Паша помічає, як у малого за ці дні змінився голос: говорить спокійно, не поспішаючи. Так, ніби справді йому, Паші, довіряє. Тепер би ще додому його довезти, думає Паша, приглядаючись у темряві до військових. Військові на них уваги не звертають, говорять між собою, про щось один одного розпитують, щось пояснюють. Іноді згадують чиїсь позивні й відразу замовкають, мовби не хочуть далі про це говорити. Іноді сваряться, заводяться, хрипко щось один одному доводять. Тоді хтось бере особливо заведеного за плечі, відтягує вбік, хапає за голову, дивиться в очі, говорить щось заспокійливе. І всі – ті, хто заспокоює, і ті, кого заспокоюють, – говорять голосно, кричать, ніби вони на стадіоні під час матчу. Чому вони кричать? – не розуміє Паша. Навіщо? Можливо, припускає, хочуть бути переконливішими, тому й перекрикують один одного. Діти так і роблять завжди, аби привернути до себе увагу, аби примусити слухати себе: починають кричати, забиваючи всіх власним голосом. Ось і вони – як діти, думає Паша, ковзаючи оком по сухих від холоду обличчях, по неголених скронях, по нечесаних чубах. І раптом зауважує засохлу смужку крові під вухом в одного з бійців – зовсім молодого, років вісімнадцяти, що тримає в руках залізну кружку із чимось гарячим і не так п’є, як просто гріє руки об розпечений метал. І теж кричить, кричить просто в кружку. У дітей кров вухами не йде, думає Паша й усе розуміє. Вони ж контужені. Вони ж тут усі оглухли. Ось і кричать тепер, наче діти, які слухають голосну музику в навушниках і не розуміють, що цієї музики, крім них, нікому не чутно. Так і є, контужені, вийшли з боїв, пробують зрозуміти, що сталось, що далі буде, пробують кудись додзвонитися. Точно, згадує Паша, тут зв’язок є, треба зателефонувати старому, сказати, де ми, заспокоїти. Він дістає телефон. Той повільно помирає, але ще світиться. З’являється одна рисочка, потому друга. Можна спробувати. Паша набирає старого. Довго чекає. Набирає ще раз. Малий стоїть, терпляче очікує, розуміє, кому саме намагається додзвонитись Паша. Несподівано старий відповідає. Його зовсім не чути, до того ж довкола Паші стоїть крик і ґвалт, і старий мав би напружитись, почувши в слухавці увесь цей гамір. Але тут зв’язок обривається. Паша ховає телефон і обережно, щоб не привертати уваги, прокладає собі шлях, просувається від групи до групи, ловить боковим зором окремі рухи та кольори. Земля на берцях, кров під нігтями, давно не праний камуфляж, перестуджені на вітрі голоси, щетина на обличчях: впадає в очі, що останні дні вони проводили під відкритим дощовим небом, і тепер теж не мають де сховатися від дощу, який знову обступає високе січневе небо. Хтось поправляє хмиз у багатті, високо здіймаються іскри, бійці пхають руки просто у вогонь, пахне димом і потом, ношеним одягом і солярою. Десь за містом, у темряві, починає ритмічно розриватися, бійці автоматично повертаються в той бік, напружено слухають, втім, швидко втрачають інтерес, повертаються до вогню, до свого крику. Хмари відносить убік, дощ вкотре за сьогодні вщухає, натомість над довгим рядом п’ятиповерхівок виокруглюється місяць, заливаючи золотом холодне залізо машин. Біля одного з під’їздів товчуться жіночки в пуховиках, принесли каструлі з чимось поживним, розливають тепле густе вариво в одноразові глибокі тарілки, роздають військовим, плачуть. Військові дещо недовірливо обступають їх, беруть до рук гарячий пластиковий посуд, не відчуваючи температури, вдячно щось відповідають жінкам, заспокоюють. Їдять швидко, наче бояться, що доведеться кидати все й знову кудись бігти, ковтають гарячий харч, не розжовуючи. В одному місці стоїть стара маршрутка, посічена кулями, з вибитими вікнами й виламаними дверима, поперек хідника, треба обходити, притискаючись до будинку. У проймі вибитих дверей сидить літній військовий, під ним на землі розведений вогонь, так і гріється – на сходинках, не вилізаючи з маршрутки. Соває у вогонь важкі берці, помічає Пашу з малим.
