ГлавнаяОбществоЖиття

Життя за Україну

Надвечір 21 листопада 2013 року, коли уряд України офіційно оголосив про зупинення процесу євроінтеграції, на Майдані Незалежності в Києві на мітинг протесту зійшлося близько 1500 людей. Українці також вийшли на стихійні «євромайдани» у Донецьку, Івано-Франківську, Луцьку, Харкові, Хмельницькому, Ужгороді.

Фото: Макс Левин

Люди люблять несподіванки. З дитячим захопленням читають про неочікуване. Чим драматичніше, тим цікавіше. Схвильований вигук “Ой!” в глибині душі кожного продовжується думкою: ”Як добре, що це трапилося не з нами!”.

Віра в диво змішується з радістю від того, що і цього разу лихо безпосередньо нас - оминуло. Одночасне бажання ризикнути і вціліти змушує нас напружено цікавитися усім драматичним,особливо коли в подіях задіяно мільйони людей. Від епічності перехоплює подих. Але здебільшого для того, щоб він змінився зітханням з полегкістю. Буденне і розмірене життя прикрашає феєрверк людських пристрастей, що знаменує початок нового, зазирання за грань, переступання порогу.

Уміння дивуватися ґрунтується на людській властивості забувати. У свою чергу, забудькуватість - це витіснення з пам'яті подій, які, з відстані часу і у практичному вимірі ні до чого не призвели, виявилися нікчемними з точки зору повсякденного досвіду .

Тому коли про Євромайдан, драматичні події київської зими 2013-2014 року говорять, як про принципово нове явище в історії сучасної України, то свідомо чи несвідомо ігнорують той факт, що всі попередні 23 роки країна надзвичайно повільно і дуже дивними зигзагами - однак рухалася в цьому напрямку.

До конвертації державного суверенітету України, як стану вельми формалістичного - в стан її реальної незалежності. Від “failed state” до визнаного символу свободолюбства.

Витоки потрібно шукати в подіях 2-17 жовтня 1990 року, коли понад сто студентів встановили наметове містечко і почали голодування на площі тоді ще Ленінського Комсомолу, на місці нинішнього Майдану Незалежності. Частина вимог по демократизації українського суспільства в підсумку тоді була виконана. Акція отримала романтичну назву «Революції на граніті».

Фото: www.zaukrainu.org

Напівпідпільні організації, які організували протест у Києві у 90-му, складалися в середньому з 20-річних студентів. У них була готовність до самопожертви, високий рівень романтизму.

Але водночас - повне нерозуміння реального стану економіки України, відсутність навичок сучасного менеджменту та недооцінка живучості корупційних зв'язків. Пропагувалося використання народної культури, в основному архаїчної , фольклору, як захисного «магічного » прийому - оберега. Протестуючі поетизували українську історію і плекали майже релігійну віру в якийсь особливий “третій шлях” розвитку України з палкістю неофітів.

Сукупність цих та інших, подібних їм поведінкових стереотипів сформували в масовій українській свідомості певний тренд. Його стійкість упродовж подальших років пояснювалася тим, що в новітній історії України було прийнято вважати: саме молодь, студенти «запустили» новий історичний цикл розвитку країни.

І цей тренд вигідно маскував і навіть виправдовував подальшу інфантильність політичної поведінки України. Ну що ви хочете від дітей?

Хоча по суті посткомуністичні бюрократи на чолі з Леонідом Кравчуком дуже вигідно для себе використовували тодішній романтичний порив молоді як ширму і декорацію, зберігши і лише злегка модернізувавши разом з нечисленними колишніми дисидентами радянську систему управління Україною. Колишніх комуністів в Україні однаково страшили і румунський, і польський варіант розвитку подій. Страшила відповідальність, якої вони так ніколи і не понесли.

Тому імітаційність суспільних процесів, пізніше лукаво названа «багатовекторністю», на довгі роки визначила фактичну стагнацію, а потім і початок деградації України.

Цей тренд «міфопоетичного протесту” з різним успіхом експлуатували ініціатори та учасники всіх наступних масових протестів у Києві.

