За поточний рік в театрі актуалізувалися тенденції, що є загальною прикметою часу. Поки ведуться розмови про необхідність реформи театральної системи, час не стоїть на місці — лакуну, що виникла у невідповідності академічної сцени своїм функціям, компенсує «театр волонтерський». За відсутності налагодженої роботи грантових програм та закону про меценатство, цей театр інакше не назвеш — кошти, на які він винаходить можливість бути, виникають невідомо з яких джерел, і, як правило, видобуваються митцями з власної кишені.
Показовим у цьому сенсі став незалежний проект «Наш клас», реалізований на майданчику центра науки та мистецтв DIYA театральним об'єднанням професійних акторів, художників та музикантів ХЛАМ. Вже на рівні вибору матеріалу автори проекту поставили перед собою високу планку мистецької рефлексії. Адже п'єса «Однокласники. Історія в XIV уроках» польського драматурга Тадеуша Слободжянка, яку він написав у 2008 році на основі документальних матеріалів, є скандальним текстом минулого десятиріччя. Свого часу п’єса спричинила бурхливу багаторічну дискусію у польському суспільстві та каталізувала переосмислення національного міфу про винятково стражденну долю польського народу останніх двохсот років.
Події, описані у п'єсі, вибудовані навколо трагедії, що відбулася у польському містечку Едвабне 10 червня 1941 року, де місцеве населення самотужки знищило єврейську громаду — сотні людей живцем було спалено в хліву. Текст Слободжянка став одним із факторів, що вплинули на визнання факту Холокосту у Польщі на вищому державному рівні. Важливість цього прецеденту складно переоцінити. Польське суспільство свого часу знайшло у собі необхідну сміливість, аби повернутися обличчям до свого минулого. Саме цей досвід конденсовано в історії десяти однокласників, які вчора разом мріяли про майбутнє і жартували, а сьогодні, охоплені ненавистю та жагою смерті, нищать одне одного лише за фактом національної приналежності чи «неправильної» ідеології.
Робота над проектом вистави велася декілька років і розпочалася ще до Майдану 2013 року. За словами режисера Сергія Перекреста, саме події на Майдані увиразнили для нього багато акцентів у тексті. Власне, довготривала командна робота є відчутною: усі складові синхронізовано у чітко артикульоване мистецьке висловлення. Текст, створений на основі документальних матеріалів та з використанням історій очевидців, охоплює великий відтинок часу: історія розпочинається напередодні Другої світової війни і закінчується наприкінці ХХ століття. Стримана публіцистична манера подачі тексту (герої розповідають про своє життя ніби спостерігаючи збоку) співіснує з виразним візерунком побудови мізансцен, промовистим дихотомічним символізмом сценографії та драматичними обертонами у звучанні живого камерного ансамблю.
Автором оригінальної музичної партитури виступив композитор Олександр Шимко. Треба зауважити, що масштабність, яку демонструє проект, є винятковим прецедентом для незалежного театру, що, як правило, є обмеженим у фінансах, а отже, переважно є формою камерною. «Наш клас» це велика форма, що її можна спостерігати переважно на національних сценах, таких, як театр І. Франка, наприклад, а робота сценографа Ігоря Несміянова демонструє найкращі традиції осмислення ігрового простору з використанням прийомів означених школою Даніїла Лідера.
Глядачі, що заходять у колишній знімальний павільйон кіностудії Довженка де знаходиться DIYA, опиняються у шкільному класі: на чорних дошках крейдою написані цитати з Нового та Старого Заповітів, цитати філософів, намальовані від руки портрети визначних композиторів, абощо. Уся ця скарбниця людської мудрості, що мовить про гуманізм та примат духу над тваринними інстинктами, так само легко стирається з шкільної дошки, як із свідомості героїв. Крізь поверхню дошки затишно просвічуть дрібні вогники — зоряний шлях, мирне життя маленького містечка. Коли зміняться обставини життя героїв, отвори, крізь які світять зорі, виявлять інший сенс — це сліди кулеметної черги. На порожній авансцені сяють віконцями маленькі будиночки — в майбутньому, портфелі однокласників.
Центральна композиційна деталь — дерев'яна платформа-трансформер. На початку історії, коли герої ще діти, ця платформа є просто підлогою, на якій можна впевнено стояти двома ногами і мріяти про майбутнє. По мірі того, як зростає градус соціальної напруги, кут платформи поволі стає крутішим, і, зрештою, у кульмінаційних моментах набуває вертикального положення. Встояти на такій поверхні дедалі важче, а, згодом, і взагалі неможливо. Герої намагаються втриматися, але все марно, — тектонічні зсуви соціального устрою не залишають їм шансів. Один за одним смерть забирає однокласників: євреїв, поляків, комуністів і католиків. Померлі вишиковуються у мовчазну шеренгу, що поволі зростає над площиною головних перипетій, і, звідти, німо спостерігають за світом живих.
Гра акторів є типовим прикладом епічного театру Бертольда Брехта (власне, до того спонукає сам текст). Цей тип театру апелює більше до інтелектуальної співучасті, ніж до співчуття та співпереживання. Проте, навіть у рамках обраної естетики актори занадто рівно ведуть гру — градус люті, з якою вони вступають в історію, є зависоким, це позбавляє їх можливості продемонструвати зміну характерів особистостей, а історію, — багатоплановості, що в ній потенційно закладена. Проте, є сподівання, що з часом команді вдасться сформувати необхідний інтонаційний рельєф, тому, за великим рахунком, цей проект має всі шанси стати однією з найважливіших подій сезону. Адже він працює з такою складною темою, як національна пам'ять і робить це вишукано, професійно та доречно.
Нагадування про те, як мало треба для того, аби людина забула про людське і перетворилася на чудовисько, є принциповим моментом для будь-якого суспільства — історії притаманне повторення. Тому вкрай важливо, щоб «Наш клас» став предметом широкої полеміки, а не втіхою вузького кола театральних естетів.