Ще сім-десять років тому кіно цікавило хіба невеличку групку схиблених. Виходило, щонайбільше, один-три фільми на рік, а фахівці, яких випускали профільні українські виші, поповнювали лави працівників телебачення чи орієнтованого на пострадянський простір невибагливого серіального виробництва.
Ситуація почала стрімко змінюватися після Майдану, окупації Росією Криму й частин Донецької й Луганської областей. Тоді вже не лише вузькому колу інтелектуалів стало очевидно, що українські книжки, українське кіно, зрештою, телебачення українською є важливими й необхідними не лише для формування власного наративу, а й для виживання України як держави.
Якщо ТБ після Майдану пішло, переважно, старим перевіреним шляхом пропаганди, тепер уже проукраїнськи зарядженої, то кіно, поруч з літературою та й загалом мистецтвом, залишилося територією, здатною ставити непрості запитання; розповідати про переживання й досвід наших сучасників, повідомляючи світу про те, ким же вони є, ці українці, люди, які стали відомимим завдяки тому, що цілу зиму втримували Майдан, виборюючи своє право на гідність.
Уперше за тривалий час українське кіно почало прокидатися і навіть набувати рис індустрії у складні кризові роки початку війни. Щороку, за винятком 2018-го, проходили пітчинги, запущені як механізм ще в 2011 році. Крім купки кіноентузіастів, яким раніше рідко коли вдавалося знімати власні фільми і які тепер отримали таку можливість, у бік кіно стали зазирати виробники телеконтенту й реклами. Увага до конкурсів стала зростати з року в рік, пропорційно до сум, які вдавалося залучити на кіновиробництво. Усі, від режисерів, сценаристів і до продюсерів, у ці роки стали вчитися на ходу, часом досить успішно, про що свідчать перемоги українських фільмів на міжнародних та локальних кінофестивалях. Глядачі стали звикати до того, що в кінотеатрах, крім голівудських блокбастерів, з'являються й українські фільми. Іноді для українських першопоказів навіть ставало затісно, коли в один тиждень відбувалося по кілька прем'єр вітчизняних фільмів, які конкурували за аудиторію тепер не лише з західним масовим кіно, а вже й між собою. Система виробництва почала налагоджуватися, але саме в цей час в країні відбулася повна зміна політичного ландшафту.
Першим великим шоком, на тлі політичної турбулентності, стало скасування результатів 11 конкурсу кінопроєктів. Після дворічної перерви без пітчингів, цей конкурс оголосили у квітні 2019 року – за збігом, за тиждень до другого туру президентських виборів. Результати конкурсу оголосили вже на початку серпня. Рада з підтримки кінематографії переможцями визнала 101 фільм, тоді як прохідні 35 балів, зазначені у законі як необхідні для отримання держпідтримки, подолали 122 проєкти. Цифра була скоригована Радою так, щоб поміститися в суму, рекомендовану згідно з обчисленнями виробничого відділу Держкіно. Але вже у вересні, майже одразу після призначення міністром культури, колишній топ-телепродюсер Володимир Бородянський, за підтримки тодішнього очільника Комітету культурної та інформполітики і також колишнього керівника телеканалу Олександра Ткаченка, висловили намір анулювати результати пітчингу. Пилипа Іллєнка, який очолював Держкіно протягом п'яти років, звинуватили у надмірній щедрості: «Пилип Іллєнко пішов з посади голови Держкіно, але залишив «спадок» – затвердив на останньому пітчингу проектів на суму 1.7 млрд грн. Ця сума втричі перевищує річний бюджет Держкіно. Тобто розписав на три роки вперед всі гроші. І це лише на фільми, не враховуючи серіалів та мультфільмів. Не варто говорити про відсутність критеріїв розподілу коштів, але точно варто їх перевірити та встановити прозорі правила підтримки українського кіно, чого не було зроблено впродовж останніх 5 років, а проведений пітчинг - відмінити», – написав тоді у своєму фейсбуці Олександр Ткаченко.
Пилип Іллєнко відповів на це колонкою в «НВ», в якій закликав не скасовувати результати пітчингу і пояснив, як формувалася політика фінансування за його каденції. Він нагадав про те, що проєкти-переможці не запускаються одночасно, що чимало з них так і не доходять до підписання контракту, а кошти на кінострічки у виробництві поступово йдуть з бюджету декількох наступних років, бо кіновиробництво – процес тривалий.