Звіряче вбивство опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе з відрізанням голови, оприлюднення аудіоматеріалів, що наче свідчили про причетність президента Кучми до цього, породило акцію протесту «Україна без Кучми» (15 грудня 2000 - 9 березня 2001 р.) в якій взяли участь і учасники попереднього студентського протесту.

Фото: EPA/UPG

Але на відміну від минулого разу, справа закінчилася політичними репресіями і тривалим тюремним ув'язненням для її найактивніших учасників. Система квази-рядянської влади не змінилася.

Масові фальсифікації виборів президента України в 2004 році привели до більш пам'ятної події - «Помаранчевої революції» (22 листопада - 26 грудня 2004). Яка достеменно так само , як і всі попередні акції, «революцією» в повному, класичному значенні цього слова не була. Та барвистий, карнавальний колорит акції зробив її не просто знаковою, а взірцевою, особливо привабливою для західних медіа. І дратівливою для російських.

Для російської авторитарної влади, яка століттями вважала Україну своєю колонією, це був надзвичайно болючий удар по самолюбству. Оскільки підтримуваний нею кандидат - Віктор Янукович - був зневажений українським суспільством гостро і публічно в термінах, які підкреслювали інакшість української ментальності.

Головною ідеологічною складовою цього засудження вперше прозвучало прагнення позбутися радянської історичної та ідеологічної спадщини, звільнитися від російського тиску і офіційно чимшвидше інтегруватися в євроатлантичний культурно- економічний простір, представлений Європейським Союзом і НАТО.

Через рік непривабливі публічні конфлікти в таборі переможців так і залишили ці мрії - мріями. Здавалося, що це вже назавжди. Починаючи з 90-х надії на зміни в суспільстві безупино зростали. Та перманентний крах політичних ілюзій приводив Україну не просто до когнітивного дисонансу, а до стану, який американський психолог Мартін Селгігман влучно назвав назвав «синдромом завченої безпорадності ». Воля до романтичного опору зразка - 90-х була зневажена і пригнічена. А сам стиль національного романтизму дискредитовано через неефективне і, головне - непереконливе для соціуму правління президента Віктора Ющенка, як уособлення симпатичного, але кволого національного романтизму.

В атмосфері загальної зневіри, зростаючої корупції, дедалі агресивнішого витіснення української культури (з наступною її заміною на кремлівську версію російської культури ), по суті малопоміченими пройшли дві наступних протестних події: «Податковий Майдан» (22 листопада - 3 грудня 2010) та «Мовний Майдан» (3 липня - 8 серпня 2012 року).

Учасники «Податкового Майдану»
Фото: Макс Левин
Учасники «Податкового Майдану»

Протести проти нового Податкового кодексу і антиукраїнського закону «Про засади державної мовної політики» на диво увінчалися практичними успіхами. Але вони не були оспівані суспільством, як раніше. Бо це була вже інша, сучасніша якість політичних процесів. Та й влада не зробила з цих процесів належних для своєї безпеки висновків, продовжуючи вважати, що українське суспільство і надалі можливо контролювати за допомогою підкупу або «кишенькової» опозиції .

Тим часом в Україні виросло нове політичне покоління - як фізично, так і політично. Схід і Крим лишалися в стані етносу з його родоплемінними стосунками в містах-бандах і кримиінальною клановістю. Але народ в Центральній і особливо Західній Україні почав стрімко перетворюватися в політичну націю, з новим, більш предметним ставленням до реальності.

Маркером нового ставлення до влади стали в період з 30 червня по 15 серпня 2013 стали події в районному центрі Врадіївка, коли жителі райцентру, обурені цинічними знущаннями і прямим насильством місцевої міліції та прокуратури, взяли в облогу і розгромили місцевий відділок міліції. Наслідком цього стало покарання винних очільників міліції.

Влада знову не врахувала фатальної для неї особливості цієї події. Акція протесту у Врадіївці отримала підтримку в багатьох містах України і показала ефективність прямих дій.

Досі не просто Київ, а саме і виключно Майдан, площа у Києві залишалася єдиною географічної локацією, своєрідною "Меккою і Медіною", куди з усієї України для маніфестацій намагалися потрапити шукачі справедливості.

