«Безтурботний їздець» розповідає про подорож двох героїв на мотоциклах від Каліфорнії до Нового Орлеану в Луїзіані. Їх шлях починається у містечку Балларат на південній межі Долини Смерті в Каліфорнії, де Біллі (Денніс Гоппер) та Вайят за прізвиськом Капітан Америка (Пітер Фонда) купують партію кокаїну у мексиканців. Вони продають його дилеру (Філ Спектор) у аеропорті Лос-Анджелеса та вирушають країною на схід. Їх мета – Марді Гра, відомий карнавал в Новому Орлеані, який відбувається в останній вівторок перед католицьким Великим постом. Десь половина їх маршруту проходить по легендарному шосе 66 крізь штати Каліфорнія, Аризона, Нью-Мексіко та нарешті Техас, де їх шлях відхиляється на південь. Якраз у Техасі трапляється перший випадок ворожого ставлення до них місцевого населення, коли обидвох заарештовують. Саме у камері вони знайомляться із третім важливим персонажем цієї стрічки – юристом-алкоголіком Джорджем Хенсоном (Джек Ніколсон), який вирішує приєднатися до них. Подорожуючи утрьох вже по Техасу вони, чим далі на схід, тим більше зустрічають несприйняття їх вигляду та способу життя з боку місцевих, яке врешті перетворюється на агресію та акти насильства.
Корені
Хоча цей фільм ніколи не виглядав типовим проектом для свого часу, «Безтурботний їздець» наслідував цілу низку стрічок, що вже кілька років стабільно з’являлися в країні. Це були стрічки про байкерів, які знімали невеликі студії на кшталт American International Pictures, де тоді ще працював продюсером та режисером Роджер Корман. Саме останній поставив один з перших фільмів, присвячених байкерам, – «Дикі янголи» (1966), де головну роль виконав Пітер Фонда.
До 1969 року таких стрічок з’явилось більш ніж десяток. Майже кожен з них експлуатував дике, сповнене випивкою та бійками життя героїв, яких переважна частина країни сприймала із захопленням, жахом та відразою водночас. Власне, ця суміш захоплення та жаху й була головною спецією у цих стрічках, іноді залишаючись чи не єдиним, що там взагалі було. Саме тому Ласло Ковач, майбутній оператор «Безтурботного їздця», у відповідь на пропозицію Денніса Гоппера знімати фільм одразу ж відмовився: мовляв, з нього вистачить вже байкерських фільмів. На той час Ковач вже зафільмував дві такі стрічки. За легендою, Гоппер кинув у повітря рукопис сценарію та розіграв його у ролях перед оператором. Після цього Ласло поцікавився, коли треба починати. Було зрозуміло, що йому пропонують не типовий байкерський фільм
Сприйняття фільму у США у 1969 році було красномовним: він був ознакою змін. Для преси чи не найважливішим було те, що ця стрічка народилася не в системі багатих студій, а була створена людьми, яких ніхто, за великим рахунком, не знав, чи тих, кого вже було скинуто з голівудської драбини. «Їздець» дійсно був перемогою банди лузерів. Пітера Фонди, якого преса того часу називала «пластиковим» і який був невдахою-сином свого великого батька Генрі. Денніса Гоппера, актора, який був у чорних списках всіх голлівудських студій з кінця 50-х років. Джека Ніколсона, який залишався другорядним актором у фільмах другорядних студій. Та, нарешті, Ласло Ковача – угорця, який втік зі своєї країни у 1956 році та дуже скоро з’ясував, що Голлівуд для чужинців – це неприступна фортеця.
Всі вони на той час мали притулок у фільмах, які створювалися на нижчих поверхах кіноестеблішменту, а іноді навіть у його підвалах. Той же Ласло Ковач починав з експлуатаційних фільмів та був оператором на двох фільмах Ела Едемсона, твори якого важко надаються до реабілітації навіть сьогодні, коли більшість маргінальних витворів минулого так чи інакше знайшли свій шлях до історії кіно.
У первинному бульйоні дешевого експлуатаційного кіно за десять років до «Безтурботного їздця» існували принципи і методи, які потім стануть типовими для Нового Голлівуду. Там вже працювали майбутні його класики – наприклад, Френсіс Форд Коппола та Пітер Богданович. Ще у середині 1960-х це «кіносміття» дало можливість авторам знімати про сучасність, малі бюджети змушували бути винахідливими та знімати на натурі, а гнучка система виробництва дозволяла експериментувати.
