Про мрії та захоплення
«Ось ці дні задумав я, що гарно було би зробитися ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бойцом усіх хлопців, любящих свою Вкраїну. Щож, може Бог і поможе міні зробитись ватажком, працюватиму вже для цього, скільки сможу», - писав у щоденнику 17 річний Михайло Грушевський – учень чоловічої гімназії у Тифлісі.
Михайло Грушевський був відмінником, та дещо йому все ж таки не вдалося осягнути:
«Не велося мені тільки в однім, і то гірко не велось, а саме – в музиці. Батько бажав, щоб я вчився на скрипці, і з початку шкільного року я ставився в музичній годині в залі перед нашим професором музики і капельмейстером гімназійного оркестру Краземаном записався на скрипці, дістав інструмент, кілька днів возив смичком серед галасливого реву всяких струментів, потім дістав рокописну школу Краземана з лаконічним поясненням ламаною російською мовою, але тут прийшов мені капут. Я не мав твердої руки, смичок мій їздив, як щітка по підлозі, Краземан слухав і нарешті перестав до мене підходити, що було свого роду порадою закинути науку…без певного докору сумління завидувавусім, у кого були музичні здібності – майже так, як усім тим, хто танцював!»
Про університетські дні народження
«Сегодня мині скінчилося 22 роки; я зранку став пригадувати своє минуле, як воно забулося… День скінчився, рік почався...», — писав Михайло Грушевський у своєму університетському щоденнику 17 вересня (за ст.ст.) 1888 року. Із року в рік ці нотатки були подібними.
«Сегодня мені починається 28-й рік. Христе Боже, благослови. Минулий рік був тяжкий, тяжкий, що й не сказати. Почавши від студня я так і ходив наче приголомшений – то каторжна справа з іспитом, то платежі смущення, що й сказати сором, потім нещасливе моє сватання, непорозуміння з молодіжжю…», - він був серйозним, дещо меланхолійним студентом.
Про родину
Вдячний і люблячий син, свою першу наукову працю «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия» (1891 р.) видав з посвятою: «Отцу и матери эту историю родной земли благоговейно посвящает автор».
Професоруючи у Львові Грушевський знайшов своє особисте щастя. Його дружиною стала молода вчителька Марія Вояківська.
«Шукаю товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в праці громадській, аби жити з ним душею в душу, а хто шукатиме в мені того ж, сподіваюся, що не помилиться» - так освідчувався Михайло Грушевський. Не помилилися обоє.
Про стосунки з донькою
"Викапаний Татусь", – так говорили про Катерину Грушевську. "Моя донька і учениця". "Мій батько і вчитель". Ці слова часто зустрічаються в офіційних документах, листах, мемуарах 1920-х років.
Так Михайло Сергійович вітав доньку з 26-річчям:
"Найдорожча наша Кулюнечка, моя солодка потішечка! Сьогодні день твоїх уродин, правда? Я не поздоровив тебе наперед, але сьогодні святкую з усею природою. Поставив на честь твою букет з білих піоній, що цвіли коло веранди. Слухаю дзвони на дзвіницях, тішусь пташкам і сонцю і кажу їм, що сьогодні уродини Кулюнці. Найдорожченько, я часто думаю в сі дні, як я собі крутив голову в Бадені і потім, приїхавши до Київа – як тобі улекшить твою наукову путь і забезпечити можливе становище, і як ти зробила зайвими і непотрібними всі мої клопоти і замисли, так прегарно себе заявивши в сих роках і по лінії дослідчій і організаційній".
Про ставлення до роботи та політичну діяльність
Коли Михайлу Сергійовичу виповнилося сорок років, і сам здивувався, як давніше мріяв на цей час “обробитися”, закінчити “Історію України-Руси” й взятися за мемуари. Та робота заповнювала весь життєвий простір професора...
«Добре робити історію важливше, ніж гарно писати її», – заявив він у статті «На порозі нової України».
“Велика хвиля настала! Впали з України кайдани, в котрі прибрала її лукава політика московського царства, коли визволений великими зусиллями український народ передав в його опіку свою новодобуту свободу! …Ми знову стали з підданців горожанами, вільними і повноправними, і можемо знову рішати про себе, становити право для себе і будувати долю свого народу, своєї землі!”, – писав учений.
Трохи згодом Михайла Грушевського було обрано головою Центральної Ради: «Цей день був моїм тріумфальним днем – найбільшої почесті, котрої я коли-небудь зазнав у житті».
Діяльність першого українського парламенту підсумовував лідер словами: «Ті 14 місяців, котрих кращих і трагічніших мабуть не було і не буде в життю нашого народу».
“Ми жили недаремно, наш час не проходив безслідно”.