У історії Української академії потім були різні сторінки. Яскраві 1920-ті, коли під проводом «неодмінного секретаря» Агатангела Кримського Всеукраїнська академія наук героїчно зберігала незалежний від влади статус. Трагічні 1930-ті, що розпочалися процесом «Спілки визволення України», на роль керівника якої ГПУ визначило відомого літературознавця академіка Сергія Єфремова, а закінчилися макабричним «великим терором», який перемолов і багатьох тих, хто прийшов «радянізувати» академію в 1929-му. У 1936-му навіть назву «ВУАН» замінили на «АН УРСР», що підкреслювало територіальний статус однієї з академій «братніх союзних республік». Великого удару академії завдала й Друга світова: евакуювати вдалося не все, і після війни роботу багатьох установ доводилося відновлювати практично з «голого місця». Проте і за президентства фізіолога Олександра Богомольця (1930-1946), і за президентства біохіміка Олександра Палладіна (1946-1962) учені академії збагатили світову науку багатьма першорядними результатами.
А в 1962 році президентом АН УРСР було обрано 44-річного Бориса Патона, який перейняв наукову естафету від свого батька, будівничого мостів і танків, засновника Інституту електрозварювання в Києві. Цю посаду 95-річний Борис Євгенович обіймає й сьогодні – поставивши світовий рекорд, який гарантовано не буде побито ніким і ніколи. Відомі випадки, коли на троні впродовж понад шести десятиліть перебували монарші особи. Але прецедентів, коли члени наукового співтовариства протягом понад півстоліття шляхом вільного й таємного голосування (принаймні щодо двох останніх десятиліть це визначення жодним сумнівам не підлягає) утримували на чолі структури, що змінювала назви (АН УРСР, АН України, НАН України), але зберігала свою сутність і тяглість традиції, ту ж саму людину – не було й більше напевно й не буде.
І сьогодні Борис Євгенович у жодному разі не є номінальною постаттю. Перенісши на початку року тяжку хворобу, він знайшов сили повернутися до реального керівництва. І досі, ведучи засідання президії академії, він незмінно чіпко і чітко стежить за змістом кожної доповіді – незалежно від того, стосується вона «рідного» електрозварювання, теоретичної фізики, біотехнологій чи літературознавства. І досі пам’ятає ім’я й по-батькові сотень (коли не тисяч) людей…
Вот уже более двух лет Министерство образования и науки, молодежи и спорта Украины во главе с министром Табачником под прикрытием якобы реформирования образовательной отрасли фактически реализует политику целенаправленного ее разрушения. ... Нам, ученым АНВШ Украины, совершенно ясно, что конечной целью современных реформ в образовательно-научной сфере будет ее полная денационализация и утверждение деградационных процессов в формировании общественного сознания украинской молодежи.
— Заявление Президиума Академии наук высшей школы
Але «вершиною» для «патонівської академії» стали 1980-ті, коли в умовах командної радянської економіки було створено унікальний конвеєр від лабораторії й до виробництва. НВО (науково-виробничі об’єднання), СКТБ, дослідні заводи – всього цього в тодішній АН УРСР було вдосталь, і все це ефективно працювало: і на «оборонку», і на «виробництво товарів народного споживання» (хоч на «оборонку» - таки ефективніше). Проблеми відкриття нових орієнтованих на результат лабораторій і їхнього устаткування найсучаснішим обладнанням вирішувалися на рівні самого Володимира Щербицього, - відомого «технократа», який до учених-«природничників» ставився з незмінною повагою. (Тоді академіків запрошували в ЦК прочитати тематичні лекції; мені складно уявити собі в ролі слухачів таких лекцій нинішніх очільників держави).
Звичайно, в «патонізації науки» й тоді були критики, які заявляли: головне завдання академій – це таки фундаментальні дослідження. Об’єктивно слабкою була «гуманітарна» ланка АН УРСР – але це було зумовлено ідеологічним диктатом тоталітарної держави, і тут навіть член ЦК і депутат Верховної Ради Борис Патон не міг нічого вдіяти… Проте в цілому система здавалася монументальною і непорушною – немов той «Союз незламний», яким «республіки вільні з’єднала навіки Великая Русь» (цитую гімн СРСР в офіційному українському перекладі пера академіка Миколи Бажана, який не лише віддав данину одам Леніну, Сталіну, Хрущову й Брєжнєву, але й писав мудрі філософські вірші й до смерті сумлінно вичитував усі статті очолюваної ним Української радянської енциклопедії; і те, що перша в світі «Енциклопедія кібернетики» вийшла 1973 року українською мовою – і його заслуга).
«Союз незламний» розвалився, не витримавши запропонованої Горбачовим свободи. Натомість НАН України під проводом Бориса Патона вистояла кризові 1990-ті, коли місяцями не платили зарплат, а температура в інститутах узимку незрідка трималася близько нульової позначки. Якби академію очолював хтось інший – не такий авторитетний, не з такими чіткими моральними принципами – її напевно спіткала б доля Чорноморського морського пароплавства (хто нині пам’ятає про одне з найбільших пароплавств світу?) А НАН навіть приросла різними інститутами, які раніше працювали переважно на «оборонку», підпорядковуючись безпосередньо Москві…
І досі в НАН працює майже 40 тисяч людей, які в умовах смішного за світовими мірками фінансування (річний бюджет академії у 2,3 млрд гривень не дотягує до сумарного бюджету футбольних клубів «Динамо» і «Шахтар») примудряються отримувати першорядні результати. Як фізик можу засвідчити: у майже всіх нобелівських лауреатів з фізики останніх років були українські «співавтори», чий внесок у сучасний стан відповідної проблеми – незаперечний. Так, нобеліантами за отримання графену стали колишні росіяни Гейм і Новосьолов, що працюють в Англії, але саме теоретичний результат киян Гусиніна і Шарапова допоміг встановити одну із найдивовижніших властивостей графену: електрони в ньому мають «нульову» масу. А бозон Гіггса на Великому адронному колайдері вдалося зареєструвати за допомогою детекторів, виготовлених у Харкові.
Але – чудес не буває. Українські вчені (завдяки власній самовідданості і всупереч власній державі) ще здатні отримувати результати рівня, близького до нобелівського. Проте на нобелівські премії претендувати не можуть через брак сучасного обладнання (і в фізиці, і в хімії, і в біології воно сьогодні надзвичайно дороге). Тому на запитання «Чи може сьогодні в Україні бути нобелівський лауреат?» правильна відповідь звучить так: «Може, але лише проїздом». Й це не дивно. Дивом є радше те, що, отримуючи від держави фінансування на рівні ОДНОГО західного пристойного, але не найкращого університету, НАН примудряється бути все ж поважним гравцем на ниві світової фундаментальної науки.
Натомість те, чим «патонівська академія» славилася в 1980-ті, сьогодні вмерло, або тихо вмирає. Колишні НВО, СКТБ і експериментальні заводи в кращому разі ледь жевріють. І винні в цьому зовсім не вчені, а ті, хто створив в Україні систему глибоко корумпованої, енерговитратної й сировинної економіки, якій сучасні технології не потрібні. Приклади управлінських рішень, які «добивають» національну науку, множаться мало не щодня. Хоча p-n - перехід, який лежить в основі сучасної фотовольтаїки, відкрив у Києві Вадим Лашкарьов (і наші здобутки в цій галузі незаперечні), відомі кримські СЕС було зібрано австрійцями з китайських батарей, а вітчизняну програму досліджень у цій галузі уряд згорнув. Хоча Україна має великі інженерні й виробничі ресурси в сфері вагоно- й локомотивобудування, у відповідний момент було закуплено відомі «Хюндаї». Хоча маємо одне з кращих у світі СКТБ з проектування морських нафтовидобувних платформ, було розіграно відомі тендери з закупівлі іноземних аналогів (і при цьому, за повідомленнями ЗМІ, реальні закупівельні ціни було перевищено на мільярд)…
Отже, підіб’ємо підсумки. Вельми високий (як на мізерні вкладені кошти) рівень фундаментальної науки все ще залишається стратегічним ресурсом України. Але й цей ресурс не вічний. Навіть за відсутності колапсів і потрясінь його вистачить ще років на 10-15. За цей час у силу біологічних причин відійде старше покоління, яке підтримує життя в українських інститутах. А талановита українська молодь у науку, де перша зарплатня менша від 2 тисяч гривень, і перспективи забезпечити себе житлом дорівнюють нулю, йде вельми неохоче (зате діють апробовані «мости», якими кращі випускники наших ВНЗ рушають прямісінько до західних лабораторій).
Але це – за інерційного сценарію. Натомість сьогодні, в переддень 95-річного ювілею академії і її президента, дедалі частіше говорять про можливість реалізації іншого, швидкого й катастрофічного. І «дзвіночком» стали нещодавні події в Росії.
Хмари над Російською академією наук, яка була заснована ще Петром І як імператорська на взірець інших тодішніх європейських академій при монарших дворах, а за радянських часів називалася «АН СРСР», збігалися вже давно. «Реформатори» закидали РАН (як і НАН) архаїчність і консервативність і закликали перейти до прийнятої в більшості країн університетської системи організації науки, звівши академію до статусу почесного наукового товариства. «Прагматики» при цьому ласо поглядали на величезне майно і землі РАН.
І на все це накладалися суб’єктивні фактори: Володимирові Путіну ще в часи його «першого» президентства так і не вдалося посадити в крісло президента РАН свого ставленика. Відтак ВВП, подейкують, затаїв образу на надто самостійних академіків. Але діяти за прикладом Олександра Лукашенка, який рішуче ліквідував автономію білоруської академії, а голову її президії (президент у Білорусі може бути тільки один!) призначає власним указом, Путін теж до часу не наважувався: надто відмінні масштаби в білоруської і російської науки.
Тому те, що сталося 27 червня цього року, виявилося цілком несподіваним. Прем’єр Дмитро Мєдвєдєв виніс на розгляд уряду питання, яке в попередньому порядку денному не значилося: про реформування системи державних академій. А міністр освіти Дмитро Ліванов представив проект федерального закону, за яким на базі «великої» РАН, а також медичної і сільськогосподарської академій упродовж 3-х років створюється «нова» РАН, - вже фактично в статусі громадського об’єднання науковців (хоч з певними експертно-координаційними функціями). Решта державних академій (освітянська, архітектурна і мистецтв) передаються в підпорядкування відповідних міністерств.
За версією Мєдвєдєва й Ліванова, фінансування наукових установ при цьому не скоротиться, учені просто будуть звільнені від «невластивої для них функцій управління майном і ЖКГ». І в цьому – один з «найцікавіших» моментів пропонованої реформи: академічне майно передається в управління новоствореної федеральної агенції. А відтак споруди й землі, які вдалося зберегти для науки в «бандитські» 1990-ті, тепер цілком зможуть отримати нових власників і нове призначення.
Президія РАН (де ніхто не був обізнаний з самим фактом підготовки скандального законопроекту) зібралася вже ввечері. В одноголосно прийнятій ухвалі урядовий законопроект оцінено як неприйнятний, такий, що підриває науковий потенціал, обороноздатність і безпеку країни. Учені заявили про своє глибоке обурення і зажадали повернути обговорення скандального проекту в нормальне процедурне поле. Профспілка РАН надіслала телеграму протесту президенту Путіну. А Сибірське і Далекосхідне відділення РАН наважилися публічно заявити про те, про що учені в кулуарах говорили вже давно: такі широко розрекламовані «модернізаційні» проекти, як «Роснано» і «Сколково» (вони здійснювалися поза рамками академії) зазнали краху, перетворившись на неприховане «відмивання» й «розпилювання» багатомільярдних бюджетних коштів. І сьогоднішня спроба «реформи» (а фактично ліквідації) РАН має на меті зокрема й приховати ці зловживання. 72 академіки й члени-кореспонденти РАН підписали резонансну заяву, де оголосили: в разі здійснення «реформи» вони виходять з академії, яка фактично втрачає свою наступність щодо структури, заснованої Петром І.
Насправді, зараз знову дуже сумний і неспокійний час для українських науковців. Дивлячись, як сусідня Росія натхненно нищить свою науку та принижує своїх учених, замислюємось і про власну долю. Росіяни з вічною імперською місією, яка включає і науку рівня імперії, все одно відмовляються від розвитку інтелекту. Що ж казати про Україну, де навколобюджетні ділки і не чули про престиж наукових відкриттів...
— Колективний блог про науку та науковців в Україні та за її межами
Але влада вирішила йти до кінця – і в вересні реформу (з певними косметичними змінами) було ухвалено остаточно. Учені втратили контроль за майном своїх інститутів. Сьогодні загальний настрій російських колег можу окреслити як «глибоку депресію». І все ж ризикну стверджувати: навіть кінець «сьогоднішньої» РАН ще не означатиме кінця російської науки. Бодай тому, що ця наука потрібна російській державі з її імперськими інтенціями. Потрібна для національного престижу і для створення нових національних технологій (не останньою чергою військових). Хоч, скоріш за все, російські чиновники (з їхніми відомими специфічними якостями) не будуть для цієї науки ефективнішими менеджерами, аніж досі ними були академіки й члени-кореспонденти.
А ось для України російська реформа може мати значно сумніші наслідки. Відомо, що в нас теж не бракує охочих «ефективніше» розпорядитися землями і майном НАН та галузевих академій. І російська реформа викликає природну спокусу реалізувати щось подібне і в Україні. Здійснити це буде порівняно нескладно: «наукового лобі» у владі зараз фактично немає, а більшість експертів (і з владного, і з опозиційного боку) переконані, що НАН є віджилим «сталінським» дітищем. І переконати їх у тому, що, по-перше, її створив зовсім не Сталін, а гетьман Павло Скоропадський, а, по-друге, аналогічні академічні структури досі успішно працюють не лише в комуністичному Китаї, але й у демократичних Німеччині, Франції, Польщі, нікому досі так і не вдалося. Як не вдалося переконати цих експертів й у тому очевидному факті, що НАН навіть в умовах хронічного безгрошів’я досі примудряється продукувати не лише фундаментальні результати світового рівня, але й пропонувати «проривні» технології (якими, на жаль, більше цікавляться за кордоном).
І якщо НАН буде «реформовано» саме за нинішнім російським сценарієм, це реально означатиме кінець природничих і технічних наук в Україні. Адже досі українська наука якось існувала, бо НАН керували консервативні, але залюблені в науку академіки (при цьому НАН залишалася, напевно, останньою в сьогоднішній Україні великою державною структурою, де призначення на керівну посаду ще здійснюється за фаховими критеріями, а не з бажання забезпечити «хлібне місце» потрібній людині). В разі, якщо українською наукою керуватимуть чиновники нинішнього МОН, результат виявиться прогнозований – це наочно видно з того, що діється сьогодні в середній школі, університетах і в системі атестації наукових кадрів.
Першу «пробну кулю» в Україні було запущено вже влітку. В парламенті несподівано з’явився урядовий законопроект, який передбачав «право» НАН і галузевих академій «добровільно» відмовлятися від «непотрібних» земельних ділянок (чинним законодавством відчуження академічних земель не передбачене). За цим відразу ж побачили погано завуальоване бажання розпочати дерибан академічних земель уже сьогодні. Поки законопроект вдалося заблокувати на рівні профільного комітету з питань науки і освіти, де опозиція має більшість. Але ризик його ухвалення в разі внесення до сесійної зали залишається високим: коли російські комуністи принципово виступали проти «реформи» РАН, то наші – палко підтримали урядовий законопроект про позбавлення академій «зайвої» землі.
Чи потребує НАН змін? – запитання риторичне. Сьогоднішню академію створив під свої уявлення й можливості її президент Борис Патон, і з його відходом (будьмо відверті!) просто немає іншої людини, здатної далі підтримувати діяльність цієї складної наукової системи в незмінному вигляді. Не викликає сумнівів: академія неминуче повинна модернізуватися, оплата наукової праці мусить залежати від реальних здобутків (сьогодні все ще панує радянська «зрівнялівка»), а система оцінювання цих здобутків – відповідати світовій.
Але, щоб зміни не перетворилися на колапс, потрібно пам’ятати: сьогоднішня Україна через низку причин політичного й економічного штибу не має, на жаль, шансів в ближчому майбутньому перейти до англо-саксонської університетської системи організації науки (бо там університети мають великі гроші і необмежену автономію – а ні того, ні другого їм в Україні зараз ніхто не дасть!) Реальний вибір, який стоїть перед українською наукою сьогодні – це або збереження академічної системи (що зовсім не виключає необхідності посиленого накачування «наукових м’язів» університетів і поступового реформування самої НАН) – або ж загибель цілих наукових напрямків, які сьогодні визначають науково-технічний прогрес. Адже від ліквідації академії не виграє ніхто: якщо сьогодні загинуть біологічні чи фізичні установи НАН, то завтра безнадійно захиріють і відповідні факультети університетів.
Сучасна наука – це надскладна система, яка створюється десятиліттями. Зруйнувати її можна швидко, а відновити «з чистого аркуша» - майже неможливо (це підтверджує досвід Бразилії, Мексики, Ірландії, Туреччини, які владають казкові за українськими мірками гроші для того, аби створити сучасну науку в себе, - але досі не досягли ще й сьогоднішнього українського рівня). Такі загалом несвяткові думки викликає в української наукової громади наближення дня 27 листопада 2013 року. І цю тривогу лишень посилює реальна можливість краху вже наступного дня 28 листопада українських європейських устремлінь у Вільнюсі.