Україна і Росія ділять Чорноморський флот
Якось у січні 1992 року офіцери Сергій Настенко і Сергій Просяник дивилися телевізор на сторожовому кораблі СКР-112. Настенко керував цим судном, Просяник – 307-м дивізіоном протичовнових кораблів 17-ї бригади Чорноморського флоту. Президент Леонід Кравчук з екрана розповідав про плани створити Збройні сили України. Тоді у двох командирів виникла ідея – таємно направити до Києва свого представника, який доповів би про готовність моряків скласти присягу українському народу. До поділу Чорноморського флоту між Україною і Росією лишалося ще 5 років. ЧФ очолював проросійськи налаштований адмірал Ігор Касатонов, який планував привести моряків до присяги Співдружності Незалежних Держав.
«Тоді, на початку 1992 року, така думка була крамолою. Ми добре розуміли, якщо у зв’язку з цим піде хоч малесенька чутка, то нам цього не подарують і нададуть можливість ближче познайомитися з величезними просторами Російської імперії. Можливо, будуть наслідки важкі (хоча це був не 37-й рік і навіть не 85-й – перебудова і гласність зробили свою справу)», – пригадував капітан Просяник.
Наступного дня Просяник попросив свого заступника Василя Горобця під виглядом поїздки до Севастополя поїхати до Києва. В українській столиці Горобцеві не вдалося зустрітися з тодішнім керівництвом України. Проте про поїздку дізнався командир 17-ї бригади Юрій Шалит. Він підтримав підлеглих і передав їм текст української присяги. Уранці 26 січня Чорноморський флот планував привести новобранців до присяги країнам СНД, тому у 17-й бригаді поспішали. Того дня на вірність українському народу присягнули екіпажі кораблів СКР-84, МПК-93, СКР-112.
Першим на кораблі СКР-112 склав присягу начальник штабу 17-ї бригади Микола Жибарєв. За його словами, Україні присягнули 85% офіцерів і мічманів і понад 50% старшин і матросів 17-ї бригади.
Про присягу майже відразу ж стало відомо керівництву флоту. Командирів кораблів викликали до штабу. Кремль вимагав показати списки «бунтарів». Моряки ж уже потягом відправили до Києва документи з прізвищами тих, хто склав присягу Україні. З Москви в обід прилетів заступник командувача Чорноморського флоту Віталій Ларіонов. Від офіцерів вимагали відмовитися від присяги.
Штаб ЧФ відсторонив Юрія Шалита від виконання обов'язків. Жибарєву обмежили доступ до таємних документів. Настенку наполегливо «пропонували» подати рапорт на звільнення в запас. Як пише тодішній офіцер пресцентру ЧФ Анатолій Данілов, частині моряків не присвоювали наступних військових звань, їх виключали зі списків на отримання житла. Жибарєв пригадував, що дітей моряків, які склали присягу Україні, не брали в дитячий садочок, а дружин звільняли з роботи.
Коли за пів року становище стало нестерпним, моряки СКР-112 наважилися на демарш – перехід з Криму, де базувався їхній корабель, в Одесу, де стояли судна Військово-морських сил України.
«Вирішили, що треба здійснити незвичайний вчинок, який прикував би увагу до 17-ї бригади кораблів охорони водного району Кримської військово-морської бази, бо бачили пасивність керівництва Міністерства оборони України. У цій ситуації, на думку багатьох офіцерів, якщо не вжити рішучих заходів, то нас переб’ють, як перепілок», – пояснював Жибарєв.
21 липня 1992 року о 9-й ранку командир відділення сигнальників Анатолій Палашов підняв на кораблі державний прапор України. СКР-112 цього дня мав брати участь у репетиції параду у штабі Кримської бази в Новоозерному, тому на борт прибув начальник штабу 307-го дивізіону капітан Семенов, який був старшим на тренуванні. Жибарєв вважав його проросійським і перебрав командування на себе. СКР-112 вийшов у море.
Зі штабу наказали кораблю повернутися, однак він продовжив рейд. Почалася погоня. Керівництво Чорноморського флоту відправило кораблі, які мали зупинити СКР-112. З судна МДК-184 стріляли попереду корабля. У повітря підняли два літаки для імітації торпедної атаки.
– Я йду під державним прапором України в її територіальних водах і прямую в український порт "Одеса". На провокації відповідати не буду, але готовий себе захищати, – відповів Жибарєв капітану МДК-184.
