Хоч українська видавнича сфера здебільшого традиційно жалілася на бідність, за двадцять років встигли більш-менш міцно стати на ноги зо два десятки українських видавництв. Попри усі перипетії, з 1997 року і досі (від березня 2015 року – знову) звільнено від ПДВ операції з постачання і доставки періодичних видань, підготовка, виготовлення та розповсюдження книг, включно з електронним контентом вітчизняного виробництва, учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників, словників українсько-іноземної або іноземно-української мови на митній території України.
Останній рік в Україні кардинально змінив усе, включно з курсом валют і економічною ситуацією загалом. Структура попиту на ринку книжок теж помітно відреагувала: зменшився російський імпорт (за показниками УАВК 2012 р. російські книжки включно з піратськими становили прибл. 75% ринку), зріс попит на документальну, історичну літературу та публіцистику. Але водночас у кілька разів зросла вартість затратних матеріалів, тоді як частка друку та матеріалів у відпускній ціні української книги – 49,1% за тими ж дослідженнями УАВК.
Вже влітку, за словами експертів, книжки у магазинах здорожчають удвічі – закінчаться «дешеві» запаси.
Українські видавці почали бити на сполох ще від початку року – власне, саме завдяки їхній активності і вдалося відвоювати назад податкові пільги. Поступове щорічне падіння продажів в УАВК констатували насправді давно: 2010 році кількість придбаних книг зменшилася на 25% порівняно з 2009, у 2011 – на 26%, а у 2012 році – на 10%. Але такого удару точно ніхто не передбачав.
Олександр Красовицький, гендиректор видавництва «Фоліо», вбачає основну причину такого різкого падіння книговидання (майже у 4 рази у порівнянні з першими двома місяцями 2014 року за даними Книжкової палати) у скороченні державних закупівель у бібліотеки, яке розпочалося ще у 2010 році.
Віктор Круглов, директор видавництва «Ранок», також вважає це однією з основних причин негараздів українського книговидання, і говорить, що в Україні варто на законодавчому рівні закріпити захищену статтю у бюджетах усіх рівнів з фіксованим відсотком видатків на поповнення бібліотек паперовими та електронними книгами. На його думку, не в останню чергу саме критичне зниження читацької культури (не-читання та піратство), а з тим – і закриття книгарень, вбивають українське книговидання.
Тому першочергово важливий крок влади – державна пропаганда читання на усіх рівнях, реальна боротьба з контрафактом, а також обов’язкова підтримка книготорговців місцевими органами влади.
«Потрібно запровадити у перелік показників успішності роботи місцевих адміністрацій нормування за мінімальною кількістю книжкових магазинів на душу населення… Книга – це такий самий соціальний товар, як хліб і крупи. А може, навіть важливіший» – вважає Віктор Круглов.
Микола Шейко, директор «Видавництва Старого Лева», підтримує думку про важливість книготоргівельної мережі в Україні. Такі підприємці справді потребують пільг на оренду та комунальні послуги, а втім, пан Микола підкреслює: «Не треба стимулювати книговидання – хай держава стимулює покупця книжок, даючи йому можливість заробити достатньо коштів».
Очевидно, що у економічному зрізі для усіх без винятку галузей українського бізнесу різке падіння гривні стало основною проблемою. Але видавці, як виявилося, і тут мають свої, ускладнюючі нюанси. Один з найбільших викликів – переважно імпортний папір. Віктор Круглов пояснює ситуацію детально:
«У собівартості книжкової продукції значну частину становить ціна паперу, яка зросла мінімум вдвічі за минулий рік. Це відбулося не тільки через девальвацію гривні, але і завдяки запровадженню ПДВ на виробництво в Україні книжкового та офсетного паперу з 1 січня 2015 року. З одного боку, діє пільговий ПДВ для виробництва та продажу книг, а з іншого боку, папір, що виготовляється в Україні, обкладено податком (цю пільгу, діючу раніше, просто забули включити у пакет законів про підтримку української книги). Українським виробникам потрібно повернути цю пільгу, і надати цільове пільгове кредитування видавництвам на покупку українського паперу на рівні ставки рефінансування Нацбанку. Повернути вимогу, що друк книжок за бюджетні кошти може бути тільки на вітчизняному папері. Це підтримає нашу паперову галузь, і автоматично буде захистом українського інформаційного простору – адже більшість імпортованого паперу в Україні – російського виробництва».
Ще один суто економічний фактор, який відверто псує життя українських видавців у кризовій ситуації, – це обмеження валютних операцій за кордон, запроваджене Нацбанком. Микола Шейко коментує це так: «Найпринизливішими для нас є кроки уряду, які забороняють нам (саме так!) цивілізовано працювати з закордонними партнерами. Купівля ліцензій, виплата роялті стали неможливими через абсолютно абсурдні заборони Нацбанку. Банки відмовляються проводити такі платежі на підставі документів НБУ. Відтак нас перетворюють на дрібних злодюжок в очах іноземних партнерів, бо платежів, які перевищують 5 тис. євро на цьому рівні (ліцензія, роялті) майже не буває. В середньому – значно менші суми. Що треба зробити на державному рівні? В першу чергу – повернути видавцям право на самоповагу у стосунках з іноземними партнерами».
Закономірно припустити, що значне здорожчання виробництва книжок перш за все вдарить по якості видань. Лідія Лихач, директор видавництва «Родовід», яке спеціалізується на художніх альбомах, каже, що тут її видавництву, фактично, нічого втрачати: «Кожна наша книга і так надто дорога – робиться кілька років, йдуть великі витрати на ілюстрації (фото, кольороподіл, права друку), дизайн, переклади та інше». Але тим не менш, зберігає оптимізм: «Наш "продукт" унікальний – друкуємо тільки те, що ніколи не видавалося, і те, що дуже потрібно видрукувати. Потрібно з точки зору історії українського мистецтва. Мені здається, що наші теперішні обставини ринку ще не найдраматичніші. Але багато залежить від менеджменту. Нових ідей. Думання взагалі. Дуже багато».
Малі та середні видавництва, яких більшість в Україні, опиняються тепер у зоні ризику перш за все через те, що не мають значних запасів на складах, і не зможуть за рахунок старих тиражів триматися на плаву. Тим не менше, це для них не привід зупинятися. «Тяжко, але в такій кризовій ситуації м'язи напружуються до крайнощів. Якщо є куди розвиватися – м'язи розвиваються, як нема – рвуться, – коментує стан свого зовсім молодого видавництва «Дискурсус» його засновник, Василь Карп’юк. – Ми продовжуємо видавати нові книжки. Намагаємося ставитися до нових проектів якнайобачніше і якнайліпше прораховувати можливу долю книжки. По можливості, намагаємося залучати меценатів, які інколи таки підтримують те чи інше актуальне видання. Бачимо, що книжка мусить ставати чимраз кращою поліграфічно, бо люди книжки не перестали купляти, але, якщо вже беруть, то хочуть щось гідне книжкової полиці». Карп’юк, як і інші його колеги, вважає, що один з виходів для українських видавців – це раціональна та продумана система державних книгозакупівель до бібліотек напряму від видавців. Такий хід збільшив би у рази тиражі книжок, і дав змогу уникнути видавничих ризиків маленьким суб’єктам ринку.
Незважаючи на усі перераховані проблеми, видавці не втрачають оптимізму, і продовжують активно працювати. Деякі, як-то «ВСЛ», «Фоліо», «Наш формат» констатували кількісний ріст продажів протягом останнього року, і то відчутний. Питання полягає у тому, як зміниться ситуація, коли нові ціни на витратні матеріали «дійдуть» до кінцевого споживача-читача. Зростання інтересу до української книги, мотивоване хвилею патріотичних настроїв, має свою психологічну, а то і фактичну – цінову межу.
Середня торгова націнка на книжки в Україні у 2011 році за даними УАВК становила 85%. Якщо врахувати щонайменше подвійне подорожчання паперу та друку, то до літа ціна середньостатистичного томика у книгарні мала би наблизитися до ста гривень. Актуальних підтверджених цифр щодо зростання попиту на українські книжки після Майдану ще немає, тому порахувати, наскільки більше українці стали читати українські книжки, наразі не можливо.
Натомість є дослідження Research & Branding Group 2013 року, за підсумками якого виявилося, що половина українців не читають взагалі. 55% не придбали жодної книги сучасного українського письменника за останній (2012) рік. Позитивними у тому звіті були хіба вікові показники: переважну більшість читаючої половини українців становила молодь до 30 років. Тому потенційна купівельна спроможність цієї категорії населення мала би бути все-таки більш витривалою.