Закон 2
Виборці готові продаватися
На виборах, так само як у будь-яких масових маркетингових комунікаціях, існують насамперед такі емоції, як задоволення (щастя, радість, велика надія) і глобальний негатив (страх, біль, розчарування, ненависть), помножений на великий егоцентризм.
Можна багато говорити про моральність, патріотизм чи громадянську позицію під час голосування за того чи того кандидата, але є й інший, меркантильний бік медалі, який
зводиться до простої фрази: «А що мені за це буде?». Хоч як парадоксально це звучить, але люди дуже часто готові продаватися. Основних причин тому є три: відчуття матеріальної вигоди, різноманітні негативні чинники (передусім нелюбов чи навіть ненависть до політиків) та обов’язково колективна підтримка самого чинника підкупу.
Слід одразу зазначити, що рівнів підкупу є багато, починаючи від абсолютно легальних і заведених у найдемократичніших суспільствах обіцянок покращити податкову систему, яка конкретно вам принесе додатковий заробіток, до елементарної допомоги зрізати сухе дерево. А в найвищій (або найнижчій, як кому хочеться вважати) своїй формі це пряма плата за «правильне» голосування.
Звичайно, сказати, що всі 100 % виборців продаються, — це збрехати. У попередньому розділі ми говорили про те, що частина виборців уже на старті визначилася зі своїми вподобаннями. Тож їх особливо не потрібно купувати. Хоча, як показує практика, часто вони не проти отримати певні матеріальні вигоди від своєї любові до партії. А в суспільствах із тотальною системою підкупу винагорода за голосування стає нормою чи радше таким собі призом, за який треба позмагатися.
Не будемо зупинятися на тому, як працюють механізми цивілізованого або, якщо хочете, непрямого підкупу виборців. Цікавіше описати й проаналізувати способи прямого підкупу. Можна виокремити три його різновиди: періодичний (наприклад, щомісячний) підкуп протягом довгого часу, разовий підкуп перед вирішальним голосуванням та підкуп за допомогою піраміди.
Як Саддам Хусейн оплачував народну любов
Класичний приклад періодичного підкупу виборців протягом довгого часу дав президент Іраку Саддам Хусейн. Ідеться про систему продовольчих пайків, які видавали всім іракцям з 1997 року.
Нагадаємо події, які цьому передували. 2 серпня 1990 року іракська армія вдерлася в Кувейт і окупувала його, а вже 8 серпня було оголошено про анексію країни і перетворення її на дев’ятнадцяту провінцію Іраку. Світова спільнота засудила вторгнення в Кувейт. За два дні до того, 6 серпня, Рада Безпеки ООН затвердила резолюцію No 661, якою наклала на Ірак санкції, зокрема заблокувала експорт нафти з країни. За мандатом ООН було створено міжнародну коаліцію, чільну роль у якій грали США. Зосередивши в Індійському океані і Перській затоці потужне військове угруповання, США і їхні союзники 17 січня — 28 лютого 1991 року провели операцію «Буря в пустелі», у ході якої розбили іракську армію і звільнили Кувейт. 3 квітня 1991 року Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію No 687, у якій Іраку висунули умову: жорсткі економічні санкції проти нього триватимуть аж до повної ліквідації всієї зброї масового ураження.
Успіхи коаліційних військ викликали повстання проти режиму і на шиїтському півдні, і на курдській півночі країни. Жорстокість, із якою режим розправлявся з повстанцями, змусила коаліцію оголосити про «безпольотні» зони на півдні й півночі Іраку та розпочати інтервенцію (операція Provide Comfort) на півночі. Восени 1991 року іракська армія покинула три північні провінції (Ербіль, Дахук, Сулейманія), де під захистом міжнародних військ було створено уряд Курдистанського регіону Іраку (КРІ).