Це яскраво видно в роботах класичних операторів «Нового Голлівуду» Конрада Голла та Вілмоша Жигмонда, які створили свої перші видатні роботи саме в дешевих горорах – в «Інкубі» 1965 року (Голл) та «Садисті» 1963-го (Жигмонд). В «Пекельних янголах на колесах» можна побачити прийоми Ласло Ковача, які зроблять «Іздця» таким виразним. Зйомка проти сонця, поєднання панорамування та зуму та візуальне протиставлення природи та байкерів – всі ці прийоми прийшли зі стрічки 1967 року.
Створення
Критики та історики кіно неодноразово звертали увагу на те, що «Безтурботний їздець» має дуже багато спільних рис з вестерном, але насправді це частина його первинної прошивки. Він був задуманий як модерний вестерн на колесах. Саме ця ідея прийшла у голову Пітера Фонди посеред промо-туру фільму «Тріп», де він виконував головну роль. Він одразу зателефонував з Торонто до Денніса Гоппера та розповів про неї. Коли вони вдвох вже прийшли до сценариста Тері Саутерна, їх ролі вже були відомі: Гоппер буде режисером фільму, а Фонда – його продюсером. Обидва зіграють у ньому головні ролі.
«Безтурботний їздець» та історія його створення – частина міфології кіно. Як у більшості міфологій, тут немає єдиного священного тексту, а є цілий корпус текстів, які багато у чому суперечать один одному. Одне з найбільш темних місць «Безтурботного їздця» – це його сценарій, про створення всі троє співавторів, номінованих за нього на «Оскар», дають різні свідчення. Єдине, в чому згодні всі – що назву «Easy Rider» дав Террі Саутерн. Гоппер агресивно відстоював своє право володіти авторством фільму, дійшовши в цьому до того, що полаявся з усіма, хто начебто «зазіхав на його фільм» – навіть із Фондою, який, як відомо, за розпорядженням самого Гоппера, навіть не зміг відвідати його похорон у 2010 році. Втім, подробиць Гоппер зазвичай не наводив, на відміну від Саутерна, який неодноразово та у деталях розповідав, як писався сценарій.
За словами останнього, спочатку фільм повинен бути про двох молодих хлопців на мотоциклах, яких дістала система і які хочуть заробити багато грошей, щоб перестати заробляти на життя наркотиками. Вочевидь, ідея перепродажу наркотиків була одразу, як й ідея подорожі двох героїв. Скоріш за все, Саутерн дійсно написав сценарій, але всі троє брали участь в його детальному обговоренні, а вже на знімальному майданчику актори багато в чому покладались і на імпровізацію.
Ще одна частина «проблеми Гоппера» була у авторстві ідеї використовувати сучасні рок-пісні в якості саундтреку, який був великою складовою легенди фільму. Ще у 1969 році у першій публікації сценарію фільму заявлялося, що Гоппер не дуже цікавиться сучасною музикою та навіть не має колекції платівок, але пізніше Денніс заявляв, що використання пісень було саме його ідеєю. Чого у Гоппера забрати не можна – так це того, що він дійсно був режисером «Безтурботного їздця». Щоправда, не зовсім того, який ми дивимось сьогодні.
Гоппер дуже хотів стати режисером – «Безтурботний їздець» став тим шансом, який той давно шукав. Денніс був одним із найзапекліших фанатів авторської теорії кіно, був знайомий з роботами Нью-Йоркського кола авангардистів, обожнював Брюса Коннера (хоча й писав його прізвище з помилкою) та Енді Воргола. Його цитата зі статті про американське кіно 1965 року (тоді не опублікована) яскраво свідчить про його погляди: «Фільм – це арт-форма, коштовна арт-форма, це Сикстинська капелла XX століття та найкращий спосіб доторкнутися людей. Артист, не індустрія, має взяти відповідальність за всю цю роботу цілком». З «Безтурботним їздцем» Гоппер дійсно збирався зняти «Сикстинську капеллу XX сторіччя».
