ГлавнаяКультура

Категорія "R". У мертвих руки ще довші

Любов має безліч небезпечних сусідів, а на околицях щастя завжди чути скрегіт зубів і завивання монстрів. Ти готовий переступити межу, перелізти через паркан, якщо виникне така потреба?

Категорія "R". У мертвих руки ще довші
Фото: kinopoisk.ru

З цим запитанням горор мирно лягає спати, але щоразу прокидається у постелі, перемазаній землею і кров’ю: так, знову цей паскудний сон просочився в наш сонячний і чудовий світ, і тому давайте поміркуємо, що не так з нашою вірю, надією та любов’ю, і чим краще замазати тріщини на їхніх п’ятах.

Горору не звикати до звинувачень у блюзнірстві, хоча в основі багатьох фантазій, які традиційно іменують збоченими та патологічними, немає нічого, крім дитинної цікавості: а що, як раптом? Що, як мертві полізуть з-під землі й пожиратимуть живих? Що, як живі не захочуть розлучатися зі своїми мерцями й завдяки цьому розпачу докотяться до повного божевілля? Зрештою, усі ми часто говоримо про те, що немає у світі нічого гіршого, ніж втрата близької, найріднішої людини.

Горор з цим категорично не погоджується, він звик просуватися у напрямку ще гірших перспектив. І тому час од часу нагадує про речі, набагато страшніші, ніж смерть. Одна з них – це ігнорування смерті, повстання людини проти неминучості, проти природи й волі Божої. Кожного дня хтось поруч каже: я б віддав усе, щоб його (чи її) повернути. “Справді? – цікавиться горор. – Давайте поглянемо, що ми можемо зробити”.

Кадр из к/ф "Кладбище домашних животных"
Фото: kinopoisk.ru
Кадр из к/ф "Кладбище домашних животных"

У моєму особистому гіт-параді по-справжньому огидних мистецьких творів на другому місці (після експлуатаційної канібальської тематики, про яку йшлося минулого разу) давно утвердились історії про батьків, котрі втрачають дітей, а разом з ними і відчуття реальності, страх перед будь-яким переступом. Людина, яку пожирає біда, – легка здобич для темряви. І коли на екрані з’являється згорьована матір, яка згодна на все, аби тільки повернути свою донечку, в околицях щастя здіймається вітер і спалахують червоні вогні. М’ясники з кінокамерами на місці, можна починати.

Такого штибу сюжети, де батьки буквально витягають своїх загиблих дітей з того світу, мене завжди дратували. По-перше, моторошні магічні ритуали, що забезпечують відносне “воскресіння”, стовідсотково гарантують лажовий результат. Неодмінно хтось скаже фразу: "Гм, щось пішло не так..." (наче могло бути інакше). Далі почнеться звична вистава у кривавому шапіто, й пекельна дитина заплює землею і хробаками порубані тіла усіх, кому випаде нещастя опинитися поруч: у відпущених з потойбіччя – дуже довгі руки й надзвичайно гострі ножі. По-друге, хоч як це парадоксально звучить, більшість фільмів на цю тему позначені надмірним моралізаторством, знищенням одних табу заради зміцнення інших. Так, наприклад, бридкі некрореалістичні сцени співіснують з нагадуванням про недопустимість осквернення могил. По-третє, сучасним режисерам важко поворушитися у капкані фабули, вичерпаної ще в “Кладовищі домашніх тварин”, тож результат залежить не так від модифікацій однієї і тієї ж історії, як від психологічної достовірності, адекватної акторської гри, – а для горору це завелика розкіш; все ж таки мистецтво жахів – це проста їжа.

Кадр из к/ф "Пробуждающий лес"
Фото: kinopoisk.ru
Кадр из к/ф "Пробуждающий лес"

Британсько-ірландський фільм “Ліс, що пробуджує” режисера Девіда Кітінга, який хоч і був відзнятий два роки тому, проте у світовий прокат потрапив лише наприкінці минулого місяця, може слугувати за карту-схему цієї цвинтарної ділянки горору, де людське нещастя спричиняє нелюдські страждання. Кітінг по-своєму переповідає той таки роман Стівена Кінга. Маленьке містечко з дивними мешканцями, у кожного з яких вдома – не один мішок з кістками. Всі вони чудово вміють берегти свою спільну таємницю, усвідомлений колективний гріх, з яким навіки зрослися всі минулі й прийдешні покоління. Колись цим людям перепало знання про те, що між світом живих і мертвих існує шпарина, – і вони скористалися цим відкриттям так, як і всі їхні попередники: почали тягнути своїх мерців додому.

Кітінг, на відміну від Кінга, не схильний шукати корені зла в самій природі замкнутого соціуму. Так, невідь-коли і невідь-хто виявив необачність – і відтоді камінець гріха спричинив лавину, яку вже не спинити: її наслідки можна хіба що замовчувати. Чи винні у цьому мешканці містечка? – Кітінг не дає однозначної відповіді на це запитання, його все ж таки більше цікавить молоде подружжя, котре зважується на подорож з глибин відчаю у цілковиту безвихідь. Варто визнати, режисеру вдалося сягнути нечуваної для горору психологічної переконливості.

Поєднання атмосферного жаху з відразливими різницькими сценами – данина вже згадуваному класичному моралізаторству. Не чекайте від цієї історії нічого хорошого: межу перейдено. Поводьтеся обережно зі своїми палкими бажаннями-проханнями. Адже завжди знайдеться той, хто зможе їх здійснити. Але одне з найбільших досягнень Кітінга – відкритий фінал стрічки, в якому виразно звучить улюблена істина горору: “Ви гадаєте, що далі вже точно не може статися нічого ще гіршого? Ви помиляєтесь”.

Михайло БринихМихайло Бриних, письменник, публіцист
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram