«Я, напевно, втомилася від усіх подій, меседжів і тенденцій світу, які зараз на нас тиснуть»
9 грудня ви опублікували новий кліп на пісню Zenit. Можете розповісти, як він народжувався, звідки ця ідея?
До свят ми підготували кільки подарунків своїм слухачам, один з них — кліп на трек Zenit. Ми на нього дуже чекали. Зняли ще в жовтні, але вирішили презентувати в грудні, тому що за образами він вийшов трохи зимовим, незважаючи на те, що ландшафти зелені.
Режисер відео – Євген Філатов (музикант, продюсер і чоловік Нати Жижченко, – ред.). На образах закцентовано дуже багато уваги. Тому Леся Патока як художниця по костюмах, дизайнерка з великої літери, фактично стала другим режисером. Політ фантазії і втілення всіх цих образів у життя – це її величезний здобуток. Можна сказати, що це спільна робота Євгена Філатова, Лесі Патоки й ONUKA.
Можете розповісти про образи з кліпу? Чи тут є якийсь вплив вашої професії етнокультурологині або, можливо, Коцюбинського, якого ви так любите? Звідки ці образи?
Щодо Коцюбинського, можливо, є якісь такі відтінки, тому що я дуже люблю "Тіні забутих предків". Цей мікрокосмос неможливо не любити. Люблю його й через те, що він з Чернігова, що я була безліч разів в його садибі. Моя прабабуся працювала його гувернанткою. Коли я думаю про казковий і міфологічний світ, завжди згадую Коцюбинського. Для мене це найяскравіші, найбільш духмяні образи з дитинства.
У Лесі своє бачення. Вона вирішила поєднати в деяких образах компоненти з різних культур – тибетських, африканських. Можна побачити деякі деталі, які є запозиченими з інших культур. Але якщо їх поєднати, ми можемо побачити, скільки співпадінь, наприклад, в гуцульському весільному вбранні і тибетському. Дивно і непередбачувано, наскільки світ був космополітичним навіть п'ять століть тому.
Може, це вплив гір?
Звичайно, це вплив гір. Гірські люди взагалі інакші. Це своєрідний культурний вакуум. Для мене головним було показати, як без будь-якого контексту, меседжу, підтексту можна в моменті бути щасливим від музики. Я, напевно, втомилася від усіх подій, меседжів і тенденцій світу, які зараз на нас тиснуть. Хотілося зробити світлу пісню, яка змушує просто танцювати і на секунду застигнути в моменті, та показати цю мить застигання і синергії музики в кадрі з образами і з природою.
Цікаво, як виринають персоналії з різних світів. Хтось побачив у дітках з кліпу потерчат (в українській міфології – душі дітей, які померли нехрещеними, – ред.). Для мене це хор хлопчиків, можливо, з ХVI століття, для когось – підстрижені дівчатка. Кожен вбачає своє. Звісно, тут немає конкретної семіотики. Це сучасне розуміння етномотивів, у цих образах немає архаїчної документальності. Але це певний настрій.
Хтось побачив язичницькі моменти, інші, навпаки, різдвяні, оскільки зірка в зеніті – це народження Ісуса.
Для мене це свій мікросвіт, що виринає в Україні через те, що музика спричиняє от такий синергетичний вибух.
Леся Патока шукала тканини для костюмів на секондхендах, актуалізуючи питання відповідального споживання і необхідності переробляти одяг. Ви ж сама ходите на секондхенди?
Я ходила на секондхенди з дитинства – з 10 класу. Тоді не було можливості вдягатися незвичайно, тому секондхенд був другим домом. Одяг перешивався, перероблювався, але це був мій улюблений вид шопінгу. Навіть для перших виступів костюми були зроблені із секондхендних матеріалів. Зараз я не ходжу на секонди, але віддаю перевагу барахолкам з якимось прикрасами, автентичними деталями.
У кліпі ми вирішили через необхідність й актуальність цієї тенденції, втілити теорію upcycling (повторне використання старих речей, творче переосмислення вживаного одягу – ред.) і зробити із матеріалів, що знайшли на київських секондах (це 15 мішків різних деталей одягу, аксесуарів), нові образи. У костюмах немає нових тканин. Усе це зроблено із перероблених деталей одягу, який вже хтось носив в різних країнах. Тобто це також своєрідне запозичення різних культур.