До запровадження санкцій Ірак жив дуже багато. Освіта й охорона здоров’я в країні були безкоштовні. Типові місячні зарплати в перерахунку на американську валюту вимірювалися в тисячах доларів. Діяла широка програма масового житлового будівництва. Житло в багатоквартирних будинках тоді ніхто не купував — його, що називається, отримували. Якісні й добротні панельні будинки зводили головно силами іноземних фірм. Фахівці-інженери приїздили з Югославії, СРСР, Південної Кореї, Польщі. На важку і «брудну» працю прибувала робоча сила з Єгипту, Судану, Ємену та інших менш забезпечених арабських країн. Усі важкі роботи виконували гастарбайтери. Місцеве населення вважало за краще або торгувати, або працювати за чималі гроші на держслужбі чи в армії. Після запровадження санкцій доходи пересічних іракців різко впали. Досить сказати, що базова місячна зарплата низової ланки чиновників становила лише 4 долари в перерахунку за курсом чорного ринку. Щоправда, надзвичайно дешевими залишалися пальне й електроенергія.
14 квітня 1995 року Рада Безпеки ООН у резолюції No 986 висловила стурбованість «серйозною ситуацією з харчуванням і здоров’ям населення Іраку та ризиком дальшого погіршення цієї ситуації» й у зв’язку із цим запровадила програму Oil-for-Food («Нафта в обмін на продовольство»): Іраку дозволили продавати нафту для фінансування закупівлі гуманітарних товарів. Програму запроваджували як «тимчасовий захід для забезпечення гуманітарних потреб іракського народу до моменту виконання Іраком відповідних резолюцій Ради Безпеки, зокрема резолюції No 687 (1991) від 3 квітня 1991 року».
Звісно, Хусейн був диктатором. Після операції «Буря в пустелі» він ледь не втратив контролю над ситуацією в країні, але відновив його (за винятком трьох провінцій КРІ), жорстоко придушуючи повстання і проводячи масові репресії. Проте він хотів бути не тираном, а улюбленцем народу.
15 жовтня 1995 року в Іраку відбулися президентські вибори, відповідно до конституційної поправки, яка запровадила норму про те, що главу держави обирають на семирічний термін на всенародному референдумі. Це були перші прямі президентські вибори за правління Хусейна, який захопив владу ще 1979 року. Вони пройшли у формі референдуму без інших кандидатів. Виборцям видавали паперові бюлетені з питанням «Чи схвалюєте ви, щоб Саддам Хусейн був президентом республіки?». Явка склала 99,47 %. «Проти» висловилися тільки 0,01 % виборців, які взяли участь у голосуванні.
Ще 1980 року Хусейн відновив парламентські вибори. До нього останні парламентські вибори в Іраку проходили 1958 року. Вибори до Національних Зборів за Хусейна можна назвати умовно-демократичними: на 250 мандатів претендувало в кілька разів більше кандидатів; переважна кількість мандатів, але не всі, діставалася владній партії Баас (Партії арабського соціалістичного відродження), лідером іракської гілки якої був Хусейн. На виборах 20 червня 1980 року Баас отримала 187 мандатів, 20 жовтня 1984 року — 183 мандати, 1 квітня 1989 року — 207 мандатів.
Наступні вибори Хусейн провів 24 березня 1996 року. На території КРІ вибори не відбулися, 30 депутатів від цих трьох провінцій призначив уряд Іраку. Із решти 220 мандатів 161 отримала партія Баас.
Після цього Хусейн погодився на програму «Нафта в обмін на продовольство». Певно, він мав підстави боятися, що зубожіння населення спричинить нові повстання. Принаймні критики програми наголошували на тому, що вона дозволила Хусейну зміцнити свої позиції.