Міністр культури та депутати не одразу розібралися, що просто скасовувати результати конкурсу повноважень вони не мають – рішення щодо конкурсу Рада приймає самостійно, а підпорядковується вона не Міністру культури, а Кабміну. Члени Ради, що теж не були до кінця певними у власних повноваженнях, – система Держкіно-Рада з підтримки кінематографії тільки-но запустилася, а місце юриста в Раді, який би міг витлумачити закон, з різних причин лишалося вакантим і є таким донині, попри зміну влади. Зрештою, члени Ради піддалися на шантаж і прийняли сумнівне рішення про скорочення переліку переможців 11 пітчингу більше, ніж удвічі: у жовтні переможцями залишили лише 46 проєктів зі 101. «Під ніж» пішли не тільки вже запущені копродукційні проєкти, що вартувало не лише продакшнам, а й країні репутації, а й чимало національних проєктів, серед яких були і режисерські дебюти. Це попри те, що на тому, щоб залишити якомога більше дебютів, наполягали самі члени Ради. Натомість, до фінального переліку переможців увійшло кілька комерційних проєктів, які цілком могли би дати собі раду і без Ради, і без коштів Держкіно.
Лише два з кількох десятків продакшнів вирішили відстоювати свої права через суд. Решта просто вислухали за закритими дверима кінотеатру «Жовтень» обіцянки Ради й заступника Міністра культури, молоді і спорту Анатолія Максимчука посприяти їхнім проектам на нових конкурсах, які, за його словами, мали бути оголошені вже в січні 2020 року. Він також повідомив, що будуть прийняті «нові й прозорі» правила і що новий конкурс проведуть уже згідно з ними. Голова Ради з підтримки кінематографії Андрій Дончик тоді зауважив, що чинні правила й так нові й прозорі.
12-й пітчинг, на якому розглядали анімаційні й документальні проєкти, пройшов спокійніше. Але на ньому кінематографісти чи не вперше заговорили про якість експертної оцінки й недосконалість системи, за якої їхні специфічні галузі кінематографії оцінюють не надто компетентні експерти, яких рендомно обирають з так званого «білого списку», без урахування специфіки напрямків кіно, через що чимало достойних проектів опинилися в непрохідній частині переліку. Натомість серед переможців у документальній секції пройшло кілька так званих «некінематографічних» фільмів. На відкритому засіданні Ради, де затверджувався фінальний перелік переможців, під впливом аргументів документалістів, перелік проєктів-переможців в документальній секції Рада дещо підкорегувала.
Протистояння «Рада vs Мінкульт vs Комітет культурної та інформполітики» тривало далі; у середині грудня у група депутатів Верховної Ради на чолі з головою Комітету навіть зареєструвала Проєкт закону №2520 про внесення змін до Закону України «Про державну підтримку кінематографії в Україні» (щодо уточнення умов припинення повноважень члена Ради з державної підтримки кінематографії), згідно з яким Кабмін мав би право достроково розпустити весь склад Ради з державної підтримки кінематографії. Але законопроєкт, зрештою, так і не був прийнятий.
Щоб доповнити картинку, варто згадати, як восени минулого року проходив конкурс на заміщення посади Голови Держкіно. В конкурсі, оголошеному Урядом, найбільше балів серед шести кандидатів набрала кінопродюсерка й очільниця Одеського кінофестивалю Юлія Сінькевич. Цього виявилося не досить для призначення її на посаду, попри протести кіногромадськості. Натомість оголосили новий конкурс. До честі Юлії, вона подала до суду на Кабмін і Національне агентство з державної служби. Процес йде не швидко: за цим провадженням донині було лише одне установче засідання, наступні засідання постійно переносяться через карантин.