На цьому ми не зупинилися, тому що представили наше відео на благодійному «Кураж Базарі». Ми презентували святковий вертеп разом із малим драматичним театром, де зіграли за мотивами українських колядок разом з моїм цимбалістом, бандуристом, а я – на сопілці. Показали кліп, потім провели аукціон, на якому продали деякі лоти, що використовувалися на відео. Таким чином ці речі зажили втретє. Дуже класно, що вони будуть не в костюмерних покриватися пилом, а приносити користь.
Як думаєте, ідея recycling може стати популярною в Україні?
Однозначно. Я в цьому не сумніваюся, тому що бачу, як люди спрямовують свою споживацьку культуру, керують нею. Мова, звісно, йде про свідомих людей. Їхній відсоток поки невеликий, але він постійно збільшується. Ми ж бачимо на прикладі українських брендів, як збільшується попит на екотовари, екоодяг, екопакування, розумне споживання. Мені здається, що це стає здоровою тенденцією. Уже навіть соромно серед молоді не сповідувати цим тенденціям.
«Затвердження нашого концерту в Китаї тривало 7 місяців»
Ще одна визначна подія у творчому житті ONUKA – тур Китаєм та Північною Америкою. Як там дізнаються про вас? Через виступ на Євробаченні?
Я думаю, що Євробачення, можливо, зародило якісь зерна популярності. А ще ми ж виступаємо на міжнародних фестивалях, концертах, подіях. Багато людей дізнаються про нас від української діаспори. Якщо брати американський тур, то він все-таки був більше спрямований на діаспору. Місцевої аудиторії було менше.
У Китаї все відбувається інакше. Це абсолютно інший всесвіт, де своя організація концертів. Як у Радянському Союзі був Держконцерт, так і в Китаї є щось на кшталт Мінкультури, яке керує всіма концертами. Немає приватних виступів, усе відбувається через затвердження в міністерстві. Усі тексти перекладаються, музика і лайви прослуховуються, продивляються кліпи, відео, яке транслюється позаду на екрані. Затвердження нашого концерту тривало 7 місяців і відбулося завдяки посольству України в Китаї. Ми були не готові до того, що приїдемо, а тисячні зали будуть повністю забиті. Українці, коли дізналися про концерт, уже не могли квитки купити.
Я дивилася ваші backstage – на концертах помітно переважно місцеве населення.
90% було китайської публіки. Нас попереджали, що їх досить важко завоювати, що вони можуть бути дуже некультурними з нашої точки зору. Якщо їм щось не подобається, то вони можуть кричати, плюватися, і це нормально. Найрозповсюдженіше – взагалі не аплодувати, а просто сидіти до останньої пісні, наприклад, аплодувати в кінці, як на академічному концерті. Ми були готові абсолютно до всього. Незважаючи на дуже складні саундчеки, які тривали до 9 годин, а як правило це півтори-дві години, на концертах все було як по маслу. Нас класно сприймали, навіть вставали, кричали, що для них за гранню реальності, знімали на телефони, хоча це заборонено. У них є спеціальна людина, яка ходить з лазерною вказівкою і нагадує про заборону телефонів. Якщо ти вдруге дістаєш телефон, то його забирають на час концерту.
З чим це пов'язано?
Напевно, з авторським правом або з політикою партії. Цікаво, як сприймається китайським глядачем українська музика. Фаворитами серед пісень були «Місто» і «1986». Мене здивувало, що саме «1986» гармонійно нагадувала їм, можливо, якусь свою народну мелодику. Це класно – інколи почути свою ж музику серцем і вухами іншої нації.
Коли китайські цензори затверджували ваш концерт, були якісь питання? До чогось придиралися?