Звична ритуальність цього місця і відсутність будь-яких серйозних наслідків для системи влади після після попередніх протестів міцно приспала пильність режиму. Загальна риторика влади була в цілому проєвропейська. Що обеззброювало критиків режиму Януковича, які вважали, що самодурство і неуцтво існуючого правителя України - не така вже висока ціна за остаточний цивілізаційний вибір України. Треба перетерпіти.

Таким чином до осені 2013 року в Україні остаточно відбулася зміна протестної парадигми - з романтичною на більш раціональну. Освічені верстви молоді зіткнулися з повною відсутністю соціальних ліфтів і так само повною безперспективністю працевлаштування і шансів на власне житло. Візовий режим мінімізував можливості пошуку роботи за кордоном навіть для тих, хто знав іноземні мови.

Збільшувався розрив між бідними і багатими верствами населення. Реальна прірва стане відома набагато пізніше, коли українці на власні очі побачать всі скарби Межигір'я - президентської резиденції та інших помешкань, де жили наближені до Янковича люди, що їх в побуті було названо по-мафіозному - «Сім'єю» .

Фото: Макс Левин

Корупція при «Cім”ї» не просто сягала велетенських розмірів. Ставки поборів невпинно зростали, що викликало невдоволення навіть політично нейтральних або раніше лояльних бізнесменів середньої руки. Невдовзі у них просто почали відбирати бізнес рейдерським способом. Наставала черга крупного бізнесу. Навіть не дуже перебірливі інвестори почали тікати з України, неспроможні платити такі хабарі.

Невігластво, схильність до насильства і небажання залучати до державного менеджменту свіжі сили, хоч і лояльні, ізолювало «Сім\'ю» навіть від тих її кваліфікованих радників, хто застерігав владу від можливого краху і вказував на його неминуче наближення.

Всьому цьому сприяла і внутрішня економічна криза, оскільки МВФ та Всесвітній Банк нарешті остаточно припинили кредитувати режим, котрий вочевидь не збирався виконувати жодних домовленостей по умовам багаторічного кредитування.

Сума цих українських факторів була дуже схожою на ті, які викликали до життя «арабську весну» - революційні події в Тунісі, Єгипті, Ємені, Йорданії, Бахрейні та в Марокко. Тому те, що сталося в Києві, насправді було несподіванкою лише для “Сім”ї” та її московських покровителів.

Як це сталося? Дуже коротко і стисло.

21 листопадапочаток самоорганізації для мирних протестів після рішення уряду про призупинення процесу підписання Угоди про Асоціацію з ЄС.

22 листопада в Києві протестує близько 5 тис. людей проти 1, 5 тис минулого дня. «Євромайдани» стихійно починаються в десятках міст України.

Львів
Фото: zik.ua
Львів

23 листопада — початок контрреволюційних дій влади. Збирають по Україні не-киян для участі у провладних мітингах та для здійснення провокацій за гроші, 200 гривень за день. За насильницькі кримінальні дії - окрема плата.

24 листопада. В Києві на Майдані простестує 100 тисяч. Перші сутички з міліцією. Провокатори з боку влади вперше використовують світлошумові гранати. Починається розмежування на прихильників непартійного загальноукраїнського протесту, які розпочали Євромайдан, і тих, хто представляє і підтримує опозиційні партії. Опозиція встановлює свої намети на Європейській площі в Києві.

25 листопада. Через внутрішні дискусії про тактику Майдану серед протестувальників починаються організаційні конфлікти, які активно підігріває влада. Протест чисельно маліє. На Європейській площі понад 300 прихильників євроінтеграції. На Майдані близько 600.

26 листопада на Майдан виходить близько 1 500 студентів Києво-Могилянської академії і Київського університету.

27 листопада кількість протестуючих студентів, не зважаючи на погрози з боку адміністрацій їхніх вишів, зростає в 10 разів.

29 листопада Президент не підписав асоціацію з ЄС. На Майдані - вимога імпічменту.

30 листопада —перша поворотна подія, жорстоке побиття міліцією учасників Євромайдану в Києві. Виконавці — в тому числі кримський, луганський та донецький загони спеціального призначення «Беркут». Вцілілі протестанти заховалися у Михайлівському золотоверхому монастирі у Києві.

Фото: Андрей Хартанович/endryx.livejournal.com

Хроника Евромайдана. 30 ноября - 5 декабря

1 грудня – в річницю Референдуму про суверенітет 1991 року на вулиці Києва вийшли від 500 тисяч до 1 млн. громадян. Провокатори з неонацистською символікою імітують штурм Адміністрації Президента.

4 грудня - Владою встановлено перед будівлею Верховної Ради табір для постійної дислокації привезених провокаторів.

Пришли за Дзиндзей. Хроника вечера 5-го декабря

8 грудня на Майдані близько мільйона людей. Увечері в Києві знесено і розбито пам'ятник Леніну. В урядовому кварталі міста почали зводити барикади.

9 грудня — міліція почала оточення урядового кварталу та блокаду Майдану Незалежності.

На баррикадах. Хроника событий 9 декабря

Хроника Евромайдана. Промежуточные Итоги

11 грудня — перша поразка і відступ міліції. Масовий штурм Майдану провалився через масову мобілізацію киян на підтримку протестуючих. Вперше лунають слова “тримайте правий сектор!”, які з часом стануть назвою радикального крила Майдану. Починається активне внутрішнє структурування Майдану. Старі суперечності і партійні амбіції поновлюються.

Фото: EPA/UPG

15 грудня на Євромайдані 150-300 тисяч людей.

22 грудня Народне віче зібрало декілька десятків тисяч людей.

23 грудня — Янукович підписав закон про заборону переслідувань майданівців. Дужчає розмежування на радикальну і “угодовську” частини Майдану. Влада активно намагається посварити між собою різні групи протестуючих.

25 грудня. Жорстоке побиття під Києвом журналістки і активістки Майдану Тетяни Чорновол. Активісти Майдану розпочали штурм Українського дому на Європейській площі. Антиурядові протести в більшій частині України.

5 січня 2014 року — поява “третьої сили”. Перша акція Автомайдану, авторейд на Межигір'я до резиденції Віктора Януковича. На свої Євромайдани вийшли, крім десятків попередніх міст, Донецьк, Дніпропетровськ, Харків та Одеса.

12 січня на віче прийшло понад 50 тисяч людей. Автомайдан кількістю понад 100 машин знову відправився до резиденції Януковича в Межигір'я.

14 січня опозиція вимагає у Верховної Ради відставки уряду, тимчасової слідчої комісії з репресій проти учасників Майдану.

16 січня Верховна Рада приймає репресивні закони - два роки тюрми за груповий протест; арешт або штраф за участь у мітингах у шоломах / масці; обмеження на збирання / поширення інформації про працівників правоохоронних органів, їхніх родичів; за рух у колонах більше п'яти автомобілів- штраф або позбавлення права керувати автомобілем на термін від одного до двох років з можливим вилученням автомобіля тощо.

19 січня - друга поворотна подія. На Майдані близько 100 тисяч людей. Підозри Майдану в тому, что політичні лідери опозиції неспроможні вести переговори з Януковичем, досягають максимуму. Один з лідерів Автомайдану Коба закликав до негайних демонстрацій під Верховною Радою. На заклик одномоментно відгукнулося близько чотирьох тисяч осіб. Бої з міліцією. Представники політичної опозиції дистанціюються від групи, яка після п”ятигодинних сутичок споруджує і утримує барикаду на вулиці Грушевського.

Фото: Макс Левин

20 січня назва “Правий Сектор” остаточно оформлюється в його організаційному значенні — організація взяла на себе відповідальність за події на вулиці Грушевського. . Міліція відкриває загороджувальний, а згодом прицільний вогонь з бойової зброї.

Столкновения на улице Грушевского. Хроника (Обновляется)

21 січня Влада встановлює блок-пости на в`їзді в Київ. У столиці починається терор приїжджих провокаторів та “ескадронів смерті” проти громадян міста і за периметром Майдану. Викрадено активіста і блогера Ігоря Луценка та львів’янина Юрія Вербицького. Автомайдан створює патрулі бесзпеки і починає війну з провокаторами.

22 січня - Третя поворотна подія. Перший застрелений на барикаді на вулиці Грушевського - вірменин, громадянин України Сергій Нігоян. Другим став громадянин Білорусі Михайло Жизневський. Тіло Вербицького знайдено зі слідами тортур. Ігор Луценко вижив. Шок українського суспільства зміняється люттю і рішучістю. Перемовини опозиції і Президента вже вкотре не дають результатів і знижують довіру Майдану до політиків. З”являються нові “польові командири”. Влада відповідає масовими арештами. Це фактичний початок повстання.

23 січня. Автомайдан заявляє про зникнення одного зі своїх лідерів Дмитра Булатова.

24 січня. Територія Майдану розширюється. Нові барикади, нові загони Самооборони. Позиційні сутички на вулиці Грушевського.

Фото: EPA/UPG

27 січня. Нове розширення Майдану, нові барикади.

28 січня. Президент Віктор Янукович прийняв відставку прем'єр-міністра та уряду України. Вже запізно.

30 січня. Булатова знайшли зі слідами тортур.

31 січня. Янукович офіційно скасував скандальні «закони 16 січня». Але вони продовжують діяти.

1 лютого. На позачерговому Форумі євромайданів в Києві делегати 46 майданів України вимагають створення нового уряду народної довіри.

3 лютого. За час акцій протесту в Україні жертвами репресій зафіксовано 1739 чоловік, зникли безвісти 36 .

8 лютого. Формуються загони Самооборони в десяти областях країни.

18 лютого. Загони Самооборони вирушають на Київ.

19 лютого. Четверта поворотна подія. На Майдані Незалежності внаслідок невдалої атаки спецпідрозділу СБУ горить Будинок профспілок, там живцем згорають поранені раніше. Лікарні Києва переповнені, більше тисячі поранених. Міліція арештовує поранених прямо в лікарнях.

Фото: Макс Левин

21 лютого. Вперше фігурує термін «Небесна сотня» - загиблі повстанці.

22 лютогоФінал. Янукович тікає з України. Міліція і внутрішні війська капітулюють. Самооборона бере під зовнішню охорону урядові будівлі – Верховну Раду і Кабінет міністрів.

23 лютого - Постскриптум. Верховна Рада повернула Конституцію зразка 1996 року, поклала повноваження президента України на спікера парламенту.

25 лютого Верховна Рада прийняла постанову про визнання Україною юрисдикції міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності вищими посадовими особами держави з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року.

А чому це сталося? Як правильно кваліфікувати це явище?

Багаторічний український традиційний протест врешті решт переріс у нову форму — бунт і непокору. Спочатку всередині самого Майдану накопичувалася енергія. Потім вона вихлюпнулася назовні і почалося повстання. Для влади це був політичний Чорнобиль, коли системні технічні помилки і полфтичний аферизм зробили катастрофу навідворотною.

В описах, як при зіткненні хвилі з берегом, розповіді про Майдан зіштовхують два протилежних бачення ситуацій. Емоційні та раціональні.

Люди, що отримали особистий досвід просвітлення в нічних тривожних пильнуваннях і боях, сьогодні і надалі вкрай потребують напрямних - глобальної геополітики чи просто масштабного розуміння політичної ситуації в Східній Європі.

Бо хвилі Майдану оголили такі ділянки дна людської натури, про які більшість раніше і не підозрювала. Нині поглядам суспільства відкриваються як потворні чудовиська глибин української душі, так і затонулі колись її скарби.

Фото: www.facebook.com/strikeposter

І тут відбувається горезвісний когнітивний дисонанс. Нерозв'язне протиріччя. Теоретичні міркування про політичну архітектуру України і Майдану і сам навик політичного менеджменту, його практика, так само неприємно різняться між собою, як уміння стріляти і вміння вбивати за допомогою вогнепальної зброї.

Єдина система координат, де затишно поєднуються ці кричущі суперечності - релігійна. Не церковна і не конфесійна, і саме релігійна, зі знаменитим висловом Квінта Септимія Тертуліана "Credo quia absurdum est" - "Вірю, бо абсурдно". У цьому контексті легко розуміється Майдан, як неорелігійний рух - есхатологія і конспірологія, герої й мученики, зневага існуючим правом і недорікуватість у створенні нового. Фактичний героїзм і дійсно апостольська поведінка православних душпастирів, які дали захист пораненим і переслідуваним демонстрантам в стінах своїх церков, зокрема Михайлівського золотоверхого собору у Києві — дуже давня європейська традиція. Середньовічна.

