Приводом для винесення чергової автоматичної заборони на проведення мирних зібрань стало повідомлення про безстрокову акцію щодо порушення конституційних прав матері та малолітньої дитини-інваліда. Суд побачив у цій акції можливість порушення інтересів національної безпеки і громадського порядку та, користуючись нагодою, через кому, обмежив право на проведення мирних зібрань не лише відповідачами, а й «іншим суб'єктам, які реалізують право на мирні зібрання», тобто всім.
З автоматичними судовими заборонами громадянське суспільство стикається вже не вперше. Так, 18 березня цього року «Хода членів» на підтримку обвинуваченого в «порносправі» вінницького правозахисника Дмитра Гройсмана завершилася затриманням чотирьох активістів – під Генеральною прокуратурою України, де на той момент діяла автоматична судова заборона на проведення будь-яких мирних зібрань. Згадати про акцію кількамісячної давності нас змушує те, що вона є дуже вдалою ілюстрацією не лише до проблеми автоматичних судових заборон, а й до принципових розбіжностей у середовищі громадського сектору щодо дуже важливого питання: чи має міліція право вибору у випадку з автоматичними судовими заборонами – припиняти проведення мирної акції та затримувати організаторів чи не просто втручатися, а пост-фактум притягнути організаторів за невиконання судового рішення.
Ті люди, котрі сидять у суддівських мантіях, чи носять погони міліції чи прокуратури, не мають нічого спільного ні з судом, ні з правоохоронною діяльністю. Таблички держустанов брешуть: у цих будівлях не лишилося органів, які б працювали у відповідності з законами та Конституцією. Вуличний протест, який по-юридичному іменується мирним зібранням – сьогодні єдиний шлях, яким громадяни можуть захищати свої права.
— Ігор Луценко
Отже, чи має міліція вибір, коли громадяни проводять мирне зібрання всупереч судовій забороні? Та чи порушують правоохоронці закон, розганяючи такі мітинги? І, зрештою, як трактувати автоматичні судові заборони та як із ними боротися? Ці питання стосуються не тільки «професійних революціонерів». Вони є стратегічними для всіх без винятку громадян, бо визначають «правила гри» в забезпеченні однієї з фундаментальних свобод - свободи мирних зібрань. І є щонайменше три обставини, які не дозволяють громадянському сектору їх ігнорувати: наближення президентських виборів 2015-го року, та похідні – загрозливе напруження м’язів адмінресурсу та зростання протестних настроїв у суспільстві.
МІЛІЦІЯ НЕ ВИННА?
Давайте змоделюємо можливі реакції звичайного міліціонера на порушення судової заборони на проведення мирного зібрання.
Скажімо, існує рішення суду, незаконність якого не було оскаржено в суді вищої інстанції. Є громадяни, які цю заборону з певних міркувань порушують. Є державний виконавець, який виголошує рішення суду про заборону акції та пропонує розійтися її учасникам. Дії держвиконавця виявляються безрезультатними, тоді він залучає міліцію, остання яка має забезпечити примусове виконання рішення суду. Як у цій ситуації має діяти міліціонер?
Стаття 60 Конституції України проголошує, що ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.
Тобто, міліціонеру, щоб відмовитися від виконання розпорядження, потрібно встановити ЯВНО злочинний його характер. А це означає: по-перше, мати можливість ознайомитися з повним рішенням суду. По-друге, зробити висновок щодо його законності чи незаконності на основі відповідності міжнародно-правовим стандартам (адже ст.39 Конституції України надто лаконічна). Ну і насамкінець, якщо охоронець правопорядку в очі не бачив положень Керівних принципів ОБСЄ зі свободи мирних зібрань, то, хоча б, послатися на високий рівень своєї правозахисної свідомості, в якій свобода мирних зібрань, як фундаментальне право людини, посідає центральне місце.
Г олови двох провідних українських правозахисних організацій – Української Гельсінської спілки з прав людини та Харківської правозахисної групи однозначно кажуть, що альтернативи міліція немає.
- Я не вважаю, що це завдання міліції – оцінювати, наскільки правомірним чи неправомірним є рішення суду, - вважає виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Аркадій БУЩЕНКО. - Міліція має виконувати рішення суду, яким би воно не було. Аби з’ясовувати правомірність рішення суду, існують інші судові інстанції, куди можна звернутися. Але вимагати від міліції, щоб вона аналізувала спершу, чи є таке рішення правомірним – а потім діяла – це дорога до хаосу.
- Якщо міліція буде щоразу вирішувати – треба їй виконувати рішення суду чи не треба – це буде абсолютно неможливо, - каже співголова Харківської правозахисної групи Євген ЗАХАРОВ.
