ГлавнаяКультура

Абетка нового українського кіно: огляд національного конкурсу фестивалю «Молодість»

Огляд національної програми фестивалю «Молодість», який щойно завершився та роздав призи, було б безглуздим намагатися подати як низку тенденцій. Строкатість національної програми міститься у ДНК фестивалю, який, здається, хоче не стільки «якісних» фільмів, а панораму цієї самої молодості. Тому й огляд її представлено як абетку, з літер якої у майбутньому українського кіно можуть складатися слова, речення та тексти. У цій абетці 16 літер з 24 фільмів у програмі. Це не обов’язково найкращі чи найгірші її літери. Це переважно ті, які найгірше чи найкраще вдалося розпізнати автору. 

Б

«Бульмастиф»

Кадр з фільму «Бульмастиф»
Фото: molodist.com
Кадр з фільму «Бульмастиф»

Виснажений від самотності та жахливих спогадів ветеран війни на сході (Євгеній Ламах) вже готовий перетворитися на Тревіса Бікля з «Таксисту» та когось вбити, але на його шляху трапляється загублений кимось бульмастиф. Собака всиновлює чоловіка та починає лікувати посттравматичний синдром краще за будь-якого психолога.

Простий та пронизливий фільм з багатьма принадами, серед яких – не тільки сам собака, який міг би претендувати на якусь нагороду від Української кіноакадемії, якби їх давали за екранну харизму. Його присутність одразу позначається на природності існування у кадрі всіх, навіть Олексія Горбунова. Хоча весь фільм не полишає побоювання, що перед нами рімейк моторошного радянського фільму «Друг» часів перебудови, «Бульмастиф» вирішує фінал водночас елегантно та емоційно сильно. Перемога фільму Анастасії Буковської у міжнародному короткометражному конкурсі та відзнака журі у національному виглядають цілком логічними.

В

«Врятуйте мене, лікарю»

Кадр з фільму «Врятуйте мене, лікарю»
Фото: molodist.com
Кадр з фільму «Врятуйте мене, лікарю»

Робота київського відділення швидкої допомоги напередодні Нового року. Старанна та повністю адекватна своїм задачам документальна стрічка, режисера якої, Дмитра Гришка, можна тільки привітати із призом журі національного конкурсу. Хоча вона зроблена за традиційними лекалами та нічого нового не відкриває, не можна залишатися байдужим до сцен із 92-літньою жінкою, яка питає бригаду швидкої, приїхали вони її приспати чи вилікувати, бо її влаштують обидва варіанти. 

Д

«Дім, милий дім»

Кадр з фільму «Дім, милий дім»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Дім, милий дім»

Дія фільму відбувається у цікавому часі та місці. Анонімне українське містечко захопили «донські казаки», водночас настільки давно, що для пари дуже середнього віку та підвищеної алкогольної інтоксикації є нормальним стріляти з рушниці крізь двері квартири, коли за нею лунають грубощі у їх бік; і не настільки давно: батько та син з Вірменії, які у сусідньому помешканні планують захопити світ за допомогою магазинів із паленим коньяком, вважають, що їх проблеми з легалізацією вирішаться з отриманням українських паспортів. У цій реальності затиснуло нашого героя (вірніше, антигероя) – колектора з банку, який прийшов гупати у двері боржників, але думками вже десь під спідницями дівчат, яких збирається заливати алкоголем у нічному клубі увечері. Конфлікт з ними змінює ці плани. 

«Дім, милий дім» виглядає у задумі як чорнушне перебільшення, а у реалізації перетворюється на трохи театралізовану виставу. Хоча провина в останньому здебільшого на акторах окрім, мабуть, Дмитра Олійника у ролі банківського клерка. Віктор Жданов, наприклад, у ролі кровожерливого пияка на прізвисько «Лісоруб» все одно грає Віктора Жданова. Але на загал дебют Анни Морозової виглядає цілісним, по-розумному економним невеселим анекдотом про людяність там, де її не повинно бути.