І тому цьому революційно-релігійному руху Майдану притаманні всі найяскравіші, пасіонарні риси Середньовіччя, котре за визначенням розділяє часи античності і Нову Добу. Точно так само Майдан відокремив собою сукупний історичний час «пострадянського періоду», "sovok”, від майбутнього метафізичного часу євроінтеграції. Адепти Евромайдана втім, розуміли, що таке реальний Євросоюз з його страхом геополітичного розширення, фобією краху через засилля варварів. І що гармонія всіх двадцяти вісім країн як починається на бетховенській «Оді до радості», так там і закінчується. Евросоюз — це невпинна системна праця і діалог, мінімізація амбіцій і “нульовий рахунок” щодо взаємних історичних образ.

Але до цього йшли десятиріччями. Україна стартувала с минулого, куди її відкинув посткомуністичний бюрократичний режим, який міняв лише таблички з іменами президентів. І саме тому європейський вибір Майдану означав те саме, що й реформатський релігійний рух середньовічної Європи.

Недарма Європа так сердечно сприйняла цей Майдан, як пряме і чесне нагадування про те, якою палкою вона сама колись була. Недарма український класик Тарас Шевченко присвятив поему «Єретик» Яну Гусу, декану філософського факультету, проповіднику, що критикував клір за спотворення християнства. Ян Гус був спалений живцем разом зі своїми творами після папського суду в Констанці, що викликало збройне повстання чехів такого масштабу і люті, що його вдалося втихомирити лише ціною п'яти хрестових походів проти гуситів і їх розколу.

Якщо розвивати символічний образ українського протесту як «колективного Мартіна Лютера», то слід нагадати, що і до Лютера траплялися мандрівні монахи-проповідники з схожими поглядами. Але одні з них були ласі до вина, інші - до жінок, треті — до їжі Були дуже схожі на більшість корумпованих українських депутатів Верховної Ради. Красиво балакали про справедливість і скромність, але жодним чином не прагнули подавати особистий приклад. У часи Реформації їх просили забиратися геть чимшвидше. Нинішнє покоління українських протестантів отримало ряд схожих особистих мотивацій щодо своїх “монахів” - депутатів.

Центральним положенням філософії Мартіна Лютера є концепція покликання. Обов”язок людини - трудитися. В очах Бога немає праці високої або низької. Це не спосіб заробити по-хитрому індульгенцію за гарну поведінку, а вияв Божої благодаті. Теза радикально змінила середньовічних європейців, подібних на сьогоднішніх українців. Зростання продуктивності особистої праці стало богоугодною метою. Ця тема з'явилася двісті років потому і в українського філософа Григорія Сковороди.

Тому всі тези Евромайдана про необхідність місцевого самоврядування, самоорганізації, самозахисту і прямого бартеру європейських цінностей - протестантські, мають в основі саме це екзистенційне відчуття власного покликання, подолання особистого відчуження

Дух Нового Часу починається, згідно з Максом Вебером, саме з цього моменту.

Щодо спрямованості меседжів протесту. Мартін Лютер назвав одну зі своїх праць "До християнського дворянства німецької нації", тим самим чітко позначивши параметри майбутнього морального арбітражу. І висловив "глибокий сумнів у справедливості й непогрішності папства як аморального і шкідливого для здоров'я країни явища". Боротьба з папським засиллям є справою нації.

А саме «Батєй», тобто «Папою» називали Януковича віруючі в його обраність Росією і «висвячення» самим Володимиром Путіним. Тому і йшли подібні гасла від Майдану - хто не бореться за створення української політичної нації, той за визначенням до неї не може належати.

