Трагедія як бренд: що з цим не так?
Оксана Довгополова, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, кураторка проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво
Приблизно раз на п’ять років в Україні спостерігається сплеск ентузіазму щодо використання Чорнобиля як корисного ресурсу. Періодично нам пропонують або перенести весь гральний бізнес у зону відчуження, або зробити там сафарі, побудувати залізницю, створити позитивний мерч, перетворити «зону трагедії на зону надії» тощо. Це зазвичай має тлом такий собі енергійний жест: «досить скиглити, треба бути оптимістами — дивіться, ми нарешті придумали».
На тлі цього мерехтливого ентузіазму реалізуються наукові, мистецькі, антропологічні проєкти, автори яких намагаються не помічати плодів інших брейнстормінгів «під дату» і робити щось ніби вперше. А ще ширшим тлом є радянсько-орієнтована комеморативна традиція в Україні, невирішеність життєвих проблем ліквідаторів і їхніх родин, непроговореність досвіду переселенців тощо. При цьому потужний запит «продати Чорнобиль» вітає в повітрі: продати як завгодно — через казино, розваги, мільйон туристів. Чорнобиль намагаються уявити одним із небагатьох «брендів», які Україна може «продавати».
До 35-ї річниці ми бачимо просто якийсь бум проєктів «продажу». При цьому месиджі насторожують. Через сувенірну продукцію та рекламні туристичні проєкти назовні йде сигнал про те, що Зона відчуження — це безпечне веселе місце, де можна пограти в екстрим. Мовляв, не бійтеся їхати — в Зоні ви отримаєте менше радіації, ніж у літаку.
Що саме кажуть, наприклад, через сувенірну продукцію? Перше — це простір, де весело. Друге — там є радіація, радіація світиться, радіація створює мутації. Два українські дизайнери запропонували свою айдентику з мотто «Чорнобильська зона завжди радіаційна, завжди гостинна» («Always radiant and welcoming»). І вони ж розробили бренд-концепцію, яка є квінтесенцією чорнобильського мерчу — наприклад, таке худі, яке має чотири рукави та світиться. Автор цієї концепції пропонує підходити до роботи з темою Чорнобиля через меми: «Мені стало цікаво подумати, яким повинен бути бренд міста. Напевно, як мінімум прикольним. Скільки ігор і контенту створено на основі нашої батьківщини. Радіація є сильним мемом, і буде тупо не скористатися наявним культурним явищем». Тобто Чорнобиль — це шанс, який нам даний, щоб ми повеселилися.
Що з цим не так? Саме в пошуку відповідей ми запросили людей, які мають мистецькознавчу, антропологічну (через досвід відвідування) та наукову оптики бачення події Чорнобиля.
Бути людиною після Чорнобиля: запитання з поля мистецтва
Ольга Балашова, мистецтвознавиця, голова правління ГО «Музей сучасного мистецтва»
Я хочу згадати виставку, яку робила школа Віктора Марущенка десять років тому. Студенти школи поставили питання: тема Чорнобиля торкнулася майже кожної сім’ї, але на території культури не так багато явищ проросло в дійсно важливі художні висловлювання. Сам Віктор Марущенко був одним із перших фотографів-документалістів, які задокументували ту живу реальність. Він і Юрій Косін розуміли, що в їхніх руках дуже важливий інструмент, вони не думали про те, що це матиме художню цінність.
Коли дивишся на мистецтво 1990-х років, виникає дуже сильне відчуття постапокаліпсису. Це люди, які відчувають себе в ситуації після завершення чогось. Перше, про що я думала як мистецтвознавиця, — це те, що була зруйнована велика історія, велика імперія, і багато всього змінилося. Але зараз, ретроспективно розглядаючи ці картини, розумієш, що як радіація незримо присутня в житті людей, так само і це мистецтво вражене тим фоном, яким було просякнуте українське суспільство. Немає минулого — воно зруйноване або поставлене під сумнів. Немає майбутнього. А є тільки «зараз», і ми маємо взяти від цього «зараз» усе. І це відчуття культивувалося дуже сильно, було загальним місцем, загальним настроєм, в якому створювалося це мистецтво.
Читайте также"Він був патріотом фотографії". Колеги про фотографа Віктора Марущенка
Яким чином відбувається художня рефлексія? Вона стає можливою, тому що митці переводять осмислення якогось явища на інший рівень. У нас усіх є персональний досвід, але він має бути переведений в історичний досвід, тобто переведений на інший рівень, де є можливість думати про це не лише як про приватні історії.