Так, були питання, навіть ексцес. У нас є трек GOLOS – дещо радикальний і закликає до змін, до того, щоб лунати на весь світ і не бути німим, тобто не мовчати про своє право, а висловлювати позиції і думки. Бекграунд відео історично-революційний – рупори, голоси, мітинги. На час нашого концерту якраз були сутички у Гонконзі, тому пісня була дуже своєчасною. Я знаю, що в Гонконзі надихалися Лозницею, його фільми демонстрували прямо на вулицях. Ми були шоковані, що там знають наших режисерів, надихаються як прикладом для їхніх подій. Тому наше відео викликало питання, та ми відіграли три сольники і нічого не змінювали.
Американська публіка чимось схожа на українську?
Публіка взагалі відрізняється навіть в Україні дуже сильно у різних містах. З північноамериканського туру мені більш за все сподобався саме канадський концерт – справжній вибух і неймовірна підтримка. Загалом тур пройшов успішно, але можна сказати, що ці концерти дуже радикально відрізнялися один від одного.
В одному із своїх інтерв'ю ви кілька років тому розповідали, що більше орієнтуєтесь на Україну. Тут вас чекають і знають. Це досі так? Вам легше, приємніше, комфортніше виступати в Україні?
Комфортніше виступати там, де на тебе чекають. Якщо це величезний сольник, то, звісно, впроваджуєш нову програму, якісь інновації з відео, зі світлом, з сетапом, з учасниками, готуєш якісь сюрпризи, презентуєш у Києві, де найсуворіша публіка. У той же час у столиці найбільше друзів і рідних. Це найбільш суворий іспит, до якого готуєшся. В Україні не так багато майданчиків і міст, де ми ще не виступали. Займатися самоповторами для артиста досить деструктивно. Інколи, щоб побачити себе, треба подивитися ззовні або очима закордонної публіки. Чим частіше ми подорожуємо, тим більше я кожного разу хочу повернутися додому. Щоразу за чимось новим сумую – за людьми, нашою модою, літературою, музикантами, навіть за концертами.
Ми знаходимо себе кожного разу з нового ракурсу, подорожуючи світом. Це відбувається все глибше із розширенням територіального покажчика. Чим далі ми від України, тим більше хочеться додому, тим виразніше зрозумілий величезний зв'язок з Україною.
Розширення гастрольного графіку – це для нас основний приорітет. Але це не означає, що хочеться переїхати кудись і жити там. Усе одно творимо ми тут. Хочеться показувати Україну світові, але залишатися українським артистом, який дивує спочатку тут і вже експортує цей продукт назовні.
«Електронна сцена чомусь в Україні дуже повільно розвивається»
ONUKA відзначає п'ятиріччя створення гурту. Ви заснували проект у нелегкий для країни час – 2014 року. Що за за ці роки для вас стало найскладнішим, найбільшим випробуванням?
Для артиста є складним той час, коли щось здобуваєш, а потім починається певне згасання. Етапи перед постійно новим стрибком дуже важкі. Ти не можеш бути популярним або затребуваним постійно. Це все одно хвильові синусоїди. Це нормально, це фізика розвитку. Перші провисання дуже важко сприймати. Дуже швидко звикаєш до успіху, до того, що про тебе всі пишуть, хочуть побачити, ти на всіх майданчиках і фестивалях. Потім розумієш, що з'являються нові артисти, які вибухають новими інформаційними приводами і ти вже відтіняєш цих молодих виконавців. Але здорова конкуренція – це круто. Це щастя, мати коллег, які йдуть не те, що в ногу, але і попереду. Конкуренція підштовхує до того, щоб бути ще більш актуальним, дивувати самого себе і глядача.
Ви згадали ваших коллег за цехом. Кого вважаєте ТОП-5 виконавцями в Україні?
«DakhaBrakha», безперечно, і «Dakh Daughters». Я все одно вважаю їх одним культурно-суспільним явищем. Це колиска всього українського сьогодні. Серед молодих артистів мені подобається гурт Yuko, Аліна Паш, Alyona Alyona.