Помилково вважати, що саме жорстокий розгін жменьки студентів 30 листопада 2013, які протестували проти раптової відмови Януковича у Вільнюсі від євроінтеграції, був причиною ескалації подальших подій. Насправді за соціологічними показниками рівноважна фаза українським суспільством була пройдена ще влітку. Накопичення протестного потенціалу в цілому по країні досягло історичного максимуму. Та влада помилково, як раніше, вимірювала все лише Києвом. А ціла країна вже стала іншою. 30-е лише запустило механізм мобілізації та повсюдного бунту.

Отже, український протест Майдану, що переріс в бунт і повстання, мав усі риси реформаторської релігійності. В останній його фазі ці риси виділилися в дві основних.

По-перше, це сам стоячий непорушно Евромайдан з його «старозавітними» традиціями 1990-2004 років. Пісні, молитви, вірші, знову пісні. Повсталі проти папства протестанти в середньовічній Чехії теж спочатку ходили з мирними молитовними піснеспівами на гору Табор. Але коли послання благодаті стало сильно затримуватися, найбільш розсудливі перетворили її на військовий табір.

Фото: EPA/UPG

А по-друге, це новопосталі групи «прямої дії», яких уже остаточно розлютили в одну з неділь навіть не ідіотські закони від 16 січня, що обмежили дію Конституції і виулючили можливість діалогу. Також їх розлютило маловиразне мекання офіційних лідерів опозиції, яке пролунало після їхніх переговорів з Януковичем саме тоді, коли людям вже вкрай було потрібно гарчання левів. І тоді люди перетворилися на левів самі.

Далі з цього моменту швидко набирає обертів, раціональне і одночасно несамовите повстання мас, яке демонструє передову технічну кмітливість, здатність до навчання, братство і принциповість.

Квінтесенцією цього раціонального наступального руху став Автомайдан, який по швидкості реакції, вагомості та ефективності дуже нагадував бойові порядки чеських повстанців-таборитів. Використання власних автівок заможними, винахідливими і сердитими громадянами шокувало владу. Ну там голота, як завжди, а цим чого бракує?

Бойовим порядком чеських таборитів був «вагенбург», місто-табір на колесах. Таку саму тактику мали і запорозькі козаки. Один їх колісний віз-«мінівен» вміщував десяток бійців, куди входили щитоносці, арбалетники або лучники, два списоносці. Були і ящики з каменями для кидання в рукопашній. У разі необхідності віз ставав або танком, або бліндажем, або тараном, або частиною укріпрайону. Чотири хрестових походи кращих лицарів Європи зазнали поразки від цієї тактики. Зі статуту таборитів: «Також не хочемо терпіти серед себе невірних, неслухняних, брехунів, злодіїв, гравців в кості, розбійників, грабіжників, п'яниць, лихослів'я, перелюбників, розпусниць і всіх явних грішників і грішниць. Всіх таких ми хочемо гнати від себе і переслідувати і розправлятися з ними за допомогою святої Трійці і по Закону Божому». Власне, такими по суті були і принципи діяльності Автомайдану.

І коли в Києві Автомайдан погнав по Подолу і околицям найманих провокаторів-”тітушок”, змінивши свій стиль боротьби з грізного бібікання коло «мавзолеїв» влади на прямий захист громадян, це жваво нагадало бій Яна Жижки за Прагу, коли він зі своїми 4 тисячами розбив тридцятитисячне військо хрестоносців.

Майдан, як український колективний Лютер, був обурений хабарництвом, лукавим віровідступництво від українства, феодальним свавіллям, хоча спочатку Януковича терпів. Реальний Мартін Лютер також був досить послідовним папістом, поки 1511 року на власні очі не переконався в безчесності римської курії. Але ситуацію і тоді, і зараз підірвало грошово-майнове питання.

Символом нинішнього відступництва української влади від конституційних ідеалів стало горезвісне Межигір'я, резиденція Януковича, як узагальнення безлічі подібних феодальних замків, палаццо і донжонів, споруджених за рахунок грабунків.

Заклик до очищення віри, релігійна війна з клятвопорушниками і єретиками - це завжди знаходить відгук серед бідноти, а бідніюча Україна стала ідеальним середовищем для руху Реформації.