У новому конкурсі серед претендентів на посаду було кілька фахових людей, участь брав, наприклад, член Ради з держпідтримки кінематографії Сергій Зленко, продюсерка Ольга Бесхмельніцина. Проте, переможицею оголосили Марину Кудерчук, яка на той час протягом кількох місяців обіймала посаду заступниці голови Запорізької ОДА з аграрних питань, а її досвід у сфері культури обмежувався двома роками керування кіноконцертним залом ім. Довженка у Запоріжжі. На посаду Голови Держкіно її призначили наприкінці січня цього року, про що повідомив тоді ще Міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський. Це призначення не викликало захоплення у кіносередовищі. Скандали й непорозуміння не забарилися, один з найгучніших – навколо Довженко-центру, котрий не отримував фінансувння протягом майже півроку, а також конфлікт під час зустрічі очільниці Держкіно з членами Національної спілки кінематографістів. Пані Ганна Чміль, яка очолювала Держкіно до 2010 року й була причетна до створення Довженко-центру, звернулася Марини Кудерчук з проханням не руйнувати інституцію. У відповідь на це очільниця Держкіно просто покинула зібрання. Спілчани, не сприйнявши манеру спілкування керівниці галузі, написали відкритого листа Президенту з вимогою звільнити Кудерчук з посади голови Держкіно.
На цьому тлі відбувся 13-й конкурс – кінодебютів. Він запам’ятався тим, що жоден з проєктів-переможців 11 пітчингу, які опинилися в секвестрованій частині списку, до переліку переможців нового пітчингу не потрапив. Експерти пропонували Раді затвердити до фінансування «довгий список», який включав 14 повних метрів і 31 короткометражний проєкт на загальну суму 121 млн грн. Проте Рада цей перелік скоротила наполовину, залишивши 7 повнометражних і 14 короткометражних фільмів на 105 млн грн, зберігши при цьому експертний рейтинг. Кудерчук пропонувала включити до списку всі рекомендовані експертами проєкти, але з членами Ради вони не дійшли згоди. Коштів, що було виділено на переможців 13 конкурсу стало більше, ніж попередньо очікувалося, попри те, що вже на 12 пітчингу, який відбувся після секвестрованого 11-го, діяла установка не визначати переможців на суму більшу, ніж є можливість профінансувати з бюджету поточного року.
Практично одразу по завершенню 13 пітчингу Мінкульт публікує для обговорення нові правила проведення пітчингів і нове положення про експертів, які викликають серйозні запитання у кіноспільноти. Під відкритим листом державцям кінематографісти звернули увагу на те, що ці правила повністю нівелюють роль експертів, даючи при цьому необмежену владу Раді з підтримки кінематографії, яку наділяють непритаманними їй функціями експертів. При цьому вводиться бальна система оцінювання досвіду режисера і продюсера, яка відсікає можливість брати участь у конкурсах більшій частині навіть досвідчених кінематографістів, не кажучи вже про початківців.
Практично не поміченим спільнотою стало оголошення про конкурс в Раду, яка обиратиме експертів для конкурсу патріотичних серіалів від Мінкульту, на який Олександр Ткаченко знайшов 100 млн грн. Попри спрямування конкурсу, експертами затвердили кількох представників студій, які примудряються знімати контент для Росії й при цьому не соромляться бути серед тих, хто оцінюватимуть конкурс серіалів під гаслом українського патріотизму, що викликає цілу низку запитань.
14-й пітчинг, тим часом, оголосили одразу для декількох напрямків кінематографії попри те, що, згідно з чинним положенням про пітчинги, вони мають відбуватися не менше двох разів на рік з кожного напрямку кіно окремо. Як наслідок, на нього подали понад 400 проєктних заявок. Деякі продакшни, попри розмови про дуже обмежені можливості на пітчингу, подали по 7-8 проектів відкрито, а інші втемну, від різних ТОВ чи ФОП. Часу, відведеного на обробку заявок, було небагато і ретельним експертам було непереливки.
Список проєктів, які потрапили до другого туру, а точніше, які не потрапили до нього, не влаштував деяких заявників. Окремі продюсери відкито намагалися схилити членів Ради змінити вже затверджений список, додавши їхні проєкти до другого туру на наступному після оголошення списків засіданні, за яким в онлані напружено спостерігала вся спільнота.
Між першим і другим туром пітчингу на сайті Держкіно раптом з’явилося звернення, в якому членів Ради й експертів просили «при оцінюванні проектів під час другого туру врахувати інформацію щодо наявності незакритих кримінальних проваджень щодо компаній» з зазначенням переліку ніби-то таких компаній. Деякі кінематографісти назвали це звернення «анонімкою», адже воно не було підписане, і розцінили його як тиск на Раду й експертів. Свою заяву щодо цього зробила Українська Гільдія Режисерів, яка закликала адресатів цього повідомлення при оцінюванні проєктів керуватися лише чинним законодавством. Тим часом, на телеканалах «1+1» і ТРК «Україна» майже одразу ж вийшли компліментарні щодо дій Держкіно телесюжети.
На початку вересня Гільдія режисерів, фестиваль DocuDays UA, ГО «Вавилон 13» за підтримки Асоціація кіноіндустрії й ГО «СУК» провели круглий стіл, на якому пропонували поговорити про візію й стратегію розвитку українського кіно та викликів, які стоять перед галуззю. Попри узгоджену зазадалегідь участь у заході Міністра культури, Голови Держкіно й Голови підкомітету з кіно і реклами та членів Ради з кінематографії, напередодні круглого столу свою участь у ньому скасував Олександр Ткаченко, а за кілька годин до початку – Марина Кудерчук і Павло Сушко. Усі вони надіслали на зустріч своїх заступників. Кіноспільнота розцінила це як небажання вести реальний діалог. А, проте вже наступного дня Міністр підхопив тезу круглого столу про необхідність розробки стратегії розвитку української кінематографії.
Презентації проєктів другого туру Чотирнадцятого пітчингу Держкіно відбувалися протягом двох тижнів, а оголошені невдовзі результати викликали більш, ніж бурхливу реакцію, співмірну хіба що з тією, яка була після перегляду результатів Одинадцятого пітчингу. Попри претензії до якості оцінки проєктів деякими експертами, і при тому, що й у експертів були запитання до рівня ведення комунікації й розуміння правил ведення пітчингу деякими конкурсантами, підсумковий протокол з переліком проектів-переможців шокував як учасників пічтингу, так і багатьох з тих, хто були осторонь конкурсу. На початку свого засідання, де мали затверджувати результати, Рада оголосила про зміну правил конкурсу – два проєкти одному продюсеру/продакшну, один проєкт – режисеру, після чого, без буль-якого обговорення, було зачитано список переможців, який суттєво відрізнявся від рейтингу, складеного за оцінками експертів. Подейкують, що деяких продюсерів ніби-то запитували, які проекти вони готові залишити, а від яких відмовитися, тоді як інших продюсерів позбавили такої уваги. Режисерів і авторів сценарію, звичайно, ніхто нічого не питав – вони не є суб’єктом юридичних стосунків з Держкіно і говорити з ними, виходить, особливо й немає про що. В той же час, деякі проєкти, попри високі позиції в рейтингу були просто пропущені без будь-яких на те пояснень, інші ж, так само без жодних пояснень, підтягнуті з нижніх щаблів. Неприємною несподіванкою стала відсутність переможців у двох конкурсах повнометражної анімації та в конкурсі дитячого кіно. Українська гільдія режисерів, Українська анімаційна Асоціація УАнімA, Українська Кіноакадемія та Національна спілка кінематограіфстів відреагували на ситуацію заявами та відкритими листами. Також триває збір підписів від кінематографістів під спільним відкритим листом на ім’я прем’єр-міністра.
Я так детально зупиниласяся на подіях, які відбувалися протягом останнього року й деяких попередніх, бо ця хронологія є важливою й дає уявлення про те, що будь-яка система, якою б досконалою чи не досконалою вона була, завжди залежить від конкретних людей. Якщо є бажання обійти закони чи скористатися колізіями між законами, за відсутності незалежної й авторитетної судової гілки влади, коли за порушеннями не слідує покарання винних, така можливість завжди буде. Зв’язки «Держкіно-Рада» та «Рада-експерти» вибудовувалися як система важелів і противаг, що допоможе уникнути зловживань. Як бачимо, зараз це не працює з різних причин – і політичних, і суто меркантильних. Знову ж таки, ми маємо справу з живими людьми, які не завжди за своїми етичними принципами або ж властивостям характеру відповідають займаним посадам. Уперше Рада перевищила свої повноваження на 11 пітчингу, під тиском прийнявши незаконне рішення, що відкрило можливість повторювати це знову і знову. Люди, яких ми раніше поважали, втратили свою репутацію за один день. Симптоматично, що недовіру їм оголосили одразу кілька спілок, в яких багато хто з них є не просто членами, а й входять до керівних органів, що дуже красномовно свідчить про серйозну кризу.
Тих, хто ставить під сумнів процедуру й самі результати останнього пітчингу, всіх до одного, зараз намагаються виставити лузерами, які не можуть прийняти свою поразку. (Так вже було після пітчингу патріотичних проєктів від Мінкульту, хоча серед тих, то вийшли тоді на вулицю Франка, було чимало тих, хто не барили участь у конкурсі, вони виступали проти будь-яких маніпуляцій щодо теми патріотизму). Наразі серед тих, хто протестує проти останніх дій Ради, розгорнулася дискусія про те, чи варто не лише висловлювати недовіру членам Ради, а й говорити про необхідність складання ними своїх повноважень. Є ті, хто вважає рішення Ради сумнівними, а, проте, відставка Ради й Голови Держкіно, на їхню думку, створить колапс в галузі. Варто зазаначити, що згідно з Законом, нові члени Ради у разі припинення повноважень попередніми, мають бути призначені Кабміном протягом місяця. У разі ж відставки Голови Держкіно її/його функції виконує в.о. голови Держкіно.
На цьому тлі, висловлювання Марини Кудерчук на кшталт: «Змиріться: не будуть більше перемагати проекти, які не мають жодного шансу стати гордістю Держкіно. Пишіть круті сценарії, залучайте талановитих режисерів, шукайте дивовижні локації , а не способи домовитися з експертами або Радою. Це не працює!!! Як і неофіційні дописи у фейсбуці» вкотре доводить, щонайменше, необізнаність очільниці гадузі з проєктами, які «випали». Тому питання, яке Національна Спілка кінематографістів піднімала ще на початку літа, більш, ніж актуальне.
Маємо називати речі своїми іменами: систему підтримки кінематографії, яка вибудовувалася протягом останніх років, цілком знівельовано; повністю знецінено інститут експертизи; Рада з підтримки кінематографії втратила повагу й довіру, якщо така ще лишалася після скасованих результатів 11 конкурсу та після винесених рішень на користь Ради найсправедливішими і відомими своєю чесністю Окружним адміністративним судом, а також Апеляційним судом.
Що далі?
Очевидно, відповідальнсть за процеси в галузі мав би взяти на себе Міністр культури, але він поки мовчить.
Наступні конкурси?
По-перше, модель, як мають проводитися конкурси так, щоб до процедури оголошення, проведення і оцінки, не було нарікань, існує: це та модель, яку застосовує УКФ. З детальними методичками експертам, з детально розробленою процедурою конкурсу, зі 100% електронною подачею завок, з електронними кабінетами заявників та експертів.
По-друге, зміни до діючого положення про пітчинги, закону про підримку кінематографії в частині, що стосується повноважень Ради й експертів, які унеможливлюють зловживання, мають бути розроблені під контролем авторитетних серед кінематографістів Громадських організацій і спілок. У відкритий спосіб, а не так, як це робилося при Бородянському: з загалом проводилися зустрічі для випуску пару назовні, збиралися пропозиції, які лежать десь в найтемніших закутках Мінкульту, а зовсім в інших групах, з ніби-то з залученням юристів окремих продакшнів, писалися положення про конкурси, які ті послідовно лобіювали всі останні роки.
По-третє, жодне, навіть найкраще положення не працюватиме, якщо претендентів на експертів збиратимуть ледь не на вулиці, бо охочих із кіногалузі небагато, як це було минулого разу. У цей процес громадські об'єднання й спілки мають включитися максимально активно не лише поданням представників, а й контролем за проходженням всіх процедур. Усе те саме стосується й Ради: не можна допустити, щоб Рада у складі дев’яти людей, не всі з яких мають компетенції, необхідні для того, щоб оцінювати, приміром, якість поданих сценаріїв, перейняли на себе функції експертів, як це фактично пропонувалося у положенні, опублікованому Мінкультом для громадського обговорення влітку. Не можна дозволити кільком компаніям створити олігополію, при якій левова частина фінансування буде розподілена між кількома мейджорами та афільованими з ними компаніями так, як це діє у Росії. Така практика загрожує не лише звуженням горлечка доступу, а й цензурою. Тому вже зараз кінематографістам слід знайти порозуміння й дійти до згоди щодо тих, хто могли б стати експертами й членами Ради. Це мають бути компетентні люди, які не мають конфлікту інтересів і чия репутація не викликає сумнівів. Те саме стосується й посади Голови Держкіно, яку має обіймати людина, яка має візію й компетенції, які відповідають посаді голові галузі країни з амбіціями зайняти своє достойне місце на кінематографічній карті Європи. Ми маємо послідовно відстоювати свої позиції, інакше перспективи українського кіно виглядають невтішно.