Уже 20 травня 1996 року було підписано меморандум про взаєморозуміння між ООН і урядом Іраку. Перша іракська нафта за програмою «Нафта в обмін на продовольство» пішла на експорт у грудні 1996-го, а перші поставки продовольства надійшли в Ірак у березні 1997-го. На перших етапах програми Іраку дозволялося продавати нафту на 2 млрд доларів кожні пів року. У 1998-му ліміт рівня експорту іракської нафти за програмою підвищили до 5,26 млрд доларів кожні пів року. У грудні 1999-го Рада Безпеки ООН зняла верхню планку обсягів експорту іракської нафти за програмою. 72 % надходжень від експорту нафти йшли на задоволення гуманітарних потреб Іраку (59 % — для 15 провінцій, контрольованих урядом Іраку, 13 % — для трьох провінцій КРІ, де програму реалізувала ООН). Залишок розподілявся так: 25 % — на виплату воєнних репарацій, 2,2 % — на адміністративні й експлуатаційні витрати ООН, 0,8 % — на інспекцію іракських озброєнь.
Ця програма стала джерелом корупції як для її адміністрації і керівництва ООН, так і для самого Хусейна. Нам же зараз важливіше, що вона стала джерелом підкупу владною партією Іраку свого народу.
Іракцям було забезпечено досить високий рівень життя навіть попри жорсткі санкції. Благоденство часів тирана Саддама багато жителів Іраку досі згадують з ностальгією. Крім дешевого пального, громадяни отримували щомісячну продуктову допомогу на суму, еквівалентну 100 доларам. Продовольчі пайки роздавали через систему громадського розподілу (СГР), якою керувало міністерство торгівлі Іраку. У кожної сім’ї була картка, видана в місцевому відділі СГР. Для 60 % іракців цей пайок був одиноким джерелом харчування. Крім їжі, пайок містив предмети особистої гігієни, інші товари першої необхідності. Ці пайки нівелювали протестні настрої і забезпечували народну любов до Хусейна.
27 березня 2000 року відбулися чергові вибори до Національних Зборів. 30 депутатів від КРІ знову призначив уряд Іраку. Із решти 220 мандатів 165 дісталися партії Баас.
16 жовтня 2002 року пройшли чергові президентські вибори у формі референдуму. Згідно з офіційною статистикою, явка склала 100 %, при цьому всі 11 445 638 виборців відповіли «так» на питання, чи згодні вони, щоб Хусейн зберіг за собою посаду президента.
Можна стверджувати, що завдяки продуктовим пайкам режим Хусейна мав великий запас міцності і міг би спокійно протриматися ще довго, принаймні до Арабської весни, яка почалася 2010 року. Проте 20 березня 2003 року війська США і Великої Британії почали воєнні дії проти Іраку і того самого дня припинився експорт нафти з Іраку за програмою «Нафта в обмін на продовольство». 9 квітня коаліційні війська вступили в Багдад. Хусейна знайшли й заарештували 13 грудня 2003 року, стратили 30 грудня 2006 року.
22 травня 2003 року Рада Безпеки ООН резолюцією No 1483 скасувала санкції проти Іраку та ухвалила припинити програму «Нафта в обмін на продовольство» протягом шести місяців. Разом із цією програмою мала бути зліквідованою і СГР. Та невдовзі з’ясувалося, що за роки дії цієї системи в іракського суспільства виникла ледь не наркотична залежність від неї, точніше від дармових продовольчих пайків. Отож систему було збережено, і вона надалі відігравала велику політичну роль. Міжнародна незалежна організація Refugees International у своєму звіті, опублікованому 10 квітня 2007 року, вказувала: «Новий уряд Іраку відновив систему СГР, і вона працювала так
ефективно, що коли 2004 року в Іраку почалася передвиборча кампанія до парламентських виборів у січні 2005-го, списки виборців складали за даними із СГР. Дані були надзвичайно точні. У виборчих списках зареєстрували 90 % людей, хай навіть у 20 % із них було неправильно вказано дату або місце народження. Їжу просто обміняли на бюлетені. Так картки СГР набрали нового політичного значення, яке вони зберігають до сьогодні».
Світовий банк у червні 2005-го констатував, що іракська СГР — це «найбільша громадська продовольча програма, яка діє сьогодні у світі, і чи не найпомітніша програма іракського уряду — вона забирає 21 % урядових доходів». Залежності від неї іракське суспільство позбавлялося дуже повільно. У травні 2013 року у проєкті IRIN Офісу ООН з координації гуманітарних питань зазначалося: «Хоча вартість пайка СГР для більшості іракців зменшилася (нині вона становить лише 8 % загальних витрат на харчі), він залишається основним джерелом пшениці й рису для 72 % і 64 % домогосподарств відповідно, за даними опитування IKN 2011 року».
Ця система діє дотепер і чудово почувається. Її можна було б назвати анахронізмом, але вона не збирається відходити в минуле, навпаки, осучаснюється. У травні 2019 року міністерство торгівлі Іраку оголосило про початок оцифрування СГР. У повідомленні сказано, що «після десятиліть непосильних ручних і паперових процесів розподілу продуктів харчування сьогодні уряд забезпечує громадянам Іраку право на харчування за допомогою біометрично захищених смарткарток». Міністр торгівлі Іраку Мохаммед Хашем Аль-Ані підкреслив, що оцифрування СГР унеможливить випадки шахрайства й корупції, покращить прозорість СГР та її підзвітність громадянам Іраку.
Як грузини на президентських виборах погасили кредити
Усіх вразив приклад разового підкупу виборців перед вирішальним голосуванням на президентських виборах у Грузії 2018 року. Вразив одночасно й зухвалістю, й ефективністю.
Президентом тоді був Ґіорґі Марґвелашвілі, який 2013 року переміг Міхеїла Саакашвілі. Проте цього разу владна партія «Грузинська мрія — Демократична Грузія», яку заснував олігарх Бідзіна Іванішвілі (нині Forbes оцінює його статки в 4,9 млрд доларів), вирішила не висувати свого кандидата, а підтримала незалежну кандидатку Саломе Зурабішвілі.
У першому турі 28 жовтня Зурабішвілі посіла перше місце, набравши 38,64 % (615,6 тис.) голосів. Лише трохи відстав від неї висуванець партії «Єдиний національний рух» (свого часу її лідером був Саакашвілі) Ґріґол Вашадзе, якого підтримала коаліція «Сила в єдності». Він здобув 37,74 % (601,2 тис.) голосів. Третє місце посів лідер ще однієї опозиційної партії «Європейська Грузія» Давид Бакрадзе з результатом 10,97 % (174,8 тис.). Решту голосів поділили 22 кандидати-аутсайдери. Загалом у голосуванні взяли участь 1647,9 тис. виборців, явка склала 46,83 %.
Одразу після першого туру Бакрадзе заявив про підтримку Вашадзе. Спільно виборці двох опозиційних кандидатів мали перевагу над Зурабішвілі. Про це говорили й соціологи. Наприклад, за даними опитування американської соціологічної компанії Edison Research 12–18 листопада, Вашадзе мав перемогти Зурабішвілі з рахунком 52 % проти 48 %21. Однак другий тур 28 листопада спростував ці прогнози і приніс перемогу Зурабішвілі. Вона отримала 59,52 % (1147,7 тис.) голосів — майже в півтора раза більше, ніж Вашадзе, якого підтримали 40,48 % (780,7 тис.). Загалом участь у голосуванні взяли 1988,8 тис. виборців — на 340,9 тис. більше, ніж у першому турі; явка зросла до 56,36 %22. Порівняно з першим туром електорат Вашадзе збільшився на 179,5 тис. виборців (переважно це були прихильники Бакрадзе), а Зурабішвілі — аж на 532,1 тис. Звідки ж у неї взялося більше як пів мільйона нових симпатиків?
Одна з розгадок полягає в тому, що за дев’ять днів до виборів прем’єр-міністр Грузії Мамука Бахтадзе оголосив, що до кінця року більш як 600 тисячам громадян спишуть їхні банківські борги на 1,5 млрд ларі (близько 570 млн доларів). Малося на увазі, що борги викупить благодійний фонд «Карту», пов’язаний з Іванішвілі. Бахтадзе уточнив, що йдеться про громадян, чия заборгованість перед банками й іншими фінансовими установами не перевищує 2000 ларі (близько 760 доларів) і які більше ніж на рік прострочили виплату боргу. Бахтадзе подякував фонду «Карту», «без якого ця дуже велика ініціатива була б неможливою». Зурабішвілі привітала цю ініціативу, натомість Вашадзе назвав її «відчайдушним трюком, мотивованим страхом програти» на виборах.
Три впливові неурядові організації, які спостерігали за перебігом президентських виборів у Грузії, заявили, що ця іініціатива влади має ознаки підкупу виборців на користь Зурабішвілі, котру підтримує владна партія «Грузинська мрія — Демократична Грузія». Грузинська асоціація молодих юристів, організація «Transparency International — Грузія» та Міжнародне товариство справедливих виборів і демократії (ISFED) у спільній заяві відзначили, що цією історією повинні зацікавитися правоохоронні органи, адже може йтися про масштабне і безпрецедентне порушення. Зокрема в заяві було сказано:
Заява представників влади перед другим туром виборів про те, що група «Карту» покриє фінансовий борг такого масштабу, природно, асоціюватиметься з Бідзіною Іванішвілі та кампанією на користь Саломе Зурабішвілі, яку він веде.
Ще одним специфічним ресурсом, який забезпечив перемогу кандидатці від влади, злі язики називали кримінальне середовище. Мовляв, Іванішвілі пообіцяв ув’язненим злодіям у законі амністію, і вони постаралися. У такому компактному суспільстві, як грузинське, тіньові комунікації працюють не менш ефективно, а то й ефективніше, ніж офіційні.
Піраміда підкупу і як вона діє
Переходячи до так званої піраміди підкупу, слід одразу зазначити: що вищий рівень недемократичності і бідності суспільства, то більші масиви територій і людей можна охопити пірамідою. На вершині недемократичності стоять країни, де в разі умовно-демократичних виборів можна побудувати аналог піраміди в межах цілої країни. На найнижчому її рівні містяться країни на зразок України, де підкуп відбувається в межах міста на місцевих виборах чи в межах мажоритарного округу на парламентських виборах.
Отже, як будується піраміда на виборах? Почнімо з того, що на примітивному рівні вибори — це завжди математика, якщо ще точніше, арифметика. У вас є загальна кількість виборців і ви знаєте, скільки людей переважно ходить на вибори і скільки вам треба голосів, щоб обратися. До цієї цифри ви додаєте ще 10 % і виходите на ту кількість виборців, яку вам потрібно купити. Це основа основ пірамідальних виборів. Простіше кажучи, якщо ваш округ складається зі 100 тисяч виборців, середня явка за останні 2–3 виборчі цикли становить 50 %, а переможець набирав, наприклад, 40 % від числа тих, хто голосував, то вам треба гарантованих 20 тисяч голосів. До цієї цифри ви додаєте ще 10 % від тих, хто ходить на вибори, і розумієте, що вам потрібно мати в піраміді 25 тисяч людей.
На перший погляд здається, що від цієї цифри можна відняти стійких прихильників, але це примарна економія. Вище вже сказано, що в тотально продажних суспільствах навіть ваш прихильник хоче отримати від вас грошовий приз. Тому виокремити прихильників, звісно, можна, але в такому разі ви ризикуєте, що ця людина не дійде до дільниці або навіть проголосує проти вас, образившись, що про неї забули.
Отже, ваше перше завдання — знайти ці умовні 25 тисяч виборців. Як їх шукати? Якщо ви трошки цікавилися мережевим маркетингом, то нічого складного тут для вас не буде. Створюється піраміда із 25 сотників, кожен із яких набирає по десять десятників, а потім ці десятники під себе набирають по дев’ять людей. Бажано, звичайно, щоб серед цих дев’яти осіб не було родичів, але цього мало хто дотримується під час набору.
Після того як сотники отримали свої сотні, ви перевіряєте і відсіваєте в найкращому випадку чверть усіх людей. Чому так? Більшість тих, кого ви набрали, ставиться до цієї історії як до легкого заробітку, де можна трохи когось надурити й без зусиль отримати гроші. До речі, пам’ятайте, що у вас ніколи не буде 100 % ефективних членів цієї піраміди. Нормальний результат — мати дієву структуру з 90 % від плану.
На другому етапі ви починаєте «морально обробляти» членів своєї піраміди. Для цього ви їх запрошуєте на індивідуальні тренінги (бажано у групах не більше як по п’ять осіб, а краще ще менше), і таких тренінгів за кампанію має бути не менше ніж три. У результаті кожного тренінгу ваш проплачений виборець має не просто виконати певні дії (рознести листівки, загітувати за вас) — він повинен стати, це слід підкреслити, морально вмотивованим проплаченим виборцем.
Це справді ключовий момент у функціонуванні піраміди. Справа в тому, що людям неприємно, коли вони продаються за порівняно невеликі гроші (якщо ми говоримо про Україну, то ціна питання становила максимум одну мінімальну пенсію, а переважно половину від мінімальної пенсії). Ми вже говорили про причини, чому люди готові продавати свій голос, але завдання «правильної» піраміди — перетворити проплаченого виборця на реального прихильника. Завдяки цьому агітаційна робота цієї людини стане якіснішою (і зменшиться відсоток тих учасників піраміди, хто в результаті все-таки не проголосує) і, що не менш важливо, ця людина відчує моральні зобов’язання перед кандидатом, адже вона отримує гроші за те, що їй подобається робити.
Важлива річ, про яку всі питають: чому люди все-таки голосують, як пообіцяли, коли продали свій голос, хоча жодного контролю немає, особливо в таких державах, як Україна? Відповідь дуже проста: діє страх, що цей контроль існує. Це підсвідомий страх, що його підтримує група десятників і сотників, яких реально трохи легше проконтролювати. Друга причина — притаманна більшості людей відповідальність за дане комусь слово (я дав слово десятнику, якого добре знаю, тому, коли я не проголосую, я його підставлю).
Отже, простий примітивний підкуп, як і будь-яка примітивна дія, часто приречений на провал. Людина хоче продаватися, але хоче, щоб її купили красиво. Це все нагадує старий анекдот про те, як бабуся повчала онуку, що перш ніж лягти з чоловіком у ліжко, треба потриматися за руки, посидіти на лавці, поцілуватися і тільки потім іти у спальню. Підсумовуючи, бабуся сказала: «Внученько, нехай ти потримаєшся за ручку лише хвилину, а на лавці ви посидите тридцять секунд, але ти однаково пройшла всі етапи, які мала пройти перед сексом». Так і на виборах: людина хоче «посидіти на лавці» й обов’язково «потриматися за руки».
Звичайно, не всі і не завжди продаються, особливо ідеологічним ворогам. Однак у бідних чи збіднілих суспільствах із високим рівнем страху перед владою, у суспільствах із прямо протилежним ставленням до влади, яку вважають нездарною і нікчемною, або з глибоко вкоріненою ненавистю до представників влади існує висока ймовірність того, що суспільство толеруватиме прямий підкуп. І тут важливо пам’ятати, що негативне ставлення до державних інституцій послаблює моральний опір суспільства прямому підкупу. Щоправда, паралельно вбиваються й інші моральні цінності. Та найчастіше політикум не хоче цього помічати, бо за порівняно невеликі гроші можна купити цю саму владу.