Ж

«Життя лінивого бєздєльніка»

Кадр з фільму «Життя лінивого бєздєльніка»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Життя лінивого бєздєльніка»

Надто ввічливий оммаж французькій Новій хвилі, присвячений безтурботному життю вусатого львів’янина, який нічого не робить, окрім того, що насолоджується свободою та шукає любові (у його розумінні). Якщо Нова хвиля трусила стілець під переляканим кіноестеблішментом того часу, а Годар навмисно ламав правила гарного тону у кіно, то за 60 років все це остаточно перетворилася на оксюморон. Нова Хвиля – це канон, а бешкетування його класиків ретельно відтворюється легіоном епігонів. Зникнення звуку, магічні перетворення кольорового кіно зі звуком на чорно-біле з інтертитрами у цьому фільмі виглядають так, ніби фільм крутить дулі не комусь конкретно, а просто у космос. Безтурботний же настрій та гірко-солодка стриманість еротичного фантазування щодо богемного життя бєздельників, які перетворюють у картині Львів на український Париж Нової Хвилі, виглядають не твором банди аутсайдерів, а матеріалом, на який потрібно реагувати Oh la la та Enfant terrible на шпальтах журналу Vogue. 

З

«Зонґ»

Кадр з фільму «Зонґ»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Зонґ»

Есе з візуальної антропології, присвячене Замглайській болотній системі на Поліссі та тому, чим її бачили різні суспільства – від традиційного XIX століття до нашого. Це друга колаборація Еліаса Парвулеско та Тети Цибульник після dendro dreams (2018). Тим, хто знайомий з ненав’язливими, симпатичними та існуючими у власному герметичному всесвіті фільмами Парвулеско, можна бути впевненими, що «Зонґ» вийде таким самим. Для всіх інших можна сказати, що це кіно того типу, коли у фінальних титрах вказують список використаних джерел. Для антропології їх, мабуть, замало, для кіно – забагато, але фільм не вичерпує терпіння жодного глядача, цікаво використовує поліекран та залишає приємні враження. Щоправда, у кінці він здається ні чим іншим, як парафразом відомого виразу Гертруди Стайн: болото є болото є болото. 

К

«Кегельбан»

Кадр з фільму «Кегельбан»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Кегельбан»

Вечорами головний герой фільму працює у старенькому кегельбані, де виставляє збиті кеглі, а вночі розклеює листівки кримськотатарською мовою на вулицях свого міста у Криму. Реальність навколо стає все більш загрозливою, герой починає розуміти, що за ним слідкують.

«Кегельбан» – вдалий приклад майже жанрового кіно. Це трилер із політичним забарвленням, який різноманітно використовує засоби дії на глядача. Наприклад, тут важлива обмеженість поля зору головного героя, який, працюючи у кегельбані, бачить тільки ноги тих, хто грає. Фінальний твіст фільму – цікавий поворот у щось на зразок «Ночі живих мерців» із антиутопічним присмаком, але ця чисто жанрова сценарна знахідка виглядає трохи гротескно. Але попри ці та деякі інші проблеми, це досить цікаве кіно у глядацькому сегменті, режисер якого вже, здається, готовий взятися за повний метр.

М

«Maternité»

Кадр з фільму «Maternité»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Maternité»

Найвиснажливіші 17 хвилин національного конкурсу – сутність саме цієї стрічки. Це фактично два рівні епізоди з життя виснаженої жінки. У першому вона тільки має стати матір’ю другої дитини, а у другому є нею. «Maternité» – ніби вправа, як і інший фільм Наталії Ільчук у конкурсі – «Знаки», і спрямовує всі ресурси на передачу стану головної героїні. Він побудований на одному прийомі, намагаючись передати її людську та тваринну втому: він не дистанціюється та не вступає у діалог. Більшість фільмів національної програми можна уявити продуктом, що вийшов з майстерень київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Цей – ніколи. Його тілесна, інтимна естетика, яка визначає вигляд та відчуття фільму, здається дуже чужорідною для нашого кіно, яке часто виглядає відстороненим навіть у крупних планах. Буде дуже цікаво подивитися, якщо режисерка «Maternité» звернеться до більш оповідальних форм.

