.
Слава взяв участь у боях за 12 населених пунктів, серед них – Металіст, Щастя, Червоний Яр, Георгіївка, Лутугіно, Хрящевате. “Були ще такі проміжні, де без боїв, просто робили зачистку, - розказує він. - Коли брали Металіст, виїхали зранку, а увечері взяли блок-пост. До четвертої ранку лежали в окопах, був дощ, навіть шкарпетки в бєрцах були мокрі. Тоді вже було жорстко. Вночі по нам з РПГ лупили. О 6-7 ранку сєпари приїхали. Обмінялися з ними вбитими. Вони нам віддали тих десантників, яких в літаку підбили. В бою за Лутугіно загинуло 18 людей. З них шість – від свого ж танка. Багатьох можна було б врятувати, але лікарі не змогли дістатися до них через перехресний вогонь”.
Втрати у батальйону “Айдар” величезні - вони були першопроходцями, недосвідченими чоловіками з Майдану, які не побоялися першими прийняти бій ще тоді незрозуміло з яким ворогом.
“Тоді армія позаду нас ішла, - каже В’ячеслав. - Коли Георгіївку брали, було 38 наших плюс 8 десантників”. Питаю у нього, на чому, на його думку, тримався тоді батальйон. “Мабуть, все ж таки, на патріотизмі”, - відповідає Буйновський. Боягузи, каже, відсіялися ще в перших боях.
“Якби тоді не оголосили перемир’я, - каже В’ячеслав, - могли б взяти Луганськ. Вже підступали до передмість. Нам навіть полонені сєпари тоді говорили, що їх там всього 80-90 чоловік лишилось. А за 15 днів перемир’я вони, звісно, встигли окопатися і підвезти підкріплення”. Про те, що наступ – це десятки загиблих, тоді, каже, ніхто не думав.
В Георгіївці Слава “віджав зенітку і вже попу возив в машині”. Зенітка ця згодом відіграла чималу роль в житті В’ячеслава.
Поранення Слава отримав перед першим перемир’ям – 1 вересня. Патрулював разом з двома побратимами вулиці Щастя. Неподалік від розташування “Айдару” гукнули двох чоловіків, хотіли перевірити документи. “Вони не зупинилися, а у відповідь кинули гранату”.
Граната розірвалася біля правого стегна Слави – постраждали рука, нога, уламки між пластинами броніка залетіли в тулуб. Хоча бронік, можливо, врятував чоловіку життя. “Паспорт розірвало на клапті”, - каже Слава. Кровотеча була дуже небезпечна, та, на щастя, знайшовся “Целокс” - її вдалося швидко зупинити. Руку перев’язали жгутом.
Двоє інших “айдарівців” – Федір і Сергій - від вибуху не постраждали. Вони загинули за три дні, потрапивши в засідку на Веселій горі.
“До 5-го числа (початку перемир’я - Авт.) загинула половина другої роти. Усі, хто не скористався можливістю поїхати у відпустку”, - розповідає Слава.
Він у відпустку не поїхав, бо хотів перенести зенітку з машини, остаточно “роздовбаної” в боях за Хрящевате, на один з двох автомобілів, які привіз батальйону Олег Ляшко. Обидва “подарунки” були старі й іржаві, тому В’ячеслав хотів спочатку обкатати їх, вибрати кращу, а потім встановлювати зенітку.
Після подорожі кількома лікарнями Славу перевезли до головного військового шпиталю у Києві. Він пам’ятає, як кілька разів приходив до тями, як його везли в машині, а він тримав свою праву руку з рванням замість пальців.
- Очухався у Києві в аеропорту. Попросив сигарету, зробив дві тяги, знову відрубився. Катерині Михайлівні про поранення сина повідомили не одразу:
- Дзвоню йому, а слухавку бере його товариш. Каже: “Я не Славік. Славік в лікарні. Його “нємножко зацепіло”. Йому зроблять перев’язку і він вам передзвонить”.
