Фільм "Алкоголічка"
Інтерв'ю з Юлією Гонтарук
Дарія Бадьйор: А ти збираєшся взагалі повертатись до ігрового кіно?
Так, я дуже хочу. Дуже скучила за ним.
“Алкоголічка” вийшла в 2013 і побула десь на 20 кінофестивалях – почався Майдан і мені було ніколи відправляти його на інші фестивалі. Шкода, що я не сестри Артеменко – їх двоє, одна заповнює заявки, інша запаковує DVD з фільмом. Напрацьована система. Це ж зараз можна просто лінк на фільм відбірковим комісіям відправити, а тоді треба було диски на пошту надсилати.
Але коли почався Майдан, я уже не думала про “Алкоголічку”.
Д.Б: В якомусь твоєму коментарі я вичитала, що ти ніби порівнюєш головну героїню “Алкоголічки” з країною в цілому – ніби вона і є ця дівчинка, яка не може реалізувати свою мрію. Але мені здалось, що соціальний пафос – не найголовніше в ній. Що тебе саму зачепило в цій історії, так що ти почала фільм робити?
Я пам’ятаю, що Марина Врода мені сказала, що планують знімати альманах “Україна, гудбай!” Я прийшла на зустріч режисерів і сценаристів, яку організував Володя Тихий. Тоді я й познайомилась з Марисею Нікітюк. Походила я на ці зібрання і вирішила: треба й собі щось знайти і зняти фільм. Було багато сценаристів, які викладалі свої сценарії онлайн – так я прочитала Марисину “Алкоголічку”.
Прийшла до Тихого, кажу: ось є такий сценарій, він мені зайшов, хочу його зняти. Але на той час вже в альманах набрали багато проектів і грошей на всіх могло не вистачити. “Якщо дуже хочеш, подавайся на пітчинг в Держкіно – на короткометражний дебют”, – він мені сказав. Так я познайомилась з Ігорем Савиченком, який почитав сценарій, йому сподобалось, я вислала йому свої університетські роботи, і він повірив в мене і в цей фільм.
А взагалі це ж перший типу серйозний мій фільм.
Марина Степанська: Що значить “серйозний”?
Ну як, в тебе Patriot на знімальному майданчику! (сміється) А раніше як було, в карпенківських роботах, – мама робить бутерброди, ти режисер і з тобою три каліки мучать Примогєнова. А тут все серйозно – велика знімальна команда, художник, оператор.
Ми з Марисею багато разів змінювали сценарій – в нас, наприклад, було декілька варіантів фіналу. В одном з варіантів був торт, на вершечку якого танцювала Аліна, головна героїня. Це був прикольний фінал, але я зрозуміла, що це вже гра в іншу реальність, яка в історію просто не вплететься.
Потім почався дуже довгий кастинг – найважчим було знайти дівчинку на роль Аліни. Алла Самойленко, яка була кастинг-директором, довгий час не могла нікого знайти. Я підключилась: ходила по всіх дитячих танцювальних школах. Знайшла нашу Аліну в хореографічному училищі – вона справжня балерина. Розповіла мені, що в школі її пресують інші дівчата, і через це їй важкувато. А я відчула, що ця дитина зможе зрозуміти обставіни і внутрішні переживання її героїні у фільмі. Було складно – їй треба було грати мовчки – Аліна ж мовчить весь фільм, тільки в кінці зривається. Насправді грати мовчки складніше, ніж грати з діалогами. Взагалі робота з дітьми в кіно – це важко.
М.С.: Як з’явився цей мем про “треба вийти заміж за програміста”?
Це Марисина фраза, вона взагалі дуже круто пише діалоги. І це пішло в народ. Після виходу фільму мені подзвонила подружка, в якої хлопець-сісадмін. Він сказав, що всі айтішники в компанії, де він працює, пересилають один одному цей мем.
Д.Б: Чому фінал такий сюрреальний?
Тому що для дівчинки все скінчилося – ментально. Певною мірою, вона помирає. Так ми з Марисею для себе написали. В головної героїні був єдиний шанс вирватись з того середовища, де вона жила – від тітки, від того базару. Але можливість і мрія танцювати зруйнувалась.
В цей момент оживає лялька. Її ми теж дуже довго робили – найскладніше було зробити так, щоб вона виглядала натурально. Я навіть робила окремий кастинг на очі ляльки – в результаті зняли мої.
М.С: Я подумала, що всі хочуть повернутись в ігрове кіно, тому що там можна всіх в кінці повбивать.
Знаєш, я не через це хочу повернутись. Я ж з самого початку бачила себе як режисера ігрового кіно. А тут хоп, і Майдан, і “Вавилон”. Коли почався Майдан, я зрозуміла, що не можу бути окремо від нього.
Ігрові роботи можна зняти й потім. Може, вони з часом навіть стануть кращими. А документальне кіно можна зняти тільки тут і зараз.
Я зрозуміла тоді, що не можу не знімати. В той момент я працювала в одному комерційному проекті і звільнилась звідти.
Але зараз я, чесно кажучи, втомилась від документального кіно. Постійно знімати протягом трьох років – це важко.
У “Вавилоні” в мене найбільша кількість робіт – 50, здається. Багато рейтингових, в них по 200 тисяч переглядів. Я дуже багато знімаю, але в якийсь час розумієш, що виріс з 5-хвилинного формату і хочеш зробити повний метр. І я зробила “10 секунд”, хоча, знову таки, я не їхала в Маріуполь, щоб зняти свій документальний повний метр. Так вийшло.
Зараз я працюю над другим фільмом – і мені здається, що все, досить.
М.С: Ти те ж саме казала рік тому.
Так, я ніяк не можу зупинитись. В мене є ще одна ідея для повного метру.
Д.Б: Як взагалі на тебе, як на режисера, вплинула робота в “Вавилоні”? Ось ти раніше була впевнена, що треба робити так, а тепер вважаєш, що треба інакше?
“Вавилон” взагалі багато що змінив для мене. Я ніколи не думала, що буду займатись документалістикою.
М.С: А твоє нове ігрове кіно, воно знову буде соціально активне? Що ти думаєш взагалі про соціальну відповідальність тебе як режисера? Це тебе хвилює?
Я вже думала про те, що може треба заспокоїтись – знімати якісь комедії, щось не пов’язане з трешем, який навколо відбувається.
В мене є ідея короткометражного ігрового фільму – але теж на тему війни. Колись я побачила хороший ролик, знятий ніби на мобільний телефон: школа, в класі йде урок географії, раптом починається обстріл, паніка, один з учнів продовжує знімати на телефону, всі кудись біжать і так далі. Мій фільм теж має початись з такої камери. Я почала писати сценарій, підключила Марисю, але все одно не знаю, як з ним бути – я поки не можу абстрагуватись від реальності.
Д.Б: Багато хто каже, що зараз можна знімати документалістику, але до ігрового кіно про події на Майдані або на Донбасі ми ще не готові. Що ти думаєш з цього приводу?
Я не готова до ігрового кіно на ці теми. Треба, щоб минув час. Взагалі ніхто з нас не готовий, якщо чесно. Війна ще не закінчилась, вона триває тут і зараз, і якщо ми говоримо про художнє кіно, то говоримо про художні образи, про рефлексію якусь. Це означає, що треба зупинитись і подумати. А як ти можеш зупинитись, якщо все ще триває?
М.С: Ти віриш у словосполучення “жіночий кінематограф”?
Звісно, можна сказати, що режисура – це чоловіча справа і, певною мірою, це правда. Але я не розрізняю чоловік чи жінка працює над фільмом. Для мене режисер це «безполое» существо.
М.С: Чому чоловіча справа?
Тому що це дуже важко. Не всі витримують. І ти маєш чимось жертвувати.
М.С: А ти чим жертвуєш?
Я поки що для себе не вирішила. Близькими, напевно, – мало дуже часу їм приділяю. Мені здається, що кіно - це моя справа, я не можу по-іншому. Мене дуже сильно бісять стереотипи, що якщо жінка-режисер ходить на підборах, то все, що вона може зняти, - це жіночі телемувіки. Є така думка у нас, що якщо жінка – режисер, то вона має виглядати як чоловік.
А в мене була викладачка з вищої математики в КПІ, Флора Германівна, вона казала, що жінка може бути й на підборах, головне, щоб матриці вміла складати. Не важливо, як ти виглядаєш, головне, що в тебе в голові.
Я, наприклад, така, що люблю жесть. Мені це часто закидають. В “Вавилоні” мене взагалі називають фашисткою, тому що я беру найскладніші синхрони.
Важко було, коли я знімала жінку, яка жила в Лисичанську на сьомому поверсі дев’ятиповерхівки. Вона прикута до ліжка. Дім почали обстрілювати, знаряд потрапив на вищі поверхи, стояки в будинку почали осипатись, але син її встиг винести між залпами. Це дуже важко було знімати - вона весь час плаче, розказує про цей жах, але ти не маєш права плакати разом з нею. Тоді вона сказала, що у неї є мрія – реабілітаційне ліжко. Я з режисером монтажу Ванею Банніковим зробила ролик, відкрила рахунок, ми зібрали гроші, знайшли ліжко і відвезли їй. В такі моменти ти розумієш, що робиш щось правильне.
Я пам’ятаю, що дуже важко було знімати ще один проект – “Зима, що нас змінила” для “плюсів”. З Ромою Любим ми робили проект “Небесна сотня” і поїхали знімати родину Устима Голоднюка. Я пам’ятаю, що маму його тоді накачали заспокійливим – її я записала, але не взяла в монтаж, тому що ну просто не можна цього було зробити. Взяла лише батька, і все одно було важко, ти говориш з ним про його сина, який загинув два тижні тому. Вся знімальна група вже не знала, куди себе подіти, а я його мучу. Я тоді дуже довго відходила. Все рівно пропускаєш через себе. Але я знаю, навіщо я це роблю.
М.С: Навіщо?
Ця історія була дуже важливою для Устима і для тих, хто теж загинув на Інститутській. Без нього не вийшло б передати, напевно, єдиний образ, який їх об’єднував. І знаєш, коли базуєш кіно на дуже точечних історіях, а не просто загальних статистиках, воно сильніше працює і глядач зовсім по-іншому сприймає маштаб трагедії.
М.С: А що тебе штовхає брати певну тему і з нею працювати?
Я не знаю. Може, в першу чергу, це те, що я тут живу і несу відповідальність за те, що тут відбувається. Я громадянин цієї країни і я маю допомогти хоча б чимось. Що я можу робити? Я можу знімати кіно.
Д.Б: А кіно допомагає? Якщо його мета допомагати, чи не стає це інструментом для пропаганди?
Я розумію про що ти, але ж фільми того ж “Вавілону” – не про тут і зараз, типу, сьогодні зняла, завтра виклала в ефір. Це ж не новини. Проходить якийсь час, поки ти зробиш фільм – ти пропускаєш матеріал через себе, шукаєш художню форму для нього.
М.С: А як ти її шукаєш?
Це інтуїтивно, в мене немає рецептів.
М.С: Я не про рецепти. Ти в собі шукаєш, як ти до цього ставишся, або ти зважаєш на те, як фільм будуть інші дивитись?
Ні, ніколи про це не думаю. Я намагаюсь бути чесною перед собою і перед людьми. В мене часто питають, навіщо ми трупи показуємо. Але війна так і виглядає. Я не буду замальовувати щось, або замилювати, або вирізати.
М.С: А де існує межа, яку ти не перейдеш?
Я, наприклад, ніколи не буду маніпулювати. Підміна понять – це найстрашніше в документалістиці.
М.С: Ти все одно режисуєш.
Так, я все одно відповідальна за монтаж - я знаю, як я ріжу, як клею. Ми всі розуміємо, що будь-який режисер є автором і все одно вкладає себе в свою роботу. Не можна говорити про стовідсоткову об’єктивність. Але яка це документалістика, якщо ти маніпулюєш, ставиш закадровий текст той, якій тобі потрібен, і надаєш інший зміст?
Д.Б: Як це було з твоїм фільмом “Сором”, який ти зняла під час Майдану.
Це була жесть, да. (сміється) Зняла я на Майдані такий ролик – “Сором” називається. Просто однокадрова панорама облич вв-шників, які стояли на Банковій. Йшов сніг, всередині кадру Таня-Таня грала на фортепіано і співала. Вийшла така собі хвилинна історія.
І тут за пару тижнів мені мій знайомий надсилає лінк: каже, подивись, тут твій ролік, “Гордость”. Вмикаю: а там моя панорама з накладеною піснею, типу “Беркут, это наша гордость”, “Слава Беркуту, слава ВВ”. (сміється)
М.С: Закадровий текст змінив зміст, виходить.
Але все одно помітно, що щось не те. Я пам’ятаю, як я знімала: затягла Юру Дуная з камерою, Таня грає собі і не знає, що я знімаю, я чую музику, відчуваю внутрішній темп, веду Юру. Це все відбулось у синтезі музики і зображення. І коли під цей тем підставили “слава Беркуту”, ясно, що це не працює. Не існує третього змісту, про який ми говоримо, коли монтуємо.
