Художня проза
2017-го активізувалася проза про війну, яка була «втомилася» від цієї теми минулого року. І є добра новина: в переважній більшості своїй воєнна проблематика – уже не тло для кон’юнктурних сюжетів (хоча і не без цього), і не спосіб чавити щосили сльозу із читача (хоча і це є). Але в ній так само важить цінність безпосередньо пережитого досвіду.
АТО остаточно закріпилася на правах дражливої згадки в романах, які обмірковують політичну ідентичність українців. Скажімо, в «Історії, вартої цілого яблуневого саду» Максима Дупешка АТО проходить таким собі контрапунктом Першої і Другої світової. Тут розповідають про романтичні стосунки двох пар – напівукраїнки-напівнімкені, яка закохується у поляка (Перша). Потім їхній син кохає єврейку (Друга світова). Оскільки дія відбувається в мультикульутрних Чернівцях, то любовні стосунки перетворюються на ігри з пошуку Іншого там, де його немає. І є юнак, який ті історії збирає, і у 2015 він потрапляє в АТО і звідтам пише листи. От люди-на-сході наразі і стають в романі тими Іншими – політично теж, а не «генетично». Війна є точкою відліку ідентичності українця, коли з іншими «точками» постає очевидна складність застосування. Показовий для цього року роман.
АТО залишається темою в прозі учасників і свідків війни. Більше чи менше переконливі з художнього погляду твори продовжують писати на документальному матеріалі – розказують про свої безпосередньо пережиті історії. В таких романах важить підкреслити: це все було насправді. Коли то є хоча б мінімально добра проза, то і моральних питань щодо способів її читання не виникає. Інше питання, коли ця проза «не дотягує». Наприклад, дебютний роман Олександри Іванюк «Амор[т]е» запідозрити в спекуляціях на темі війни складно. Це щиро і пристрасно написана історія одного кохання добровольця-бійця та іноземної журналістки (щасливого фіналу ця історія не матиме). І то сюжет, наголошує авторка, є документальним, і в книжці звучать справжні імена справжніх реальних людей. Але книжка написана погано: і читати її доводиться «окремим заліком», оцінюючи якісь зовсім не літературні якості. Інший приклад: «Сапери» Сергія Гридіна та «П’ятеро як один» Назарія Вівчарника, скажімо. Це «дуже літературні» воєнні повісті – за моделлю «лейтенантської прози» і «авантюрного роману» відповідно. Сюжети там теж книжково-умовні і сильно штучні. Старий іде на війну замість сина. Чоловік з’являється на фронті саме тієї митті, щоб порятувати почергово своїх чотирьох побратимів. Не сюжети тут важать, бо головне в цих книжках – надати портрети людей, які захищають країну від агресора. Такі тексти використовують щедро традиції воєнної прози про чоловіче братерство, єдиний виняток: вони прицільно уникають теми подвигу.
Передбачувано: 2017-го настав час для «головних романів» про АТО – серйозних, проблемних, за суттю і принципово з розмитими жанровими установками. Сходить поступово природна потреба активувати шаблони жанрової прози, і набирає натомість силу тип писання-про-війну, котрий задіяла до того хіба що Олена Стяжкіна в минулорічній повісті «Мовою Бога». Тонке психологічне письмо, яке виходить на узагальнення чи не міфічного рівню. Війна, що триває, вимагає пояснень – поясненнями стають наразі якісь колективні, майже первісні (в сенсі типу мислення) уявлення про те, чим є війна. Епічно – в буквальному і непрямому сенсі. Попри наявність цього року різноманітної (і часом сильної) воєнної прози, обирати читачу-2017 довелося де факто між двома романами: «Довгі часи» Володимира Рафеєнка й «Інтернат» Сергія Жадана. (Те, що, скажімо, журі Книги року ВВС зробило стратегічно мудрий хід, уникнувши прямої їхньої конкуренції в короткому списку – показово, до речі). Дві фантасмагорії, де бойові дії відбуваються на окупованих територіях – при чому показово вголос не названих.
