Причини можуть бути різні: або режисер ускочив не у свій жанр, і ця помилка обернулась марно витраченими на поп-корн грошима, або ж наступ на криваві граблі завершився естетичною травмою, або ж – і це найцікавіший варіант – обраний для екранізації матеріал вчинив несанкціонований опір. У будь-якому разі, завжди неприємно, коли дно під тобою провалюється, й важко збагнути, чим ця примусова подорож може закінчитися.
Саме така дивна сприйняттєва халепа спіткала мене внаслідок перегляду стрічки норвезького режисера Андре Овердала “Мисливці на тролів”. За всіма формальними ознаками, це мав би бути зворушливий монстротреш з усіма властивими сучасному норвезькому горору рисами: своєрідним, пересніженим цитатами, гумором, щедрим використанням голівудських кліше й дивовижними скелястими краєвидами. До речі, така надзвичайно проста рецептура час од часу породжує надзвичайно яскраве кіно: чого вартий один тільки “Мертвий сніг”, у якому вичовганий сюжет про зомбі-фашистів – усього лише нагода створити феєрверк криги та крові, а весь досвід попередників – лише всіма забутий бункер, де можна апробувати нову вибухівку сарказму.
У “Мисливцях на тролів” режисер спантеличив насамперед тим, що марно посіяв радість упізнавання: коли фільм знімають у стилістиці “Репортажу” та “Монстро” – у тебе відразу з’являються надії побачити фонтани томатного соку та численні свідчення виснажливої роботи гримерів. Не одразу, звісно, а поближче до кульмінації, яку майстри жанру вміють відштовхувати аж так близько до фіналу, що іноді вона взагалі опиняється за бортом (наче у “Паранормальному явищі”, де Гюльчатай кошмару так і не явила публіці своєї гнітючої мармизи). Андре Овердал пішов іншим шляхом – його монстри з’явилися на екрані без запізнень, але замість жаху та жорстокості викликали хіба що глибоке непорозуміння: таких безпорадних істот плекають тільки у треш-кінематографі.
Троль – доволі рідкісний персонаж у горорі. Міфологічних істот наважуються випускати на екрани здебільшого відверті циніки, і в кожного з них у трудовій книжці ви неодмінно побачите запис про плідну роботу на студії “Asylum”. Хоч як крути, а троль – побратим гідр, горгон, гориничів, циклопів та іншої казкової наволочі, якою запруднене сімейне кіно. До категорії R вони не проходять суто за фейс-контролем. З іншого боку, кому ж іще випускати тролів із клітки, як не норвежцям?
Про сюжетну інтригу “Мисливців за тролями” теж не скажеш доброго слова: все зрозуміло з назви. Єдиний нюанс: у стрічці лише один мисливець, усі ж інші герої – баласт знімальної групи. “Когось із них неодмінно зжеруть тролі,” – радісно підказує свідомість, ухопившись за чергове рятівне коло жанрових стереотипів. “Ну, так,” – розводить руками режисер, хоча ніякого “зближення” з горором внаслідок цього не відбудеться. До речі, користувачі The Internet Movie Database класифікують “Мисливців за тролями” і як драму, і як трилер, і як бойовик, і як горор, і як пригодницьке кіно. Хоча будь-який із цих жанрів, як і їхня дивна суміш, – лише згадуване вище фальшиве дно, крізь яке можна провалитися. Куди? По-перше, в зовсім інше кіно, де множинні сенси проростають крізь бетон сюжетно-стилістичної убогості. По-друге, в есей В’ячеслава Медвідя “Галерник і наглядач”, висотаний з твору італійського письменника Марко Томазо Марнавізіо під важкостравною (як на сучасного читача) назвою “Реляція про завоювання у порту Метеліно галери олександрійського адмірала капітаном Марком Якимовським, котрий був невільником на цій галері. При цьому було визволено 220 християнських галерників”.
Андре Овердал оповідає історію, що цілком могла би бути давнім міфом, механічно перенесеним у теперішні реалії. Співвітчизників головного героя не цікавлять тролі – вони навіть не здогадуються про їхнє існування. Тож мисливець є володарем цього світу, й саме він вирішує, хто з цих істот переступив межу і має вмерти, а хто поки що житиме. В координатах сучасного світу він – максимально вільна людина. Жорстока, владна, обтяжена відповідальністю. Людина, яка, даруйте за сленг українських політичних мисливців, “тримає ситуацію під контролем”. Для себе мисливець вирішив, що тролі – просто небезпечні тварини (попри те, що вони живуть на своїй землі вічно). Навіщо він взагалі полює на тролів? Бо час од часу вони “виходять з-під контролю”. Отже, взаємини мисливця і тролів по-своєму гармонійні. Більше того, мисливець безкінечно залежний від них, адже весь його світ – це і їхній світ; це його плата за внутрішнє відчуття свободи; водночас ця його свобода в координатах будь-якого соціуму є абсолютною неволею. Адже кожен маленький світ існує всередині більшого, й за кожним мисливцем завжди стежить ще поважніший мисливець, – й кінця-краю цій моделі людина ніколи не добачала.
У центрі сюжету про повстання двох сотень невільників-веслярів на борту флагманської турецької галери – зіткнення не лише двох особистостей, але й нібито двох протилежних реальностей: губернатора єгипетських провінцій у дельті Нілу, адмірала Касим-бека, та галерника Марка Якимовського, котрий потрапив у турецький полон після битви на Цецорських полях у Молдавії 1620 року. Після кількох років каторги Якимовський заслужив чималу довіру свого наглядача: вдень його навіть звільняли від кайданів і дозволяли прислуговувати команді, й саме завдяки цьому (ще через кілька років) Марко зумів підняти повстання.
В’ячеслав Медвідь вибудовує бездоганну метафору взаємин галерника і наглядача, зосередившись на одному непримітному епізоді в оповіді Марнавізіо, де йдеться про реакцію турецького адмірала на вкрай прикру для нього звістку: “Прибігши на берег, Касим-бек кинувся у море. Стоячи по пояс у воді, він рвав від безсилої люті свою бороду й благав повстанців повернутися”. Медвідь висловлює, зокрема, думку про те, що навряд чи заможного адмірала могли так вразити майнові втрати. Йдеться про набагато складнішу модель взаємин, у якій галерник і наглядач однаковою мірою є невільниками, й коли їхній спільний світ руйнується, можуть відчувати той несамовито рідкісний різновид болю, що зветься всепрощенням.
Залежність від чужої несвободи сьогодні породжує протилежні міфи, один з яких – оздоблений декораціями хвороби під назвою “стокгольмський синдром” – засвідчує лише те, наскільки людство віддаляється від усвідомлення простої істини: “Зрозуміти історію – це бути галерниками і наглядачами”, каторжанами часу, які можуть хіба що жонглювати поняттями “свободи” і “несвободи”, аж поки один з їхніх вищих спільних наглядачів матиме достатньо терпіння на ледачкувате споглядання таких дурниць.
Що завадило цій історії перетворитися на міф? Чому Марко Якимовський, якого з великими почестями зустріли у Римі, не став українським національним героєм? Може, справа якраз у тому, що не тільки Касим-бек благав рабів повернутися?
З іншого боку, цілком міфологічний образ мисливця на тролів – це Касим-бек, який зумів наздогнати втікачів і жорстоко їх покарати. В житті мисливця це траплялось, вочевидь, нерідко. Питання руба постало тільки тоді, коли масштаб повстання змусив замислитись: чи варта його внутрішня свобода втрати цілого світу? Й чим, зрештою, ця його абсолютна й комфортна свобода відрізнялася від того послаблення, котре було дароване галернику Марку Якимовському за кількарічне сумлінне веслування й покору?
Касим-беку просто пощастило не наздогнати втікачів. Так він подарував волю та безвість не тільки галерникам, але й самому собі. Мисливцю зі стрічки Андре Овердала, навпаки, вдалося виконати свою функцію наглядача з серцем невільника, й фінал стрічки залишає глядачу можливість обрати власну відповідь на запитання, що трапилось з його світом, з його свободою та його життям.