Д.Б: А бувають в тебе моменти самоцензури – коли ти знаєш, що для історії треба, наприклад, задати незручне питання, але ти кажеш собі: стоп, не будемо дотискати?
Ну ось приклад з мамою Устима Голоднюка – я її записала, але не взяла в монтаж. Мені здалось, що це буде перебор. Ти розумієш, що людину не можна використовувати. Вона була у жахливому стані і я не мала права просто.
Використання людей – для мене це дуже важливе питання взагалі. Ось я отримала приз на Докудейс і поїду в Маріуполь, де в нас буде прем’єра, прийдуть мої герої, бабулечки ці прийдуть – я їм гроші віддам. Якось хочеться їм допомогти. Ми ж відповідальні з своїх героїв. Інакше вийде, що я поїхала, зняла кіно, відправила на фестиваль, взяла приз і що далі? Буду жити далі своїм життям? А вони там у зруйнованих будинках. Я не можу так, вийде, що я їх заюзала.
М.С: А тебе це турбує?
Мені важко, так. Я не можу сказати, що сильно прив’язуюсь до героїв і не можу їх відпустити, ні. Я адекватно до них ставлюсь, тримаю дистанцію, розумію, де треба відсторонитись.
М.С: А в тебе було таке, що ти дивишся на своїх героїв і розумієш, що допомогти ти їм не можеш?
Багато було таких, навіть коли ми знімали в Маріуполі після обстрілів. Ми їздили знімати і в Сартану, і в Новоселівку. Ти ж не можеш побудувати новий будинок для людини взамін зруйнованого. Не можеш повернути Тані її чоловіка.
М.С: Коли ти повертаєшся додому звідти, як твоє повернення відбувається?
Перший раз, коли я повернулась в Київ зі Сходу, було дуже важко. Я заходила в метро, бачила там безтурботних людей, бачила в супермаркетах веселих людей, які купували, не знаю, побутову техніку. Мене це дратувало страшно. Не так далеко звідси – реальна війна, 7 годин дороги всього.
Ми з оператором кілька разів потрапляли в такі ситуації, що я вже прощалась з життям. Одного разу ми були на передовій, куди приїхало ОБСЄ. А це означає, що дві години не буде жодних обстрілів. Всі виходять з окопів, відпочивають. Потім ОБСЄ їде і ми розуміємо, що зараз почнеться знову. Але щось довго нічого не починалось, і один з хлопців каже: ходімо в мій бліндаж, вип’єте кави з оператором. Тільки ми виходимо, почалось – все дуже близько падає, мені кричать “Юля, бліндаж!”. Я біжу, в мене падає зум, я думаю, блін, це ж не мій зум, він коштує купу грошей, я його бігом піднімаю, ми запихуємось в цей бліндаж. Я піднімаю голову і бачу, що це не такий бліндаж, де металеві настили, а там просто три дощечки і зверху мішки навалені. Така собі маленька могилка. Оператор сірий сидить. Що робити? В таких обставинах нічого, навіть бігти немає куди, знімати теж не виходить. Ти типу сховався. Там можна було лягти, я лягла, руки склала, невідомо звідки згадала “Отче наш” від початку і до кінця. І думаю собі: ну вибачте, так нечесно – повний метр я ігровий не зняла, дітей не народила, ну що це таке. В будь-якому випадку повернемось, треба ще буде цей фільм змонтувати. Ну виїхали звідти.
Якщо ти до такого не готовий – не треба їхати. Це такий експіріенс, що його ніколи не забудеш. Ти розумієш, що смерть дуже близько. Змінюється твоє сприйняття – усвідомлюєш, що деякі речі взагалі неважливі.
М.С: Але ти йдеш і все одно фарбуєш волосся.
Звісно! Мало того, розкажу секрет: я навіть встигала в бліндажі фарбувати нігті. Але я робила так, щоб ніхто не бачив - ще зафукають.
Д.Б: Дівчат-режисерів взагалі багато їздить?
Їздять, але не всі так, щоб лишитись там. Багато хто як воєнкори роблять – приїздять лише разом з ОБСЄ, коли не стріляють. Приїхали, поставили кілька питань – і назад. Але це теж юзання героїв – ти приїхав в момент тиші, записав їх і поїхав собі. А вони лишаються і можуть загинути в будь-який момент.
Самі хлопці відчувають цю несправедливість. Але якщо ти живеш з ними, їси з ними – це інша справа. Коли ти переживаєш з ними разом якісь речі, вони починають тобі відкриватись, і тільки тоді починається кіно.