– Ей, – махає рукою, – підійди.
Паша вдає, що не чує, тягне малого за собою, хоче прослизнути між маршруткою й будинком. Мовляв, такий галас, і стільки народу, я просто не почув, я піду собі, не треба мене чіпати. А галас дійсно стоїть такий, що не чути власних кроків і не чути цього противного чавкання мокрих черевиків у холодних калюжах. Але військовий думає, схоже, не так. Зовсім інакше він думає.
– Земляк, – кричить хрипко, як старому знайомому.
Паша зупиняється. Питально дивиться, мовляв, шо нада? Військовий знову махає рукою: давай сюди, показує.
Паша з малим перезираються, підходять.
– Шо, земляк? – кричить військовий. – Курити є?
Зморшки на обличчі, ніби йому довго м’яли лице. Волосся сиве й таке коротке, аж здається, що це в нього череп такий – металево-сивий, з холодного заліза. На вигляд під шістдесят, камуфляж висить, черево знизу стягнуте паском. На плечах шуба. На Пашу з малим дивиться невидющим поглядом, мовби глядить на них, а бачить щось своє. І кричить при цьому. Хрипко, надірвано.
– Курити є? – перепитує.
– Не курю, – відповідає Паша.
– Шо? – не розуміє його металевоголовий. – Не чую нічого, земляк. Контужений я.
Говорить суржиком, через слово стрибає з мови на мову.
– Ти, – каже, – не спіши, я по губах читати буду.
– Не курю, – каже Паша. – Я не ку-рю.
– Не куриш? – здогадується військовий.
Паша заперечливо крутить головою.
– А шо так? – розчаровано питає військовий.
– Шкідливо, – повільно тягне Паша.
– Шкідливо? – здогадується військовий. – Це точно, шкідливо. Ну а ти? – питає малого.
– Шо я?
– Куриш?
Малий якусь мить вагається, скошує оком на Пашу, потім робить крок уперед, дістає сигарети, простягає військовому. Той дістає одну, потім, подумавши, ще одну.
– Да ладно, – кричить малий. – Забирай усе. Я кинув.
– Кинув? – здогадується металевоголовий. – Молодець. А ти хто, земляк? – військовий підпалює від вогню й переводить погляд на Пашу.
Паша дивиться на вогонь, на сигарету в його чорних і теж якихось металевих пальцях, на малого, що гріє руки над багаттям, і стає йому тепло й спокійно.
– Учитель, – говорить він військовому. А потім повільно повторює: – У-чи-тель.
Металевоголовий завмирає. Сигарета так і стримить із кутика вуст, димить, осипається попелом. Повіки звужуються, ніби він дивиться на яскраве світло. Погляд твердне. Паша відразу ж холоне. Що не так? – думає. Що я сказав не так?
– Учитель, – повторює він. – Канікули в нас.
Але військовий його, схоже, вже не слухає. Підводиться, зістрибує в калюжу, поправляє шубу на плечах.
– Давай, – каже, – учитель, заходь.
– Для чого? – не розуміє Паша.
– Заходь-заходь, – повторює металевоголовий.
Паша вагається, кидає погляд на малого. Але той, здається, нічого не зауважує: присів до вогню, гріється. То й Паші не випадає боятись. Обходить багаття, хапається за ручку, стає на сходинку. Військовий легко підштовхує його в спину, піднімається слідом.
Пахне мокрою вовною, мовби тут грілися вівці. Насправді на подертих сидіннях горою лежить верхній одяг: шуби, кожухи, пуховики. Торгують вони ними, чи що? – дивується Паша й проходить далі. Далі на підлозі стоять ящики з набоями, кілька згорілих «калашникових», саперні лопати – все це звалено просто в проході, треба переступати. І під ноги дивитись треба: мало що там іще лежить, у цьому звалищі. Військовий суне за ним, сторожко визирає в розбиті вікна, мовчить. Паша врешті-решт не наважується лізти через колюче палене залізо, прибирає з крісла металеву коробку, сідає. Військовий темно нависає над ним, відгонячи мокрою шерстю. Паші спадає на думку, що цей запах його просто переслідує останні дні. Так, ніби за ним нюшать мокрі виголоднілі пси, принюхуються до нього з темряви, насідають на нього, не відступаються. І гори хатнього начиння теж усі ці дні супроводжують. Одяг, посуд, трощені меблі, мокрі книги, схожі на битих птахів під дощем: чужий побут лежить безсоромно, мовби хтось зірвав покриття, здер шпалери й оголив старі стіни, і помітною стала кожна прожилка, кожен злам і тріщина. І виглядає весь цей чужий побут так печально, так безнадійно: й одяг – ношений і запраний, і книги – пожовклі від часу й нечитані, й посуд – дешевий, некрасивий, з такого посуду і їсти лише щось недосмажене чи пригоріле. У теплих домах, куди чужому було не потрапити, все це, може, і мало пристойний хатній вигляд: все-таки своє, власне, те, до чого звикли, а ось тепер – вирване зі звичного простору, винесене під дощ, присипане попелом – все це начиння відразу втратило будь-яку вартість, й одяг пахне біднотою та необлаштованістю, і посуд вилискує у світлі фар невимитим жиром, і меблі схожі на кістяки, викопані з мокрого січневого ґрунту. І запахом цим береться все довкола, так що не відмитися тепер, не відчиститись.
– Так ти вчитель? – перепитує для чогось військовий. Паша мовчки киває головою. Що говорити, думає, якщо він усе одно нічого не чує.
– Школа твоя де? – питає військовий, схиливши до Паші свою металеву голову, ніби хоче його протаранити залізним чолом.
– На-стан-ці-ї, – проспівує йому Паша.
– Станція наша, – відказує військовий, не відводячи від нього погляду.
– Да, – погоджується Паша, – наша, аякже.
Військовий натомість мовчить, далі дивиться. Аж Паші знову стає незатишно, ніби він знову сказав щось не те.
Мовчать якийсь час. Перший не витримує, звісно ж, Паша.
– Наша, – говорить голосно, дивлячись військовому просто в очі, – станція – наша!
– Угу, – відповідає військовий, і погляд його враз розфокусовується, мовби він згадує щось неприємне, але дуже важливе.
Прибирає з крісла металеві коробки, кидає їх на гору заліза, сідає навпроти Паші.
– Так ти місцевий? – питає.
Паша ствердно киває.
– Шахту нашу знаєш? – показує військовий за вікно.
– Ну, – знову ствердно відповідає Паша.
– Так я там працював, – пояснює металевоголовий. – До війни, – уточнює. – Десять років, – додає. – Десять років тому приїхав сюди, – каже він, але звідки приїхав – не каже.
– Звідки приїхав? – питає його Паша.
Військовий у відповідь доброзичливо усміхається. Не чує. Або вдає, що не чує.
– Ясно, – каже на це Паша.
Ну а що іще на це скажеш?
– Ти вдома був? – питає Паша.
– Шо? – насторожено перепитує військовий.
– Вдома, кажу, був? Заходив до своїх? – питає Паша повільно.
Військовий завмирає. І погляд його застигає, наче розлите у форми олово. Не треба було про це питати, здогадується Паша.
– Да немає нікого вдома, – каже військовий. – Виїхали всі.
Куди виїхали – знову не каже. А Паша цього разу й не питає.
– Виїхали, да, – повторює металевоголовий. – А я в музеї був, зранку. Ти вчитель, да?
– Вчитель, – голосно погоджується Паша.
– Візьмеш це із собою, – говорить металевоголовий.
