ГлавнаяБлогиБлог Юлии Орловой

Авраам Лінкольн: «Або помру, або виборсаюся». Уривок з книги

У видавництві Vivat вийшла книга, яка демонструє, що не існує єдиного рецепта лідерства. Це доводять власним життям і діяльністю президенти США — Авраам Лінкольн, Теодор Рузвельт, Франклін Рузвельт і Ліндон Джонсон. Їхні прагнення, кар’єрні шляхи й тактики ухвалення рішень геть несхожі. Проте є й дещо спільне: особлива наснага та віра у власні сили й свою націю. Їхні лідерські риси найяскравіше проявилися саме в буремні часи. І саме цей досвід варто перейняти — керівникам країн і бізнесменам, кризовим менеджерам і звичайним людям.

Усі герої цієї книги усвідомили себе лідерами, не досягнувши й тридцяти років. Служіння суспільству було їхнім покликанням, а робота задля людей та залежність від їхньої підтримки стали власним вибором. У цей період вони вже сформували в собі лідерські риси, що сповна розквітнуть у майбутньому. Проте ці риси складуть цілісний портрет лиш після того, як кожен із них стріне перешкоди на політичному шляху та в приватному житті.

Дослідники лідерства вважають, що осердям майбутнього лідерського зростання є опірність або здатність не відмовлятися від власних амбіцій попри невдачі. Досі лишається актуальним ключове запитання Воррена Бенніса та Роберта Томаса: «Чому одні виносять мудрі уроки з набутого досвіду, а інші — ні?». Деякі зовсім втрачають орієнтири і припиняють рух; інші згодом повертаються до нормального життя. Але є й ті, хто, оцінивши обставини й адаптувавшись до них, знаходить у собі сили піднятися над незгодами і вийти з них іще більш рішучими та цілеспрямованими особистостями.

Кожному з наших чотирьох героїв випало стріти драматичні примхи долі, пережити депресію та навіть замислитися над припиненням політичної кар’єри.

* * *

Упродовж похмурої зими 1840 року тридцятидворічний Авраам Лінкольн впав у глибоку депресію. Побоюючись, що він вкоротить собі віку, друзі навіть ховали від нього ножі, бритви й ножиці. Третій рік поспіль Штат прерії582 переживав економічну рецесію. Тож, попри Лінкольнові пристрасні благання не робити цього, Законодавчі збори не мали іншого вибору, як призупинити роботи на напівзбудованих залізницях, каналах, мостах і дорогах. Як головний ініціатор і прихильник цього дорогого інфраструктурного проєкту, Лінкольн став об’єктом нищівної критики й звинувачень у майбутній катастрофі.

Величезний борг скалічив економіку штату: знищив його кредитні рейтинги й на довгі роки відбив у нових поселенців охоту селитися в Іллінойсі. Вартість землі знизилась, тисячі людей втратили домівки, банки та брокерські контори позакривалися. «Лінкольнові рожеві мрії стати Девітто Клінтоном Іллінойсу, — зауважив один друг, — розвіялися, як ранкова імла». Визнаючи, що він не «фінансист», Лінкольн узяв на себе відповідальність за кризу й заплатив за це високу ціну. Його віра в себе похитнулася, і невдовзі він оголосив, що наприкінці терміну залишить посаду члена Законодавчих зборів.

Найважче для Лінкольна було усвідомлювати, що його репутація скомпрометована. Під час перших виборчих перегонів він пообіцяв людям у разі перемоги підтримувати будь-які закони для розбудови надійних доріг та судноплавних річок, щоб забезпечити економічне зростання найбідніших та густозаселених територій. Обіцянка, яку він вважав справою честі, репутації й характеру, не була виконана. Сподіваючись зняти з людських плечей важкий тягар, Лінкольн зробив його ще нестерпнішим.