Коли останній відстав, на обрії з'явився великий сторожовий корабель «Разітєльний», який готував захоплення. Жибарєву довелося піти на переговори з капітаном Силіним, з яким він «знайшов повне порозуміння». На «Разітєльному» Жибарєв зв'язався з командувачем ВМС України Борисом Кожиним і доповів про рейд в Одесу. Кожин погодив перехід, але наказав «Разітєльному» супроводжувати сторожовик.
СКР-112 пришвартувався в Одесі о 18:50. Місцеві жителі зустрічали моряків з квітами і яблуками. Незабаром корабель увійшов до складу ВМС України. Через такий вчинок екіпажу президенти України і РФ змушені були зустрітися 3 серпня 1992-го, щоб вирішити долю Чорноморського флоту.
Члени Спілки офіцерів України пропонували перетворити корабель на музей. Однак влітку 1996 року Міністерство оборони наказало здати його на брухт.
Через 22 роки після знаменитого рейду Микола Жибарєв захищатиме Україну на морських кордонах у Маріуполі.
Дії екіпажу СКР-112 привернули увагу на найвищому рівні до процесів, які розгорталися на Чорноморському флоті: не маючи наказу зверху, військові самі вирішували, кому служити. Моряки 17-ї бригади не були першими, хто склав присягу Україні. 12 січня 1992 року це зробили прикордонники в Балаклаві, 18 січня – третя рота школи водолазів. Командира роти Олександра Клюєва усунули з посади.
11-12 лютого склав присягу особовий склад протичовнового корабля «Смєтливий». Капітан-лейтенанта Юрія Лужецького відправили на гауптвахту. Він оголосив голодування. Через два дні його госпіталізували з переохолодженням, пізніше звільнили в запас.
22 лютого склав присягу 880-й окремий батальйон морської піхоти. Головний штаб у Москві розформував батальйон.
Моряки підводного човна Б-871 присягали 13 березня 1992 року. Їхніми лідерами стали заступник командира дивізії підводних човнів Євген Лупаков і помічник командира підводного човна Валерій Петренко. Останнього через 10 хвилин після присяги зняли з посади.
«Найлітературніше слово, яке я почув від командира бригади капітана 1-го рангу Косткіна на свою адресу, було «фашист». А командир штурманської бойової частини старший лейтенант Баринов, відповідаючи на питання про свою національність, від того ж таки начальника почув: «Какой же ты русский, если хохлам за сало продался», – пригадував Петренко.
Складання присяги Україні не залишалося поза увагою командирів Чорноморського флоту, орієнтованих на Москву. За словами офіцера ВМС Мирослава Мамчака, проукраїнських моряків оголошували п’яницями і негідниками, їх і їхні сім'ї цькували, а прізвища писали на стінах будівель як зрадників Росії.
«Нерідко ми засиджувалися в робочих кімнатах до глибокої ночі, приймаючи матерів, батьків із своїми синами, яких побили або морально принизили на кораблях ЧФ і які відмовлялися повертати своїх дітей на російський флот, хоча він мав офіційну назву – Чорноморський флот ОЗС СНД», – пригадував офіцер Анатолій Данілов, який теж брав участь у формуванні ВМС України.
Ситуація на флоті залишалася напруженою, оскільки колишні республіки СРСР досі не визначилися, кому він належить.
8 грудня 1991 року Радянський Союз перестав існувати де-юре, а лідери України, Росії та Білорусі погодилися створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Біловезька угода, однак, не вирішувала майбутнє Чорноморського флоту, який на той час був потужною силою зі 100 тисячами особового складу.
«У Біловежжі ми прийняли документ про припинення існування Радянського Союзу як геополітичної системи, як суб'єкта міжнародного права, але в цьому документі, враховуючи, що головним завданням було питання Радянського Союзу як політичної і геополітичної системи, не виписали дуже багато питань, скажімо, про ядерну зброю, про Чорноморський флот, про Крим, які потім стали предметом обговорення і різного тлумачення в Росії й Україні, – розповідає LB.ua перший президент України Леонід Кравчук. – Росія визнала у своїй політиці незаконність передачі Криму у 1954 році, прийнявши такі документи на Верховній Раді (так називався російський парламент до 1993 року, – LB.ua). І таким чином виникло питання про Чорноморський флот».
Україна теж почала діяти. 24 серпня 1991 року, у день проголошення незалежності, Верховна Рада взяла під юрисдикцію всі військові формування на своїй території. 6 грудня – затвердила текст військової присяги. Військові почали присягати на вірність Україні. На Чорноморському флоті присягу блокував адмірал Ігор Касатонов, вважаючи, що флот повинен бути неподільним і керуватися спільно країнами СНД до вирішення його долі президентами.
