«Родина»
Австралійсько-українська стрічка Джейдена Стівенса нагадує розширений епізод з «Корпорація «Святі мотори» Лео Каракса, в якому химеричний герой Дені Лавана втілюється у різні суспільні образи, встигнувши за день стати «батьком», «колишнім коханцем», «чоловіком», «старою жебрачкою», «моделлю» та урбаністичним троглодитом мсьє Лайно. «Родина» ще більше, ніж фільм Каракса, розглядає суспільний образ людини як акторське завдання та підходить до цієї теми з іншого боку.
Десь в нашій провінції чоловік наймає групу акторів, яка повинна зображати його родину за написаним ним сценарієм. У той же час він фільмує родинні зустрічі на камеру, ніби створюючи відеоархів неіснуючої родини. Переважно він моделює свята у родинному колі. Святкові родинні зустрічі є моментами концентрації ідеальних стосунків у кожній родині – саме тому вони є вартими фіксації на фото та відео. Отже, в теорії наш герой все робить ніби правильно, але з часом відносини у цій новоствореній родині починають йти не за планом.
«Родину» дуже легко уявити куди більш звичним фільмом з головною ідеєю, яких все більше з’являється останніми роками. Йдеться не тільки про фільм Каракса, але й «Родинний роман LLC» (2019) Вернера Херцога, який зняв фільм, де у головній ролі грає реальний представник компанії, яка вже десятки років надає послуги родини напрокат на японському ринку. У «Родини» інша динаміка. Тут головне не стільки те, що актори починають вживатися у ролі, скільки те, що починають розуміти, що в їх житті теж є незаповнені лакуни та втрачені зв’язки. Акторка, яка виконує роль сестри героя, пропонує тому стати у вільний час її «батьком», що й трапляється у другій половині фільму. Але навіть тут фільм Стівенса не починають цікавити люди, які грають ролі. Його цікавлять саме ролі. Він робить все, щоб стати фільмом про універсальні категорії, а не про конкретних людей.
Методи досягнення цього й роблять «Родину» дивним та цінним фільмом саме в українському контексті, бо Стівенс, не знаючи цього, зняв повну протилежність більшості українських фільмів. Це стерильне за естетикою кіно вимагає від акторів повного одерев’яніння й, виявляється, наші актори (у цьому фільмі знялися, значною мірою, аматори) чудово вміють не тільки перегравати, а й робити щось протилежне. Сценарій «Родини» був написаний англійською, але діалоги (навіть імена людей) при перекладі, здається, навмисно не пристосувалися до нашого контексту та розмовних норм, тому всі півтори години ми насолоджуємося перлинами, ніби народженими перекладачем у тяжкій боротьбі між своєю сумнівною кваліфікацією та тим, що пропонує йому гугл-перекладач. У результаті «Родина» звучить пародією й на те, що та як говорять іноді в українському кіно. Дивним чином його діалоги можна використовувати як універсальний набір на всі випадки життя та цитувати як паролі між поціновувачами, як це трапляється з культовими стрічками: «Тобі подобається твоя робота готувати буріто? – Так, напевно. Вона не характеризує мене як людину, але забирає більшість мого часу».
«Родина» народилася із короткометражного фільму Стівенса 2015 року майже з тією самою назвою, але знятою в Австралії. Перенесення повного метру в Україну, напевно, повинне підкреслювати універсалізм конструювання суспільних ролей, й для цього менше підходили країни, більш схожі за рівнем та образом життя на Австралію. Тому цей фільм все-таки трохи, на якісь десять відсотків, виглядає знятим «на Україні», а не «в Україні». Принаймні, здається, що він не міг бути знятий «на Франції» чи «на Канаді», бо режисер, таке враження, шукав відчуження від реалізму майже до абстрактних понять. Маргінальна Україна виглядала ідеальною. Це не переважує загальної симпатії до фільму. Ці десять відсотків все-таки є у прошивці фільму. До того ж, вони забезпечують діалог на інших рівнях: на рівні естетики кіно, бо подібного тут ніхто ще, здається не робив, та на рівні його продукції, бо тут «Родина» є чудовим прикладом якраз не використання та експлуатації, а колаборації.
«Урсус. Кавказький бурий ведмідь»
На відміну від сучасної та навіть трендової «Родини», грузинсько-українсько-болгаро-німецька копродукція «Урсус» є переважно фільмом виробництва нафталінового заводу. Сюжет, втім, досить цікавий та навіть захопливий.
У 1992 році під час боїв у Тбілісі на руїнах місцевої кіностудії зустрічаються український каскадер, якого грає Богдан Бенюк, грузинський режисер, який мріяв стати тріумфатором Берлінського фестивалю, та дресований ведмідь. Останній отримує запрошення від Берлінського зоопарку, але не встигає ним скористатися, оскільки його вбивають бойовики. Смерть ведмедя вирішує проблему для героїв, які сперечалися, хто супроводжуватиме тварину, оскільки запрошення лише на одну особу. Грузинський режисер робить костюм ведмедя та надягає його, а український каскадер повезе його у фургоні назустріч Європі. Десь у Туреччині до них приєднується французька зоозахисниця, яка постійно намагається викрити героя Бенюка в експлуатації тварини, а грузинський режисер в той самий час реве та стогне у задушливому костюмі ведмедя, не маючи змогу його зняти та викрити маскарад.
Сприйняття цього фільму потребує деяких зусиль від глядача. Наприклад, повірити, що грузинський режисер у костюмі, виготовленому у тбіліській швацькій майстерні, є настільки переконливим у ролі ведмедя, що навіть згодом попадає у кіно – фургон робить такі дивні петлі на шляху до Берліну, що потрапляє навіть в Україну, де всесвітньо відомий режисер на ім’я Жан-Люк Жанно знімає, з огляду на те, що нам показали, історію кохання ведмедя та дівчини. Зрозуміло, що за Жанно криється Жан-Жак Анно та його «Ведмідь», який з Альп 88 року переїхав в Карпати 92-го.
Зусилля глядачеві, вкупі з трохи сором’язливими спецефектами, полегшує умовність: вдягаючи костюм, герой ніби перевтілюється на ведмедя, тому після цього його вже зображає справжня тварина. Хоча ні, ведмідь, на щастя, не зображає грузинського режисера, а тільки себе. Спочатку трюк із перевдяганням навіть виглядає цікавою метафорою того у якій ролі Західна Європа готова сприймати пострадянський світ. Здається, що грузинський режисер вже у Берліні не зможе зняти костюма та остаточно перетвориться на справжнього ведмедя. Але ні. Нас чекає здебільшого не проблемна стрічка, а мелодраматична фантазія, яку переважно скеровує режисерська нереалізованість у професії. Цей перший з 1994 року фільм грузинського режисера Отара Шаматави іноді до болю схожий на фільми наших кінематографістів, які занадто довго не знімали. Анахронічність «Урсуса» за всіма параметрами тому сприймається як сумне свідчення втрати цілої епохи, артефакти якої дивним чином спливають на поверхню у наш час.
«Не все буде добре»
А от ця румунсько-українська документальна стрічка сприймається як дуже сучасна, але симпатії вона викликає, мабуть, не тому. «Не все буде добре» – представник потужної хвилі «кіно про себе» у сучасній документалістиці, яка нагадує, що кіно не тільки є актом вуайеризму глядача, а й ексгібіціонізмом його авторів. Подібне документальне кіно є однією з найбільш чесних форм ексгібіціонізму, бо присутність режисера у кадрі викриває його маніпуляції значно більше, ніж коли він за кадром. Окрім цього, сучасним «Не все буде добре» робить його гібридність.
Він починається як досить нудна документальна робота румунського режисера, мати якого на шостому місяці вагітності відвідала радянську Україну за декілька днів до вибуху реактору на ЧАЕС. Свої проблеми зі здоров’ям він пов’язує саме із цим, і вже у наші дні їде до нашої країни та згодом до Білорусі, щоб знайти інших людей, на чиї життя вплинула чорнобильська катастрофа. Але у Києві він зустрічає дівчину, яка стає його другом та партнеркою, а згодом і другим режисером фільму, починаючи впливати на саму його історію. А ще його робить сучасним теж одна з типових речей подібного документального кіно, де режисери спробують сформувати зі свого життя якийсь значущий наратив та знайти у ньому сили. Це майже завжди гірко-солодкі фільми, фінальні визнання яких бувають «майже нічого не буде добре», «ну хоч щось буде добре», «не все буде добре», як у цьому випадку, але майже ніколи у «все буде добре», бо такого у житті не буває – особливо у тому, про яке знімають кіно.
Головна чеснота цього фільму – це колаборативність та динаміка відносин між двома героями. Це теж дуже сучасна риса кіно, яке в ігрових та документальних проєктах все більше має не одного генія-творця, а виходить із синергії (хоча це слово у нас спаплюжене використанням у глянці ще десять років тому). «Не все буде добре» є творчою лабораторією, яка демонструє, як можна бути творінням водночас двох творців, але зберігати своєрідність ті індивідуальність кожного. В той самий час вона дає розуміння, чим саме міг би бути фільм без його режисерки – ще одною мазохістською скаргою на тяжке життя, яка мордує безневинного глядача на другорядних фестивалях. Тобто, не треба й лицемірити – цей фільм має розглядатися і як продукт. Хоча він має вигляд майже спонтанно зафільмованого, він точно пройшов майстерні, курси, може пітчинги, полірувався та обслуговувався продюсерами й таке інше. Але він зберіг унікальний досвід обох його героїв та водночас авторів цього фільму.