У випадку з і згаданою акцією під ГПУ все, звісно, було складніше та неоднозначніше за змодельовану ситуацію. Можливо, саме тому думки учасників щодо дій міліції розділилися. Дехто, приміром, стверджував, що міліція діяла максимально коректно. А от оцінка Дмитра Гроймана, в ім ’ я якого й відбувалася «Хода членів», - принципово інша.
- Я не був на акції, але бачив багато відеозаписів. Я би схилявся до думки, що дії міліції біля Генеральної прокуратури були очевидно незаконними. Очевидно, кричуще, явно незаконними, - заявляє Дмитро ГРОЙСМАН.
Ці розбіжності змусили нас звернутися із інформаційним запитом до МВС. Ми запитали міністерство зокрема про механізми залучення міліції при порушенні судової заборони на мирне зібрання та про те, чи має вона перевіряти, про що саме йдеться в рішенні суду. У МВС на наш запит відреагували своєрідно – просто надіслали у відповідь пакунок роздрукованих нормативно-правових актів. Мовляв, вивчайте та робіть висновки самостійно.
З’ясувалося, що для міліції закони писані – але власні, внутрішні. У своїй діяльності правоохоронці керуються не Конституцією і не принципами ОБСЄ, а прозаїчним Статутом патрульно-постової служби міліції України, який у статті 340, пункті в) визначає, що в разі проведення несанкціонованого масового заходу наряди патрульно-постової служби спільно з іншими силами здійснюють такі заходи: «… вживають заходів до затримання організаторів або активних учасників, які порушують громадський порядок та вчиняють протиправні дії». Т е, що цей документ суперечить Конституції з огляду на вставновленим ним “санкціонований” порядок проведення мирних зібрань, і слід вимагати внесення змін до нього, - очевидно. Але так само очевидним є те, що міліція діє згідно зі своїм, по суті своїй неконституційним, але – “законом”.
Натомість щоразу, коли відбувається гучний розгін мітингу, інстинкт найперше підказує звинуватити в усьому саме міліцію. Це ж вони – застосовують спецзасоби, відтісняють учасників мирних зібрань, затримують організаторів та кидають їх до автозаків. Часом прокльони сиплються на голову міліціянтам небезпідставно, але часом вина міліції – це тільки частина правди, а подеколи – диявол захований у зовсім іншій гілці влади - судовій.
ЯК ЗАБОРОНИТИ АВТОМАТИЧНІ СУДОВІ ЗАБОРОНИ?
Жодного обліку саме автоматичних судових заборон мирних зібрань ніхто в Україні не проводить. Є тільки цифри, які ілюструють ситуацію із судовими заборонами публічних акцій загалом. Згідно з даними Центру політико-правових реформ (ЦППР), кількість судових справ про заборону мирних зібрань, розглянутих у 2012 році окружними адміністративними судами, зросла більш як на третину порівняно з попереднім роком – 358 постанов у 2012 р. проти 227 постанов у 2011 р. Відсоток заборон залишився майже без змін - у 88 % справ суди ухвалювали рішення на користь органів влади (попереднього року 89%). Як переконали нас у Центрі, відсоток автоматичних судових заборон серед них не надто значний. Зате сама їх наявність у «найвразливіших» для громадської активності місцях виявляється аж надто помітною. Генеральна прокуратура України, адміністративне серце України – вулиця Інститутська. Автоматичні судові заборони діяли в Києві під час ЄВРО-2012 та зовсім нещодавно, на День Києва, в центрі міста – аби попередити проведення гей-прайду… Мітинг на захист Дмитра Гройсмана став показовим ще й із цієї точки зору. Бо, по суті – і це очевидно зі звіту громадських спостерігачів – виною появи головних різночитань щодо дій міліції виявилася саме автоматична судова заборона – явище загадкове – бо незаконне.
Що взагалі означає автоматична судова заборона? Висловлюючись максимально просто: суд, нехтуючи законодавством, зокрема ст. 39 Конституції України та міжнародними правовими стандартами (насамперед, практикою Європейського суду з прав людини та Комітету з прав людини при ООН), за позовом органів влади виносить рішення про заборону будь-кому з будь-яких приводів проводити будь-які акції протесту протягом певного часу в певному місці. Такі судові рішення – незаконні, кажуть правозахисники та громадські активісти. Якими б непримиренними вони не були в інших дражливих темах, коли йдеться про автоматичні судові заборони, розбіжності в думках зникають. Але далі – починається «мінне поле».
Окремі правозахисники, зокрема, експерт Всеукраїнської ініціативи “За мирний протест!”, член правління правозахисної ВГО “Інститут Республіка” Михайло ЛЕБЕДЬ (який був серед тих, кого міліція затримала під час акції протесту під Генпрокуратурою), вважає, що автоматичні судові заборони - це «злочинні накази». Відповідно, їх невиконання не може вважатися злочином - згідно зі статтею 60 Конституції України.
Натомість заступник голови правління Центру політико-правових реформ Роман КУЙБІДА посилається на те, що заборона мирних протестів – це конституційна функція суду. А, відтак, автоматичну судову заборону на мирне зібрання можна вважати неправосудним рішенням суду, але аж ніяк не злочинним наказом. «Правильне рішення прийняв суд чи неправильне – потрібно доводити в судах вищих інстанцій, аж до Європейського суду з прав людини. Звісно, якщо в рішенні суду буде написано «стратити людину», тоді можна тлумачити судове рішення як очевидно злочинний наказ. Бо держава не має права позбавляти людину життя. А от виконання рішення суду щодо заборони проводити акцію з огляду на те, що цими повноваженнями суд наділений конституцією, не можна оцінювати як злочинний наказ. Те, що суд обмежив мирні зібрання, вийшовши за межі своїх повноважень, - це питання законності цього рішення».
«Поняття «злочинного наказу» є одним із найбільш дискусійних у міжнародному праві ще від часів Нюрнберзького процесу аж до справи Мілошевича. Сподіваюся, звісно, що наші уми зможуть розрубати цей гордіїв вузол, але треба розуміти, що над визначенням цього поняття б’ються найкращі фахівці Міжнародного кримінального суду,» - коментує Олександра ДЕЛЕМЕНЧУК, координатор міжнародних програм ГО «Центр Громадянських Свобод» .
Від неузгодженості трактування – інші принципові розходження в позиціях. Активісти, які вважають автоматичну судову заборону злочинним наказом, закликають громадян порушувати подібні судові заборони та попри все виходити на протести. На їх думку, міліція має зважати на законність подібних судових рішень, а відповідно - вона має вибір. «У таких випадках як під Генпрокуратурою в міліції є вибір, - каже Михайло ЛЕБЕДЬ . – Я – практик, і особисто бачив (при чому, не один раз) як міліція, попри існування автоматичної судової заборони, нікого з протестувальників не затримувала. Це не означає, що вона усвідомлює, злочинним чи незлочинним є той чи інший наказ, ідіотським чи неідіотським є судове рішення. Це швидше означає, що міліція або співчуває протестувальникам, або не хоче собі зайвої роботи чи проблем. Так чи інакше, вибір в міліції є.»
Член правління правозахисної ВГО «Інституту «Республіка» Володимир ЧЕМЕРИС уточнює, що міліція не зобов’язана затримувати протестувальників, натомість, може обійтися протоколом про адміністративне правопорушення. «У Харкові, на який припадає близько третини судових заборон по всій Україні (що пояснюється розташуванням там Качанівської колонії), міліція протестувальників не розганяє. Вона пояснює це в такий спосіб: державні виконавці залучають міліцію для виконання рішень суду, але ні в рішенні суду, ні у виконавчому листі не написано, що мітинг треба розганяти, тому міліція і не розганяє». За словами Володимира Чемериса, «в Харкові міліція попереджає учасників мітингу, що мітинг заборонений, а якщо люди не розходяться, не затримує людей, а складає протоколи за статтею 185, прим.1 Кодексу України про адміністративні правопорушення « Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» . Я вважаю, що саме такі дії харківської міліції є правильними».
То що ж робити з автоматичними судовими заборонами? Як із ними боротися? Ідеї, які сьогодні циркулюють у громадянському суспільстві з цього приводу, за великим рахунком, походять від перерахованих вище трактувань та зводяться до наступних тактик. Або свідомо та демонстративно порушувати автоматичні судові заборони, або оскаржувати їх у судах вищих інстанцій аж до Європейського суду з прав людини, або ганити міліцію “яка-захищає-злочинну-владу” з надією, що вона візьме до рук Керівні принципи ОБСЄ зі свободи мирних зібрань та усвідомить явно незаконний характер судового рішення. Також у двох розроблених різними представниками громадських об’єднань варіантах законопроекту «Про свободу мирних зібрань» є положення про заборон у автоматичних судових заборон .
Який шлях є найбільш дієвим? Простої відповіді немає, вибір залежить від нашої готовності підтримати ту чи іншу опцію. А от на чого ми напевне маємо уникати – це пасивності у ставленні до цієї проблеми. Згадані на початку тексту три причини занадто очевидні.