У Жадана це просто безіменне місто, згруповане навколо зруйнованого інтернату (метафора: країна адаптованих сиріт на держзабеспеченні). У Рафеєнка – місто Z, де сходяться в останній битві гігантські колорадські жуки і хмари укропової мри та відкривається портал у потойбіччя. Попри докорінно різхні оповідні техніки, в цих романах є спільна вихідна умова. Саме тієї митті, коли герої Рафеєнка і Жадана визнають: «триває не моя війна», вона становиться їхньою на сто відсотків. Це щось новеньке в творах про АТО, що стало явне цього року: вони якісь максимально перформативні – момент розповіді про подію стає самою подією. Попри всю максимальну «художню умовність» самої розповіді.
І знову цілком логічно на такому тлі: краща художня книжка року теж певним чином написана про війну і так само, попри фантастисну і фантасмагоричну умовність місця-часу-дії, ця війна цілком впізнавана. Збірник малої прози Катерини Калитко «Земля загублених, або Маленькі страшні казки» – дев’ять історії про війни, які безкінечно тривають на Землі Загублених, і острови її поступово змиває в море, бо їх обтяжують поховані в землю тіла померлих. Найщемкіші сцени цього в цілому емоційно дуже напруженого збірника – люди, які пережили війну, і тепер з цим знанням намагаються впоратися. Боги в цій Землі, буцімто, давно померли. Їхню функцію на себе, здається, і беруть люди, які знають точно про щось, про що краще не знати.
Коротко про загальну тенденцію прози цього року? – Ми уважно читаємо книжки, хороші і погані, сильні і відверто маніпулятивні. Ми їх конче потребуємо. І було б наразі так добре, аби у таких книжок не було причин. Тому (наполягаю!) знакова і програмна книжка цього року – не витончене художнє письмо, а мінімалістичне психологічно жорстке. Це есеїстка про один рік тридцятирічної людини на фронті. «Точка нуль» Артема Чеха – книжка-автоавтопсія. Головний роман про війну наразі – не роман. Словесні арабески малих форм (казок у Калитко і есе у Чеха) – принципові «осколки», майже руїни; це та художня мова системних «смислових зламів», якою нині говорять про війну.
За цим всім насправді питання ширше за тенденції в літпроцесі. Відбуваються якісь посутні зміни у світосприйнятті сучасника, а проза ці зміни фіксує. Автори (не)рішуче відмовляються від телеології: від переконання того, що все в цьому світі мотивоване, що все має причину і наслідок. Що нам, які живуть в момент Історії, логіка цієї історії доступна. Що Історія взагалі має логіку.
І тут знову до літератури. Чи має здивувати відтак, що 2017-го «жанровий тренд» змінився. Минулого року всі активно писали антиутопії – романи-попередження. Цього року в фаворі альтернативні історії – романи-без-причини де факто. Що буде, якщо в минулому змінити тільки один момент? Чи ми від того змінимося? Чи все, що відбувається, має причину і наслідок?
Олександр Ірванець пише «Харків 1938». В його світі Харків – столиця Робітничо-селянської республіки. Президент – Коновалець. І Україна укладає угоду з Тельманом (він тепер замість Гітлера) про розподіл Польщі.
Остап Українець в «Малхуті» робить припущення, що на Галичині мав політичний вплив таємний лицарський Орден Дракону. Від чого корегуються якщо не результати, скажімо, Січневого повстання, то наслідки. Не кажучи вже про відчутні зрушення в тому, що нині необережно звемо «галицькою ідентичністю».
Марина Гримич в «Падре Балтазар на прізвисько Тойво» подовжує життя кронпринцу Рудольфу. Син Франца Йозефа І не наклав на себе руки, а втік до Бразилії, де заснував утопію під назвою Нова Австрія. Українська діаспора уже не та, яку ми знали.
Олег Шинкаренко в «Черепі» робить чукчів знаними дослідниками космосу і носіями таємничого знання, від якого залежить хід війни, що триває. Гагарін живий!
Наталка Сняданко в «Охайних прописах ерцгерцога Вільгельма» залишає Василя Вишиваного доживати довге 90-річне життя в радянському Львові. Його 1948-го врятувала з полону Софія, зв’язкова ОУН, котра стала згодом його дружино і бабцею розповідачки.
Переважно ці твори – прицільно смішні та іронічні, по-різному. Але вони всі як один апокаліптичні. Логіка Історії, яку тут відшуковують, стримить потужно до одного. До Кінця Світу, ясно (що хтось очікує на інший фінал?). Вибір критеріїв для порушення історичної логіки у кожного з авторів свій і сильно довільний. Але передбачувати благополуччя і вангувати благоденствіє просто нудно. Автори альтернативних історій в чомусь завжди пророки (я про текстуальні конструкти зараз говорю, а не про людей, які книжки пишуть). Пророку повірять, коли він передвіщає тотальний жахлик для всіх.
Книжок з гепі-ендами цього року не густо, це ясно.
Поезія
Щире подивування цього року: в поезії, яка завжди вирувала і вибухала, настала стагнація. Книжок нових немало, що добре; книжки нецікаві переважно (прогнозовані і передбачувані, в сенсі), що не тішить. Привертає увагу і така ще сумна симетрія. Завжди малий корпус перекладної поезії, цього року вкінець обмілів. (Що коїться?!). Одна хороша книжка, серйозно – одна хороша книжка. Зате сильно хороша. «Блюз кентаврів» Яна Ваґнера в перекладах Петра Рихла, Марка Бєлорусця і Юрія Андруховича.
Знаєте, як найкраще виявити «загальний рівень» в певному літературному напрямку? Треба звернути увагу на цьогорічних дебютантів. Я на повні звіти тут не претендую, але зауважу, наприклад, поетичний дебют Володимира Бєглова з «Faithbook», Олександра Мимрука з «Цукровиком», Дарини Гладун з «Рубати дерево». Збірка однорідної любовної лірики з простими метафорами і очевидною мелодикою, які час-від часу «розбавляє» витончена (не без того навіть) еротична образність. Збірка на пошану неокласиків – продумана, технічна убраністична поезія, яку сильно прикрашає тонка авторська іронія щодо здобутків поетів-попередників. Складна і самоламана концептуальна поезія (ризикну і назву її конкретною), яка захоплено і трішки наївно грається з поверненням метафорі її буквального значення і у такий спосіб – з «відновленням» архаїчної свідомості. Так от, ці три книжки (безкінечно далекі від ідеалу «добра поетична збірка») насправді показові в своїй сумі. Поетичні експерименти, розгубленість перед регулярним віршем і нормативними поетиками, сильні емоції і знижений пафос водночас. І знаєте, що склалося у такий мимовільний жарт? В цих трьох збірках є спільний магістральний мотив – коло. У Бєглова це соціальне коло «своїх людей». У Мимрука – принцип забудови міст. У Гладун – часові кола дерев і уроборос. Якщо бігати по колу, питання прогресу анулюється автоматично.
Є таке поняття – наративний фетишизм. Це коли ми говоримо-говоримо-говоримо про щось, що нам болить. Заговорюємо щось травматичне. Захлинаємося цією розповіддю. Аж поки не забудемо остаточно, про що з самого початку йшлося. Десь такою українська поезія-2017 і постає. В загальній картині, ясно. В конкретних же випадках – по-доброму розкута симпатична нова збірка Юрія Матевощука «Морфи і морфій», безперечно варта уваги прихильників «Поезія Келії» Костя Москальця, по-хорошому хлопчача книжка Василя Карп’юка «Глінтвейн дорогою на Говерлу», залиті дівочими сльозами вірші про самотність у «Папіросах» Іздрика, лютий стьоб і треш на рівні поетичних форм і гострих соціальних послань «У шубі на стиглому тілі» Євгенії Чуприни. Без особливих сюрпризів, без особливих очікувань, без очевидних розчарувань.
