— Розумієте, нам дуже-дуже потрібні ці лоукост-рейси. Бо ми, представники української влади, насамперед піклуємося про інтереси простих громадян. Ну от самі подумайте — якби нас цікавили інтереси якогось Коломойського, хіба б стояв я зараз перед вами на колінах у салоні вашого персонального “Боінга”? — трохи знічено, але твердо промовив директор Міжнародного аеропорту “Бориспіль” Павло Рябікін, поглядаючи знизу вгору на генерального директора Ryanair Майкла о'Лірі.
Старий досвідчений капіталіст відклав убік свіжий випуск “Нью-Йорк Таймс”, сьорбнув віскі з чайної чашечки й поблажливо кивнув Рябікіну:
— Можеш встати, Пашо. Ми ж авіаційники! Нам, народженим літати, повзати не годиться!
— Просто, розумієте, українці місяць тому отримали безвіз, і нам зараз дуже-дуже потрібні лоукости... — забурмотів Павло, підводячись із килиму та вмощуючись у крісло навпроти ірландця.
— Розумію, Пашо, розумію. Не ви перші, не ви останні. Всі колись починали... — о'Лірі мрійливо відсьорбнув іще ковток віскі з горнятка і раптом посуворішав. — Я сподіваюся, ви чітко усвідомлюєте, через що вже довелося пройти трьом десяткам країн і що чекає тепер і на вас?!
— Т-так, мені б-багато чого р-розповідали, — проговорив Рябікін, згадавши ті моторошні історії, якими його європейські колеги погоджувалися ділитися лише після літру горілки. — Але в нас немає вибору. Ми, молода українська влада, завжди піклуємося лише про інтереси наших громадян! А громадянам потрібні лоукости... Так, ми готові на все! Чого ви хочете?
О'Лірі клацнув пальцями, і довгонога стюардеса піднесла Рябікіну товстелезний фоліант вимог компанії Ryanair. Павло відкрив книгу й почав швидко перегортати сторінки:
— Безкоштовна земля для готелю, єдина ставка аеропортового збору, безкоштовна аеронавігація... Але ж це принесе Україні, — швидкий розум професійного управлінця-державника миттєв прорахував усі перспективи. — ...збитки в 2 мільярди!
— Саме так, Пашо. Два мільярди. Дрібними купюрами. Залишити в кабінеті нашого нового безкоштовного офісу. Не пізніше, ніж післязавтра. І — я тебе попереджаю! — жодних дзвінків у поліцію, бо тоді не бачити вам нашого лоукоста ще 30 років!
— Але ж це купа грошей! Де я за два дні візьму стільки готівки? — мало не плакав Рябікін.
— Придумаєш щось. Любиш лоукостами літати, Пашо, люби й валізки сам носити. Ти що, думав, усі європейці просто так нашими рейсами на шару літають? — о'Лірі розреготався просто Павлові в обличчя. — Велкам ту реальність! І це, до речі, ще божеська ціна, з регіональною знижкою. Франція он 30 мільярдів щороку платить, Німеччина — 50. А Великобританію ми знаєш як за горло вхопили?! Вони й Brexit замутили, щоби рейсів у Європу поменшало!
— Brexit?! — не повірив директор “Борисполя”.
— Ага. Фунти в королеви скінчилися — за всі ці європольоти розплачуватися. Та ти не парся, в тебе ж знижка. Два мільярди — і рік літайте!
— Д-добре, гадаю, ми зможемо, — ледь витиснув із себе Рябікін і рвучко закрив важкий фоліант. — Хоч це умови злочинні й кабальні, але ж інтереси простих громадян України... Це все?
— Га-га-га, — о'Лірі знову зареготав. — Ні, друже, ВСЕ лише починається... Окрім цього офіційного переліку вимог, компанія Ryanair висуває до своїх партнерів іще й низку неофіційних.
— Так, я слухаю, — спохмурнів Рябікін іще дужче.
— Кожна справжня акула капіталізму прагне взяти в клієнта найцінніше, що той може дати. Січеш, Пашо? Чим Україна славиться?
— Гм, ну, дівчата в нас найкрасивіші...
— Правильно! Тому наша наступна вимога — кожному пілоту і штурману літака Ryanair при кожному прильоті в Україну по безкоштовній українській красуні!
— Як?! Наших цнотливих українських дівчат?! — жахнувся Рябікін. Такого цинізму від хижих європейців він собі навіть уявити не міг.
— Лоукости, Пашо, штука недешева... Не забувай, ви ж молода українська влада, ви піклуєтесь лише...
— ...Лише про інтереси українських громадян. Добре, будуть вам дівчата! Що ще? — Павло навіть сам від себе не чекав, що зможе погодитися на таке. Йому щиро кортіло зацідити по пиці цьому хтивому ірландському дракону — та він раз по раз стримувався, згадуючи сповнені надій погляди простих українських громадян, які проводжали його на переговори з ірландським змієм. “Що я скажу цим людям, які чекають від мене радісної звістки?” — мучився директор, з жахом уявляючи, через що йому ще доведеться пройти, аби очі цих наївних громадян не вкрилися сльозами розчарування.
— Від завтра ви повинні дозволити корупцію в аеропорту.
— Ні, пане о'Лірі, — Рябікін аж сам здивувався твердості власного голосу, та це лише додало йому сили. — Цього ми якраз дозволити не можемо ні собі, ні вам. Адже ми — молода європейська демократія, боротьба з корупцією є чи не головною метою нашої діяльності! Ви не повірите, — Рябікін раптом стишив голос і перейшов на шепіт, — але навіть компанія МАУ нам не платить ні копійки! Тож просіть чого хочете, але тільки не цього!
О'Лірі посміхнувся з затятості чесного державника й трохи нахилився до нього:
— У тому-то й річ, Пашо, що компанія Ryanair просить саме цього. А коли компанія Ryanair чогось просить, вона це отримує. За нашим бізнес-планом, відтепер через “Бориспіль” має йти 30% контрабандного трафіка Європи. Сам подумай, ну як це забезпечити без корупції?!
— Але ж імідж аеропорту “Бориспіль”...
— Що таке імідж аеропорту, Пашо, що таке навіть твоє особисте добре ім'я поруч із інтересами простих громадян? Так, дрібничка, порох... — Майкл о'Лірі зняв зі свого піджака невидиму пилинку й пальцями “розчавив” її над плечем Рябікіна. — Ти ж розумієш, що громаданям не потрібен чесний Паша — їм потрібні лоукости...
— Добре, я це забезпечу, — Павло навіть не впізнав голосу, яким вимовив ці слова. Більш за все йому хотілося зараз опинитися десь далеко-далеко, в офісі якого-небудь МАУ, де за слово “лоукост” штрафують на тверть місячної зарплатні. — Буде вам корупція.
— От і молодець! Ідемо далі. Ryanair потрібна фракція в парламенті.
— Що-о-о?!
— Фракція у Верховній Раді України.
— Але ж це неможливо! — Рябікін від обурення навіть підхопився з крісла та забігав по салону літака. — Навіть ірландець мусив би знати, що українські депутати — найнепідкупніші депутати у світі! Ніхто й ніколи не зможе купити українського народного депутата! Я сам — колишній депутат!
О'Лірі вислухав цю палку промову мовчки й після її завершення сухо додав:
— Бажано — до кінця цієї сесії.
Павло зрозумів, що опиратися безґлуздо, і перейшов до торгу:
— Це ж лише кілька днів, ми точно не встигнемо. Може, хоча б депутатську групу?
— Добре, давай групу, — на диво легко погодився ірландець. — І одного суддю тоді докинь.
— Але ж українські судді — найчесніші...
— Пашо, не нуди, — дещо втомлено кинув о'Лірі.
— Добре. Вам Печерського чи Шевченківського?
— Апеляційного!
— Добре, буде апеляційного.
— І, цей, лідером депгрупи хай буде Розенблат!
— Так він же корупціонер!
— Ну й слава богу, Пашо, слава богу!
Рябікін мовчав. В нього вже не було сил на жоден опір — він лише старанно записував до нотатника все нові й нові вимоги європейського шантажиста.
— Так, далі. МАУ... — презирливо промовив о'Лірі.
— О так, авіаційне надбання українського народу. Наша гордість і краса. Кволе лелеченятко, яке Україна виходила й прекрасним білокрилим птахом випустила в небо, — ледь не заспівав Рябікін.
— Так ось...
— Ви тільки скажіть, ми їх від усіх рейсів усунемо.
— Пхе!
— Мало? Можемо взагалі розігнати й заборонити.
— Та ну...
— Майберга посадити?!
— Нє, Пашо, так ми з тобою не домовимось... Не дозріла Україна до співпраці з Ryanair!
— Ні-ні-ні, благаю! Ми ж на все згодні, інтереси ж громадян, мать їх... Чого вам треба, іроди?!
— Усі літаки розпиляти, переплавити й поставити на Хрещатику металевий напис Ryanair висотою з готель “Україна”!
— Добре. А Майберга саджати?
— Дався тобі той Майберг... Саджай! У круглу металеву клітку — замість крапочки над “і” в написі буде! — о'Лірі аж заплескав у долоні в захваті від власної ідеї.
Павло згадав елегантні літаки МАУ, уявив собі величезні літери з Майбергом над “і” й утер зі щоки раптову зрадливу сльозу.
— Ще багато?
— Та ні, вже фактично самі формальності лишилися. Зараз швиденько оформимо угоду про продаж душі дияволу, підпишемо її твоєю кров'ю й перейдемо до останньої вимоги! — весело промовив ірландець і спритно витяг із кишені хірургічного скальпеля.
— Продаж душі дияволу? Але ж Україна — це християнська держава, її влада має завжди дбати про наші споконвічні православні цінності...
— Пашо, та харош уже! Після всього, на що ти тут погодився, подякуй, що за твою душу хоч щось заплатити хочуть. І не щось, а цілий лоукост! Інтереси українського народу...
— Ріж, змію, ріж! — Павло заплющив очі й простягнув руку Майклові...
...Директор аеропорту “Бориспіль” переглядав щойно підписану кров'ю з його власного пальця угоду — про продаж душі дияволу, створення фракції, напис на Хрещатику, корупцію, контрабанду, двомільярдні збитки та ще купу всього цікавого.
— Ох і непрості ж умови у вас, у лоукостерів... І це ж лише для одного аеропорту! А що ви, до речі, Львову висунули? — Рябікін підвів погляд на о'Лірі.
— Тю, а ти хіба телевізор не дивишся? — здивувався той.
— Що, вся ця історія зі сміттям...
— Саме так, Пашо, саме так...
— Уфф, то я ще, можна сказати, легко відбувся, — з полегшенням зітхнув директор “Борисполя” й віддав угоду Майклові.
— Так отож, Пашо, так отож. Тому читай останню нашу вимогу й радій, що все скінчилося, — о'Лірі простягнув Рябікіну маленький папірець.
“Ну, на такий багато не влізе”, — вже зрадів Павло, розгорнув цидулку й закляк. Там чорним по білому було написано: “Остання вимога Ryanair — аеропорт “Бориспіль” має зустрічати й проводжати рейси виконанням гімну Росії”.
— Як Росії? Чому Росії?! До чого тут узагалі Росія?!— пробелькотів Рябікін.
— Ну як же, Пашо? Щоби отримати лоукост, країна має піти на максимальну жертву, яку собі лише уявляє. Зробити те, що б їй добровільно зробити й на думку не спало. Бо тільки пройшовши цей шлях до кінця, ви зможете довести, що заслужили право на польоти за 20 євро. І от зараз ми й дізнаємося, чи справді Україні так потрібні лоукости, як ти тут кажеш...
— Відійди від мене, змію! — засичав Павло. — Я погодився на все, я душу тобі, люциперові, продав, а ти тепер іще й країну продати вимагаєш! Ні! — зіжмаканий папірець полетів в обличчя ірландця.
— То що, повернешся додому без лоукосту? — скептично посміхнувся о'Лірі.
— Такою ціною лоукост Україні не потрібен, — твердо сказав зблідлий Рябікін. — Міжнародний аеропорт “Бориспіль” відмовляється від угоди!
— Ой, Пашо, заклюють тебе у Фейсбуці... — замріяно проспівав о'Лірі. Павло помітив, що його очі, ще недавно чорні, зараз горіли якимось потойбічним вогнем.
— Не заклюють! Я все розкажу пресі!
— Все-все? — реготнув о'Лірі, безтурботно помахуючи аркушем із кривавою угодою.
— Ну-у, — осікся Рябікін, помацуючи розрізаний палець, — майже все. Про землю безкоштовну розкажу. І про два мільярди теж!
— І хто ж тобі повірить? — не вгавав нечистий авіаційник.
— Повірять! Омелян он повірить! — знайшовся директор.
— Гагага! Омелян?! — о'Лірі, регочучи своїм тепер уже неприховано сатанинським сміхом, раптом стрибнув зі свого місця на три метри та рвучко прочинив двері до кабіни пілота. — Оцей?!
Пілот розвернувся у бік салону й вітально усміхнувся Рябікіну. Диявольськими очима-вуглинками, такими ж, як і в самого о'Лірі, на Павла з-під авіаційного кашкета дивився міністр інфраструктури Володимир Омелян.
— Шампанського, Пашо? В мене тут у термосі якраз є трохи. Відсвяткуємо захід Ryanair в Україну, — підморгнув Омелян Рябікіну.
— Ааа, тьху на вас усіх, тьху, тьху! — сплюнувши тричі, Рябікін підхопив чемоданчика, з яким прийшов на зустріч, розкрив його й витяг звідти укладеного парашута. Павлові вистачило кількох секунд, щоби вдягти на себе рятівне спорядження, відчинити двері літака, видерти з рук отетерілого о'Лірі криваву угоду та вистрибнути з нею з пекельного боінга.
Унизу під Рябікіним розпростерлася тиха, сонна нічна Україна. Павло дивився на ці клапті полів, лісопосадок та сіл аж до самого обрію, — на ці квадратні кілометри благословенної землі, щойно врятовані ним від найстрашнішого й найпідступнішого ворога, — дивився, посміхався їм, посипав клаптиками угоди, яку рвав на дрібне шмаття просто в небі, і силувався загорлати на повні легені “Я люблю вас, громадяниии!”.
Та загорлати Павлові якраз і не вдавалося. Його душили сльози...