Дарія Бадьйор: First things first. Новий альбом — коли? В одному з інтерв’ю ви казали що буде у вересні, а вересень уже давно минув.
Ірина Горбань: У вересні ми тільки почали записувати його.
Марко Галаневич: І ми його записали! Зараз монтуємо, зводимо.
ІГ: Тобто все добре — у вересні запланували, у вересні і записали. У нас була ідеальна мрія — доробити до концерту у грудні. Зазвичай потрібно десь три тижні, аби зробити мастеринг, диски, залити матеріал на різні платформи.
ДБ: Так, а ви можете щось про нього розказати? Який він концептуально?
МГ: Дуже класний. Певним чином в альбом потрапило те, що ми нещодавно напрацювали. Ще є дві композиції, які ми нікуди не включали, хоча пам’ятали і грали давно. Одна з них називатиметься або «Лореляй», або «Німецька», але швидше за все перший варіант.
ІГ: Ми грали її у 2010 році разом з фінським акордеоністом Кіммо Похйоненом. Вона нам дуже подобалася, але якось в жоден альбом не увійшла. А в цей альбом вписалася.
ДБ: А друга яка?
МГ: А друга — це «Торох». Так само дуже добре концептуально підійшла. Гріх було не записати.
ІГ: Третя композиція була створена безпосередньо на записі — «Аламбарі». Це зовсім нова.
МГ: Але ми не говоримо, що там буде лише ці три і все. Всього їх там буде до десятка композицій.
ІГ: Марко дуже гарно придумав, чим цей альбом відрізняється від інших. Він буде найбільш американським з усіх.
Анастасія Іванців: Що це означає?
ІГ: В ньому буде трохи впливу блюзу, американського фанку, свінгу. Принаймні нам так здається.
МГ: Можливо, музикознавці послухають і скажуть — та де та хоч щось з цього, немає такого. Але цей вплив на нас є.
ДБ: Він був і в «Шляху».
МГ: Трошки вже так. Америка на нас сильно впливає. Ми там чи не найбільше гастролюємо — три рази на рік бувають тури. Ясно, що ці фестивалі і зустрічі з музикантами позначаються на нас. Не те щоб ми хотіли робити джаз тридцятих, але якісь стандарти звідти задаються. Звичайно, не у кожній пісні. Наприклад, «Аламбарі» — це композиція, яку ми лише пробували награвати, але закінчили доробляти на студії у Бразилії, в містечку АламбарІ.
ОЦ: Але ми його називаємо АламбАрі.
МГ: Так само, як назвали альбом.
ІГ: Спочатку у нас не було назви. А потім, коли туди приїхали, то подумали, що так воно гарно звучить, то чому б ні.
ДБ: А чому саме в Бразилії записували альбом?
ІГ: Якоїсь красивої історії для пояснення ми не придумали. Насправді, ми раніше записувалися у напівпідвальних студіях. У Києві це завжди відбувалося швидко, адже тут ми постійно кудись ідемо, вирішуємо побутові питання з родиною, з лікарями. Випуск альбому був просто однією зі справ. Тому ми мріяли, що нарешті запишемося, як люди — поїдемо у гарне місце, до якогось закинутого будиночку. Купа гуртів так надихалися на роботу.
ДБ: Так, а хіба ви не робили щось подібне з «Port Mone»?
МГ: Так, була схожа історія, але там ми саме творили. А писали у студії в Лодзі, поспіхом, буквально за два дні.
ІГ: Наш американський агент має одного з артистів в Латинський Америці, який записувався у тому будиночку. Це ранчо в горах, у дуже маленькому містечку, така собі бразильська ідилія. Студія досить базова, але нам особливо нічого не треба було, аби лиш чистенько, світленько, затишно.
МГ: Ми нарешті вперше писалися в різних кімнатах — сиділи в боксах зі склом і одне одного бачили. А не відгороджувалися якимись ширмами.
ІГ: Якраз на той час нас запросили на один з найбільших фестивалів світу в Бразилії Rock in Rio, у Ріо-де-Жанейро. Хоча ранчо розташоване ближче до Сан-Паулу, а це вісім годин автобусом з Ріо, ми мали вісім днів вільного часу перед фестивалем. Тому вирішили, що треба скористатися моментом, адже все одно вже були на континенті, то чому б і ні?
Там зовсім інша атмосфера — живеш у будиночку, тебе там годують, думати треба лише про музику. Більше нікого крім тебе немає, крім курей, гусей і коней. Ну ще був власник ранчо Рафаель, який сам постійно нам ставив власні пісні, бо він музикант.
ДБ: А в Україні є такі умови?
ІГ: Кажуть, що є заміські студії. Якщо я не помиляюся, «На Хаті Рекордз» під Києвом, її робив Саша Садовець. Антон [Слєпаков] розповідав, що ще за часів «И Друг Мой Грузовик» вони записувались біля Харкова «Spivaki records», де щось подібне теж є з аналоговою апаратурою. Тобто в Україні такі студії є, але нам хотілось повного відключення.
МГ: Ми усе спонтанно вирішуємо, зразу, як у Зеленського. (сміються)
АІ: В попередньому альбомі «Шлях» була яскрава присвята. Чи буде щось таке у цьому?
МГ: Ні, бо він менш концептуальний. Там у нас було завдання, була гостра фаза війни і ми ще відчували себе на Майдані. Ми хотіли зробити власний внесок в історію. Однак цей альбом, мені дуже не хочеться вживати це словосполучення, але поза політикою. Такої концепції, як у «Шляху», не буде — ми просто робили музику і писали його відштовхуючись більше від чогось ззовні, а не зсередини.
ІГ: Новий альбом вийшов легший, адже бути завжди в гострій фазі драматизму дуже важко. Можливо, тому ми поїхали у Бразилію, аби новини впливали на нас трохи менше.
ДБ: Якщо продовжувати цю розмову про концепцію. В принципі, коли ви складаєте лайн-ап пісень, як ви це робите – концептуально, закладаючи меседж якийсь, не обов’язково політичний? Яка логіка драматургії?
МГ: На нас, звичайно, впливає театральний досвід. Ми вибудовуємо концертну програму з того, як самі її розуміємо, як відчуваємо. Інколи ми сперечаємося, де яка має бути пісня і яким чином вони мають поєднуватися між собою. Але багато музичних критиків помічають, що наші концерти класно вибудувані — люди спочатку наповнюються емоціями, потім стухають і так хвилями, знову і знову.
ІГ: Про цей меседж нас питають слухачі за кордоном, де люди не розуміють текстів. Вони якраз намагаються знайти політичний контекст у словах. Марко часто красиво пояснює, що люди на енергетичному рівні розуміють нашу історію, культуру і тоді починають більше цікавитися. Ми лише місточок, перша сходинка для тих, хто хоче знати, що ж там таке в Україні відбувається, а яка в них є ще музика, а що у політичному житті і так далі.
Буває і навпаки, коли люди багато знають про політичну ситуацію, то в нас знаходять щось інше. Тобто спеціально ми ці сенси не закладаємо, адже в текстах у нас немає гострих сюжетів.
В кінці концерту Марко завжди піднімає прапор і люди таким чином можуть висловити підтримку і солідарність з Україною. Ми завжди за це дуже дякуємо.
МГ: Один раз під час концерту вирішили показувати фотографії. У грудні 2013-го ми були на фестивалі Trans Musicales у Ренні, Франція. Була якраз гостра фаза Майдану і ми мали про говорити, боялися, що без знімків ця тема не прозвучить як треба. Зрозуміло, що довгий час усю інформацію про те, що відбувається в Києві, вони отримували з Росії. Ми зібрали фотографії з Майдану у знайомих і зробили слайд-шоу позаду себе. Реакція французів була надзвичайною. Але читати лекції або виголошувати політичні промови під час концерту ми не беремося. Не думаю, що це правильно перетворювати мистецтво на політику.
ІГ: Тоді у Ренні ми мали, напевно, найбільшу кількість інтерв’ю в житті, дев’ять чи десять за добу. Просто нон-стоп переходили від однієї радійної будки до іншої — настільки людям було цікаво знати, що в Україні відбувається. Ми продовжуємо говорити про це в інтерв’ю. Сказати, що ми поза політикою, було б неправильно. Вже тим, що ми гурт з України, несемо відповідальність.