«Монолог. Один»

Кадр з фільму «Монолог. Один»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Монолог. Один»

Вправно зроблений, кінематографічний, чорно-білий, любить довгі кадри, безкомпромісно натуралістичний у записі звуку та не перевантажений змістами фільм. Його визначає лише одна сцена – зустріч матері та сина через рік після того, як він виходить з виправної колонії, де знаходився сім років. За весь цей час матір жодного разу не зв’язалася із сином. Цю сцену визначає монолог сина, протягом якого спрага до материнської любові, відсутність якої він так гостро почував весь цей час, змінюється на отруєні плівки як у бік матері, так і у свій. Впродовж монологу ми приблизно усвідомлюємо їх природу.

«Монолог. Один» не створений, щоб протокольно розказати нам сутність конфлікту – він фільмує розпач героя, коли остаточно рветься пуповина між матір’ю та ним. Фільм справді є монологом. Здається, його б можна було зафільмувати у вигляді розмови з умовною матір’ю, навіть перед дзеркалом. Можливо, як соло-фільм він був би чеснішим, бо під час «Монолог. Один» не можна не спіймати себе на думці, що тонкі та чутливі чоловіки, які висловлюють свої претензії одновимірним жінкам-функціям у ч/б та валяють їх по землі у процесі, трохи набридли.

Н

«На шляху назад»

Кадр з фільму «На шляху назад»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «На шляху назад»

Починається «На шляху назад» кадрами з фільму Бориса Тягно «Хранитель музею» 1930 року, де завзяті пролетарі виносять із залів музею «буржуазне» мистецтво. Після них ми спостерігаємо вже за сучасністю: у залах Національного художнього музею у Києві прибирають картини та скульптури соцреалізму, щоб віднести у запасники музею. Твори мистецтва, озвучені за кадром групою голосів, висловлюють стурбованість та свій переляк, який переходить у відчай десь вже у запасниках, де страшно стогне бронзовий Ленін на постаменті, та волає, щоб його випустили до відвідувачів, бюст Карла Маркса. 

Чи це «і це пройде» з Екклесіасту, чи спостереження, що є тільки те мистецтво, що потрібне політичній повістці, чи просто іронічне «Гудбай, Ленін», нам вирішувати самим. Синопсис фільму, наданий для фестивалю, додає інший вимір: твори прибирають з причини ремонту залів. А отже перед нами можливий приквел до трилеру: повернуться ті героїчні матроси та прибиральниці на картинах до глядачів чи ні. До речі, це не єдиний приклад, коли конкурсанти нацпрограми не можуть чи не хочуть надати необхідний для свого для свого розуміння контекст у самому фільмі, а надають до своїх робіт детальні експлікації. 

Все, що можна оцінити у «На шляху назад», то це красу жесту та наміру. Репліки творів соцреалізму придумані та озвучені, на жаль, аби як. Фільм Миколи Рідного є представником, скоріш, давньогрецького, ніж пізньосовєцького чи новоукраїнського мистецтва. В ньому радість відкриття жесту, принципу, методу цінні самі по собі без досконалості технічного виконання чи намагання бути схожим на норми сьогоднішнього (бо які норми, коли ти в давньогрецькому періоді?). Коли дивишся подібне сучасне кіно, часто спадає на думку, що їх автори мали б куди більше можливостей, живи вони десь у 60-ті, коли можна було знімати погане (але новаторське) кіно та бути Петером Кубелкою, чи взагалі знімати не-кіно та бути Енді Ворголом.

П

«Потвора»

Кадр з фільму «Потвора»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Потвора»

Фільм з такою назвою просто зобов’язаний бути про красу та любов. Про їх відсутність у нашому світі фільм нагадує кожною сценою, розповідаючи одразу дві історії, які відбуваються протягом одного дня. Одна – про хлопчика із собакою, який із швидкістю супермена встигне поїздити на електричці, зайти до школи, щоб натхненно прочитати вірш Шевченка про красу, зайти додому та поцупити пляшку горілки з-під носа напівпритомного батька (як завжди органічний Олександр Піпа), пожебракувати на вокзалі та встигнути на фінал фільму. Друга – історія дівчини-студентки на джипі, яка дізнається, що вагітна від свого викладача в університеті.

