Мирослав Маринович: «Відповіддю на виклики для Європи може стати Україна»
Для мене є однозначним теперішній розрив тяглості: Європа вийшла з «пункту А», до якого вона більше не повернеться, і прямує в «пункт Б», який ще в імлі. У Європі минулого у час зміни парадигми завжди траплялася війна – виникало полум’я, у якому згорали залишки старого і з’являлися паростки майбутнього. Зараз вся Європа у тривозі, особливо Західна. Я часто чую у Німеччині: «Ми боїмося війни». Однак, тут, як з радіацією у Чорнобилі: люди не бачать, що війна вже відбувається – не атомна чи нуклеарна, а фейкова. Головною вибухівкою, яка робить людей неспроможними відрізнити добро і зло, правду і кривду, є фейк, на який у нас немає відповіді.
Західна цивілізація звикла жити за принципом позитивної суми: «win-win». Росія, яка програє у цьому світі, кинула їй виклик і нав’язує принцип «win-lose»: «мій виграш – це твій програш». На початку мені здавалося, що світ негайно поставить Росію на місце, але ні – як вірус цей принцип розповсюдився по всіх країнах.
У цій ситуації Україна може постати як відповідь – джерело своєрідних ідей, які стануть розв’язкою, на яку ми просто приречені, поки вибираємо між новою глобальною етикою Заходу, яка заперечує християнське коріння, і Росією, яка його використовує, спотворюючи. Ми мусимо вчергове обрати середнє арифметичне. У своїй статті у книжці я опираюся на давньокиївську традицію: «І ту, і ту віру Бог дав» – казали тодішні християни. Це пошук примирення і взаємодоповнення; це принцип «win-win».
Україна здатна знайти відповідь, не чекаючи, що це зробить Європа, і може щось запропонувати світові. Наразі ж Київ – це квазі-Москва із совковими методологіями.
Ми нагадуємо команду космічного корабля, який літав по космосу зі швидкістю майже світловою, а тепер хоче повернутися на землю. Однак, навіть якщо політ тривав недовго, за ейнштейнівськими правилами часу на землі сталися великі зміни. Україна хоче повернутися в Європу, якої вже немає в реальності – лише у наших класичних уявленнях. Прилетівши, ми можемо її не впізнати. Проте, члени космічного корабля несуть пам'ять про Європу та цінності, які були колись – вони можуть «зберігати гени» які важливі, аби ми знову були спроможними «зробити Європу великою» (саме так називає свою статтю Ярослав Грицак, а бачивши лише зміст книжки, саме цій назві я віддав би пальму першості).
Мирослав Маринович: Давайте змінимо правила гри і станемо успішними, інакше нас розтерзають більшовицькі настрої
Ярослав Грицак: «Умови вступу до Європи маємо диктувати ми»
У Львові легко говорити про нову Європу – у цьому Львів міцний і старий, і вже навіть нецікавий. У кризові часи нові речі виникають не у центрі, а завжди на пограниччі. Для Європи цим пограниччям є Україна, але і в України є своє пограниччя.
З чим я ніколи не погоджуся як історик, це з існуванням старої Європи. Це наш конструкт кількох післявоєнних років, коли в умовах ліберальної демократії Європа почала жити заможним життям. Справжній чорний континент не в Африці, Азії чи Австралії – це Європа ХХ ст. Обидва варіанти були можливі: Європа гітлерівська і сталінська. Як писав Тоні Джаіт, ми не розуміємо Європу, бо бачимо перед собою конструкт 60-х років – красиву вітрину. Але якщо її забрати, то побачимо картину інтересів, а не цінностей. Коли в 90-х роках Європа об’єднувалася у спільноту – вона брехала. Йшлося не про цінності. Це був маркетинговий хід, в який всі повірили, бо виглядало красиво. Але вже тоді науковці пророкували, що «Європа інтересів» неминуче пізнає кризи.
Утім, пророцтва про смерть Європи ми чуємо 20 років, а вона, як у Марка Твена, «все не помирає і не помирає». Європа є кризовою конструкцією, але в особливий спосіб кризи, яка завжди знаходить позитивну розв’язку.
Криза – це інше ім’я Європи; її перманентний стан, але не як загроза, а як нагода. Тому теперішню європейську кризу ми повинні вітати і мусимо не змарнувати.
Вперше українці мають що сказати Європі. Ми постали як суб’єкт і своїм прикладом запропонували нову цінність для Європи, у якій хочемо жити: солідарність. Це нормально, коли людина прагне служити чомусь, що є вищим за неї.
На питання «А що якщо Бога немає?» Достоєвський відповідав: «Тоді він мусить бути». Іншого джерела, щоб створити людську солідарність, ми не маємо. Багато німців казали: «Ми відчули життя, коли у нас з’явилися сирійські біженці». Як люди ми потребуємо допомагати; хочемо бути більшими, ніж ми є. Європа нам цього зараз не дає, тому вона у кризі.
У заголовку своєї статті «Зробимо Європу великою знову» пишу не у сенсі Трампа. Я про те, що Європа не має іншого вибору, аніж повернутися до розмови про цінності. Що є Європа? Спільне, що можна назвати – християнство, чого Європа ніяк не хоче визнавати. Утім, Європа неолібералізму довго не протримається.
Ми важливі, тому що мали революцію. Мільйони людей дивилися на Україну з надією. Я розумію, що пройшло п’ять років, ми забули про це і змучилися. Але забувати ми не можемо. Один з викладачів в УКУ, коли ми їхали на Майдан сказав: «Я поїду, але в цю Європу, яка буде світська, я не хочу». Ми не маємо їти в Європу як сторона, яка приймає. Це не Європа має нам диктувати умови – це ми маємо говорити Європі, яка вона має бути.
Ярослав Грицак: «Поняття гідності більше за квартири і телефони»
Володимир Єрмоленко. Світ перед вибором: звуження або розширення насильства
Коли говоримо про європейські цінності, маємо чітко визначати європейський проект як історію звуження простору для насильства. Європа як темний континент ніколи не переживала лінеарного розвитку. Якийсь регрес завжди був: чи то світові війни чи расизм, що парадоксально був поєднаний із лібералізмом.
Ідея звуження простору для насильства та свободи індивіда виникла давно, але досі маємо справу з розширенням її застосування. Раніше поняття гідності стосувалося тільки монарха, але воно поступово ширшає. Ще питання, відколи нам вираховувати цю тяглість: англійського Білля про права; американської чи, може, французької декларації? І навіть так – хоча Французька Хартія була підписана ще у ХIX столітті, довелося чекати аж до 2009, поки важливі правила були задекларовані.
Європа зовсім не завжди була біла і пухнаста, але саме через ці жахливі історії у неї виробилася здатність боротися з кризою і вчитися на помилках.
Подивіться на росіян – це не просто «win-lose»; це «ми виступаємо з принципу негативної суми, бо ви так робите». Вони діють за дзеркальною логікою: мовляв, якщо американці напали на Ірак чи В’єтнам, то й ми можемо. Однак, американці потім визнали, що це була помилка, а Росія цього не бачить.
Велич Мілана Кундери у тому, що він повернув Центральну Європу на європейську мапу, а біда – межі Європи він провів на кордоні Радянського Союзу, зробивши з території СРСР «вічний мордор». Так у 1989 Європа себе і побудувала. Розпад СРСР ніхто не сприйняв серйозно. Захід увійшов у Центрально-Східну Європу і зупинився.
Коли кажемо, що повернути Донбас до Європи складніше, ніж Польщу, ми трішки лукавимо, бо відбувається більш унікальний процес: звуження простору для насильства як головної європейської цінності. У 80-х і 90-х вірили у Європі повірили у кінець історії і перемогу ліберальної демократії, проголошених Френсісом Фукуямою, і наші країни сприймали як транзитні, мовляв, перехід точно відбудеться, а якщо він повільний – то з корупцією щось погано. Насправді ж геополітика – це зсування кордонів у той чи інший бік. Якщо Європа втратить динаміку розширення на схід, то авторитаризм буде розширюватися на захід.
Це не ситуація вдалих чи невдалих учнів – це вибір: або Європа, або новий авторитаризм.