«Цей раптовий перехід під Україну, зміна громадянства, орієнтирів, зміна історії – все це неприпустимо. І те, що з цим пов'язано, є неправомірним. Такі ситуації повинні вирішуватися договірно-правовим шляхом, коли треба питати думку всіх. Але до такої роботи українці, природно, були не готові, – розповідав Касатонов. – Просуваючи всі ці правові питання, я багато працював в Москві з різними структурами. Ну і, природно, доводилося багато безпосередньо на флоті, у військових частинах і кораблях боротися і перешкоджати діяльності українських націоналістів».
Офіцери, які першими склали присягу Україні, у своїх мемуарах пишуть, що Чорноморський флот міг повністю стати українським. 2-3 січня 1992 року президент Леонід Кравчук зустрічався з військовим керівництвом у Києві, куди запросили і Касатонова. Президент хотів дізнатися, хто складатиме присягу Україні.
«Знаючи про цю нараду,.. командувач ЧФ Ігор Касатонов 3 січня 1992 року видав наказ по флоту про вихід ЧФ з підпорядкування Генштабу в Москві і підпорядкування всього ЧФ Міністерству оборони України, а сам особисто прибув до Києва доповісти Верховному Головнокомандувачу ЗСУ, президенту України Леоніду Кравчуку про це. Прагнучи служити українському народу, він сподівався отримати від нього указ про призначення його, Ігоря Касатонова, на відповідну посаду в ЗСУ. З 3 до 9 січня 1992 року весь ЧФ і на теренах України і поза її межами був українським! Але на Касатонова в Києві ніхто не чекав, бо про його подарунок Україні всього ЧФ, як того і вимагає військовий порядок, певні «люди» по команді не доповіли», – описав ті події учасник організаційної групи ВМС Євген Лупаков.
За словами Миколи Савченка, який на той час був офіцером пресцентру Чорноморського флоту, у Міністерстві оборони України «панувало безладдя і було, вочевидь, не до флоту, а отже, і не до Касатонова».
«Очевидці перших днів становлення наших Збройних сил розповідали, що в коридорах Міністерства оборони чотири дні підряд ходив командувач Чорноморського флоту адмірал Iгор Касатонов. Поза всяким сумнівом, він готовий був передати Україні все своє господарство, але його ніхто не захотів навіть прийняти», – зазначав Савченко.
Президент Леонід Кравчук не заперечує, що адмірал Чорноморського флоту і справді вагався.
«Касатонов хотів, щоб Чорноморський флот був під порядкуванням України, але після конфлікту, який виник довкола указів (це станеться у квітні 1992 року, – LB.ua), ми домовилися, що командувачем буде призначена людина за підписом двох президентів», – пояснює Кравчук.
Поки Київ вагався і очікував політичних рішень, Касатонова викликали до Москви і переконали не складати присягу Україні.
«Ставало очевидним, що користуючись відсутністю належної уваги українського керівництва до долі ЧФ, Російська Федерація розгорнула політичний тиск на Україну для досягнення вигідного для неї рішення стосовно ЧФ як гаранта володіння Кримським півостровом. На Чорноморський флот негайно поступили тексти присяги СНД і грізне розпорядження “Украине не присягать!”. На флоті, де ще на 20 грудня 1991 року були сплановані церемонії урочистого складання присяги молодим поповненням і готувалися тексти української присяги, де вже почали прибувати батьки молодих матросів – і раптом напередодні урочистостей присягу відмінили, батьків відправили додому», – пригадував офіцер ВМС України Мирослав Мамчак.
Не домовившись про поділ, президенти починають воювати указами. 5 квітня 1992 року Кравчук наказав «сформувати Військово-морські сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України». Наступного дня до Криму прибуває делегація Верховної Ради на чолі з першим заступником спікера Василем Дурдинцем, який зачитує контрадміралу Борису Кожину указ президента про призначення його командувачем ВМС України.
«Власне, тоді не було ні самих ВМС, ні мого кабінету, ні місця, де можна було б в урочистій обстановці складати присягу народу України. Через одну просту причину: у той час ВМС складались з одного командувача, тобто мене», – розповідатиме Кожин пізніше.
Не відставала й Москва. 7 квітня президент Росії Єльцин видав указ про підпорядкування Чорноморського флоту Росії. Ситуація загострилася. Кравчук і Єльцин вели перемовини і на будь-які рішення щодо флоту наклали мораторій.
Попереду буде не один раунд переговорів. Позиція України змінюватиметься від підпорядкування собі всього флоту ледь не до продажу ЧФ в обмін за списання боргів за газ.
Так, 6 липня 1992 року під час саміту СНД у Москві сторони домовилися «не вдаватися до односторонніх дій» і закликали особовий склад до повного вирішення питання «повернутися в казарми». Після вчинку СКР-112 президенти зустрілися 3 серпня в Ялті. Кравчук і Єльцин вивели Чорноморський флот з підпорядкування СНД і домовилися призначити спільне командування. Це станеться 15 січня 1993 року, коли Ігоря Касатонова змінить на посаді командувача Едуард Балтін – погоджена кандидатура. 17 червня в Москві Україна і Росія домовляються поділити ЧФ 50/50, а вже у вересні Київ ледь не відмовиться від флоту на перемовинах у Масандрі.
«Українсько-російські переговори на вищому рівні в Масандрі, як виявилося, нічого спільного з дипломатією не мали: то була розмова колонізатора з васальною територією», – охарактеризував зустріч Мирослав Мамчак.
Прем'єр-міністр РФ Віктор Черномирдін наполіг змінити порядок питань: почати не з розподілу флоту, а боргів за газ. Росіяни запропонували Україні розрахуватися Чорноморським флотом.
«Менi це виглядало неповажно для нашої держави. Я висловив свiй власний, як члена делегацiї, протест до росiйської делегацiї за отаку постановку питання, яку я назвав образливою для України», – розповідає тодішній міністр оборони Костянтин Морозов.
Леонід Кравчук каже LB.ua, що досі дуже цінує позицію Костянтина Морозова, а перемовини проходили дуже складно.
«Він чітко і зрозуміло вимагав від Росії визнати, що Чорноморський флот базується на території України і що ми визначаємо порядок базування, і Росія має платити за це базування. Він займав абсолютно державницьку позицію, тому й не ухвалили документа, а прийняли протокол. Протокол не є документом до виконання», – пояснює Кравчук.
У протоколі йшлося про те, що президенти доручають делегаціям розробити угоду, відповідно до якої «весь Чорноморський флот з усією його інфраструктурою в Криму використовується Росією і отримує російську символіку».
Спілка офіцерів України назвала протокол зрадою державних інтересів. Перший заступник голови ВРУ 1-го скликання Василь Дурдинець, який брав участь у перемовинах у Масандрі, вважає, що крапку в питанні Чорноморського флоту треба було поставити вже тоді.
«Державні делегації України і Російської Федерації, яким було доручено підготувати проєкти угод щодо статусу і умов перебування Чорноморського флоту в Україні на правах оренди, підготували узгоджені проєкти трьох угод. На жаль, президенти України і Російської Федерації з невідомих нам причин вирішили продовжити роботу делегацій до 1997 року. Це, на мій погляд, було неправильним рішенням, адже ситуація на Чорноморському флоті і в цілому в Криму, Севастополі була дуже напруженою», – пояснює LB.ua Дурдинець.
Хоч Україна таки не віддала повністю Чорноморський флот Росії, на наступній зустрічі в Москві мова йшла вже про 15-20% для Києва.
«Росія вимагала поділити флот за принципом участі кожної країни в загальнонаціональному валовому продукті. Україна тоді, наскільки я пам'ятаю, займала 16%. Усі інші республіки не підтримали Україну, а підтримали Росію. За такого поділу Україна одержувала зовсім незначну частину цього флоту. Це було непросто вирішити: як узяв човен і поїхав. Це ціла військово-політична система, яка базувалася в Севастополі», – пояснює складнощі перемовин Леонід Кравчук.
За його президентства флот так і не було поділено, мав вирішити це питання другий президент України Леонід Кучма, який виграв вибори в липні 1994 року.
Після серії перемовин прем'єри України та Росії 28 травня 1997 року підписали три угоди щодо Чорноморського флоту. 18,3% кораблів мали отримати ВМС України, а 81,7% суден – Росія. Москва орендувала на 20 років землю, акваторію та берегову інфраструктуру в Криму. Остаточну крапку поставила зустріч президентів 31 травня 1997 року. Єльцин уперше прилетів до Києва з офіційним візитом, аби підписати Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією і Україною. Росія відмовилася від територіальних претензій до України. Як виявилося, до 2014 року.
«Вважаю, ми добилися максимуму можливого при розподілі ЧФ, – пояснює LB.ua Леонід Кучма. – Зрозуміло, що в пізніші часи нам не вдалося б отримати не лише цього, а й взагалі нічого. Але річ навіть не стільки у пропорціях розподілу, скільки в самому факті вирішення цієї проблеми як одного з ключових елементів комплексу домовленостей з Москвою. Чорноморський флот був реальною причиною для можливого конфлікту між Україною та Росією. Тому включення його розподілу в пакет «Великого договору» 1997 року дозволило, поміж іншим, вирішити й більш стратегічні питання – наприклад, визнання належності до України Криму. Думаю, цей факт був важливішим за будь-який корабель ЧФ».
Крим отримує автономію
Проблеми на Чорноморському флоті весь цей час підігрівали і без того непросту політичну ситуацію на півострові. Кримські політики, більшість з яких були ідейними вихідцями з Комуністичної партії, почали пропагувати ідею незалежного Криму.
«Млявість керівництва України в розв’язуванні питання ЧФ, проросійська позиція його командування, провали України в економіці – все це призвело до різкої зміни настроїв жителів півострова на користь сусідньої держави. Ці обставини стали головною причиною успіху проросійських рухів шовiнiстичного, сепаратистського штибу. По суті, проблема ЧФ спричинила проблеми Криму і Севастополя, а потім і російсько-українських відносин. Але це ми зрозуміли не відразу», – писав колишній офіцер ВМС Микола Савченко.
Одним з ідейних натхненників незалежності Криму був тодішній голова Кримської облради, комуніст Микола Багров. У своїх мемуарах «Крим: час надій і тривог» він згадував, що каталізатором «побоювань у переважної частини російськомовного населення Криму стали закон «Про мови» та «політичні акти і події, які свідчать про перерозподіл політичних сил у напрямку ідей української національної державності». «Тривожила» Багрова і політична активність кримських татар та зміна уряду у Києві після голодування студентів (Революція на граніті). Під цими приводами в листопаді 1990 року кримська обласна рада призначає перший референдум про статус Криму.
Президент Леонід Кравчук пригадує, що брав участь в обговоренні питання, яке винесли на голосування.
«Під впливом Росії у Криму постійно порушувалося питання договору 1954 року. За складом майже 80% населення були росіяни, частина з них - денаціоналізовані українці (мови там української ніхто не чув). У Криму зібралася обласна рада і порушила питання про проведення референдуму і передачу Криму до Радянського Союзу. Мені вдалося різними способами переконати їх, що виносити на референдум питання територіальної цілісності України або денонсації угоди 1954 року неможливо, що Україна на такий крок не піде і буде діяти адекватно. Таке питання не було записане», – розповідає Кравчук.
Натомість 20 січня 1991 року у кримчан запитували під час голосування, чи підтримують вони відновлення «Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб'єкта СРСР і учасника Союзного договору». До того Крим був областю. 93% виборців проголосували «за».
Багров не приховував, що співробітники Компартії «зіграли важливу роль в успішному проведенні референдуму», зокрема й завдяки «великій агітаційній роботі».
Верховна Рада, реагуючи на проведений референдум, відновила Кримську автономну республіку у складі Україні. Василь Дурдинець, який тоді був нардепом, вважає, що народні обранці припустилися помилки.
«На мою думку, відновлення Верховною Радою Української РСР у березні 1991 року Автономної Республіки Крим було помилковим, адже в складі Української РСР була Кримська область, а не автономна республіка. Не було б цього рішення Верховної Ради УРСР, Україна не мала б колосальних проблем, починаючи з 1991 по 2014 рік, коли сталася анексія Криму і Севастополя Російською Федерацією», – розповідає про ті події Василь Дурдинець.
Автономії кримським депутатам було замало, і вони проголосили 5 травня 1992 акт про державну незалежність Республіки Крим і призначили новий референдум на 2 серпня 1992 року. Це попри те, що 1991 року на всеукраїнському референдумі 54% кримчан підтримали Акт проголошення незалежності України. Верховна Рада України визнала акти кримського парламенту неконституційними. До Криму зі столиці приїхали народні депутати на чолі зі спікером Іваном Плющем. Після переговорів кримські депутати погодилися накласти мораторій на референдум і скасувати акт проголошення незалежності.
«Керівництво Верховної Ради України і я, як перший заступник голови Верховної Ради, постійно і предметно займалися проблемами Криму, – розповідає Василь Дурдинець. – Проводилися зустрічі членів президії Верховної Ради України і президії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що також позитивно позначалося на поступовому вирішенні ключових проблем. Значна робота проводилась і з народними депутатами України, які були обрані в Криму і Севастополі. Найбільшу активність і настирливість у позитивному вирішенні питань законодавчого, нормативно-правового характеру, розробленні пропозицій у Криму проявили Микола Багров і Леонід Грач (голова Союзу комуністів Криму, – LB.ua), а також лідери кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров щодо правового, побутового розв’язання проблем кримських татар. Головне – одержати побільше повноважень для владних структур АРК».
Для переконливості Київ посилює присутність правоохоронців у Криму. Як розповідає LB.ua тодішній заступник командувача Нацгвардії Микола Мельник, підрозділи НГУ сили не застосовували – намагалися за необхідності лише блокувати проросійські рухи. Генерал-лейтенант вважає: тоді Україні пощастило, що Єльцин відкрито не підтримував кримських сепаратистів і не намагався ввести до Криму російські війська.
Проте Москва діяла політично. 21 травня російський парламент ухвалив постанову, згідно з якою не визнав передачу Криму Україні 1954 року. Українська ВР попросила не втручатися в політику країни.
«Верховна Рада України беззастережно відкидає спроби парламенту Росії проводити політику стосовно України з позицій великодержавного шовінізму, виходячи з «права сильного» чи права «старшого брата», – йшлося в заяві ВР від 3 червня.
Наступний обмін заявами відбудеться через рік, коли російський парламент заявить претензії на «російський федеральний статус міста Севастополя». Тоді вже Україна попросить відреагувати ООН. Голова Ради Безпеки підтримає Україну. Російський представник в ООН відповість, що позиція парламенту розходиться з лінією президента Бориса Єльцина. У той час у Москві розгортається конфлікт між двома гілками влади, який завершиться розстрілом Білого дому з танків і фактичною перемогою Єльцина.
«Це не була суперечність – це була гра. Вони досвідчені дипломати і робили все для того, щоб уникнути міжнародних впливів – заяв, санкцій, оцінок, – коментує Леонід Кравчук вплив протистояння в Москві на ситуацію у Криму, відзначаючи стриманішу позицію російського президента. – Я особисто не чув від Єльцина, що Крим є російським. Він розумів, що такі заяви можуть бути сприйняті як претензії, територіальні претензії на цілісність України і відповідним чином оцінені на Заході. Єльцин хотів бути демократом, зокрема і на Заході».
Апогей був попереду. Кримські комуністи все ще виношували ідею проголосити незалежність. Верховна Рада Криму, якою керував Багров, в жовтні 1993 року створила посаду «президента» та призначила вибори. Сам Багров узяв участь у виборах (через це існує думка, що він створив посаду «президента» під себе), але програв. 30 січня 1994 року переміг такий собі Юрій Мєшков. У його біографії – робота слідчим у прокуратурі, моряком і юристом, керівництво Республіканською партією Криму. Багров натякав, що «президент» є маріонеткою Росії.
«До нього я завжди ставився з легкою іронією, – писав Багров у своїх мемуарах «Крим: час надій і тривог». – Ніде себе не реалізувавши, він прийшов у сферу політики, де головним, очевидно, вважав вміння голосно і запально говорити, зробивши гарну позу. Була непогана режисура тих, хто хотів мати маріонеткового президента в Криму, це влаштовувало багато сил у Криму та за його межами».
У програмі Мєшкова – зближення з Росією, запровадження рубльової зони і московського часу, надання кримчанам російського громадянства. Мєшков переміг із 72,9% підтримки. Його соратники у складі блоку «Росія», до якого приєдналися також нардепи Володимир Терехов і Сергій Цеков, взяли 54 з 94 мандатів у кримському парламенті. Цеков став спікером.
Вибори проходили на фоні кривавої боротьби між найбільшими кримінальними угрупованнями Криму «Башмаки» і «Сейлем», які мали зв'язки в політичних колах. Двоє учасників «Сейлему» потрапили в парламент.
«Виборча кампанія набирала рис кримінально-політичного детективу, і не дивно – інтереси кримінальних структур нерідко перепліталися з інтересами політичних. Був розстріляний на очах у сім'ї у дворі власного будинку радник Багрова Іскандер Меметов, вбиті прессекретар Чорноморського флоту, один з лідерів кримських татар, було скоєно невдалий замах на ватажка комуністів Леоніда Грача. Прямо на вулиці на очах у всіх побили Мєшкова», – описує той період історик Георгій Касьянов у книжці «Україна 1991-2007: нариси новітньої історії».
Мєшков втрачає владу і популярність
Мєшков віддає керівні посади росіянам, призначаючи у свою адміністрацію вихідців із КДБ. Віцепрем'єром уряду Криму стає директор Центру інформаційних і соціальних технологій при уряді РФ та ексміністр економіки РФ Євгеній Сабуров. «Президент» підпорядковує собі МВС, бере під контроль місцеву телерадіокомпанію. У Криму з'являються російські казаки. Експрезидент України Леонід Кучма на запитання про ймовірність анексії Криму в 1994-1995 роках відповідає риторично.
«Уявіть собі ситуацію, яку я побачив, коли став президентом. Влада у Криму розподілена між абсолютно проросійським Верховним Совєтом і, я сказав би, психіатрично проросійським Мєшковим, який прямим текстом обіцяє ввести на півострові рубль та укласти військовий союз з Росією. Мєшковський уряд складається з громадян РФ. Силовиків курують, як вихвалявся Мєшков, «російські генерали». А тепер самі дайте мені відповідь на своє запитання, чи була в таких умовах реальною анексія», – пояснює Кучма LB.ua.
У травні парламент призначив нового начальника «Служби безпеки Криму». Україна вирішила реагувати. Голова Служби безпеки Євген Марчук уночі перекинув підрозділ «Альфа» й оперативну групу, аби не допустити захоплення СБУ новим «керівником».
«Загалом, останній плацдарм присутності України, а це Служба безпеки, ми заблокували, і на ранок це всьому Криму відомо стало, у всякому разі в Сімферополі, в Севастополі побачили: СБУ все-таки за Києвом», – розповідав Марчук.
На боці України – вичікувальна позиція президента Росії.
«Я хотів би вважати Бориса Єльцина моїм другом. Але в будь-якому випадку це абсолютно не означало, що перемовини йшли легко, – зазначає Леонід Кучма. – На нього тиснули «патріоти», які вимагали жорсткої лінії щодо України та інших пострадянських держав. Не треба думати, що Росія «ліберальних» 90-х років була мирною Швейцарією – ні, Росія завжди була Росією. Вона вела криваву війну в Чечні, в ній були сильними позиції шовіністів. Ще в 1992 році російський парламент заявив про невизнання передачі Криму Україні, а в 1993 році проголосував за статус Севастополя як російського міста. Я протистояв усій владній машині РФ. Тим важливішою була відповідальна реакція Бориса Миколайовича на кризу березня 1995 року. Я подзвонив йому і попросив не втручатися. Він не втрутився».
На той час Мєшков уже втратив свою популярність. Згідно з опитуванням Кримського центру гуманітарних досліджень, Мєшкова в лютому 1995-го підтримували 2% кримчан. Зі всіх своїх обіцянок він виконав тільки одну – перевів півострів на московський час. І без того непроста економічна ситуація ускладнювалася новим етапом кримінальних воєн – на вулицях убивали відомих авторитетів, бізнесменів, політиків.
«Велика робота велася безпосередньо в Криму і Севастополі щодо розв’язання на місці гострих політичних, економічних, соціальних питань, протидії криміналітету, ліквідації кримінально-бандитських формувань», – розповідає про проблеми, які Київ вирішував у Криму, Василь Дурдинець.
До Криму повернулися 200 тисяч депортованих кримських татар, однак вони зіткнулися з байдужістю влади, яка не поспішала вирішувати питання землі і житла. На цьому фоні розгорнулися суперечки між «президентом» і «парламентом», які не змогли поладнати. Мєшков своїм указом розпустив Раду Криму, а парламент скасував посаду президента. Мєшков навіть заявляв, що Цеков співпрацював з СБУ, тому й нібито «розвалив» республіку в обмін на чотирикімнатну квартиру в Сімферополі.
«Саме він разом зі спільниками – комуністом Грачем, який зненавидів народ Криму за 4-те місце на виборах «президента» Криму, і главою бандитського угруповання «Сейлем» Шевєвим (був депутатом Верховної Ради Криму, – LB.ua) – почав атаку на органи державної влади Республіки Крим. Саме з його допомогою була здійснена ліквідація посту президента Республіки Крим і самого президента», – напише згодом соратник Мєшкова, депутат кримського парламенту Володимир Жуков.
Про можливе вербування Євген Марчук говорив: «Кого з яких політичних структур завербував, коментувати я не можу».
Леонід Кучма не заперечує, що Київ скористався суперечностями, які розгорталися в проросійському таборі.