Тобто, перед нами вже не просто фільм про квіточки, віночки та крила материнської любові, а майже ревізіоністський твір, де все це поступається огидній реальності, щоб пагінцем надії на молоде покоління несміливо вийти назовні у кінці. Таких фільмів, здається, стає все менше у національному конкурсі «Молодості» з роком в рік, і вигадана телереальність з нульових помножена на дерев’яність акторів поступається чомусь більш синхронізованому із сучасністю.

«Прибічник»

Кадр з фільму «Прибічник»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Прибічник»

Дивна істота (виглядає як людина) із фантастичною конструкцією на голові та загадковими кристалами у сумці потрапляє на околиці Києва десь у районі станції метро «Лісова». Вона переміщується потроху убік правого берега та нарешті потрапляє на Майдан Незалежності, де велична постать сплюсненого архангела Міхаїла на Новолядських воротах та засилля реклами дуже швидко зваблюють його пізнавати цей світ крізь споживання, у яке він пірнає із завзяттям, продаючи все те, що відрізняло його від інших людей та вже скоро перетворюючись на одного з типових мешканців українських урбаністичних пейзажів.

«Прибічник» виглядає багатим туристом з Європи, який приїжджає у якусь країну третього світу та хоче спробувати все. Звісно, неоколоніалізм тут ні до чого. А от жага до нового у фільма нестримна, тому ми бачимо доволі хаотичний музичний кліп на вісім хвилин, який, щоправда, все-таки тримається героя та створює деяку оповідальну лінію майже без слів. Коли ці слова все-таки мають бути сказаними, їх майже не чутно, бо «Прибічник» звів звук зовсім не гарним чином. Цей первісний суп кіно може й поживний, але варто дочекатися, поки його автор навчиться готувати краще. 

С

«Схрон»

Кадр з фільму «Схрон»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Схрон»

Перші роки після закінчення II Світової війни. Героїчні вояки УПА у підземному схроні протистоять НКВС-никам на чолі із командиром у шкіряному пальті. Ситуація ускладнюється тим, що у схроні з вояками є жінка, яка от-от народить. У претендентах на батьківство – очільники солдат з обох боків. 

Фільми на кшталт «Схрону», мабуть, вже не варто ображати, називаючи носіями телевізійної естетики, як це багато разів робилося раніше. Телепродукт зараз виглядає не менш кінематографічним, ніж само кіно, тому вже невідомо для кого такі порівняння образливі. Єдине за що можна подякувати «Схрону» - це за те, що він не намагається вразити художніми рішеннями, як це було в незабутніх епізодах червоного терору Муравйова в «Крути 1918».

«Сурогат»

Кадр з фільму «Сурогат»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Сурогат»

Стас Сантимов доводить, що є одним з найцікавіших аніматорів України зараз, для похмурого, дивного та виразного світу якого кожен знайде свої асоціації. Але чи це будуть картини Девіда Лінча, чи його героя Френсіса Бекона, школа польського кінопостеру чи безліч інших, усі порівняння будуть нечесними. Перед нами таки щось оригінальне.

Р

Run Away

Кадр з фільму Run Away
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму Run Away

Цей дуже цікавий фільм створено командою українських фігуристів. 17-річний Андрій Кокура (режисура, сценарій, монтаж, головна роль) є бронзовим призером останнього чемпіонату України, а оператор Іван Шмуратко – золотим. Тобто, це кіно, зроблене у колі друзів та родини. Воно розповідає про один день та ніч двох хлопців у селі під містом, які вкрали у старшого брата одного з них автівку та поїхали кататися ланами та байдикувати. 

