Проект “Уявні відстані” Назара Білика – це фундаментальна інтроспекція з метою пошуку відповідей на базові питання нашого існування. Що ми знаємо про людей, яких на тому чи іншому етапі свого життя вважаємо близькими? Чи має сенс пірнати за лаштунки людської анатомії і звичних соціальних масок? Що ховається в нас самих, і як це побачити?
Виставка Білика – це спроба говорити про віру, сумніви і пошуки у постсекулярному світі, де сама постановка подібних питань зазвичай викликає дискомфорт чи зніяковіле сум’яття. Це пронизливий голос самотності, адже, у певному сенсі, будь-яка людина, що задається головними питаннями, опиняється на самоті. Звісно, існують різні культури проговорення подібної проблематики, але все одно, на певному рівні така бесіда може проходити лише між тим, хто питає, і головним співрозмовником, який, на жаль чи на щастя, відрізняється крайньою мовчазністю.
Назар Білик не з тих, хто несамовито проповідує на площах, його шлях – це документація дуже складних внутрішніх процесів і спроба відобразити суб’єктивний внутрішній досвід мовою сучасної пластики. Роботи автора, швидше, ставлять глядача перед безоднею світу і людської душі, ніж дають відповіді і настанови щодо повсякдення. Це медитативні твори, просякнуті незвичним синтезом традицій східнохристиянської містики й аскетизму і сучасного образотворчого мистецтва. Дивним чином, стародавній спадок “технік себе” виявляється надзвичайно цікавим і релевантним у світі нинішньому. Подолання нарцисизму і елементарне самообмеження, виклик споживацтву і плекання “внутрішньої людини” – ця базова духовна гімнастика, сьогодні набуває особливої актуальності. Спроба розмовляти про подібні речі мовою сучасного мистецтва є важким, але однозначно цікавим завданням. Проте, для того, щоби ця розмова була дійсно плідною, на думку Назара Білика, дуже важливо вміти відсторонитись.
У сучасному світі ми все частіше забуваємо, що таке відстань. Ми звикли до її якомога швидшого подолання. Стрімкий транспорт, мобільний зв’язок, соціальні мережі дають відчуття тотальної близькості будь-чого і будь-кого. Теорія шести рукопотискань говорить, що кожні дві людські істоти на Землі розділені лише коротеньким ланцюжком спільних знайомих. Ми, жителі мегаполісів, рідко вглядаємося в чорноту нічного неба і ще рідше замислюємося над космічною самотою кожного, хто під цим небом народжений. Проект Назара Білика – про неминучість абсолютної розділеності і парадоксально пов’язану з цим можливість близькості. Спрагла близькістю відстань між людиною і людиною, людиною і космосом, внутрішнє відсторонення з метою пізнання самого себе, соціуму та універсуму є головним предметом дослідження художника.
Виставку побудовано за принципом окремих висловлювань, що зрештою складаються у цільний і багатошаровий наратив. У певному сенсі, “Уявні відстані” – це site-specific проект, адже він знаходиться у дуже динамічній взаємодії з конкретним простором залів Київської картинної галереї. Виставка починається із серії аморфних скульптурних об’єктів, що віддалено нагадують людські голови. Ці структури з пластику, на перший погляд, справляють враження безформних і бездушних Големів. Загальне відчуття дереалізації підсилюється великоформатним фотопортретом художника, де замість обличчя бачимо лише нечітку розмиту пляму. Що це? Світ очима людини з серйозними вадами зору? У певному сенсі, так, але йдеться не про фізичну неможливість бачення. Для Білика саме цей радикальний розфокус стає необхідною передумовою перенесення центру уваги з зовнішнього на внутрішнє. Лише дуже уважно придивившись до спотворених голів, розумієш, що за зовнішнім шаром містяться зовсім інші – класичні антропоморфні образи. Це етюдні скульптурні портрети знайомих та близьких людей митця, створені з натури протягом останніх п’ятнадцяти років. Весь цей час вони простояли на полицях майстерні художника, і от, зрештою, потрапили у полон напівпрозорого пластику. З плином часу подібний процес зрештою відбувається і в нашій пам’яті. Така “ламінація”, за словами Назара Білика, документує особисті спогади і говорить про те, що знання навіть про близьку людину – завжди туманне і неповне, і його можна добути, лише позбавившись власних шаблонів сприйняття.
Друга частина проекту – монументальна робота, емоційний автопортрет, в якому годі шукати впізнавані фізичні риси самого Назара Білика. Це величезний закам’янілий рентгенівський знімок чогось абсолютно невиразного, водночас дуже тілесний і абстрактно-відсторонений. Могутня брила відображається в темній дзеркальній площині води і переносить глядача до іншої реальності – первозданного Хаосу, з якого на очах народжується світ тривожного і глибокого самодослідження художника.
У наступній залі – знову голова, але цього разу це макрофокус на всього одному портреті, який єдиний з усієї серії залитий дуже прозорим пластиком. У цьому узагальненому образі людини, нарешті, проглядається певний екзистенційний оптимізм і шанс на пізнання непізнаваного.
Четверта зала виставки – ключова для розуміння контексту створення усього проекту. Виставці у музеї передувала подорож художника до однієї з найцікавіших і наживописніших точок світу – турецької Каппадокії. Це край дивовижних за формою вулканічних скель і чисельних печерних храмів. Місце, де сторіччями жили християнські пустельники і де в одній з колишніх печерних келій пощастило пожити кілька днів і Назару Білику. Згідно зі стародавніми свідченнями, вбога малесенька келія для справжнього подвижника стає рівною цілому універсуму. Результатом роздумів митця на цю тему стала дуже інтимна і водночас потужна робота, що поєднала рельєфне зображення стелі печери, а також фотографію зоряного неба над незабутньою Каппадокією. Ця зала додає додатковий шар інтерпретації скульптурних голів, що представлені в інших частинах проекту, адже, якщо придивитися, їхні дивакуваті форми певною мірою нагадують химерні каппадокійські пейзажі.
В останній частині проекту зливаються два головні лейтмотиви виставки – духовний і фізичний ландшафт, відстань уявна і геометрична, внутрішня і реальна Каппадокія. Повністю переживши досвід відстороненого самозаглиблення, ми знову опиняємося перед темним могутнім рельєфом. Але цього разу це вже не лише автопортрет художника, а цілий всесвіт, яким нескінченно блукає людина на шляху духовного пошуку – моторошно прекрасна пустеля близькості.
Виставка триватиме до 5 січня.