У трьох кальвіністських країнах були проведені революції, які історія вважає вікопомними: це Нідерланди, Англія і Америка. Звісно, ними рухало прагнення до свободи - політичної, економічної, релігійної. Емблематично це виглядало, як відповідальність перед Богом. Але перш за все ними рухала мрія. Голандські реформати, англійські пуритани і американські кальвіністи мріяли про "новий Ізраїль", "новий Сіон", "новий обраний народ", "єдиний народ під Богом". Теологічна оцінка історичних мотивів може викликати посмішку, але сила і ефективність мрії, яка заволодіває народними масами — безумовний факт.

Чим став Євромайдан для євроатлантичної спільноти? Справедливіше питати саме так, бо без включення чинника Сполучених Штатів у цьому глобальному процесі питання зависає у повітрі.

Європейський Союз, який закладався ще 1957 році як “Європейський союз вуглю і сталі”, в основі свого функціонування мав економічну складову — підвищення добробуту громадян через оптимізацію економіки і розширення ринків збуту. Його геополітична складова, яка нашвидкоруч сформувалася в останні роки існування Радянського Союзу, спиралася нап теорію “конвергенції”, поступового зближення і взаємозбагачення капіталістичної та соціалістичої систем. Бюрократична структура ЄС доволі симетрично повторювала модель радянського бюрократичного апарату і була налаштована на довгі роки неспішного діалогу з модернізованим комунізмом, як це відбулося у Китаї. Але Союз блискавично розпався,країни Варшавського договору увійшли до ЕС, створивши нові-старі економічні, культурні, політичні виклики, подібно до тих, с якими зіткнулися західні і східні німці після падіння Берлінського муру і об”єднання Німеччини. Російська Федерація дуже вдало використала пріорітет економічних інтересів Європи над духовними, і фактично узалежнила ЕС ї значну частину його керівництва від свого газу. Хоча сама Росія завжди жертвувала добробутом своїх громадян заради втілення в життя політичних імперських доктрин. Маастрихтські угоди виявилися застарілими вже на час їхнього підписання у 1992 році.

Сполучені Штати, натомсть, завжди клали в основу створюваних ними союзів геополітику. І критикували ЕС за невідповідність сучасним цівілізаційним викликам, в останні роки дедалі частіше створюваними Росією. Українська криза стала доказовим аргументом на користь того, що ЄС повинен змінити бюрократичну риторику і демагогію, чіткіше визначити духовні пріорітети і навчитися відстоювати їх не лише словами, а й ділами. Південноосетинсський конфлікт і війна з Грузією посилили зневажливе ставлення кремлівського керівництва до ЕС, як до безсилих, ледачих і ефективно корумпованих тією ж Росією. Явка на вибори в Європарламент зазвичай становила 24%, бо нікому зі споживачів європейських благ не були особливо цікаві ані ці вибори, ані депутати .

Український Євромайдан, по-перше, присоромив Стару Європу, показавши, що українці готові битися до смерті за духовні цінності, які сама Європа через нескінченний пошук компромісів серед 28 країн вже фактично оголосила музейною історичною спадщиною.

Фото: EPA/UPG

По друге, східноєвропейці, країни “Вишеградської групи”, отримали додаткову аргументацію і своїй критиці європейскої бюрократії з її тенденцією до нівелювання національних особливостей. Польща і країни Балтії, маючи власну історію визвольної боротьби з комуністичною окупацією, краще ніж будь-хто розуміли, що в Україні вирішується сьогодні доля Європи. А, отже, і їхня доля. Угорці пригадали 1956 рік. Чехи - 1968.

Права риторика партій завжди отримувала додаткову підтримку від євроскептиків, тих, хто виступає за вихід своєї країни з Євросоюзу або за зміну умов членства і більший суверенітет. Відтак права риторика українских партій, особливо на початку Євромайдану, викликала і резонанс, і водночас сум'яття в політикумі ЄС, остаточно доводячи, що майбутнє Євросоюзу неможливе без серйозної дискусії над його ідеологічними засадами і відмови від російських макрокорупційних газово-економічних схем. Європейці прокидаються від політичної дрімоти і соромлять одні одних. Тому французька Liberation вміщує на обкладинці гасло: “Україна – смерть за Європу”.

А у нас попереду — життя за Україну.

Олег ПокальчукОлег Покальчук, ​соціальний психолог
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram