Наталия Клаунинг, Институт Горшенина: Добрый день. Мы начинаем пресс-конференцию в Институте Горшенина, посвященную мировой премьере украинского фильма «Delirium» на международном кинофестивале «Фанташпорту-2013» в португальском городе Порту. Фестиваль стартует 25 февраля. Участие в пресс-конференции принимает творческая группа фильма «Delirium»: режиссер Игорь Подольчак, продюсер Лилия Млинарич и Александр Щетинский – автор музыки к фильму.
Ігор Подольчак, режисер фільму: Я скажу кілька слів про фільм і про сам фестиваль. «Delirium» – це моя друга повнометражна стрічка, перша – Las Meninas (у цієї стрічки теж склалася гарна фестивальна доля – фільм був показаний на 28 міжнародних фестивалях по всьому світу і 10 конкурсних програмах).
«Delirium» знятий за мотивами повісті українського журналіста, письменника Дмитра Бєлянського, зйомки відбувалися в Україні у 2008-2010 роках. Основний матеріал був знятий 2008 року у передмісті Львова – Брюховичах і в Городку, потім ми робили дозйомки в Києві. Продюсерами фільму були Лілія Млинарич, Ігор Дюрич та Тамара Подольчак; композитор Олександр Щетинський; оператор-постановник Микола Єфименко; художник-постановник Світлана Макаренко. У фільмі знімалися як професійні актори, так і аматори. Бюджет фільму склав орієнтовно 850 тис. євро. Фільм знімали три кінокомпанії: дві українські та одна чеська.
Тепер кілька слів про фестиваль. Фестиваль у Порту відомий своєю «дивністю»: як правило, вони показують кіно, яке з тих чи інших причин не потрапило на інші фестивалі в сенсі його незвичності для глядача. За рейтингом Variety (провідний американський журнал, присвячений шоу-бізнесу та кіноіндустрії) цей фестиваль входить до 25 найважливіших кінофестивалів у світі. Він проходить кожного року, і в цьому році в ньому будуть брати участь 300 фільмів з 35 країн. Ми там будемо в конкурсі разом з Кім Кі Дуком та Мііке (відомі японський та корейський режисери). Може, пару слів скажуть продюсер та композитор.
Лилия Млинарич, продюсер фильма: Если говорить об удивительном кино, то Игорь все время снимает кино удивительное: и первый фильм был удивительный, и второй, мне кажется, тоже очень удивительный и замечательный. И в данном случае неудивительно, что данный фильм отобран как конкурсная работа на такой фестиваль. Игорь объявил бюджет фильма – сама съемочная группа и режиссер вложили очень много собственного труда.
Фильм, как вы уже слышали, снимался в 2008-10 годах, а выпускается только сейчас. Именно потому, что артхаусное кино не отличается большими бюджетами и большими возможностями. Я благодарна, как продюсер, всем тем людям (как сидящим за этим столом, так и большой творческой группе), которые помогли сделать этот фильм вот на таких волонтерских началах. Спасибо всем.
Наталия Клаунинг: Знаю, что Игорь уделяет особое внимание музыкальному сопровождению своих фильмов. Александр, расскажите, как вам работалось в этом проекте.
Олександр Щетинський, автор музики до фільму: Так, це не перша наша робота з Ігорем. Мені завжди дуже цікаво працювати, тому що роль музики в його фільмах – це незвична роль, це не допоміжна роль, а це роль самостійного елементу, який утворює свою особливу контрапунктичну лінію, яка далеко не завжди співпадає з тим, що роблять інші компоненти – іноді суперечить, іноді підтримує, іноді йде паралельно (ніби незалежно).
Ну, а стосовно цього фільму, то було написано кілька музичних фрагментів, але кінець-кінцем ми зупинилися на тому, що музика починає фільм (коли йдуть титри), і музика завершує фільм. В середині музики взагалі немає, і така пауза між двома музичними фрагментами – вона теж, з музичного боку, є промовистою, тому що тиша як частина музики (пауза) має теж дуже вагомий, дуже важливий зміст. Саме так і відбулося у цьому фільмі.
Наталия Клаунинг: Игорь, как бы вы описали «своего» зрителя?