«Мєшков був украй неврівноваженою та непрогнозованою людиною. За чверть сторіччя, що минули відтоді, він примудрився увійти в конфлікт майже з усіма своїми однодумцями – від Цекова до навіть Путіна. Думаю, домовлятися з ним було б марною справою. А от скористатися із суперечностей у промосковському таборі було необхідно. Врешті–решт нам удалося поглибити їх до рівня боротьби на політичне знищення між «парламентом» і «президентом» Криму, які завзято позбавляли один одного своїх повноважень (до речі, неконституційних з погляду українського права). І коли Мєшков опинився в буквальному сенсі слова в ізоляції, я віддав наказ про спецоперацію – хоч якщо запитати в багатьох тодішніх політиків, то вони скажуть, що саме вони навели лад. Охорона Мєшкова була роззброєна, сам він депортований у Москву. Тому я вважаю, що треба шукати відповідь на запитання не про те, чому ми використали силовий блок для усунення сепаратистської загрози в 1995 році, а про те, чому його не використали для цього ж через майже двадцять років», – зазначає Кучма.
Перший заступник командувача Нацгвардії Микола Мельник розповідає, що перед від'їздом оперативної групи до Криму Леонід Кучма проводив нараду з військовими.
«По-різному ставляться до президента Кучми, але він ухвалював рішення дуже радикально і покладався на професіоналів і патріотів. Він чітко ставив завдання: «Хлопці, ви професіонали. Я не знаю, як ви будете діяти. Крим має бути українським, але без кровопролиття», – переказує LB.ua Мельник.
Навесні 1995 року він керував операцією НГУ у Криму. Коли нацгвардійці прибули на півострів, їх комуністи зустріли вигуками «бандерівці».
«У роті служили солдати з Дніпропетровська і Запоріжжя. То був спецназ – гарно підготовлені спортсмени, не менш ніж 175 см зросту. Хтось з них сказав: «Я з Запоріжжя, а ви мене називаєте націоналістом і бандерівцем?» Спецназівці трішки тих комуністів «почистили», то вони потім заспокоїлися і не лізли до гвардійців», – пригадує Мельник.
Загальна бідність у країні позначалася і на військових, які зарплатню, бувало, не отримували місяцями, а видавали їм хіба що сухпайки. У Криму гвардійці теж перебували не в найкращих умовах.
«Ніхто не звільнявся. Ніхто про маєтки не думав. Треба було берегти державу. У мене були «жигулі». Сьогодні ви можете уявити генерала на такому автомобілі або на «уазику»? – розповідає Мельник. – Я приймав бригаду морської піхоти у Феодосії. Зустрівся із сім'ями, вони розповіли, що пів року «получки» не отримували. ЗСУ хотіли їх розформувати, ми собі забрали. Жінки зверталися до мене: «Ми з дітьми оминаємо ятки з морозивом, бо дитина плаче, а я не маю за що купити». Таке було в усіх, але офіцери і сім'ї нас розуміли. Люди служили, віддавали себе державі».
Прибувши до Криму, нацгвардійці розблокували 32-й армійський корпус Міноборони від кримських сепаратистів і комуністів, узяли під охорону Верховну раду, резиденцію Мєшкова та інші державні установи.
«Навіть міліція стояла на зрадницьких позиціях. Генерал Кравченко (ексміністр внутрішніх справ; за версією слідства, замовник убивства журналіста Георгія Гонгадзе – LB.ua) казав: «Хлопці, не говоріть моїм підлеглим, бо вони всі плани здадуть». Що стосується Мєшкова і «міністрів оборони, внутрішніх справ», то тут уже працювала СБУ. Тоді дуже велику роль відіграв Марчук», – розповідає Мельник.
СБУ «купила квиток» Мєшкову до Росії в лютому 1995 року.
«Лютневого ранку в резиденцію Мєшкова увійшла група українських спецназівців на чолі з полковником Ш. Охорона Мєшкова була обеззброєна, сам він – упакований у літак і доправлений в Москву. Дружина Мєшкова деякий час намагалася домогтися заступництва з боку Росії, але марно. Зрештою, 4 квітня 1995 року Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу щодо Юрія Мєшкова – йому закидалося перевищення повноважень», – розповідав Марчук.
Після видворення Мєшкова Кучма призначив свого свата Анатолія Франчука прем'єр-міністром кримського уряду. Парламент почав узгоджувати кримську конституцію з українським законодавством. 17 березня 1995 року Верховна Рада скасувала посаду «президента» і конституцію Криму.
Остаточно статус Криму в українському законодавстві визначать 1996 року, коли Верховна Рада України ухвалить Конституцію. У 134-й статті запишуть:
Автономна Республіка Крим є невід`ємною складовою частиною України.