Довгий шлях цього фільму – більше року від початку фільмування до прем’єри у Каннах – саме тим й пояснюється. Спочатку були три місяці зйомок у дорозі, за які зафільмували неймовірні 80 годин матеріалу. З огляду на такий хронометраж стає зрозумілою фраза Пітера Фонди про те, що їх фільм в алегоричному сенсі є Cinéma vérité. Для цього напряму французького документального кіно, поява якого майже співпала з «Новою хвилею» у Франції, така кількість відзнятого матеріалу була цілком нормальною – ці фільми створювалися на монтажному столі.
Першу версію фільму Гоппер монтував п’ять місяців. Його остаточна версія тривала, за різними свідченнями, від двох з половиною до майже чотирьох годин. Звісно, цей мегаломанський витвір не можна було випускати в прокат, тому у якості консультанта по монтажу був найнятий Генрі Джейглом, який «зруйнував», за словами Гоппера, його фільм, скоротивши його до всім відомих 95 хвилин. Сам Джейгл казав, що процес монтажу був нудний, але, може, йому так здалося через те, що він єдиний з присутніх не був під кайфом. До речі, коли у 1992 році продюсери фільму Берт Шнайдер та Боб Рафелсон захотіли випустити режисерську версію «Безтурботного їздця», виявилось, що архіви студії Columbia негативів не мають. Здається, ще й сьогодні вони вважаються втраченими.
Вестерн
«Безтурботний їздець» найчастіше розглядають у контексті двох жанрів: вестерну та подорожного фільму. З першого стрічка бере багато конкретних рис, робить недвозначні паралелі між героями та ситуаціями вестерну та навіть оживлює у новому контексті саму риторику вестерну, як територію фронтиру – місця, де можливості людини та її свобода безкінечні. Із другого «їздець» взяв структуру та транзитних героїв, які не належать до жодного прошарку суспільства, що бачать по дорозі.
Вестерн – один з головних жанрів кіно США з 1920-х до майже 1960-х років. Мова йде не тільки про найвідоміші зразки типу фільмів Джона Форда, які створили міф про американський фронтир часів Дикого Заходу. Вестерн кількісно домінував у прокаті. Вестерни були такою собі абеткою американської ідентичності, яка повторювалася нескінченну кількість разів. Її літери складалися в слова «Американська Мрія», набір задекларованих цінностей, у які входили Демократія, Свобода, Рівність та Можливості для кожного. Саме ці цінності «Безтурботний їздець» перевіряє на міцність, винищуючи кожний з них у процесі подорожі героїв.
Паралелі з вестерном у цій стрічці дуже численні. У найпростішій формі «Безтурботний їздець» можна назвати фільмом про двох антигероїв з іменами найвідомішого шерифа Дикого Заходу Вайята Ерпа та найвідомішого бандита – Біллі Кіда, які подорожують із заходу на схід, тобто в напряму, зворотному до майже будь-якої подорожі у класичному вестерні. Особливе значення у стрічці тут мають численні картини природи. Серед них є й Долина Монументів на межі Колорадо та Юти, яка стала уособленням єдності та незламного духу нації саме у вестернах Джона Форда. Краєвиди дикої, первісної природи взагалі стали у 60-х розповсюдженим візуальним стереотипом, який мав підсилювати у кожному американці почуття першопоселенця на землі можливостей для всіх. Герої фільму просуваються ніби по листівковим пейзажам, руйнуючи міф «Америки прекрасної» та перетворюючи його на «Америку апокаліпсичну».
Саме до цього міфу про США апелює герой Джека Ніколсона, який в свою останню ніч біля вогнища промовляє своє знамените «Колись це була з біса файна країна». Саме ревізіоністський вестерн, який народився за рік до «Їздця» в «Дикій банді» Сема Пекінпа, вже дуже скоро почне проголошувати: вона ніколи нею не була.
Дорога
Кіно Нового Голлівуду було ревізією не просто естетичних принципів і технічних засобів кінематографу, та точно не було просто зміною імен у верхівках індустрії. Це була ревізія країни, яку кінці 1960-х років трусило та роздирало від протиріч. З огляду на це й не дивно, що подорожне кіно було однією з найпоширеніших форм, до яких зверталися автори нової генерації.
Подорожне кіно (road movie) – одна із поширених кіноформ у США й до кінця 60-х. Тоді це була форма перевірки пульсу країни у більш позитивному сенсі. Як класичний приклад можна згадати «Це трапилось однієї ночі» Френка Капри. Фільми епохи класичного Голівуду дуже рідко демонструють, що з країною щось не те – як у «Гронах гніву» (1941) того ж таки Джона Форда, у якому родина за часів Великої Депресії подорожує країною вздовж шосе 66. Частіше на ідеальний образ США падає лише невелика тінь, як у ще одній класичній подорожі Америкою – «Подорожах Салівана» Престона Стерджеса. Лише у декотрих стрічках про злочинців, які втікають від правоохоронців, можна побачити подорож країною у драматичному розрізі.
В цьому контексті можна згадати дебютний фільм Ніколаса Рея «Вони живуть вночі» (1948), який вважається одним із попередників «Бонні і Клайда» Артура Пенна, одного з найперших фільмів нової хвилі кіно США. Стрічка Артура Пенна й була першим подорожним фільмом Нового Голлівуду і вже він, надмірно романтизуючи своїх героїв, протиставляв їх системі, показував як борців з нею, приречених на поразку. У цьому фільмі проблема потроху переміщується з героїв на саму країну. «Безтурботний їздець» майже завершує цей перехід, але його герої ще за звичаєм мають риси антигероїв та мають в кінці загинути.
У 70-х роках до подорожнього кіно долучались майже всі майбутні класики Нового Голівуду. Справа, мабуть, не тільки в тому, що форма подорожі є дуже вигідною до соціального панорамування. Ці нові екскурси відбувалися не тільки в новому середовищі, але й на нових дорогах. У 1956 році після підписання акту про федеральне будівництво автомобільних доріг почалося найбільше публічне будівництво в історії США на той час – створення системи міжштатних магістралей загальною довжиною більш ніж 70 тисяч кілометрів. США, з її культом автомобілю, ставали й найбільш мобільною країною світу, ніби підкреслюючи давно всім знайомий дух першопоселенця у землі обітованій.
У тій чи іншій формі подорож як форму осмислення країни можно побачити в «Людях дощу» Френсіса Форда Копполи, «Аліса тут більш не живе» Мартіна Скорсезе, «Опудалі» Джеррі Шатцберга, «П’ять легких п’єс» Боба Рафелсона, герої яких зазвичай не були бунтівниками проти системи – вони просто не могли знайти своє місце в сучасній Америці. «Паперовий місяць» Пітера Богдановича теж був подорожнім фільмом, але він розмістив цю саму ревізію країни вже у депресивні 30-ті, від яких насправді майже відвернувся класичний Голлівуд. «Пісня поганця Світ Світбека» Мелвіна Ван Піблза – ревізія жанру про втечу злочинців від правоохоронців – демонструвала країну як репресивну машину, спрямовану проти чорношкірого населення.
«Безтурботний їздець» – фільм-пошук утопічної країни, країни-міфу. Відомий теглайн фільму: «Він вирушив на пошуки Америки. Та не зміг знайти її ніде». У сенсі пошуків ідеалів свободи та рівності «Безтурботний їздець» мав два тематичні продовження у кіно 70-х, з якими він створює своєрідну трилогію про свободу. Це «Точка, що зникає» (1971) Річарда Сараф’яна та «Дорога в дві смуги» (1971) Монті Геллмана. Якщо стрічка Гоппера хоча б спочатку сповнена обіцянок про кращу країну, «Точка, що зникає» присвячена фактично втечі головного героя, яка не має жодних шансів на вдале завершення – тому що тікати вже нікуди. У фільмі Сараф’яна хоча б залишається ідея свободи, а от в «Дорога в дві смуги» сенс життя та свобода героїв звужена до самого шосе. Вони навіть вже не мають наміру дивитися, що знаходиться за його межами. Їх свобода перетворилася на обсесію.
Зйомки «Безтурботного їздця» відбувались у 1968 році – році бунтів та протестів, вбивства Мартіна Лютера Кінга та Роберта Кеннеді, році того самого З’їзду Демократичної партії у Чікаго, під час якого у місті пройшли велетенські демонстрації проти війни у В’єтнамі, які закінчилися поліцейським насильством, році перемоги республіканця Річарда Ніксона на президентських виборах. Фільм вийшов у рік Вудстоку, коли покоління гіпі з його ідеалами та цінностями заявило про себе найгучніше, але країні не треба було доводити, що з нею щось не так. Як і героїв фільму, головних героїв самої країни, з якими найбільше пов’язувалися надії на зміни в країні, вже було вбито.
