TRIP # 1 Колись один літературний персонаж був змушений визнати, що Час зламався, вивернувся з суглобів — і в цій точці розриву він має дати собі раду. Інколи трапляються такі моменти в історії, коли очікуваний її рух раптом наштовхується на якусь перепону — і робить стрибок. 1990 рік саме такий: на цій осі розгорнулася потім уся світова історія. Що могло дати в 1990-му відчуття, що відбувається щось нове?
Георгій Касьянов: Думаючи про сьогоднішню тему, про 1990 рік, я спіймав себе на тому, що зазвичай такою цезурою в історичному процесі сприймається 1991-й. Тому що в 1991 році відбувся референдум, з’явилася відома постанова Верховної Ради, проголошення незалежності, тобто такий перелам, перехід до нового історичного етапу. А насправді це дуже добрий вибір — 1990 рік, тому що саме тоді відбулося багато подій, які уможливили те, що відбулося вже за рік.
Можна було б почати з того, що в липні 1990 року було проголошено державний суверенітет України, навіть більше: один раз навіть святкувався День Незалежності України — в липні 1991 року, — бо ж Декларація про державний суверенітет оголосила Днем Незалежності 16 липня. Це приклад того, як позначилося на подальшому розвитку і руху до незалежності те, що починалося у 1990 році.
1990 рік — це ще одна знакова подія, студентська Революція на граніті. Потім вона обросла різними міфологіями, аж до самовихваляння учасників тієї революції, але фактично для України це був теж переломний момент — у тому сенсі, що до звичних мітингових заходів додалася акція абсолютно несподівана, абсолютно нестандартна для радянської історії — голодування і протест молоді. Вона справила шокуюче враження на владу, яка, в принципі, готова була допустити, щоб студенти почали помирати від голоду. Було досягнуто компромісу. Головне, що люди побачили щось абсолютно несподіване, абсолютно незнайоме.
1990 рік також дуже цікавий у сенсі політичних подій — у тому сенсі, як дедалі швидше розвалювалася Комуністична партія, яка рік тому називалася провідною і спрямувальною силою радянського суспільства, а тепер ця роль була відібрана на рівні конституційному. І певним чином 1990 рік — це презентація політичного плюралізму, політичного розмаїття. Того року вже було зареєстровано щонайменше шість інших політичних партій в Україні.
1990 рік у якомусь сенсі можна вважати роком нібито зависання між минулим і майбутнім. Це рік, коли фактично завершувався парад суверенітетів; рік, коли Радянський Союз став на на межу розпаду; і це той рік, коли визначилися місцеві політичні еліти, які вже стали так званими суверен-комуністами.
Ігор Померанцев: Ми розмовляємо про 90-ті роки минулого сторіччя. Якби ми розмовляли англійською, французькою чи краще латиною, то можна було б прицільно вибрати граматичний час, бо в цих мовах є такий час, як plus quam perfectum — це минуле в минулому. Що ж до 1990-х років, то це такий час, який ще не став минулим у минулому. Ми ще трохи живемо в цьому часі, але вже можна зробити якісь узагальнення.
У Марселя Пруста його марафон пам’яті починається з бісквіту — печива «Мадлен». Коли головний герой відчуває його смак, то все життя, все дитинство і юність спливає перед очима — починаються спогади. І я от думаю, який такий гастрономічний чи життєвий образ може нам нагадати 1990-ті та почати наш марафон пам’яті. Гадаю, це все ж таки образ хлопчика — такий маленький Прустенько. Він їде з батьками десь у Туреччині на автобусі, бо вони — так звані челноки, у них такі великі сумки, червоно-сині з квадратами. Він заходить у цей автобус — а той повний людей, там запах бензину. Все дуже якось неприємно. І вони їдуть день і ніч, і вони приїжджають у Стамбул, де цей хлопчик відкриває зовсім інший світ. І вони повертаються із цими сумками, наповненими всім: це можуть бути фотоапарати, транзистори, колготи чи шкарпетки. І це от наш марафон — не як у Марселя Пруста, а як у «хлопчика на вєщах» Прустенька.
Я почав якраз із цього образу, тому що ми маємо справу з подорожжю. Ви знаєте, десь так усі роки у Празі видавався політичний бюлетень «Транзит». Його назвали так тому, що вважали, що середня Європа перебуває у стані транзиту. Логічно, всі думали, що для цієї частини Європи тодішній час — транзитний: від тоталітаризму, комунізму — до ліберального капіталізму. І здавалося, що це пряме шосе, такий собі автобан.
Цей автобан виявився не таким простим. Але зараз ми бачимо, що 1990-ті були роками історичного оптимізму. У цього оптимізму були підстави, але доволі хиткі.
1990 рік для мене залишається відправною точкою, але подорож поки що не дуже успішна, як на мене, хоч ми все ж таки залишаємося оптимістами.
TRIP # 2 Коли ми дивимось на точку історичного повороту багато років по тому, здається, що всі свідки подій мали бути сповнені відчуття важливості моменту. Чи завжди сучасники свідомі, всередині чого вони опинилися? Наші спікери мають перевагу досвіду: в 1990-му вони були вже дорослими людьми. І зараз можуть згадати: що саме було видно з 1990-го? Яким поставало майбутнє?
Георгій Касьянов: Як люди уявляли собі, що буде далі? Справді, в 1990 році небагато було людей, які могли б передбачити, що Радянський Союз припинить існування наступного року. Навіть коли студенти голодували на тодішній площі Жовтневої революції, їхні вимоги свідчили про той стиль мислення, пов’язаний передусім з Радянським Союзом. Наприклад, однією з їхніх вимог було те, що молодь УРСР має служити на території УРСР.
Ще один цікавий аспект цього часу — у 1990 році відбулася велика публічна акція — відзначення Акту злуки Західної і Великої України 1919 року. Круглу дату не вдалося відзначити, то відзначили її в 1990-му. У січні вдалося організувати ланцюг єдності, який хотіли спочатку організувати від Львова до Харкова, але коли стало зрозуміло, що достатню кількість людей не вдасться вивести на вулиці, розтягнули його від Львова до Києва. І це також була дивна акція для переважної більшості населення України, громадян УРСР: ми раптом побачили, що є велика кількість людей, яка думає про свою країну інакше, ніж це подавалося в рамках офіційної радянської ідеології.
Якщо говорити про те питання, яке нам поставили — про візії, перспективи тощо... У цей час більше йшлося не так про прощання з Радянським Союзом, як про вдосконалення системи та її перехід у ту фазу, яку назвали «соціалізм із людським обличчям».
Ігор Померанцев: Ми розмовляємо з різних точок зору, тобто історик шукає раціональні паралелі між сучасністю і минулим, працює перш за все з минулим, а письменник шукає образ. І я зустрічав порівняння цього часу, 1990-х, із ситуацією, в яку потрапив герой оповідання Франца Кафки «Перевтілення»: метаморфозою Ґреґора Замзи, який раптом прокинувся жуком. Це універсальний образ, але він не залишає ніякої надії. Там не просто людина стала жуком, а жук лежить на спині і перебирає лапками, і в нього немає шансів, він не може нічого сам зробити.
Це влучний образ, але коли я думаю все ж таки про 1990-ті, то мені на думку спадають образи стіни та завіси. Щодо стіни — у Кафки, до речі, є інше оповідання, не таке відоме, як «Перевтілення» — це «При будові Китайського муру». Це така притча про те, як стіна поєднувала індивідуума та націю і не залишала від індивідуума нічого, бо всі будували стіну, і це було життя.
Приблизно десять років тому німецькі соціологи зробили дослідження, як ставляться до іншої стіни — Берлінської, якої вже нема, — західні та східні берлінці. Десь так 10–11% дуже сумують, вони хотіли б, щоб її знову збудували.
Є такий феномен у соціології — ретроспективна утопія. Це не тільки історична ретроспективна утопія, а й особиста. Бо люди вважають, що річ не в тому, що вони були молоді і здорові, а що часи були добрі.
TRIP # 3 Історик і літературознавець дивляться на одне й те саме трохи по-різному. При цьому обидва мають справу з цариною уяви. Це не означає, що вони просто щось вигадують. Історик за допомогою інтелектуального зусилля організує в зрозумілий наратив хаос історичних фактів, які вивчає. Таке зусилля класик філософії історії ХХ ст. Гайден Вайт назвав роботою уяви –– наголошуючи на об’єктивності висновків професійного історика. Письменник створює світ, якого нібито не існує, але подекуди саме письменник оприявнює найголовніше в реальності, яку описує. Недаремно академічна історія в останні десятиліття ретельно працює з художніми текстами. Як дивитися на 1990 рік з ваших професійних полів?
Георгій Касьянов: У нас є унікальна ситуація, коли історики певних процесів одночасно є сучасниками цих процесів. Це може здатися дивним, але коли описуєш історію 20-30 чи навіть 10 останніх років, стикаєшся з тим, що це вже й справді історія. Коли я написав книжку про сучасну Україну, а це було 15 років тому, я описував події, які відбувалися за 10–15 років до виходу цієї книжки. І як я зазвичай роблю, показував її колегам, давав читати текст професіоналам, щоб вони подивилися збоку, відсторонено. І вони мені абсолютно всі казали: «Слухай, а ми усього цього не пам’ятаємо». У пам’яті все амбівалентно. Але коли вибудовується наратив і послідовність подій (вони вибудовуються істориком у ретроспективі), то з’ясовується, що відбувалося багато речей, яких ми вже просто не пам’ятаємо або які зараз сприймаємо зовсім інакше.
У цьому контексті цікаво подивитися, як німецькі та українські історики сприймали початок 1990-х тоді, коли вони були свідками цих подій, і як вони сприймають їх зараз. Я мав таку звичку писати щоденники, тож я можу перечитати і подивитися, що писав у 1990 році. Тоді я вже відносно склався як історик. Коли порівнюю те, що записував у щоденник у 1990-му, і те, як я бачу події зараз, то розумію, що це різні речі. Очевидно, що в 1990 році передбачити зміни було неможливо навіть професійному історику. Динаміка, швидкість подій була такою, що коли зараз на них дивишся, розумієш, що можна говорити про якісь революційні зміни — власне, вони і завершилися тим, що зникла ціла система. І не тільки в Радянському Союзі, а й по всій периферії — за окремими винятками.
Ігор Померанцев: Сучасні історики навчилися дуже добре писати і стали подекуди добрими сторітелерами: вони розповідають про певні історичні події, аналізують їх, але роблять це як письменники. Тобто цей кордон, який Томас Манн порушив, ставши інтелектуалом у прозі, сучасні історики також порушують, ставши не белетристами, але гарними сторітелерами. Коли ми читаємо історичні дослідження американського історика Тімоті Снайдера чи англійського дослідника Орландо Файджеса, виникає таке відчуття, що ти читаєш не просто історичні книжки, а що це ще й література. Тому я вважаю, що зустріч в одній розмові письменника й історика — це індикатор нової культурної інтелектуальної реальності.
Про особливості роботи письменника… В обставинах диктатури, коли держава домінує і забирає право на правду, письменнику нічого не залишається, як протистояти державі. За нормальних умов, коли держава не тоталітарна, письменник займається мовою — це його інструментарій — і переломлюванням реальності. І це не завдання історика: історик працює з реальністю, хоч вона і в минулому.
Майже 40 років я працюю на радіо — це була російська служба BBC і потім Радіо Свобода. Я за своєю натурою скоріше письменник, мене більше хвилює художній вимір, а не журналістський. Але я зрозумів, що радіо може бути видом мистецтва — тільки документального. Тому я шукав якийсь документальний художній жанр. Я розумію зараз, що в моїх програмах було дуже багато іноземців — є такі передачі, де всі розмовляють з акцентом. Я просто презентував аудиторії людей з абсолютно іншим розумінням світу, це було психологічне відкриття для мене. Вони розуміли, що держава екзистує для персони, для індивідуума. І оце був виклик для мене! Це була моя відповідь на цей виклик — просто показати, що є інший спосіб мислення, ставлення до життя й до себе. Я не знаю, чи був якийсь вплив... Ми бачимо зараз, що дуже багато людей розуміють відношення персони й держави у старому сенсі — вони дивляться на державу як на Бога.
FINAL TRIP Що таке 1990 рік?
Георгій Касьянов: Як для історика, 1990 рік був для мене цікавим і повчальним у тому сенсі, що в цей рік історія вийшла на вулиці. Крім того, в 1990-му відбувся безпосередній контакт істориків з аудиторією, аудиторія хотіла історичної правди, а історики були, чесно кажучи, не готові до того, щоб цю правду донести. Вони не знали, як її сформулювати. Здавалося, що таке історична правда? Це те, що в заборонених архівах. Вважалося, що правда в тому, до чого немає доступу. Власне, такий був шок для професійної історіографії, і водночас це був дуже цікавий момент, коли історики зрозуміли, що можна писати те, що вони хочуть, а не те, що від них вимагають.
Ігор Померанцев: У винній культурі є таке поняття, як ферментація. Ферментація — це і є головний процес у тому, як народжується вино. І це магічний процес, тому що навіть якщо це та сама технологія, той самий сорт винограду, вино може мати інший акцент, трохи інший букет тощо. 1990-ті роки — це роки ферментації, це магічний процес, і він ще не завершився.
Текст підготували Наталія Ткаченко та Катерина Іголкіна.