Скільки цьогоріч маєте учасників воркшопу, якого віку?
Е.Ш.: Цього року в нас 11 учасників, однак дві режисерки роблять спільний проект. Тому фільмів по результату буде дев’ять. У нас обмеження до 35 років, але є люди різного віку, ми досить лояльні до цього. Як і до кількості робіт, якщо є гідні претенденти.
Серед тем заявлених для участі: інклюзивність, утворення громад, управління, довкілля – які найбільше цікавлять учасників? Які є найактуальнішими серед молодих кінематографістів?
Е.Ш.: Цікавляться питаннями, на які самі собі хочуть дати відповіді. Ми досить широко трактуємо ці теми. Наприклад, за роки існування фестивалю скопилося багато фільмів про молодь. Тобто молодь, в першу чергу, знімає про молодь. Їм цікаві однолітки і цікаві активісти. Перший Indie Lab ми провели у 2013-ому, під час Майдану. Ці роки – пік активізму в Україні і на це звертають увагу кінематографісти.
Або, наприклад, що стосується релігії. На першому Indie Lab було аж дві роботи про священиків – зовсім різні, і навіть було питання із залу чи це спеціально, чи це такий тренд.
Д.Т: На превеликий жаль, я не бачу корінних змін серед тематики, це пов'язано з тим, що люди не зовсім розуміють що таке документальне кіно. Люди пишуть і питають, де ми підбираємо акторів – не усвідомлюють, що це майстер-клас з документального кіно.
Щороку у нас 40-60 заявок. І це дуже складний процес відбору. Саме що стосується тем. Хотілося б аби було більше якісних ідей, в першу чергу.
А в плані якості робіт – чи траплялося, що учасники, яких ви відібрали, не мають хисту до документалістики?
Е.Ш.: Розвинути навички можна. Багато в цій роботі – вміння діяти конкретно і ми не говоримо на цьому етапі про якийсь хист чи талант.
Є група людей, які дуже літературоцентричні у своєму світосприйнятті. Словоцентричні. Вони надають увагу тому, що говорять герої.
Д.Т.: Або просто люди, які поза межами документальної культури. Бо в Данії, Швеції, Америці знімати документальне кіно – це як займатися спортом. Це повсюди. Це частина життя.
У нас такого немає. І якщо в нас, наприклад журналіст вирішив зробити власний документальний фільм, ми хочемо допомогти йому підійти до цього на високому рівні.
А навпаки – чи були проєкти, створені учнями воркшопу, якими ви пишаєтесь?
Д.Т.: З наших фільмів по результату виходить портрет країни. Мені здається, що навіть останні 6 років історії України можна побачити у наших фільмах.
А пишаємось тими, хто залишається у професії. Багато хто з наших учнів потому із цих короткометражних фільмів роблять повний метр. Наші колись учні, наприклад з першого Indie Lab, беруть участь у наших майстер-класах уже як режисери монтажу. Є випускники майстер-класу, які потім вступають до кіношкіл Європи за фахом документального кіно. Наприклад, один наш учень навчається у Італії.
Е.Ш.: Ми пишаємось всіма, у кого є потреба цим займатись. Людині, яка ніколи цього не робила, необхідна сміливість, аби почати знімати й монтувати.
З ким легше працювати – із студентами, які мають певний фаховий бекґраунд чи з людьми, для яких це вперше, і вони не мають упередженості?
Е.Ш.: Зі студентами легше, бо вони знають термінологію.
Д.Т.: Але вони часто не такі вмотивовані, і я навіть не знаю чому. Взагалі є така проблема:у нас люди не вміють самі з собою працювати.
Е.Ш.: На першій сесії нашого воркшопу ми намагаємось навчитись говорити спільною мовою.
Д.Т: Наш воркшоп складається з двох сесій, перша є теоретичною, потім через кілька місяців – практична частина. Ми спеціально намагаємось їх розділити, аби в учасників був час усе усвідомити, дозняти. Інколи потім люди приходять вже геть з іншими фільмами. Тема залишається, а бачення змінюється.
Для мене Indie Lab – "воспитание чувств". Якщо людина один раз відчує, де виникає кіно, далі немає чому вчитись. Є відчуття, і є функціональні критерії. Наприклад, на першій сесії я даю анкети, як аналізувати фільм, сценарії, навіть самого себе. Чому виникає зацікавлення саме цією темою.
Чи є українське документальне кіно універсальним? Чи розуміють його поза межами України?
Д.Т.: Днями у нас був гостем американський режисер Тім Cкаусен. Спочатку він розповідав про те, як знімав свій фільм, а потім ми разом обговорювали роботи наших учасників. І от він подивився фільм про швидку допомогу і сказав, що тепер трохи краще розуміє, як живе країна. Тобто, українське документальне кіно стає зрозумілішим.
І воно виходить за межі України. Наприклад, перемога Ірини Цілик на “Санденсі” – це дуже добре для індустрії. Монтаж її фільму відбувся у рамках європейської програми “ДОК.Інкубатор”. Такі програми – хороший старт, аби вийти на фестивалі, отримати знайомства, здобути навички. А нас дуже підтримує посольство США.
Як доккіно змінює людей, які працюють у ньому?
Д.Т.: Здається високомірним, але так і є: я часто кажу, що є люди, які вирішили спробувати зняти один документальний фільм, а я живу документальним кіно. Це спосіб життя. У нас немає вихідних: ми можемо обговорювати кіно в суботу зранку, в понеділок.
Е.Ш.: Ми з нашою дев’ятимісячною дитиною їздили по 8 містах Українах з фестивальними показами американського кіно.
А що стосується світогляду – виникає певний метод аналізу дійсності, починаєш відокремлювати особисте від теми, аргументів. І ми товаришуємо з нашими учасниками – це таке вузьке професійне коло спілкування. Допомагаємо один одному потому, слідкуємо за діяльністю.