Вітаю з успішним проведенням цьогорічного LvivMozArt. Як довго тривала підготовка? Що вдалося, а що довелося залишити в планах на наступні фестивалі?
Підготовка до кожного фестивалю триває протягом декількох років. Окрім того, план деяких прем’єр я виношувала в своїй голові кілька десятків років, наприклад, мрія про театральну постановку «Алкіда» зародилася в моїй голові, коли я ще студенткою співала в хорі. Було багато подій, програма вельми складна, але все вдалося зреалізувати.
Відбулося 30 різних івентів, робота і підготовка йшла паралельно на різних локаціях, окремі події відбувалися синхронно, тож у слухачів був вибір: прем’єра “Алкіда” у Свіржському замку, ряд виступів в трамвайному депо чи один із камерних концертів і т.д. Тож кожен міг обрати для себе, що йому найбільше до вподоби. Всі прем’єри, найосновніші події, які стратегічно несли на собі завдання побудови концепції фестивалю, пройшли з великим успіхом, щоразу публіка радо нас зустрічала і аплодувала стоячи. Це також особливо вразило наших гостей-гастролерів, які вперше перебували зі своїми виступами в Україні, за їхніми словами такого теплого і пристрасного прийняття вони рідко де зустрічали.
Особливо приємно, що іноземні виконавці, які відвідали LvivMozArt, вже зараз порівнюють нас з відомим Зальцбурзьким фестивалем, який існує десятки років і має надзвичайно високий статус у світі по наповненню, мистецькому рівню, концепції і глибині розробки проектів, всі вони бажають нам великих подальших перспектив.
Якою була аудиторія фестивалю цьогріч?
Я дуже щаслива, що львів’яни нарешті починають відчувати справжній аристократичний смак таких подій. Коли тільки під’їжджала на концерт-відкриття, то була вражена, невже це відбувається у Львові – вся вулиця Коперника перед палацом Потоцьких перетворилася на живе дефіле вечірніх суконь і високої моди от кутюр. Не очікувала побачити стільки своїх знайомих, власне представників еліти, не лише тих, які пов’язані з музикою, але й видатних лікарів, вчених та інших представників високої громади міста, які приїхали цілими сім’ями. Це дійство було надзвичайно красивим.
Таку картинку регулярно можна спостерігати, наприклад, у Мюнхені, Зальцбургу або Байроті. Там відвідини такого концерту стають справжньою подією для людей, помітно, що вони все планують, з особливим натхненням готуються до цього і справді налаштовані на вишуканий і емоційний вечір.
Атмосфера на концерті-відкритті була настільки чудовою, здавалося, що від бурхливих овацій просто вщент розлетиться зала. Ми декілька разів грали на біс і в підсумку довелося оголосити, що програму на сьогодні вичерпано. Здається мені, львів’яни з одного боку ще не є спокушені цим, свого роду це білий лист, на який ми можемо вписати абсолютно нові традиції справді високого формату міжнародного фестивалю.
Серед локацій LvivMozArt 2018 була і Львівська опера. Як змінився статус оперного театру з приходом нового керівництва? (цьогоріч керівником Львівської опери став український режисер Василь Вовкун – прим. авт.)
Хочу привітати Львівську національну оперу, тому що нарешті до влади в театрі прийшла людина, яка справді має амбіції щось змінити. Останні постановки минулого сезону, такі як опера Євгена Станковича «Цвіте папороть» і також нещодавня прем’єра «Дон Жуана», показують, що театр повністю міняє стратегію, відкривається до нових сучасних тенденцій, впливів і хоче сказати своє оригінальне слово у оперному мистецтві України. Я також дуже радію, що у нас з керівництвом Львівської опери зараз відбуваються перемовини про подальшу стратегічну співпрацю.
Раніше ви казали, що в Україні досить пасивне культурне життя. Яка ситуація зараз?
Розвиток буде тоді, коли житиме позитивна творча конкуренція. Дуже важливо, що зараз є така мистецька формація як LvivMozArt на ринку України, зараз ніхто не може сказати, що це фестиваль початкового рівня, який тільки починає ставати на ноги і розвиватися. Рівень першого LvivMozArt вразив таку фундацію як міжнародна фундація Моцартеум у Зальцбурзі.
Тож на другий рік існування фестивалю вони були його офіційно відвідали, більше того – привезли особливий подарунок: справжню оригінальну скрипку Моцарта, на якій зіграв австрійський скрипаль Франк Штадлер, концертмейстр Моцартеум Зальцбург. І я думаю, що такий рівень фестивалю, можливо, заставляє задуматися й інші фестивалі. Чим вищою в Україні буде конкуренція, тим вищим ставатиме мистецький рівень, всі старатимуться креативно розвиватися, завойовувати прихильність слухачів і постійно працювати над своїм розвитком.
А як щодо режисерської опери? Вона нарешті з’явилася?
Я бачу позитивні тенденції розвитку режисерської опери в Україні. Крім проекту “Нова Опера” є ще інші формати, наприклад, нещодавно в Києві зреалізували альтернативну ініціативу – барокову оперу “Дідона і Еней”, а керівництво Одеської національної опери запросило до співпраці молодого режисера Євгена Лавренчука, активно проводять реформи направлені на омолодження колективу, що несе, звичайно, нові ідеї, експеримент, чого я бажаю всім театрам України.
Існує стереотип, що на концерти класичної музики ходять люди старшого віку. В який спосіб можна залучити більше аудиторії до класичної музики, класичного мистецтва?
Класична музика не є для якогось спеціального віку. Вона вічна в тому сенсі, що є емоційно зрозуміла кожному, незважаючи на час написання музичного твору. Потрібно створювати якісні продукти сучасного формату. Я отримую відгуки від слухачів, що раніше вони не були любителями класичної музики, бо не могли знайти якогось певного підходу до цього мистецтва. Але концерт подарував їм абсолютно незабутні емоції, враження, люди отримали такий позитивний заряд, що хочуть прийти знову і з нетерпінням чекають нових подій. Спершу вони приходять, розповідають своїм друзям, а тоді вже і ті хочуть прийти.
Яке основне завдання ви ставите перед собою як диригентка?
Досягнути найкращого результату, а це для мене відгуки публіки, її сприйняття, тому що кожен твір живе в інтерпретації виконавців, які його грають в конкретний момент, тож він повинен максимально захопити слухача своїм неповторним стилем і донести до слухачів те, що в нього заклав композитор.
Ви говорили, що мистецтво – це емоція. А коли емоційність у ваші діяльності зайва?
Артист працює на своїй емоції – без цього не буде ні музики, ні мистецтва. Потрібно просто вміти в конкретний момент показати і розкрити ту емоцію. Є, звичайно, моменти, коли потрібно приймати чіткі рішення швидко і з холодною головою вирішувати певні кризові моменти. Потрібно також володіти сильним характером і системним мисленням, коли можеш оцінити ситуацію як керівник, знати що і як робити, щоб в результаті кінцевий продукт постраждав.
Як ви вибудовуєте комунікацію з оркестром і як вдається уникнути труднощів і непорозумінь?
Диригент – це серце оркестру. Він комунікує через свої жести, руки, харизму і знання музики Це найважливіша мова. На будь-якій першій репетиції ти говориш буквально кілька слів на початку, після чого починаєш диригувати і вже за 5-10 хвилин роботи оркестр може оцінити твій рівень. Якщо вони відчувають авторитет диригента, то одразу висловлюють свою зацікавленість, готові до співпраці, якщо ж тобі не вдалося продемонструвати свою майстерність - колективу стає нудно і виникають труднощі в комунікації.
Що б змусило вас повернутися до України і працювати тут на постійній основі?
Мені б дуже хотілося, щоб я могла приїжджати до України ще частіше. Однак професія диригента, який справді бажає досягнути найвищого професійного рівня, в самій суті є інтернаціональною. Наші успіхи і наші досягнення – це рівень театрів, оркестрів, які нас запрошують. Для того, щоб розвиватися в цій справі, необхідно думати і про перспективу роботи за кордоном, від контрактів із Берліном і Парижем відмовлятися не можна, адже хтось повинен нести імідж держави в світ і повинен стратегічно вибудовувати нове відношення до української нації як до нації також високого рівня мистецтва і культури.
Що знають за кордоном про українську класику і культуру загалом?
Звичайно, зараз про Україну вже всі знають, хоча б внаслідок всіх драматичних подій, які відбуваються останні 5 років, але про українську культуру взагалі невідомо нічого. Для мене це щоразу велика травма і біль, коли, наприклад, питають, чи Мирослав Скорик і Євген Станкович взагалі відомі композитори, бо вони про них ніколи не чули. Українці це повинні також самі усвідомити, тому що ми живемо в певній сліпоті і думаємо, якщо знаємо таку класику як увертюра «Тарас Бульба» з опери Миколи Лисенка, то цього достатньо.
Насправді, якщо перевірите концертні програми всіх оркестрів світу, то не знайдемо там українських композиторів, і це жахливо. Польсько-білоруського композитора Станіслава Монюшка справді знають всі, опери чеха Антоніна Дворжака грає весь світ, але жодної української опери не ставить жоден театр. І це страшна реальність, яку нарешті потрібно усвідомити і почати за це боротися. Для себе я це також бачу важливим, але нелегким завданням.
Як ми можемо це змінити?
Українці повинні ставитися зовсім по-іншому до своєї культури. Я дуже часто стикаюся з тим феноменом, що українські музиканти, оркестри самі в першу чергу не виконують вітчизняних класиків, не знають цього репертуару, ставляться до цього меншовартісно.
Музика українських композиторів часто займає окреме місце в окремих проектах або на окремих фестивалях, але не є логічно присутньою постійно в концертних сезонах навіть наших філармоній. Важливо, щоб відповідальні за це люди це усвідомили.
Як щодо глобальності планів? Чого ще чекати від вас найближчим часом?
Цей сезон буде для мене насиченим і дуже відповідальним: попереду 5 прем'єр в Граці, дебюти в опері Штудгарт, Берлінській опері, віденському театрі Ан-дер-Він з моєю власною прем’єрою, чисельні концерти, в які додані твори українських композиторів і, звичайно, підготовка до наступного LvivMozArt. Своїх кінцевих перспектив не оцінюю, я відкрита до того, що приготувало мені життя і доля, тому куди вже цей шлях далі дійде – туди і піду.