Звичайно, є артисти, які залишаються взірцями, наприклад, «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», але у моєму трек-листі немає цих виконавців. Серед сучасних команд є дуже багато тих, кого поважаю за успіх і трудоголічний, невпинний потік. Наприклад, The Hardkiss. Нові артисти мають високий рівень культурної подачі, розуміння себе в цьому культурному просторі. Круто, що відбувається такий розквіт. Це не болото, як було раніше, а, навпаки, жива енергія, яка вирує, фонтанує.
Давайте трохи про майбутнє. Яким буде наступний альбом ONUKA?
Я думаю, що ми на 100% точно не знаємо, яким він буде. Частково я чую в голові треки, які вимальовуються і над якими працюємо. Якщо раніше це був симбіоз електроніки та етно у балансі, то зараз мені хотілося б більше зробити акцент саме на електронну складову. Етніка стала, мені здається, трохи спаплюженим нині поняттям. Можливо, через загострену увагу до цієї складової серед митців. Електронна сцена чомусь в Україні дуже повільно розвивається. Є авангардний розвиток і ціла культура, що вирує, але немає успішних електронних проектів. Подивимося, як це буде відбуватися у новому альбомі. Звісно, будуть меседжі і підтексти. Без цього моя музика не існує. Мені цікавіше іноді саме тиснути на глобальні змістовні меседжі.
Чи будете використовувати якісь незвичайні інструменти? Ви розповідали, що мріяли навчитися грати на терменвоксі, наприклад.
Ми вже запозичували записані мною звучання в кількох наших релізах. Це був трек «1986» й «Арка» з альбому MOZAЇКА. Я б хотіла колись зробити акустичний концерт на терменвоксі. І це була б не авторська музика, а виконання класичних творів. Але це поки десь за горами. Потрібен час і дуже велика не те, щоб впертість, а величезна практика. У новому альбомі інструменти будуть і ті, що використовуються нині, і нові. Думаю, що й електронні, синтезаторні звуки також будуть присутні. Можливо, ще й ембіансні. Нам цікаво працювати з новими джерелами музиковидобування, якщо можна так сказати. Ці елементи завжди присутні і завжди збільшуються.
У вас є якісь дедлайни щодо релізу альбому?
Дедлайнів немає. Я думаю, що, коли ти керуєшся тільки дедлайнами, творчість повністю згасає до нуля і ти перетворюєшся в якусь бізнес-схему. Звісно, якби не було дедлайнів, то, можливо, ніхто б взагалі нічого не робив, але штампувати матеріал – це точно не мій варіант.
«Ґрета Тунберґ вже частково змінила світ і продовжує це робити»
Ви соціально активна, багато уваги приділяєте екологічним питанням, сортуєте сміття і закликаєте інших. Як думаєте, на вашу публіку це впливає? Чи має це якийсь відгук?
Звичайно, впливає. Ми на всіх концертах про це розказуємо. Навіть під час європейських, китайських, американських турів все одно говорю про Ecostrum, сортування сміття. Якщо це не Україна, то розповідаю про проблему мікропластику, бо це питання актуальне у всьому світі.
Те, що наші прихильники розпочинають у цьому ракурсі свій розвиток, то це 100%, тому що я бачу фідбеки у соцмережах, чую відгуки на гастролях. Це, як сарафанне радіо, працює більше, ніж будь-яке прийняття законів.
Якщо брати масштаби всієї країни, то чи готові ми до сортування сміття?
Ні, не готові. На жаль, я думаю, що це питання навіть не кількох років.
Нещодавно весь світ дізнався про школярку, активістку Ґрету Тунберґ. Однак в українських соцмереж про неї було дуже багато негативних відгуків. У вас є якесь пояснення такого цькування неповнолітньої дівчинки?
Це показує наше викривлене дзеркало: коли ти бачиш хороше, необхідно знайти у ньому щось гниле і гіпертрофувати до якихось масштабів. Це дуже сумно і показує нашу страшну реальність чорного дзеркала.
Ґрета може змінити світ своїми виступами?
Я думаю, що вона вже частково його змінила і продовжує це робити.
Ви активно підтримуєте марш за тварин. Як думаєте, в найближчому майбутньому в Україні можуть заборонити цирки з тваринами і шкуродерні?