«Безтурботний їздець» зробив з Пітера Фонди, Дениса Гоппера, Джека Ніколсона та Ласло Ковача зірок. Тільки двоє по-справжньому скористалися цим шансом.
Ніколсон, котрому цей фільм приніс першу номінацію на «Оскар», став одним з найвизначніших акторів свого покоління.
Ласло Ковач, хоча жодна з його робіт не була навіть номінована на «Оскар», вважається одним із тих операторів, без яких кіно 70-х важко уявити. Серед його робіт – класика Нового Голлівуду: «П’ять легких п’єс», «Паперовий місяць» та «Шампунь».
Кар’єру Пітера Фонди після цього фільму не можна назвати зірковою, але після «Їздця» Фонду вже ніхто б не назвав сином-невдахою свого великого батька. Він багато знімався як зірка екшн-фільмів у 70-х, назви деяких особливо сильно зігрівають серце фанатів жанрового культового кіно, та зняв три фільми, в яких показав себе досить цікавим режисером.
Денніс Гоппер після успіху свого режисерського дебюту у 1971 році зняв «Останній фільм», який став не таким успішним. Після цього у його житті настала легендарна декада, і не в сенсі творчості. Про період до 1983 року йому переважно розповідали інші, бо сам він не дуже її пам’ятав, закачуючи у організм шалені дози найрізноманітніших препаратів за заливаючи алкоголем до рівня несумісності із життям. Саме смертельну дозу алкоголю у ньому одного разу із подивом виявив, зупинивши актора за перевищення швидкості, полісмен у Австралії, куди Гоппера занесло на зйомки «Скаженого пса Моргана» у 1976 році. До своєї смерті в 2010 році Гоппер зняв сім фільмів та знявся у кількох десятках стрічок, серед яких «Блакитний оксамит» Девіда Лінча, «Швидкість» Яна де Бонта та «Справжнє кохання» Тоні Скотта. «Безтурботний їздець» залишився найвідомішою його режисерською роботою.
***
Доля майже всіх етапних фільмів, які зазвичай розглядають як твори контркультурні, – поволі перетворитися на продукт, таку собі міні-революцію для домашнього споживання, яку можна придбати за усталену суму грошей.
«Безтурботний їздець» був влучним фільмом, який вийшов у той час, коли був потрібен. Він протримався у якості живого символу нечувано довго. Найшвидше забулося те, що малося на увазі його назвою, яка з тих пір просто стала синонімом байкера. «Easy Rider» – сталий вираз, який кілька разів змінював своє значення. Але у термінах Техасу, де народився та виріс Террі Саутерн, автор цієї назви, він позначав чоловіка, який існує за рахунок проститутки, з якою живе, але не є її сутенером. За словами Пітера Фонди, easy rider у фільмі була сама країна, а свобода – тією «шльондрою», за рахунок якої вона живе.
У жовтні 1988 року Джордж Буш на виступі перед полісменами у Техасі посеред передвиборчої кампанії до президентських виборів із гордістю зазначав, що попередня адміністрації Рональда Рейгана спромоглася перемогти «філософію потурання» 60-70-х років та змінити суспільство, яке тепер віддає перевагу «Брудному Гаррі», а не «Безтурботному їздцю». Фільм Гоппера у США 80-х дійсно найчастіше згадувався як яскрава ознака ліберальної нібито хвороби суспільства, яку пов’язували із ростом злочинності у країні у 80-ті.
Тільки напередодні 30-річчя з моменту виходу фільму, у 1998 році, Бібліотека Конгресу США внесла «Безтурботного їздця» до Національного реєстру фільмів, куди входять стрічки, що мають культурне, історичне чи естетичне значення. Це було визнанням того, що отрута цього фільму, була вона цілющою для країни чи ні, вже увібралася в її тіло та стала її частиною.
До 40-річчя виходу фільму американський кінокритик Кіт Фіпс вирушив маршрутом його героїв. Описуючи подорож, він зізнався, що також не знайшов ту Америку, яку шукали Біллі та Вайят у фільмі: «Але поки я їхав довгими автострадами, якими вони подорожували, точка зору фільму стала викликати повагу набагато більше, ніж раніше. Було легко уявити, як почувати себе самотнім та загубленим у країні вражаючої краси та нерозв’язних розбіжностей. Але й у чомусь мені було легко та приємно – кінець світу, який пророчив «Безтурботний їздець», так і не настав».