ДБ: Чи це не тисне на вас? Це ж має бути страшенно втомливо постійно бути адвокатами країни, з якої ви приїхали.
МГ: Насправді, останнім часом говорити про політику закордоном — це наша ініціатива. Про музику самі запитують, але не про те, що ми з України, що у нас війна. У нас набагато менше зараз можливостей говорити, ніж, скажімо, у письменників, які приїжджають на міжнародні літературні форуми.
Останнім часом стали популярні ще такі формати, які ми називаємо борщ-паті, де музиканти представляють кухню країни, з якої вони приїхали. На одному з найбільших world-music фестивалів WOMAD у Британії є навіть окремий захід, що називається «Смак світу». Тобто спочатку відіграєш програму, а потім вдягаєш фартушок і готуєш борщ.
ДБ: Тільки борщ? Ви самі обираєте, що готувати?
ІГ: Ми готуємо борщ, бо так вже склалося. Марко куховарить, а дівчата поряд співають «а капела», просто так, як вони навчилися у бабусь, не так, як Дахабраха.
ДБ: Як вам такий формат? В Україні таке би вже назвали шароварщиною.
МГ: Шароварщини нема ніякої. Люди закордоном не знають, що це таке. Я просто готую традиційну страву — борщ. Для них це лише їжа з екзотичної країни.
ІГ: А ще — можливість побачити музикантів без шапок, без костюмів, поговорити з ними. Марко завжди розповідає, що відбувається в Україні, і дякує за підтримку. В Америці і Канаді для людей важливо те, що вони прийшли на такий майстер-клас і проявили цікавість до іншої культури.
МГ: Ми готуємо найпростіший варіант, без м’яса, без засмажки зайвої, літній такий. Я постійно думав, що готую мамин рецепт, але нещодавно дізнався, як мама готує насправді, і зрозумів, що це вже моя інтерпретація. Потім даємо пробувати борщ. Іра перекладає, бо я не дуже англійською можу феєрити.
ІГ: А я теж не дуже і ми разом феєримо, як можемо.
ОЦ: У нас тим часом музична пауза. Поки бурячок вариться, нам треба поспівати. Думаю, для Марка це працює, як таймер — так він знає, коли що зготується.
МГ: Для нас це ще один майданчик, аби щось сказати. Хоча нам набагато легше відіграти додатковий концерт, ніж зварити борщ.
ІГ: Це доволі розповсюджена практика, коли музиканти не просто відіграють програму, але й ще чомусь вчать слухачів. Дехто навчає грати на музичних інструментах, проводить воркшопи. Фестивалі заохочують таку роботу з аудиторією.
В Україні ми робили один раз воркшоп на фестивалі Арт-поле, в Унежі. Дівчата співали пісні в оригіналі, як вони звучать записані від бабусь, а потім виконували версію Дахабрахи. Адже багато людей думає, що ми самі усе придумуємо. Їм було цікаво почути різницю — наскільки ми змінили оригінал, або навпаки як котрась з наших пісень звучить насправді.
ДБ: А ви ще їздите в експедиції?
ОЦ: Ні. Вже більше десяти років не їздимо. Мені здається, як Дахабраха почалася, так і закінчилися експедиції. Перші роки лише, може, поїздили.
МГ: Дахабраха забирає багато часу.
ІГ: Але добре, що є люди, які продовжують їздити.
ДБ: Все, що ви співаєте, – матеріал, який був зібраний колись?
МГ: Більшість матеріалу, який ми використовуємо — це те, що збирали в експедиціях дівчата під час навчання, а також їхні друзі та викладачі. Реальна пісенна спадщина багатюща, ще є над чим працювати. Зараз науковці продовжують їздити, щось шукати, хоча я думав, що вже такого немає. Культура народного співу відходить, а її немає кому передавати. У дочок і онучок носіїв вже є інтернет.
АІ: Ви багато подорожуєте і вже сказали, що Америка впливає на вашу музику. А коли ви повертаєтеся в Україну, вам не складніше спілкуватися з аудиторією тут?
МГ: Наче, ні. Звичайно, американська аудиторія балує. Вони емоційні, відкриті, на концертах аж в рота заглядають. А нашу публіку треба здивовувати, завойовувати, щось доводити. Але українці — найкращі, безумовно. Тут у нас є свій слухач, якого ми любимо, цінуємо, який вже виріс з нами.
ІГ: Українці ж розуміють контекст, тексти пісень. Це зв’язок не лише на енергетичному, а на усіх рівнях.
МГ: До речі, про нас зараз знімають кіно. Коли хлопці зі знімальної групи побували на першому концерті в Америці, одразу сказали, що все зрозуміли про різницю.
ОЦ: Вони були у шоці, що люди можуть так реагувати — перша пісня і вже вибух емоцій. Звичайно, простіше і легше працювати, коли люди одразу заведені, їх не треба завойовувати і чекати до кінця концерту, щоб вони розкачалися.
АІ: Але ви самі сказали, що багато людей з вами вже виросло. Ви не прослідковували якісь зміни, як люди в Україні змінюються?
ІГ: В Україні до нас на концерти вже приходить три покоління: люди нашого віку, які починали слухати Дахубраху 10 років тому, їхні діти та їхні батьки. Мені приємно за цим спостерігати. Особливо тішить, коли приходять старші. За кордоном треба ще спробувати затягти молодь на концерт, а в Україні навпаки. Старші нечасто відвідують такі заходи, тому вони готуються, ретельно обирають, чекають дату. Для нас це дуже багато значить.
Молодь теж підтягується. Моїй дочці 16 років, одного разу вона побачила в свого чотирнадцятирічного друга в плейлісті пісню «Монах». Він розповів, що подивився серіал «Фарго», почув пісню і тепер збирається на концерт Дахибрахи. Питав, чи знає моя мала таку групу. Те, з яких джерел люди дізнаються про нашу музику, для мене теж показник, що для них актуально.
МГ: «Фарго» для них актуально.
ІГ: Так, хоча він міг й пропустити пісню. Але він оцінив її, знайшов для себе і почав слухати. І тепер у плейлісті в нього є «Монах».
ОЦ: Діти молодше десяти років — наша публіка 100%. Вони слухають Дахубраху років з п’яти, деякі батьки вже й втомлюються. Кажуть інколи: «Заслухали той альбом, що він аж потріскався і музика не грається. Є новий диск?»
МГ: Колись Юрій Хусточка сказав, що в Україні свою публіку треба збирати крихтами. Ми починали з ДАХу, з зали на 40 чоловік. Спілкування з українським слухачем — це вже ціла історія для нас.
А там, в Америці, кожен раз усе з чистого листа. Виходить, що ми їх гріємо з перших нот і це підкуповує, надихає. Ось у чому різниця.
Ще був випадок у Бразилії, який ми не можемо занести собі до перемог. Ми приїхали на величезний фестиваль, де було дуже багато сцен. Виступали на Азійській сцені, там всюди висіли китайські ліхтарики. Розташовувалася вона на фудкорті. Там кілька таких сцен було, щоб поки люди їдять, їм було не сумно. Усі ходили туди-сюди, на Дахабраху у шапках не сильно цікаво було дивитися.
ІГ: Такі випадки трохи збивають корону. Було трохи смішно, бо з нами поїхала знімальна група, ми ж понарозповідали про те, які ми успішні, як нас люблять за кордоном, а тут перший концерт у турі і такий фейл.
Звичайно, що були люди, які зупинялися і слухали, але у порівнянні з іншими концертами нам здавалося, що це провал. Вже потім у Нью-Йорку була повна зала і одразу всі почали кричати. Ми аж видихнули.
АІ: Ви говорили про штуки, які збивають корону, які надягають корону. З історією з «Фарго» було досить дивно, тому що з одного боку, це перемога, з іншого боку, під цю пісню виходила російська мафія. І тут виникає момент, що підліток почув вашу пісню саме так. Що ви про це думаєте?
МГ: По-перше, коли нам сказали, що «Фарго» беруть цю пісню, ми зраділи однозначно. Я серіал не дивився, але фільм люблю. Тоді нам розповіли, що беруть пісню під епізод, у якому бандити будуть паркуватися.
ІГ: Які конкретно бандити, звідки вони — про національний контекст розмови не було. До виходу серіалу ніхто з нас не міг знати. Нам і раніше казали, що треба бути уважнішими з тим, кому ми віддаємо музику. Але такі домовленості дуже умовні. Тобто спочатку може здатися, що все нормально і лише потім, вже на екрані, стає зрозуміло, яким був контекст.
МГ: Ми усвідомлювали, що українська пісня в серіалі «Фарго» для нас, як для гурту, і для всієї української музики в цілому — це плюс. Хоча осад лишився. Коли подивилися цей епізод, то одразу зрозуміли, що блін, російська мафія, точно скажуть, що ми продалися.
ІГ: Зараз, до речі, вийшов ще один серіал «Get Shorty», який ми ще не дивилися, але там теж використали нашу пісню, ту саму, що була у «Фарго».
ДБ: Я хотіла повернутися до теми про маленьку кімнату в ДАХу. Я, наприклад, пам’ятаю ваш концерт в арт-клубі «Хліб». Для мене це ідеальний формат. Але як вам? Ви виступали на Олімпійському, у вас буде концерт в Палаці Спорту. Це величезний простір. Як ви себе почуваєте на таких територіях?
МГ: Ну на Олімпійському ми грали на розігріві в «Океану Ельзи». Наш ідеальний формат — виступити в залі ДАХу на 40 чоловік серед друзів. Але, не будемо кривити душею, безумовно ми раді, що є люди, які готові слухати нас у такому величезному просторі. Це щастя, що з такою музикою ми змогли досягнути такої публіки, не лише кількісно, але й якісно. Адже на наші концерти ходить переважно інтелігенція, креативний клас тощо. Такою аудиторією можна лише пишатися. Звичайно, що налагодити контакт з вісьмома тисячами людей складно, є певні обмеження, умовності. Але 6 грудня ми робитимемо все можливе, аби не втратити зв'язок зі слухачем.
ІГ: Саме тому ми намагаємося чередувати формати. Наприклад, влітку ми грали на Kyiv Bouquet Stage у дворику Софіївської церкви. Було багато людей, але це все ж камерна історія. Після цього ми поїхали в Карпати у «Дідову хатчину», де все взагалі було, як на долоні, нас слухало 200 чоловік. А Палац Спорту — це умовний доказ того, що ми популярні не лише за кордоном, а й в Україні. Нам важливо продемонструвати, що гурт, який не транслюють на радіо або телебаченні, може досягти високого рівня, не підлаштовуючи свою музику ні під кого.
ДБ: Це буде якась театралізована історія?
ІГ: На концерті буде аудіовізуальне шоу, сценічні конструкції. Ми самі до кінця не знаємо які саме, знає тільки режисер Влад Троїцький і художниця по світлу і відео Марія Волкова. Перед нами будуть грати ЦеШо, Nova Opera. Аби, так би мовити, театр ДАХ міг показати себе у всій красі, адже цього року він святкує 25-річчя.
ДБ: Ясно, що ви не граєте в Росії. Але є ще формати, від яких ви відмовляєтеся?
МГ: Ми не хочемо грати в Росії і зв’язувати себе спільними з ними проєктами. Хоча нам постійно пишуть, просять і не розуміють, чому ми відмовляємося.
ІГ: Маємо приватні виступи, але не так часто. Тобто концерти пропонують постійно, але ми дуже прискіпливо ставимося до замовників, адже цінуємо репутацію і хочемо бути чесними перед собою.
Відмовляємося також від спільних колаборацій з іншими гуртами, просто тому що у нас немає на це часу. Нещодавно у нас було лише два спільних проєкти з іноземними музикантами з world music тусовки. Інші гурти можуть ображатися, але ми маємо розставляти пріоритети.
МГ: Не забуваймо про родини. Це теж проєкти, у яких треба брати участь.
ДБ: У 2019 вам виповнилося 15 років, чи ви відслідкували за цей час якісь дуже яскраві зміни музичної індустрії?
ІГ: Раніше аби стати популярним в Україні, потрібно було отримати схвалення в Москві. Зараз, на щастя, музиканти можуть грати лише в Україні і бути успішними та самодостатніми. За останні 5-7 років музична індустрія змінилася, гурти постійно намагаються здивувати чимось слухачів. Музиканти придумують якісь нові аранжування, шоу, вони готові у це вкладатися.
Звичайно, нам все ще бракує майданчиків, фестивалів, музичних видань, професійних критиків, з якими хотілося б спілкуватися. Але іноземні журналісти постійно відзначають, що Україна — це казан, у якому постійно щось вариться, кипить, бурлить і з'являється щось нове. Як каже Влад, країна можливостей. Тому на перспективи індустрії ми дивимося оптимістично.
МГ: Років 7-9 тому за кордоном нас питали, що можна ще послухати українського і ми могли назвати три-чотири гурти. А зараз можемо скласти цілий список.
ІГ: Перед концертами нас запитують, яку музику можна поставити, поки люди збираються у залі. Ми завжди просили вмикати африканців, малійців, просто тому що вони нас не дратують. А нещодавно Марко придумав зробити плейліст з українських виконавців. Ми навибирали треків десь на годину і не могли зупинитися.
АІ: Так а хто потрапив у цей плейліст?
ІГ: Усі, хто нам подобаються: Latexfauna, ONUKA, Джамала, Zapaska, OY Sound System, Tik Tu, Dakh Daughters тощо.
ДБ: Розкажіть трохи про анатомію пісень. Як ви вибираєте, над якою ви піснею будете працювати, як ви обираєте, як її обробити? Чи бувало так, що тон цієї пісні відрізнявся від оригінального, чи міняли ви її контекст і що було найскладніше, що у вас були різні вектори?
МГ: Якраз альбом «Шлях» був про те, що ти говориш. Був концепт дороги і ми під нього відбирали пісні з різних регіонів України.
В останньому альбомі інакше. Ми відштовхувалися від звуку, інструменту, мелодії в голові, настрою. Насамперед ми робили музику, а вже потім підбирали, змінювали композицію, яка могла лягти на це тло. Тому у новому альбомі не буде концепції, лише чиста музика.
Найскладнішою виявилася пісня «Німецька». Адже до цього ми її грали довгий час, а потім щось втратили, не могли зрозуміти, як це відновити, перестали виконувати і лише зараз повернулися.
ДБ: Ви самі від неї втомилися?
МГ: Так. Ми не граємо композицію, якщо хтось один з нас відчуває через неї дискомфорт. Адже ми маємо разом кайфувати від того, що робимо, інакше дахабрації не вийде.
ОЦ: Якщо один палець зламаний, повноцінно працювати рукою вже не можна. Так само і у нас — якщо хтось випадає, втрачається енергія.
МГ: Інколи ми цю людину намагаємося переконати. Іноді виходить, іноді не дуже. Наприклад, Олені в якийсь момент не дуже пішла «Аламбарі». Ми її поки не граємо, на концерті її не буде, тільки в альбомі.
ДБ: Грати важкі пісні, як наприклад «Ванюшу», або «Заїньку», яку я дуже люблю, напевно дуже складно. Чи є ще якісь композиції, які ви не берете?
ІГ: «Заїньку» ми рідко граємо, бо після неї не так емоційно важко далі щось співати, як фізично.
МГ: Але «Заїньку», може, треба зіграти на концерті? Її дуже багато людей просять. Який бенефіс без «Заїньки»?
ІГ: У нас ще є проблема з формуванням програми. Ми не можемо нічого викинути з плейліста, бо усе класне, а некласного немає.
МГ: Ми граємо програму довгий час і тепер буде ще плюс п’ять нових пісень. І що забрати з плейліста? А ще ж має вибудовуватися драматургія, про яку ми говорили, щоб кожна пісня органічно переходила одна до одної. Влад колись взагалі хотів, щоб не було зупинок, як в театрі. Але так не виходить, бо люди все одно плескають. Їм теж треба давати видихнути.
АІ: А з текстами як працюєте?
МГ: Ми ж не використовуємо власних текстів. До речі. в новому альбомі буде пісня на вірш Миколи Вінграновського, але це рідкість. Переважно, ми використовуємо народні тексти.
Як правило, пісні, змінені до невпізнаваності, як наприклад «Монах». Вона з Житомирщини і в оригіналі звучить плавніше, а в нас вийшла така речитативна.
ІГ: Але люди все одно пишуть в коментарях — ви що, не могли нормальний текст записати, не суржиком?