Перші дві третини цьому 20-хвилинному фільмі ми й бачимо це байдикування. Це кращі його хвилини, в них є документальні спонтанність та природність. Проблеми починаються, коли фільму доведеться все ж таки про щось розповісти, а двом акторам оформити якийсь конфлікт у фільмі. От тоді Run Away починає виглядати як портал у підсвідоме його авторів. Чим мав бути цей фільм, сказати майже неможливо. Скоріш за все – достатньо конвенційною за задумом історією дорослішання підлітків, які відтягують зустріч з реальністю та нарешті змушені її прийняти. Багато в чому фільм так і залишився неоформленим кавалком інтенцій, що були реалізовані досить наївно та у доволі неможливу конструкцію. 

Тим не менш, Run Away – дуже цікавий. З нього можна видобути найпростіше, чого вимагає наративне кіно: розуміння, що тут коїться. Run Away не може дати зрозуміти чому це коїться та що це може означати - як багато аматорських фільмів, він стає чимось на кшталт фільмів Робера Брессона з його відразою до акторської гри та рафінованою естетикою, яка впливає на прочитання його фільмів. Ця зустріч між тим, що на загал вважається «дуже поганим аматорським кіно» та «витворами кіномистецтва від геніїв», зустрічається не так вже й рідко. Різницю між ними іноді пояснюють тим, що автори «витворів кіномистецтва» технічно компетентні, щоб показати саме те, що вони хочуть, а «погане аматорське кіно» настільки невдало копіює жанрові тропи свого часу, що ми отримуємо фільми, які можна розуміти як завгодно. Аргумент «технічної компетенції», щоправда, розтрощили англійські кіноструктуралісти ще у 70-х роках. До того ж, режисер Андрій Кокура скаже, скоріш за все, що саме це й хотів зняти. Тому підходити до Run Away та якось оцінювати можна лише з історично-порівняльним методом. Й тоді, напевно, він виглядає наївним та аматорським фільмом. Але дає багато.

Т

«Так мут співати»

Кадр з фільму «Так мут співати»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Так мут співати»

Одна з найбільш симпатичних серед документальних робіт у конкурсі. Такі фільми прийнято називати необов’язковими, але ніколи не позначаючи для кого чи чому. «Так мут співати» розбито на декілька глав за віками людини (як юність, старість), зафільмовано на Гуцульщині, а його основна тема не дуже визначена, та й не треба. Але все, що ми бачимо та чуємо у цьому фільмі, так чи інакше супроводжується сороміцькими коломийками, яких тут співають, якими обмінюються та на яких навіть будується діалог між людьми різних поколінь. «Так мут співати» не видається етнографічною розвідкою, яка видирає з людей частину їх сміхової культури (а коломийки є її частиною) ніби для публікації у поважному часопису. Скоріше, це спостереження за людьми у контексті – у даному разі крізь коломийки. Саме тому фільм й залишає приємні враження.

Я

«Я тут»

Кадр з фільму «Я тут»
Фото: МКФ Молодість
Кадр з фільму «Я тут»

Чоловік прокидається у ліжку з коханцем, встає, виходить на вулицю та попадає під автівку. Все, що буде відбуватися з його тілом далі (у фільмі помічено робітницю моргу із хірургічною пилою) у морзі та на церемонії поховання, наш померлий ззовні та живий всередині персонаж буде коментувати у дусі: «Ааа, не треба, що ви робите, припиніть ці квіточки, я, бляха, тут!»

«Я тут» сприймається фільмом, перша та головна задача якого – спробувати цікаві ракурси камери, але у дусі моди декількох останніх років писати на кожен другий наш фільм «перший український фільм, який…», це теж може поставити собі на постер таку фразу. У цьому випадку «перший український фільм із сценою після титрів» (що буде майже правдою). Вона остаточно перетворює фільм на горор з огляду на те, що герої у фільмі – нечутливі, зрадливі люди чи просто маніяки. Хоча серйозно сприймати цей фільм важко, бо, здається, його комедійний потенціал, навмисно чи ні, значно більший.

Сергій КсаверовСергій Ксаверов, Кінокритик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram