— Ми сумували, доню, — сказав тато, коли я сіла в авто. На щастя, Максін не приїхала мене зустрічати. Я мала кілька місяців, щоб перетравити їхній роман. Ту правду, яка розкрилась і зруйнувала мою сім’ю. Проте я досі не розуміла, як це можливо.
Спина провалилася в м’яку шкіру «б’юїка». Тато завів авто й узявся здавати назад. Більше ніяких «джипів», ґрунтівок і вибоїн.
— Добре бути вдома, — мовила я, глибоко вдихаючи прохолодне повітря Сіетла. Дорога назад була просто жахлива: кілька перельотів і чотири дні морем. Я мала час подумати, знайти відповіді на запитання, від яких лихоманило мозок. Але йдучи трапом у Сіетлі, досі тремтіла від невизначеності.
— Джерард повернувся, — насторожено мовив тато, ніби промацуючи ґрунт.
Я поглянула на свої руки. Руки, які торкалися Вестрі й досі любили його. Руки зрадниці.
— Він хоче зі мною побачитися? — запитала я.
— Звісно, люба. Але насправді питання в тому, чи ти хочеш із ним зустрітися.
Тато бачив мене наскрізь. Він завжди це вмів.
— Не знаю, тату, — раптом з грудей вихопилося схлипування. — Я вже не знаю, чого хочу.
— Іди до мене, доню. — Я підсунулася ближче, і тато обійняв мене однією рукою, наче кажучи, що все буде гаразд. Якби тільки я могла в це повірити.
* * *
Здавалося, ані час, ані війна не владні над Віндермером. Ми проїжджали знайомі маєтки, але я розуміла, що зовнішність оманлива. Ось будинок Ларсонів з підстриженим газоном, вишуканим садом з італійськими урнами, фонтаном з янголом перед парадним входом. Утім кожен камінь і кожна оздоба просякли горем. Двійнята не повернуться додому. Террі загинув у бою під Марселем, Ларрі — через два дні в збитому літаку. Він летів утішити матір.
Будинок Ґодфрі також не змінився, але й тут за воротами причаїлась історія. Я затамувала подих, пригадуючи заручини, обличчя Кітті й великі плани на майбутнє, які ми з нею будували, сидячи на бордюрі. Чи поїхали б ми на острів, якби знали, як воно все обернеться?
Спогади кололи в самісіньке серце, і я поспішно відвела погляд.
— Джерард приїхав додому в п’ятницю, — озвався тато. — Дістав звільнення трохи швидше за станом здоров’я.
— Станом здоров’я? — заклякла я.
— Так, його поранили. Куля пройшла через плече. Можливо, ліва рука вже ніколи не буде повноцінно рухатись, але в часи війни це не трагедія.
Мене накрило хвилею емоцій. Тато мав рацію. Хлопців важко калічили та вбивали. Порівняно з ними Джерард легко відбувся, та на душі все одно стало сумно й важко.
— Не плач, доню, — мовив тато й погладив мене по голові. — З ним усе буде добре.
— Я розумію. Усе гаразд. Я просто…
— Знаю, це важко прийняти.
— Ця війна, — мовила я крізь сльози, — змінила всіх і все.
— Так, — понуро погодився тато. Ми під’їжджали до нашого будинку. Він зовсім не змінився за час моєї відсутності. Але це також ілюзія. І я розуміла, що вже ніколи не поверну все, як було.
* * *
Хтось тихо постукав у двері. Де я? Я підвелася з подушки й роззирнулася. Старий мереживний тюль. Велике м’яке ліжко. Так, я вдома. Але котра година? Який день? За вікном було темно, тож ніч. Скільки часу я спала? По даху тарабанив дощ. Я заплющила очі, згадуючи тропічну зливу, у якій ми з Вестрі купалися посеред пляжу. Знову відчувала його обійми й запах мила на шкірі. А тоді закліпала очима. Невже це тільки сон?
Я щільніше загорнулася в ковдру й не зважала на стукіт, який повторився. Тепер трохи гучніше. Я не готова бачити Максін. Ще ні. Іди геть. Будь ласка, іди геть. Залиш мене наодинці зі спогадами.
За кілька секунд із-під дерев’яних дверей у кімнату просунули записку. Я намагалася злегковажити її, але здавалося, що папір пульсує, спалахує крізь сутінки кімнати й магнітом притягує очі. Зрештою я вибралася з-під ковдри, опустила ноги на підлогу та взяла його.
Глибоко вдихнувши, я прочитала знайомий почерк на квадратному бежевому аркуші.
Люба Антуанетт!
Я знаю, що вам болить. Мені також. Будь ласка, можна вас
заспокоїти?
Максін
Пальці торкнулися холодної клямки й повільно повернули її. Прочинивши двері, я побачила в коридорі Максін. Волосся зібране у звичний пучок. Ретельно випрасуваний фартух оперізує стрункий стан. Вона тримала тацю із сендвічами. Рожева троянда в скляній вазочці. Клубочки пари над світлим горням. Я вдихнула запах «Ерл Ґрею», відпустила клямку та скрикнула:
— Максін!
Вона поставила тацю на столик та обійняла мене. Сльози бризнули з очей, наче з вулкана: спершу кілька бризок, а потім нескінченний потік. Вони несамовито струменіли з мого серця, з моєї душі, і здавалося, що це ніколи не припиниться.
— Поплачте, поплачте, — шепотіла Максін. — Не тримайте це в собі.
Коли я виплакала все, що могла, Максін простягнула мені носовичок і горня чаю. Я сперлася на узголів’я ліжка, підібгавши коліна до грудей.
— Не треба говорити, якщо ви не хочете, — тихо мовила Максін.
Я вперше подивилася їй просто в очі й побачила в них пекучий біль. — Вибачте мені за той лист, — сказала вона. — Не варто було його надсилати. Треба було, щоб батько сам розповів вам. Я забагато собі дозволила.
Я взяла Максін за руку. Її пальці були крижані.
— Ти завжди була чесна зі мною. І правильно вчинила, що надіслала його.
— Ви зможете коли-небудь мені пробачити? — Сильний акцент додавав Максін уразливості й безпорадності. — І любити мене так, як колись?
Я глибоко вдихнула.
— Я ніколи й не припиняла тебе любити, Максін.
Її очі загорілися. Ніби це все, що вона хотіла знати.
— А тепер з’їжте сендвіч і розкажіть про тропіки. Я відчуваю, що там з вами відбулася важлива історія.
Узявши croque monsieur, я кивнула й почала розповідати свою історію. Ну, принаймні дещо з неї.
* * *
Наступного ранку хмари розбіглися, і на небі вигулькнуло червневе сонце. Мені стало легше на душі.
— Доброго ранку, Антуанетт, — защебетала Максін з кухні. — Сніданок на столі.
Я всміхнулася і сіла поруч із татом. У тарілці чекали свіжі овочі, тости з маслом та омлет. Справжній бенкет порівняно з армійським пайком.
Максін зняла фартух і сіла за стіл з нами. Тато цмокнув її в щоку, і я усвідомила, що я ніби й прийняла їхнє кохання, але до нього ще доведеться звикати. Як це все переживає мати?
— Тату, — обережно запитала я, — чи є якісь новини від мами?
Максін поклала виделку. У кімнаті стало душно й незручно.
— Так. Вона в Нью-Йорку. Ти й сама це знаєш, адже вона тобі писала. — Пошукавши щось у кишені, він дістав аркуш паперу. — Можеш зателефонувати їй на цей номер. Вона хотіла б, щоб ти приїхала в гості. Коли будеш готова.
Я згорнула зім’ятий аркуш і поклала його біля тарілки. Мати напевно ходить на модні покази та купує сукні. Та чи щаслива вона?
— Зранку телефонував Джерард, — поспішно змінив тему тато.
— І?
— Він заїде по обіді.
Мої руки мимоволі торкнулися медальйона, чекаючи на знак.
— Гаразд. — Я мигцем глянула на Максін, шукаючи підтримки. — Я зустрінуся з ним.