Ігор Подольчак: Я, чесно кажучи, мало орієнтуюся на глядача, коли роблю – основним глядачем я вважаю самого себе. Тобто, можна сказати, що люди, подібні за світоглядом на мене, і є глядачами мого фільму.
Наталія Клаунінг: Як ви вважаєте, чи багато таких людей в Україні, в світі?
Ігор Подольчак: Важко кількісно оцінити – але це не масове кіно, однозначно.
Лилия Млинарич: Я добавлю из своего опыта, поскольку это второй фильм, в котором я являюсь продюсером. Первый фильм Игоря был показан в качестве украинского кино на таком необычном, довольно известном фестивале, как «Славянский базар». И когда нам сказали, что там покажут наше кино, то я была страшно удивлена. Я была руководителем украинской делегации на этом мероприятии. Они спросили: – А что вы еще делаете, мы про вас читали. – Вот, кино сделали необычное. – Покажите у нас.
На самом деле, это был 2010 год – мы показывали белорусскую музыку в Белоруссии как украинский фестиваль (кто не знает – я еще президент фестиваля «Джаз Коктебель»). Соответственно, белорусская музыка появилась через украинский фестиваль на большой сцене «Славянского базара», и для белорусских музыкантов это был прорыв. Я пришла – там у них большой Дом офицеров, где был показ конкурсных работ. Я вообще думала, что никого не будет. Фильм действительно непростой для понимания, но самое удивительное, что белорусской публики собралось порядка 500 человек – а вышло всего 8 до конца фильма. И когда зрители ко мне подошли и начали задавать вопросы – я поняла, что публика, которая интересуется, есть в любой стране; которая понимает послания режиссера, оператора.
Наталия Клаунинг: Есть ли вопросы у присутствующих?
Журналіст: Скажіть, будь ласка, чи фільм був презентований в Україні, якщо ні, то чому?
Ігор Подольчак: Було кілька прес-показів, а українська прем’єра, я сподіваюся, відбудеться на Одеському міжнародному кінофестивалі цього літа.
Журналіст: На чиї роботи світових режисерів, на вашу думку, схожий цей фільм?
Ігор Подольчак: Мені важко сказати. Мабуть, ні на чиї. Я сподіваюсь, що він досить оригінальний фільм.
Журналіст: Ви сказали про неймовірну долю свого першого фільму (участь у кількох фестивалях) – на що ви сподіваєтесь з «Delirium»? Яка ваша планка, чи її немає? Ви хочете перемоги, чи ви просто хочете показати, що в Україні також є артхаусне кіно?
Ігор Подольчак: Хочеться перемоги, звичайно, і тут ми попали в конкурс, і це дає нам певні сподівання на перемогу. Вже фільм запрошений на міжнародний фестиваль в Монтевідео, я сподіваюсь – він буде в Одесі. Думаю, ми ще покажемо його на багатьох міжнародних фестивалях…
Журналіст: Про українське артхаусне кіно: воно є, чи його немає?
Ігор Подольчак: На жаль, взагалі немає українського кіно. Артхаусне – його також не багато, майже немає, бо все, що робиться в українському кінематографі – це, практично, те, що фінансує «Держкіно». У «Держкіно» є свої вподобання. Але бувають й виключення – ми в цьому році виграли конкурс, і наступну стрічку ми будемо знімати частково на державні гроші.
Журналіст: У мене питання до пані Лілії. Скажіть, будь ласка, як ви продюсували цей фільм?
Лилия Млинарич: Опыт продюсерства одинаков: ты ищешь, понимаешь, сколько нужно денег, понимаешь, что есть начальный, стартовый, тем или иным образом образованный капитал для того, чтобы начать этот процесс, а потом включаешь все ресурсы. Я не зря поблагодарила волонтеров, потому что многие вещи делаются волонтерским способом: когда оператор уделяет этому свое личное время (если вы понимаете, о чем я), когда режиссер занимается и монтажом, и цветокоррекцией, и всем-всем остальным. И это позволяет снимать хорошее кино в рамках бюджета. Потому что если еще посчитать, что мы не вкладываемся в рекламную кампанию, но все это происходит – это тоже чего-то стоит. Но я благодарна людям творческим, одинаково мыслящим, которые помогают. И, конечно, вкладываешь и собственные средства…
Журналіст: Мене цікавить, чи мали ви бізнес-проект, шукали гроші, чи займалися пошуком команди, впливали на режисера?
Лилия Млинарич: Ні, я не впливаю на режисера.
Я не вмешиваюсь в процесс отбора сценариев или его написания, я не вмешиваюсь в процесс отбора актеров или еще в какие-то вещи. Потому что считаю, что продюсеры в артхаусном кино должны быть «бизнес-ангелами»: находить соратников, находить людей, которые интересуются тем же самым. У нас с Игорем этот опыт с 1999 года – были разные акции, которые мы реализовывали путем поиска людей, друзей, знакомых. Которые говорят: «Ну да, идея сумасшедшая, но интересная. Мы можем помочь этим, можем помочь деньгами, можем помочь, предоставив возможность для проведения пресс-конференции».
Журналіст: Як продюсер, на що ви розраховуєте?
Лилия Млинарич: Вы знаете, уже опыт с «Las Meninas» показывает, что как продюсер я могу рассчитывать на то, что работы этой творческой группы, этого режиссера замечаются. «Las Meninas», если я не ошибаюсь, был достаточно неплохо и показан, и продан некоторым телеканалам; и плюс – мы имеем возможность работать с грантами, что для артхаусного кино очень немаловажно.
Да, это фильм не массовый, но, тем не менее, у него есть своя аудитория.
Журналіст: А з якими грантами?
Ігор Подольчак: Губерт Балс Фонд частково фінансував написання сценарію і підготовчий період «Delirium». Ми сподіваємось у них також отримати грант на дистрибуцію в Україні виробництва.
Журналіст: Ви сказали, що «Держкіно» вже майже виділило вам грант на зйомки наступного фільму. Що це буде і скільки це буде зніматися? Коли його побачать глядачі? Адже від початку зйомок до презентації минуло майже 5 років. Коли вийде третій фільм?
Ігор Подольчак: Прийнято рішення про фінансування фільму, а яким чином буде відбуватися фінансування – це завжди невідомо, бо як вони будуть отримувати гроші з Казначейства (це ж не один фільм отримав), і як вони потім будуть розподілятись – це покаже час. Але, наприклад, досвід Іллєнка, який «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – він, здається, 4 роки знімав і 4 роки вибивав фінансування на своє кіно.
Журналіст: А скажіть, що це буде?
Ігор Подольчак: Зараз його робоча назва «Доміно». За мотивами роману Андрія Бєлого «Петербург». Але це не екранізація – це за мотивами: там ми досить далеко відійшли від оригінального матеріалу.
Журналіст: В «Delirium» грають переважно аматори, а не професійні актори. У наступному фільмі плануєте залучати якихось відомих акторів?
Ігор Подольчак: Мені важлива не відомість актора, а швидше його «типажність» – я шукаю цікаві фактурні образи, і якщо це співпаде (фактура і професійність), то я залюбки візьму такого актора в кіно.
Журналіст: У мене питання до пана Олександра. Коли ви писали музику, ви дивились відео і на його основі це робили, чи це була ідея пана Ігоря: «Зроби мені концерт музичний».
Олександр Щетинський: Справа в тому, що на той час відео завершено ще не було – були окремі фрагменти, окремі попередні матеріали. Я їх дивився, бо мені важливо було уявити візуальний образ, узагальнений образ, але не більше того. Бо жодної музичної ілюстрації цей режисер ніколи не потребував і не потребуватиме. Ми багато спілкувалися, обговорювали загальні ідеї, і, власне, на цьому ґрунті я робив музику, абсолютно незалежно від того сюжетного ряду, від тих конкретних речей, які в фільмі можна буде побачити. Тобто – це завжди (що мені і подобається в Ігореві) окремий музичний ряд, що стає складовою загальної, дуже змістовної структури.
Журналіст: Була орієнтація на якісь зразки? Поланський, Лінч?
Олександр Щетинський: Ні. Стосовно кіномузики такого взагалі не було. Ми обговорювали ідею, щоб ця музика надихалася ідеями традиційного Реквієму – я так і написав кілька частин, які ми умовно назвали «Lacrimosa», «Dies irae» тощо. Але це були чисто інструментальні музичні фрагменти, без тексту і без вокального начала. Чисто оркестрові, чисто інструментальні музичні уривки. Потім з ними режисер вже окремо працював: коли я зробив, віддав, а далі вже була самостійна робота, і він навіть зі мною не надто багато консультувався. Я зробив свій ряд, далі вже завдання режисера – вмонтувати цей ряд у загальну структуру.
Ігорь Подольчак: Я додам також, він (Олександр, - ред.) наспівав «Dies irae» у вокальному виконанні...
Олександр Щетинський: При озвучуванні Ігор попросив зробити озвучку для одного з персонажів. Але це окремо – це вже не композиторська робота.
Журналіст: Як ви ставитесь до українських акторів? Як часто ви їх запрошуєте до своїх фільмів?
Ігор Подольчак: Всі актори, які в мене знімались, були українськими акторами. Ставлюсь... Важко сказати загалом про українських акторів: є актори, які мені подобаються, є актори, яких я люблю. Наприклад, Віталій Лінецький, який в цьому фільмі озвучив всі чоловічі ролі – я його дуже люблю.
Журналист: Игорь, еще к вам вопрос. И в «Las Meninas», и в «Delirium», мне кажется, есть еще одна очень важная составляющая (помимо видеоряда и музыки) – это речь, язык, текст. Есть какие-то повторы, рефрены... Насколько ваше режиссерское внимание уделяется литературному материалу, что вы с ним делаете? Мне кажется, то, что в фильме, и то, что в повести Белянского – это все-таки претерпело некую трансформацию. Что вы делаете с языком? Первичен ли язык, а видеоряд ложится на него, либо наоборот. Мне кажется, язык играет очень важную роль.
Ігор Подольчак: Так, дякую – цікаве питання. Мова – один з моїх персонажів, моїх героїв, і, звичайно, я, особливо на стадії написання, а також на стадії знімання, надаю величезної ваги цьому і намагаюсь зробити текст достатньо самодостатнім. Особливо це проявилося в «Delirium», де текст складний, він такий філософсько-психіатричний. Це була для мене дуже цікава робота, і, власне, в частині мови і роботи з мовою – це специфічна конструкція з деконструйованої мови.
Журналист: Вы сказали, что ваш зритель, идеальный зритель вашего кино – это тот, кто соответствует какому-то вашему собственному мировоззрению. Может быть, вы могли бы назвать какие-то точки соприкосновения, точки опоры для нас – в сюжете, в философско-психиатрических вещах, какие-то мелкие мировоззренческие детали, маркеры, чтобы зрители могли увидеть себя.
Ігор Подольчак: Я думаю, що якщо вони будуть впізнавати себе в цьому фільмі, то їм це не дуже сподобається, оскільки персонажі там, м’яко кажучи, дивні, а взагалі швидше за все глибоко хворі. Мені важко відповісти на ваше питання, тим більше говорити в таких категоріях про фільм, якого ви не бачили (сподіваюсь, що за декілька місяців побачите його, і сподіваюсь, що він вийде якимось прокатом в Україні) – трошки безпредметною виходить наша розмова, якщо глибоко занурюватись в фільм.
Журналіст: Для спрощення. Ви називали дуже багато іменитих режисерів (наприклад, Кім Кі Дука). Чи можуть люди, які захоплюються творчістю цих режисерів, віднайти для себе щось нове, чи може їм сподобатися ваша творчість, ваше кіно?
Ігор Подольчак: Я думаю, що тим, хто любить раннього Лінча, Поланського, буде цікаво подивитися моє кіно.
Лилия Млинарич: Общаясь со зрителями (я имела честь представлять «Las Meninas» на разных мероприятиях), мне показалось, что «фишкой» фильмов Игоря является очень красивый визуальный ряд, очень красивое построение кадра. И то, что сказал Александр, это невероятное сочетание различных частей фильма (речь, музыка и кадр). И вот на это обращают внимание. Очень многие смотрят на это как на искусство на стыке фотографии, музыки и, собственно, кинематографа. Вот с таким определением я уже сталкивалась.
Журналист: Каким образом происходит отбор фестиваля, на котором должна происходить премьера фильма? Насколько я помню, «Las Meninas» был презентован в Роттердаме, на этот раз Португалия. Помимо сроков и чисто физической возможности презентовать, какие есть еще критерии, на которые обращает внимание группа, выбирая место презентации? И - почему именно этот фестиваль в Португалии?