І лізе кудись під крісло, риється в залізі, знаходить підсумок від протигаза, дістає звідти ножа, соває його Паші, колодкою вперед, далі нишпорить у підсумку. Паша тримає в руках ніж, помічає на лезі згустки рудої крові й думає: що ж він ще дістане? А військовий дістає щось важке, загорнуте в газету з рекламними оголошеннями, і Паша розуміє, що це може бути будь-що: можливо, шматок динаміту, можливо, відрізана ось цим ножем печінка ворога – будь-що. Військовий, не поспішаючи, розгортає пакунок, шар за шаром, ніби зриває бинти із засохлої рани, і дістає звідти шматок вугілля, обліплений вогким ґрунтом.
– Знаєш, шо це? – кричить, соваючи шматок Паші під носа.
– Вугілля? – недовірливо запитує Паша.
– Вугілля! – заперечливо кричить йому військовий. – Дай сюда!
Забирає в Паші ножа й починає зчищати з каменя налиплу землю. Потому простягає камінь Паші.
– Бачиш? – питає.
Паша приглядається в сутінках, поправляє окуляри. Камінь і камінь.
– Не бачу, – зізнається.
– Папороть, – кричить військовий. – Це папороть.
Паша повертається до розбитого вікна і під густим жовтим світлом місяця помічає візерунки – ледь помітні, мовби прокреслені грифелем, витиснуті на твердій кам’яній поверхні. Торкається пальцями й відчуває ці холодні рубці, відчуває тонкі западини й зрізи на поверхні каменя. Які дивні малюнки, думає, хто міг усе це накреслити?
– Це папороть, – повторює металевоголовий. – Їй мільйон років. Ось тобі скільки років? – питає він Пашу.
– Тридцять п’ять, – розгублено відповідає Паша.
– А їй – мільйон, – нагадує військовий.
– І шо? – не розуміє Паша.
– І хоч би шо, – пояснює йому військовий, як маленькому. – Мільйон. Ми з тобою ще не народились, а їй уже був мільйон років. Ми з тобою здохнемо, а вона далі десь лежатиме собі. Історія, розумієш? Ось оце – історія. А ми з тобою – не історія: сьогодні ми є, завтра нас не буде. Це я в музеї взяв, – пояснює.
– Для чого? – не розуміє Паша.
– Для чого шо? – з притиском перепитує його військовий.
– Для чого взяв? – пояснює Паша. – Хай би лежала в музеї.
– Так немає музею, – терпляче кричить йому військовий. – Розбили його. Сміття одне залишилось. Та й те поплавилось. А ось папороть уціліла. Ти ж учитель, правда? – перепитує він, мовби забув.
– Ну, – відповідає Паша роздратовано.
– Візьми, – показує військовий на камінь. – У вас же там є якийсь музей. Чи кабінет географії. Хай там буде. Їй же мільйон років. Не гнити ж їй у землі. Ладно?
– Ладно, – кричить Паша.
– Візьмеш?
– Візьму.
– Ну, спасибі, – полегшено видихає металевоголовий, ховає ножа кудись під крісло й витирає руки мокрим газетним папером. – Спасибі.
Виходять на повітря. Паша торкає малого за плече. Той допитливо підводить голову, мовляв, як там, поговорили?
– Поговорили, – пояснює Паша. – Поговорили.
Військовий підходить, мовчки тисне обом руки. Паша хоче щось сказати на прощання, але слів не знаходить, кидає камінь до рюкзака, кладе малому долоню на плече, підштовхує вперед. А вже коли відходять, військовий кричить їм у спину.
– У мене тітка в музеї працювала, – кричить. – Тепер ось не буде музею.
– Погано, – говорить Паша тихо.
– Погано? – несподівано розуміє його військовий.
– Погано, – не заперечує Паша.
– Далі буде гірше, – запевняє його військовий.
Піднімається назад у салон, сідає коло вікна, ховає голову в шубу. Спить, здогадується Паша. Або плаче.
Замовити книжку можна на сайті видавництва.