Максін усміхнулася, підтверджуючи, що я чиню правильно. Перший крок, щоб розібратися в цій новій реальності, — поглянути в очі Джерарду й віддати данину життю, яке ми планували провести разом. Я погладила підмізинний палець, на якому раніше мешкала заручна каблучка, і зітхнула.
— Добре, — сказав тато, розгорнувши газету. — Я сказав йому приїхати о другій.
* * *
Я чула, як під’їхала його машина. А потім кроки біля дверей. Я вся похолола. Що йому казати? Як поводитися?
До кімнати заглянула Максін.
— Він приїхав, Антуанетт, — тихо мовила вона, махнувши рукою в бік сходів. — Ви готові?
Пригладивши зачіску, я вийшла в коридор.
— Готова, — запевнила сама себе.
Одна сходинка. Друга. Я почула голос Джерарда, що перемовлявся з татом у вітальні. Так близько — моє серце несподівано затріпотіло. Третя сходинка. Четверта. Голоси стихли. П’ята. Шоста. І я побачила його внизу. Джерард дивився на мене так закохано, так уважно, що я не могла відірвати від нього погляду.
— Енн!
— Джерарде! — Мій голос ледь надломився. Його лівиця звисала в бежевій пов’язці.
— Ти ще довго збираєшся там стояти? Іди сюди й поцілуй зраненого солдата.
Я засміялася, збігла сходинками, обійняла Джерарда та поцілувала в щоку. Тіло діяло на автоматі, по старій пам’яті.
Тато прокашлявся і кивнув Максін:
— Ми залишимо вас удвох. Вам точно знайдеться про що поговорити.
Джерард узяв мене за руку та провів до дивана у вітальні, а тоді повернувся зачинити двері здоровою рукою.
— Передати не можу, як я за тобою тужив, — мовив він, сівши поруч.
Я і забула, який він гарний. Надзвичайно гарний.
— Вибач, що я так рідко писала.
— Нічого. — У його голосі було стільки любові. — Я знав, що ти заклопотана.
Чи пробачив би він мовчанку так легко, якби знав справжню причину?
— Твоя рука, — мовила я і ніжно торкнулася його плеча, але одразу відсмикнула долоню. — Ох, Джерарде! Тато казав, що вона може залишитися паралізованою. Він знизав плечима і глухо мовив, не підводячи очей:
— Я мав померти там. Усі інші загинули. Усі, крім мене. Не розумію, чому я залишився живим.
Джерард повернувся з тягарем на серці, як і я. От тільки його тягар благородний.
Він узяв мої долоні в здорову руку й раптом завмер, не намацавши каблучки на підмізинному пальці.
— Джерарде, я…
Він похитав головою.
— Не треба пояснень. Для початку вистачить того, що ти тут.
Ти повернулась.
Я поклала голову йому на плече.
Вересень 1944 року
— Повірити не можу, що я виходжу заміж, — сказала я, приміряючи білу шовкову сукню, яку мати привезла з Франції ще до початку війни.
— Вона тобі дуже личить, Антуанетт, — мовила Максін, підколюючи корсет булавкою. — Швачка тільки трохи забере отут.
— Ти схудла?
— Це все нерви, — я знизала плечима.
— Тебе щось тривожить, люба? Ти знаєш, що можеш усе мені розповісти.
Проте я не встигла дати відповідь: задзвонив телефон.
— Я візьму, — поквапилася на кухню я. — Мабуть, це Джерард. Я схопила телефон.
— Привіт, — задихавшись, випалила я. — Вгадай, у що я вдягнена?
У слухавці затріщали перешкоди.
— Енн? — знайомий жіночий голос. — Енн, це ти?
— Так, це Енн. Хто це?
— Це я, Мері.
— Мері! О боже, як ти?
— Усе гаразд. У мене мало часу, тому не зволікатиму.
На жаль, Я відчувала, як блідну. Мері. Погані новини.
— Що трапилося?
— Я в Парижі, — відповіла вона. — Приїхала до Едварда, але це тема для окремої розмови. Ти, певно, чула, що Париж звільнили.
— Так. — Я досі не могла повірити, що розмовляю з давньою подругою.
— Енн, це неймовірно. Союзники в місті. Ми вже думали, що цього ніколи не трапиться. Та я телефоную сказати, що сьогодні зустріла у військовому шпиталі Кітті, і…
Я часто згадувала Кітті, особливо тепер, коли наближалася дата весілля. Її ім’я знову роз’ятрило рану в моєму серці.
— Мері, з нею все гаразд?
— Так. Усе добре. Але Енн… Енн, з Вестрі біда. — Я опустилася на крісло. Кімната закрутилась, а шпилька з весільної сукні вп’ялась у шкіру. — Енн, ти чуєш мене?
— Так, — ледь мовила я. — Чую.
— Він у шпиталі, — вела далі Мері. — Поранений. Він був у складі Четвертої піхотної дивізії, яка штурмувала місто. Його батальйон потрапив у найгарячішу точку. Більшість солдатів загинула, він дивом вижив.
— Господи, Мері, настільки все зле?
— Я не певна, але… Здається, що… Енн, йому недобре.
— Він при тямі?
Лінія знову затріщала.
— Мері, ти чуєш мене?
— Так, чую. — Її голос лунав десь здалеку. Зв’язок міг урватися будь-якої миті. — Приїжджай. Тобі треба побачити його, перед тим як…
— Але як? — розгубилась я. — Авіасполучення обмежене. До Європи не дістатися.
— Є один спосіб. Маєш папір і ручку?
Понишпоривши в шухляді, я витягнула нотатник, підписаний маминою рукою. Аж раптом усвідомила, як за нею скучила. Я вже понад рік удома, але досі не з’їздила до Нью-Йорка її навідати.
— Готово, — озвалась я.
— Запиши код, — сказала Мері. — A5691К9НС.
— Що це?
— Дорожній код дипломатичної служби. З ним ти зможеш сісти на корабель, який через чотири дні вирушає з Нью-Йорка в Париж. Коли прибудеш, одразу їдь до мене. Бульвар Сен-Жермен, три, сорок п’ять.
Я нашкрябала адресу на аркуші й похитала головою:
— Гадаєш, це спрацює?
— Так. Якщо виникнуть проблеми, кажи, що ти від Едварда Натона.
Моя рука міцно стискала слухавку, наче щоб утримати зв’язок.
— Дякую, Мері!
Але лінія погрузла в перешкодах. Розмова урвалася.
* * *
— Джерарде, я мушу тобі зізнатися, — сказала я за вечерею. І відсунула тарілку вбік. Навіть смажений лосось із молодою картоплею не викликав апетиту.
— Ти нічого не їла, — спохмурнів він.
Джерард сидів навпроти мене в стильному сірому костюмі. Війна справді перетворила «Кабана-клаб» на місто-привид без гамірного натовпу й завіси сигаретного диму. На сцені грав одинокий саксофоніст. Бути тут здавалося зрадою — зрадою тих, хто загинув на війні або просто зараз боровся за життя в шпиталі. До горла підступив клубок.
— Що таке, кохана? — перепитав Джерард, витираючи кутики
рота серветкою.
Я глибоко вдихнула.
— На Бора-Бора я зустріла одного солдата. Я… Я…
Джерард міцно заплющив очі й похитав головою:
— Не треба. Я не хочу знати.
— Гаразд, — кивнула я. — Та є одна справа, яку я мушу вирішити до весілля.
— Яка?
— Мені треба поїхати. Ненадовго.
Джерард не заперечував, хоча йому було боляче.
— І коли ти повернешся, то знову станеш собою?
Я пильно глянула йому в очі.
— Мені треба поїхати, щоб це зрозуміти.
Мої слова завдали Джерарду болю, і він відвів погляд. Ліва рука безвольно звисала. Він не любив надягати пов’язку, коли ми йшли в люди.
— Енн, — мовив він. Голос затремтів, але Джерард прокашлявся й опанував себе. Він ніколи не плакав. — Якщо без цього ніяк. Якщо є надія, що ти знову кохатимеш тільки мене, я зачекаю.