Якщо шукати серед «дорослих поетів», то можна легко насправді знайти кілька книжок, які є якщо не новим чимсь для всього процесу, то точно – оновленням конкретних авторських стратегій. Це насправді доросла поезія, скажу так. Бо в кожній із цих книжок автор – зрілий у художньому сенсі – раптом береться ламати із середини власну здавалось би уже стабільну і пізнавану поетику. Сміливість відчайдухів, які переробляють уже навіть не поетичний досвід, а історичний – в уявлення про самих себе, нинішніх, от саме цієї митті існуючих.
«Паперовий міст» Василя Махна розкладений на два голоси. Якесь дуже очевидне: немолода людина, яка наче все про себе уже знає, закохується – і перестає себе впізнавати, і прагне перетворити Себе на Іншого через акт споглядання. І будує мости-зв’язки. З того, на чому знається найкраще – зі слів. В цій очевидно на одному диханні написаній книжці важить один процес – перечитування. Не читання, а перечитування. Всі тексти у книжці – це повторна робота з поетичними кодами з широкого арсеналу Махна. Наприклад, чути очима – це його улюблений образ, який сходить, звісно, до біблійної метафори, але уже втратив прямий з нею зв'язок. Це уже «код» самого Махна – і в «Паперовому місті» він органічний (Зрештою, це його дванадцята книжка, чому дивуватися). Тут уже до всього можна торкнутися – рукою, слухом, зором. Слово остаточно набуває фізичного виміру.
В «Дорослій» Галина Крук робить спробу максимально спростити поезію, не робити її прицільно гарною. «Антонім» гарного в поезії – не «потворна», а «проста» (і досягнути такого ефекту складно). На позір це у Крук нині відбувається через спрощення форми: в новій книжці майже нема метафор, їхні місце посіли метонімії і барокові описові ряди. То тут, то там «вкидаючи» якийсь мем чи цитату, авторка не наполягає, щоб її конче впізнали. А до речі, меми тут важать. Буквально: одиниця інформації, яка розвивається за типом генної. Інформація так само може старіти, втомлюватися, втрачатися. Так само, як тіло. Тіло, яке почало старішати (бо знаєте, доросла – це евфемізм), стає такою собі поверхнею для запису інформації, яка втрачає свою актуальність. Це не книжка про любов, як то може здатися, це книжка про спогад про любов. Не кохання, саме любов – вона тут є чимсь на кшталт генетичного захворювання.
А наостанок просто назву дві поетичні книжки, цього року найкращі – «Бабин яр. Голосами» Маріанни Кіяновської та «Хвоя» Павла Коробчука. І злегка натякну: вони про те, як переживати травматичну історичну подію (війну, коротше) всім тілом – як свою власну хворобу. І коли почитати ці дві уважно, стає ясно, чого ж так бракує іншій поезії-2017: раптом у неї зникла впевненість, що поезія має право бути ліричною, свідчити сама за себе.
***
ОК. 2017-й літературний рік майже закінчився. Кажу майже, бо попереду ще є сюрпризи типу виходу нового роману Юрія Андруховича чи читацької реакції на новий роман Олега Коцарева чи… ще тиждень року є, мало що ще буде. 2017-й дав нам щонайменше три книжки, про які згадають і десять років по тому – і будуть про них сперечатися. До речі, ви пам’ятаєте, що було хітовою книжкою 2007 року? Що всі активно обговорювали? Не повірите: черговий провальний роман Любка Дереша. Деякі речі не міняються. Тож подякуємо сумашедшому літературному 2017-у ще і за стабільність цього літературного безуму.