Катерина почекала, а потім почала обдзвонювати лікарні Луганська (Куди, на її думку, мали б відвезти поранених. Про те, що місто зайняте сепаратистами, вона тоді не подумала. Можна лише уявити собі здивування місцевих, коли їх питали про пораненого “айдарівця” - Авт.) Телефон Слави більше не відповідав, його друзі також не підіймали слухавки. Жінка здогадалась, що з нею не хочуть говорити. Попросила подзвонити зятя.
- Зять прийшов до Оксани на базар, це вона мені потім розказував. Ну, сказав їй. Вона вийшла, щоб люди не бачили, каже, вила-вила, вила-вила. А потім головне питання: хто повідомить мене? Юра, зять, одразу сказав: “Я не поїду”. Оксана приїхала до мене і каже: “Нема ноги”. Я в крик, а вона: “Це ще не все. Руки теж нема”.
Вже в Києві мати побачила сина вперше, коли його везли на каталці з реанімації. “З отакою бородою. Каже мені: “Уєзжайте звідси”. Я: “Ага, щаз. Навіть не думай, ми тебе на ноги поставимо”.
І дійсно поставили. Загалом В’ячеслав переніс 15 операцій. “Три рази тільки живіт вскривали – кишки латали”, - каже Катерина Михайлівна. На стегно пересаджували шкіру. Всі операції робили у військовому шпиталі і всі – безкоштовно. “Як треба були якісь ліки, то лікарі казали волонтерам, і йшли і все приносили”. Чарівники, а не волонтери.
- В госпіталі за ним бігали нєвєсти, чуть між собою не побилися, - сміється Катерина Михайлівна. Китайський апарат, який втамовує фантомні болі, подарувала Славі лікарка. А гроші на протез ноги - 70 тис. грн - дала одна відома політична дама, особливо наближена до Віктора Януковича.
На жаль, протез не імпульсний - оскільки ногу відрізали по стегно, культі у Слави нема, керувати протезом за допомогою імпульсів він не може. Механічна нога гнеться в суглобах, В’ячеслав може ходити, сидіти. Щоправда, подовгу протез не носить - пересаджена шкіра ніжна, лямки від протезу дуже швидко стирають її до крові. Тож частину дня Слава пересувається на візку. Точніше, на німецькому супервізку, який теж подарували благодійники. Наліпка на візку застерігає: “Обережно, міни!”
А от протез руки - імпульсний. Слава може рухати трьома пальцями “силою думки” (ще два пальці - гумові). “Зараз вже трохи звик до цієї руки. Можу шнурки зав’язать, молнію застібнути. Спочатку здавалось, що вона дуже важка і незручна”, - каже Слава.
Протезисти з Києва обіцяли, що йому першому по безкоштовній програмі зроблять руку “як у термінатора” - усі суглоби в ній будуть рухливі. Зараз наші фахівці поїхали в США навчатися виготовляти “термінаторські” протези.
Але медична допомога - це все, що отримує Буйновський від держави. Статусу учасника бойових дій він досі не має. Намагається вибороти його через суд. “Все було в руках Мельничука (колишній комбат “Айдару”, нині народний депутат - Авт.). Якби він дав цю справочку...” - сумно каже Катерина.
“Справочка” – довідка про те, що Славу було поранено під час виконання бойового завдання. Без неї не можна оформити документи на інвалідність. Військово-медична комісія написала, що травма Буйновського пов’язана з виконанням військового обов’язку, але цього мало. Потрібна довідка з батальйона, а для цього тепер треба поновитися у військовій частині.
Нема довідки - нема виплат, нема пільг, в тому числі на комунальні послуги.
Катерина Михайлівна каже, що вже навіть по телевізору чула, як на якомусь засіданні прем’єр-міністр Арсеній Яценюк питав у Артура Дерев’янка (голови Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників АТО - Авт.), “що там у нас з Буйновським”. Але потрібні довідки від того не з’явились. Слава каже, що статус учасника бойових дій не отримав навіть його бойовий командир, нині нардеп Ігор Лапін (більш відомий як “Зола” - Авт).