У 2001 році куратор Харальд Зеєман працював над виставкою на Венеційській бієнале, вона називалася «Плато людства». Він розумів, що говорити про ситуацію людяності сьогодні неможливо без теми Чорнобиля. І ті фотографії, які Марущенко робив як документаліст, у 2001 році були поставлені в контекст мистецтва та отримали інший вимір — не просто документації реальності і живого історичного процесу, а як символи певних зрушень і трансформацій, як привід для того, щоб в інший спосіб думати про те, чим є людство і які наслідки його існування на Землі. Харальд Зеєман ставить питання, що означає «бути людиною» на цій планеті.
На виставці школи Марущенка мене вразило відео «Голоси Чорнобиля»: люди слухали власні історії, записані раніше, а їх знімали на камеру. Одна жінка розповідала історію, що її життя не склалося через Чорнобиль, але вона все одно вдячна цій трагедії, тому що без неї вона зовсім інакше цінувала б своє життя.
Що нам дуже потрібно для того, щоб змінити оптику, — це повага. У першу чергу повага до себе. До своєї історії, до свого актуального стану, до того, що вже зроблено на цій території і що може бути там зроблено. Тобто вийти з формату мислення «тут і тепер п’ятирічку за три роки» і все ж таки розширити масштаб думання.
Туризм у зоні відчуження: перетворити досвід на фастфуд чи змінити людину зсередини
Олександр Сирота, голова Громадської ради при Державному агентстві України з управління зоною відчуження
Я не говорю від імені всього ДАЗВ і навіть не говорю від імені Громадської ради — я говорю від імені Олександра Сироти, колишнього прип’ятчанина, евакуйованого десятирічним хлопцем, і людини, яка стояла біля витоків чорнобильського туризму.
Для когось це може бути несподіваним, але 25 років тому ми вже возили перших відвідувачів у Зону. Ми хотіли показати людям власну трагедію, власне минуле. Тобто сенси, які закладалися на початку чорнобильського туризму — це відвідування місця пам’яті, після якого людина перегляне власні погляди на життя, на соціум і не буде після себе залишати нові чорнобилі. Я зараз навіть кажу не про атомні станції, а про чорнобилі всередині нас, тобто у сім’ї, у колі знайомств, на роботі — всюди не лишати після себе руїн. І оцей сенс сьогоднішній туризм втрачає. Він заміщується іншими сенсами, люди їдуть не заради того, щоб якісь уроки отримати чи побачити минуле, а заради фото «я на фоні саркофагу, а навколо мене рентгени».
Чорнобильський туризм тільки зараз виходить зі стану броунівського руху і починає перетворюватись на явище, в тому числі завдяки інтересу з боку держави, який з’явився нещодавно. Яким буде це явище, залежить і від туристичних операторів, і від суспільства, і від держави, і від агентства, яке керує цією територією. І що дуже важливо — від людей, які працюють з групами на місці, від гідів, від супроводжуючих. Якщо гіди будуть зацікавлені лише в тому, щоб туристи зробили класні селфі, і не будуть нести початкові сенси, то ми просто перетворимо місце трагедії на фастфуд.
Чому продають Чорнобиль? Це теж відбувається дуже давно. Треба згадати, що сучасна держава Україна відбулася вже після Чорнобиля і в певному сенсі завдяки Чорнобилю. Я думаю, для всіх очевидно, що Чорнобильська катастрофа зіграла величезну роль у розвалі СРСР. І всі 35 постчорнобильських років були наповнені купою інших проблем молодої держави, якій на додачу ще й привалило щастя у вигляді Чорнобильської зони і купи травмованих катастрофою людей.
Усю історію Чорнобильської зони її так чи інакше продавали. У тому числі продавали місце, яке небезпечне для всього світу, щоб там терміново побудувати новий саркофаг, новий безпечний конфайнмент, а до того — стабілізацію, до того ще щось. На міжнародному рівні це фактично той самий продаж Чорнобиля.
Чорнобильський туризм як явище має право на існування, навіть більше — його потрібно розвивати, але робити це дуже цивілізовано, враховуючи травматичність теми, не забуваючи про те, що є ще люди, які там жили і все пам’ятають. І які в більшості нічого не мають проти чорнобильського туризму, якщо він несе сенси, що дозволять людям у майбутньому не повторювати їхню долю.
Читайте такжеТамара Гундорова: «Ми не підносимося до філософського осмислення Чорнобиля»
Коли кілька років тому різко збільшилася кількість відвідувань Зони, я вперше за всю історію існування чорнобильського туризму побачив негативні відгуки. Сюди їдуть люди, які хочуть побачити місто без людей. І вони дуже дивуються, коли виходять на центральну площу Прип’яті і бачать там ще півтори тисячі таких самих туристів. Ми можемо втратити того відвідувача, заради якого цей туризм розвивають. Якщо ми будемо гнатися за кількістю, а не за якістю, ми залишимося ні з чим.
У мене питають про субкультуру сталкерів. Це явище, яке існує вже досить давно, і ми мусимо з ним рахуватися. Воно увійшло в культуру. Як я особисто до цього ставлюся? Якщо людина робить це особисто для себе і не пропагує порушення законодавства, не виносить на собі радіоактивні сувеніри, то я принаймні можу це зрозуміти. Не скажу «так, це класно», але поставлюся з певним розумінням.
Проте останніми роками це явище стає аж занадто масштабним — це те саме «продати Чорнобиль», тільки нелегально. Сталкери наражають на небезпеку і себе, і оточуючих. Коли у Прип’яті відбудеться серйозний нещасний випадок, коли загине людина, на цьому весь чорнобильський туризм зникне як явище. І ймовірність того, що це відбудеться саме з нелегальним відвідувачем, дуже висока.
До масовості цього явища зараз призводить недолуге і абсолютно неефективне законодавство. Штраф за нелегальне проникнення в зону відчуження менший, ніж найдешевший туристичний візит. Це теж мотивує до порушень і до того, щоб жити там тижнями, а потім викликати собі «таксі», зателефонувавши в поліцію.
Чому так відрізняються зони відчуження Фукусіми і Чорнобиля? Серед людей, які довго працюють у Зоні, є такий жарт: Фукусіма — це Зона здорової людини, а Чорнобиль — Зона курця. Це все було закладене в 1980-х: Зону трощили, коли спеціальні загони ходили по квартирах і ламали залишки меблів, розбивали все, що можна розбити. Це робилося централізовано саме для того, щоб запобігти вивезенню цих меблів, посуду та іншого за межі зони відчуження, але ці ж дії заклали те, що ми маємо сьогодні.
Зона ніколи не була приватною власністю. Усе, що там було, відчужене у власників, яким давали нове житло. А старе вже нічого не вартувало. І теорія розбитих шибок — ось вона, кращого прикладу і не наведеш. У Японії до Зони ставляться як до місця, куди обов’язково повернуться люди. Вони бережуть це, і навіть через десять років після аварії на Фукусімі майже все стоїть на своїх місцях. А в нас із кожним роком усе погіршується.
Будь-які види діяльності на території зони відчуження повинні мати чіткі месиджі й чіткі червоні лінії. Варто пам’ятати, що основна функція зони відчуження — це не туризм, не мистецтво, не культура і навіть не заповідник, а бар’єрна функція. Усі інші функції не вторинні, але вони мають враховувати основне завдання.
Чорнобиль для людства: вікно можливостей і стріла часу, обернена в минуле
Денис Вишневський, завідувач наукового відділу в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику
Зона відчуження — цікавий простір саме для науковців. Це вікно можливостей для всього світу, яке відкрилося через трагедію. Вибух знищив усі фізичні бар’єри між ядерним паливом і навколишнім середовищем. На території, де вплив аварії був найбільш явним, створили зону відчуження, звідки просто вивезли людей. Усередині Європи з’явилася територія розміром із найменший штат США — Род-Айленд. Переважна більшість цієї території залишилася для дикої природи.
Найбільш драматичні події трапилися в перші два-три місяці після аварії. Велика доза навантаження знищила ділянку соснового лісу навколо станції, так званий Рудий ліс. Були й інші наслідки для біологічних об’єктів різного рівня. Але з 1990-х років природні комплекси почали відновлюватися. З’явилися види, занесені в Червону книгу. З погляду еколога, зона відчуження — це «стріла часу», обернена в минуле. Тобто розвиток природних комплексів повертається до того стану, яким він був до інтенсивного індустріального освоєння регіону — це XVI-XVII сторіччя.
Вплив радіації на тварин і особливо рослини зараз некритичний порівняно з іншими екологічними факторами. Часто питають: ось тварини живуть тут, а чому люди не можуть? Можуть — якщо людина готова змиритися з тим, що середня тривалість її життя буде у два рази меншою. Значну частину історії люди так і жили, нетривалим життям. Сьогодні держави та міжнародні установи радіаційного контролю захищають кожну окрему людину. Коли йдеться про тварин, говорять про збереження популяції. Тривалість життя не оцінюється: якщо тварина дожила до часу, коли можна привести наступну генерацію, її місію виконано, популяція збережена. Людині в Зоні довелося б існувати за тим самим стандартом — жити мало та багато народжувати.
Зараз у Зоні відчуження немає ніяких радикальних аномалій, які фіксувалися б на рівні цілої екосистеми. Це простір, який дає можливість науковцям з усього світу працювати у сфері радіоекології та радіобіології. Тут велике різноманіття екосистем, де можна проводити дослідження, і великий спектр радіонуклідів, які потрапили в середовище.
Читайте такжеОксана Довгополова: «Через Чорнобиль Україна може нарешті заговорити зі світом зрозумілою йому мовою»
Це заповідник. Велика територія, більш ніж 2000 квадратних кілометрів. Ніде більше в нашій країні ми не знайдемо навіть 1000 квадратних кілометрів, яку можна вилучити для цієї ж мети без конфліктів із населенням. Дикі тварини, особливо хижаки, потребують великої території для свого існування, але навіть вона витримує, наприклад, тільки 12-13 рисей. Відбувається реставрація Полісся, яким воно було колись до активного впливу людини, до тотального знищення лісів і не менш тотальної меліорації.
Для мене Зона відчуження — це зона постійного розпакування сенсів. Приїжджають науковці, беруть інформацію, вона відкрита. Людство постійно має справу з радіоактивними елементами — це не тільки атомна енергетика, а й багато іншого. Тож завжди є ризики, і необхідно розуміти, як із цим працювати.
Зараз у Зоні працюють норвезькі спеціалісти, тому що в Норвегії важлива стаття економіки — це продаж риби. А Північна Атлантика — це територія, де тонули атомні підводні човни, тож треба розуміти, як зробити так, щоб у товарну рибу потрапило якнайменше радіонуклідів. І вони проводять експерименти в Зоні відчуження.
Фахівці з Фукусіми до пандемії постійно були в нас, весь польовий сезон ми спілкувалися з ними напряму. Зараз ми теж проводимо українсько-японський проєкт у рамках програми Японії SATREPS («Наукове і технологічне партнерство в інтересах сталого розвитку»).
Щодо презентації Зони як товару, то, по-перше, це все ж таки зона відчуження. Скільки б проєктів не було про її перетворення, вона більша і складніша за все це. По-друге, який би там не робили позитивний мерч, хто б там не працював — чи туроператори, чи наймані дизайнери, чи розробники рекламних кампаній, — зона відчуження — це гора, у якій спить дракон. І щойно щось відбувається — пожежа абощо, — наше суспільство переходить у стан паніки, і ніякий мерч не спасе.
П’ять років тому ми знайшли месидж, який був зрозумілим. Голова Державного агентства України з управління зоною відчуження у доповіді сказав: «Єдиний продукт, який виробляє зона відчуження — це безпека». І це було вдало, месидж швидко схоплюють журналісти та широкий загал. Так, головний продукт — це безпека. Ми застосовуємо до екології ринкові поняття — «екологічні послуги». Мабуть, можна використовувати поняття ринкової економіки як робочу модель або метафору, але знати межі цього.
У зоні відчуження вже 35 років йде робота. Спочатку була ліквідація, потім був період подолання наслідків, зараз з’явилася вже позитивна програма, коли зона відчуження стає зоною натхнення: заповідник, наукові хаби. Я бачу, як до Зони ставиться режисер Мирослав Слабошпицький і письменник Маркіян Камиш. Для них це така велика головоломка, яку вони намагаються зрозуміти, знайти шлях через неї до себе чи до суспільства. Зона відчуження складна.
Читайте такжеМирослав Слабошпицький: "Чорнобиль - це пам'ятник цивілізації, який українська держава не змогла зберегти"
Зона відчуження — це про незворотність. Хтось заходить і каже: «Давайте ми там щось зробимо, і все буде так, як було до 1986 року» — це повна нісенітниця з точки зору ядерної фізики. Але такі проєкти знаходять своїх прихильників. Треба подорослішати. Зона відчуження з нами, вона назавжди, вона небезпечна. Треба вибудовувати зв’язки з цієї позиції.
Оцей мерч, акцент на туризм — це спроба все спростити. Чорнобиль — це бренд, який ви наліплюєте на товар і він швидко зростає в ціні. Час від часу хтось любить бути експертом з Чорнобиля: «Ага, якщо там туристичний бренд, там є маркетинг, є рекламна кампанія, то начебто ми знайшли шлях до управління цим об’єктом». Але не знайшли. І завтра буде ще одна спроба. З одного боку, це безперервна проблема. З іншого боку, це ресурс для розвитку.
Ніхто не міг прогнозувати розвиток туризму, про заповідник тільки фахівці мріяли. Я не міг навіть подумати, що зона відчуження стане зоною натхнення. Тому що в нас переважно країна готових відповідей на запитання і всі знали, що Чорнобиль — це badland, «бросові землі», непридатні для обробки. Що може шукати там митець? Виявляється, може. Тому давайте розглядати цю територію як складність, як територію, де йде перманентне розпакування нових сенсів. Важливо не потрапити в пастку спрощення.
У зоні відчуження мене вражають інженерні проєкти. Ми знаємо, що новий безпечний конфайнмент, найбільша у світі мобільна будівля — це теж надбання людства. Технологічні прийоми, які там створюються чи опановуються, унікальні. І хоча вони були створені в рамках проєктів технічної допомоги, вони повертаються людству. Позиція, в якій ми чогось просимо, але ми й повертаємо — думаю, слід сприймати Зону саме так.
Над текстом працювали Катерина Іголкіна, Наталія Ткаченко