Так, думаю, що це набагато простіше зробити, ніж сортувати сміття. Я бачу, скільки людей це підтримують. Звичайно, є люди, які не розуміють, як цирк може бути без тварин. Але таку заборону набагато простіше реалізувати на державному рівні. Треба просто стукати. Я вірю, що активісти достукаються.
Ще одна тема, яка постійно іде поруч з вами, – Чорнобиль. Ваш батько був ліквідатором. Ви писали дипломну, пов'язану з Чорнобилем. Тема аварії знаходить відгук у вашій творчості. Ви навіть проходили тижневе стажування на реакторі. Які у вас враження? Що ви там робили?
Не на самому реакторі, а на станції. Це була оглядова практика із допуском до всіх об'єктів. Ми фільмували такий документальний доробок про моє бачення цієї проблеми. Скоріше, це моя власна історія, присвячена батькові і натхненна подіями і людьми, що працюють там. Дуже співзвучно з музикою. Така музично-сінематографічна робота як підсумок якогось періоду життя, але все одно направлена на популяризацію цієї проблеми в світі. У нас багато аудиторії, яка народилася після 1986 року. Чимало людей взагалі дізналися з іншого ракурсу про ці події, про те, що відбувається в зоні нині, який там рівень радіації, чи можливе життя там найближчим часом. Просвітницька функція щось змінила.
Які у вас враження від серіалу HBO «Чорнобиль»?
Якщо коротко – мені сподобалося. Звичайно, є недоліки. Це не бажано дивитися очима ліквідаторів чи їхніх дітей. Якщо ми розуміємо, що серіал для світової публіки зроблений, то досить достойно, навіть філігранно. Найкраще у фільмі – це, звісно, лібретто Алексієвич (Світлана Алексієвич – білоруська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури, авторка книжки «Чорнобильська молитва», – ред.).
Чому ця тема стала світу цікава саме зараз?
Я не знаю, чому саме зараз. Але можу пояснити, чому стала популярною робота закордонного режиссера. Тому що це погляд людини не з системи. Ми все одно не можемо показати усієї дикості, тому що багато на що просто не звертаємо уваги як люди зсередини.
«Інтерв'ю Дорна було дійсно безпрецедентно сумним і певним розчаруванням»
Ви товаришуєте зі співаком Іваном Дорном. Після того скандального інтерв'ю (Дорн назвав війну між Україною та Росією «сваркою двох побратимів», – ред.) він переорієнтувався на російський ринок. Як ви ставитесь до цього?
Я вважаю, що інтерв'ю було дійсно безпрецедентно сумним і певним розчаруванням. Але це не змінює того, що Іван у свій час змінив українську музику, повернув її в інше русло. Ми бачимо, що він і далі збирає тут sold out. Це дуже складне питання, і воно не до мене, а до влади про те, чому немає закону.
Ви підтримуєте заборону українським артистам виступати в Росії на державному рівні?
Я думаю, що, якби був закон, стало б набагато простіше аудиторії і артистам. Це дуже складне питання. Я для себе зробила вибір, і мені легко з цим вибором, тому що інакше не можу, а хтось не може по-іншому. Тобто це вибір кожного.
Не можу сказати, що є якась однозначна відповідь. Це болить людям і болить не просто так. Для себе я висновки зробила і слідую їм. Мені спокійно бути з собою в злагоді і не йти на компроміси.
Інтерв'ю Юрія Бардаша (продюсер гуртів Quest Pistols, Грибы, – ред.) дивилися? Його теж активно обговорюють.
Частково дивилася.
Що думаєте про те, що він сказав? Наприклад, що російськомовним буцімто незручно жити в Києві?
Я думаю, що це також погляд з іншої призми на події, який багато в чому не співпадає з моїми думками. Багато в чому це сміливо. Багато там і наївного, дитячого. Мені подобається те, що він сказав: «Навіщо жити, якщо не можеш висловитися». Це достойна думка. Щодо утисків, то це така спірна тема, з якою я абсолютно не згодна і яка схожа на дуже пропагандистські підступи.
У нас в країні війна. Що може зробити митець, щоб залікувати рани суспільства?
Робити мистецтво.