Ігор Подольчак: Все, насправді, відбувається навпаки – не ми обираємо фестиваль, а фестивалі обирають нас. Ми подаємось на кілька фестивалів, і фестивалі відбирають кіно. Цього разу і прем’єра, і в конкурсній програмі фестивалю. «Фанташпорту» – це хороший фестиваль, і ми там будемо в хорошій компанії.
Олександр Щетинський: Я додам. Для нас важливо не просто представити роботу на фестивалі, а так, щоб це було в конкурсній програмі. Це треба пояснювати, бо мало хто з нефахівців відрізняє просто участь у фестивалі і участь у конкурсній програмі. Це абсолютно різні речі, тому що представити фільм на гарному фестивалі просто як показ – це не є проблемою, а попасти в конкурс, у шорт-ліст, коли з 300 фільмів 10 попадають у конкурс і вони змагаються, а потім один з них чи кілька отримують премії (чи в кількох номінаціях) – це все-таки інша річ.
Сам факт участі у конкурсній програмі вже є, якщо і не нагорода, то визнання певного рівня фільму. Так само було і з «Las Meninas» на Роттердамському фестивалі, і так само відбувається зараз. Це для нас дуже важливо, і, мабуть, через це ми пропускаємо деякі хороші, дуже важливі фестивалі, які погоджуються, щоб ми брали участь у загальній програмі, але нас цікавить тільки конкурсна.
Журналіст: За півтора року, чи змінилось щось в плані монтажу, якісь додали сцени, щось переробилось?
Ігор Подольчак: Практично не змінилось. Може, трошки звук допрацювали. Чисто технічні моменти були дороблені і неозброєним оком – не видно.
Журналист: Если фильм был полтора года назад фактически доделан, то почему вы презентуете его сейчас, почему не раньше?
Ігор Подольчак: Були певні технічні обставини, які нам треба було доробити, а реалізація цих технічних обставин вимагала фінансування – тому цей процес затягнувся. Навіть сама участь у фестивалях – це також фінансово ємкий процес, бо не всі фестивалі безкоштовні – треба оплачувати представлення на фестиваль. А взагалі кіно – це дуже довга річ, там все відбувається роками. Від задуму до виходу фільму 4-5 років – це взагалі-то нормальний час для більшості фільмів.
Наталия Клаунинг: Игорь, а Вы с технологическими новинками в своих фильмах экспериментируете? Сейчас, например, модно кино снимать чуть ли не на мобильный телефон …
Ігор Подольчак: Ну, не так радикально. «Las Meninas» був першою українською стрічкою, знятою на цифрову кінокамеру (в сенсі – кіно, зроблене для кінотеатрів). Тоді в основному знімали на плівку. Зараз, коли ми знімали «Delirium», – це був перший український фільм, який був знятий на той час на нову камеру «Red One 4K» (якщо це вам про щось говорить). Звичайно, ми намагаємось використовувати технічні новинки – це розширює можливості (і художні можливості, і технічні можливості), і дуже часто – це здешевлює саме виробництво, як у випадку із цифровими камерами.
Журналист: У меня сразу два вопроса. Первый – к Лилии Млинарич. Вы говорили о том, что находили под фильм деньги, подтягивали гранты – есть некий опыт (вы уже сделали серию фильмов с Игорем). Дает ли вам это возможность подтягивать ресурсы, чтобы продюсировать и другое украинское кино?
І до пана Ігоря у мене запитання стосовно самого фільму. Ми говорили, що цей фільм – це індивідуальний прояв. Це посил чи запитання? Майданчик щось досліджувати чи ви щось говорите?
Лилия Млинарич: Я действительно считаю – и я говорила про это определение «бизнес-ангел» - что и опыт, и возможности, и знания иногда позволяют помогать и другому украинскому кино, где я выступаю как консультант. В прошлом году на нашем фестивале была презентация в Украине, был снят музыкальный фильм «Don't Worry» Ганки Третяк. Фильм, где мы с ней долго обсуждали, как это сделать. И в результате Ганка сняла фильм (помимо тех денег, которые нашлись) на гранты правительства Каталонии, потому что часть сьемок проводилась в Барселоне. Выстраиваешь съемочный процесс в соответствии с их требованиями – значительную часть денег дает правительство Каталонии. Надо только указать, что сьемки проводились в Барселоне. Там я не была продюсером, там я была консультантом, я подсказала форму.
Наверное, мы что-то еще можем подсказывать, больше мы это делаем для музыкальных фестивалей. Это правда, потому что работа проводится такими культурными институциями как «British Council», как Американский культурный центр. Собирают разных деятелей и спрашивают: вы можете рассказать? Мы говорим: можем. Мы сотрудничаем и общаемся с таким фестивалем, как «Гогольfest», «Jazz in Kiev», и там у нас есть какие-то проекты. Я, например, рада, что возникло такое движение, как арт-корпорейшн, и благодаря этому мы привезем выдающегося джазового музыканта сразу на три украинских фестиваля: на Jazz Koktebel, потом он поедет в Одессу, потом он поедет в Винницу. Это наш проект, мой опыт. Соответственно, в кино мы тоже в этом направлении будем двигаться.
Игорь мне помогает еще в одном культурном начинании: мы запускаем фестиваль «Артишок», там как раз будет независимое кино – как одна из секций. Там возникает очень интересный куратор в каждом направлении, в том числе и зарубежные кураторы, и вот там мы постараемся в той секции, которую мы назвали «независимое кино», найти и опыт привлечения средств международных организаций, и независимых продюсерских объединений для того, чтобы развивать украинское кино.
Ігор Подольчак: Для мене кіно – це не намагання щось задекларувати, це елемент дослідження, і в цьому сенсі, так – у цьому кіно я досліджую, мабуть, перш за все себе, а як представник людського роду – то, мабуть, ще й інших людей. В кіно я не даю жодних відповідей, а швидше ставлю запитання, і в тому числі, не тільки перед глядачем, а і перед собою.
Журналист: Говорят, что Булгаков писал «Мастера и Маргариту» и в письмах к своей жене писал примерно следующие строки: сейчас я пишу, возможно, одну из самых главных книг своей жизни, и поэтому большинство своего времени я провожу на даче в своей библиотеке, потому что мне сегодня надо очень много читать в связи с этим. И вот многие видные «булгаковеды» для того, чтобы разобраться в перипетиях внутреннего мира Булгакова именно того периода, очень внимательно изучали те книги, которые Булгаков читал и в которые погружался в период создания своего основного романа. В связи с этим вопрос. Фильм создавался почти 5 лет, и было бы интересно узнать, под влиянием каких мастеров мировой режиссуры именно в этот период находился Игорь Подольчак, на каком кинематографе он «плотно сидел», что он смотрел и что за этот период ему более всего запомнилось?
Ігор Подольчак: Я взагалі-то страждаю, на щастя, склерозом та амнезією – дуже швидко забуваю те, що я дивлюся. У цьому сенсі, я вважаю, це позитивна риса для художника та режисера: або не пам’ятаєш, кого цитуєш та наслідуєш, або дійсно не пам’ятаєш. Я дивлюсь кіно, дивлюсь кіно багато, але когось спеціально вичленити не можу, зробити на комусь наголос – не хочу.
Наталия Клаунинг: А вообще в период работы над фильмом вы еще чем-то параллельно занимаетесь?
Ігор Подольчак: В основному фільмом, бо кінопроцес – це досить втягуюча річ... Коли знімаю – більше нічим не займаюсь. Коли пост-продакшн, то більше часу з’являється – звичайно, щось дивлюсь, і звичайно, на мене це якось впливає, але сказати конкретно, що в той час або напередодні я побачив оцей фільм, і він був для мене таким значущим, що вплинув якимось чином на мій продукт – я, на щастя чи на жаль, не можу.
Наталия Клаунинг: А картины сейчас пишете? Возможно, в перерывах между кинопроектами…
Ігор Подольчак: Зараз ні. Я не виключаю такої ситуації, коли я повернусь до образотворчого мистецтва, можливо, коли набридне кінематограф. Зараз я пишу рухливі картинки, і цей заворожуючий процес мені поки подобається більше, ніж статичні картинки.