- Та ладно я. Людей, які загинули, родичі не можуть оформити. Жінки їх, діти нічого не отримують, - каже Слава і це, мабуть, єдиний вияв емоцій за всю розмову – образа за таке ставлення до загиблих побратимів. Все інше він розказує спокійно, хоч і трохи сумно. Родина Буйновських живе на пенсію Катерини, допомогу родичів і волонтерів. “Досі люди допомагають”, - каже Катерина Михайлівна.
Крім матері й сестри Оксани з чоловіком Юрієм у Слави в Кролевці ще багато родичів. Є дві тітки, сестри Катерини Михайлівни (ще одна сестра живе в Росії). Є дружина з 16-річною дочкою Вікторією, які останні три роки мешкають окремо. Батько В’ячеслава помер три роки тому після тривалої хвороби, в одній з кімнат на стіні висить їх з Катериною фотографія.
Катерина Михайлівна розказує, що з війни В’ячеслав повернувся більш замкненим в собі. “Ну з мужиками балакає, особливо як “айдарівці”до нього приїздять. Згадують, а як вони там були, а як він того витягав, а той того. Ой, таке розказують, як наслухаєшся... Сам-то він мені нічого такого не розказує”.
У Кролевець бойові побратими Слави ще не приїздили, а от в шпиталі в Києві провідували щодня. Також майже щодня до нього приходили школярі з різних київських шкіл та ліцеїв. Досі інколи дзвонять по телефону, аби через гучний зв’язок провести з ним відкритий урок. В будинку багато дитячих малюнків. Як кажуть військові, дитячі малюнки – це секретна зброя української армії.
Після сюжетів на телебаченні дехто навіть почав заздрити їх родині - мовляв, і будинок в них, і машина (машину купили і переобладнали спеціально під Славу - перенесли педаль на лівий бік - Авт.)
- То я до однієї жінки підійшла і сказала: “Ти відправ свого сина та зятя на війну, то, може, і в тебе такий дом буде”. А Слава, звісно, хотів би, щоб не було в нього ані хати, ані машини, а були рука і нога, - говорить Катерина Михайлівна, коли Слава нас не чує. Будинок дійсно викликає заздрість, як і життєлюбність Катерини Михайлівни. “Отут малина, там виноград, а он абрикос ще не цвіте, бо не на сонці. А от кущі шипшини, уявляєте, як тут буде красиво! Отут хочемо гараж добудувати. А ще як літню кухню зробимо!” - організовує вона простір подвір’я.
Раптом за будівлею літньої кухні майнув рудий хвіст.
- У людей, які нам цей дом продали, було п'ять котів - каже Слава. - Чотирьох вони забрали з собою, а один втік і живе тут на чердаку. Породістий - такий як цеглою дали по морді.
- О, так у вас є котік.
- Та ну яке, він до нас не підходить, ми його і не бачимо.
- А що ж він їсть?
- Не знаю, мишей може ловить яких, - припускає Катерина Михайлівна.
Уявіть собі, що за звір - живе у людей в будинку і навіть не зійшов до знайомства.
- А ви не знаєте, хто цей чоловік, що дав нам гроші на дом? - раптом питає в мене Катерина Михайлівна.- Чесно, ні. Я з ним раз говорила по телефону, але він не сказав, хто він, знаю лише ім’я.
- От і ми знаєм лише ім’я.
Піаритися на своїй добрій справі чоловік не захотів. Погодився лише на те, щоб Буйновські йому подякували на по телефону.
Поки писала цей текст, на очі трапився зловтішний матеріал про те, що скалічені колишні "ополченці" в Росії живуть в підвалі без іжі і ліків. Не знаю, чи це правда. Матеріал називався "Россия бросила своих". Я згадала про Славу. Подумала, що яку б байдужість до своїх героїв не демонструвала держава, але завдяки всім тим людям, які допомогли і продовжують допомагати Буйновським, я можу впевнено писати, що українці своїх не кидають. І це дуже тішить.