Удар по Лінкольновому розумінню своєї публічної доброчесності лише подвоївся через проблеми в особистому житті, коли він ухвалив болісне рішення розірвати заручини з Мері Тодд. Це була добре освічена й тямуща дочка заможного представника партії вігів, члена Палати представників, а згодом і Сенату штату Кентукі. Молоді зійшлися завдяки обопільній любові до поезії й політики. Кумир Лінкольна — чільний представник партії вігів Генрі Клей584 — часто бував у будинку родини Тодд. Мері вважала себе пристрасною прихильницею вігів і пишалася своїм «нежіночим»585 захопленням політикою. Її беззаперечна віра в політичне майбутнє Лінкольна посилювала його надії і сприяла їхньому зближенню.

Залицяння йшли до шлюбу, аж раптом Лінкольн засумнівався в силі своїх почуттів до примхливої молодої особи. Одного дня вона могла бути люблячою й щедрою, а наступного — пригніченою й роздратованою. Лінкольнів найкращий друг Джошуа Спід пригадував, що «узимку 1840—1841 років він був дуже невдоволений своїми заручинами з Мері. Причиною сум’яття було відчуття, що захоплення нею не аж таке велике, щоб брати з нею шлюб. Лише мені відомо, як сильно він переживав із цього приводу».

Один родич пригадував, що Лінкольн не тільки сумнівався щодо Мері, а також хвилювався з приводу «своєї спроможності фінансово забезпечити дружину». Робота в Асамблеї й участь у виборчих перегонах позначилися на його молодій юридичній практиці. «Я такий бідний і так повільно просуваюся по життю, — визнавав Лінкольн, — увесь рік намагаюсь рухатися вперед, але за місяць бездіяльності відкочуюсь назад». Як у такій ситуації він міг сподіватися утримувати дружину й дітей? Чи не стануть сімейні зобов’язання припоною його подальшій освіті й політичним амбіціям?

Лінкольн не знав моделі сімейного щастя і не мав надійного фундаменту для створення власної родини. Він бачив проблиски родинного життя — спільну вечерю за обіднім столом чи батька, який тяжко працює, — але сам ніколи не був у цій ролі. Геть знервований, Лінкольн розірвав заручини.

Новина про «відмову від зобов’язань» миттєво розлетілася маленьким Спрінґфілдом, і це посилило приниження Мері. Лінкольн відчував її біль так само гостро, як власний. Думка про те, що він став причиною її горя, була нестерпною. «Це вбиває мою душу», — сказав він якось. Найгіршим, зізнався він Спідові, було втратити впевненість, що він здатен виконати обіцяне. «Саме вмінням тримати слово я найбільше пишався — цією єдиною, найціннішою та найважливішою рисою мого характеру. Тепер я її втратив», — писав він, додаючи, що не зможе «довіряти собі у будь-якому важливому питанні», доки знову не віднайде цю спроможність.

Тієї зими Джошуа Спід вирішив повернутися до своєї родинної плантації в Кентукі й готувався до від’їзду зі Спрінґфілда. Після смерті батька він відчув, що мусить попіклуватися про овдовілу матір. Упродовж семи років крамниця Спіда була центром політичного й соціального життя містечка. Вони з Лінкольном жили разом, ділячи на двох велику кімнату на горищі. Юнаки разом відвідували політичні заходи, танці й вечірки. Тож майбутній від’їзд Спіда означав для Лінкольна не лише втрату друга, а й втрату близької людини, з якою він міг поділитися особистими переживаннями і знайти підтримку в часи найбільших труднощів. Як вважав Вільям Герндон, Лінкольн любив Спіда більше «за всіх мертвих і живих». «Я буду дуже самотнім без тебе, — казав Лінкольн Спідові. — Як несправедливо влаштований цей світ! Якщо у нас немає друзів, ми не знаємо радості. Та коли вони в нас є, ми обов’язково мусимо їх втратити й зазнати подвійного жалю».

Невдовзі ці важливі події особистого життя й невдалі проєкти поліпшення інфраструктури, пристрасно обстоювані Лінкольном, стали причиною його майже повної недієздатності й депресії. Він і раніше страждав на напади меланхолії. Шістьма роками раніше, після смерті свого першого кохання Енн Рутледж, він брав рушницю і блукав лісом з виглядом «байдужої» до життя людини. Друзі боялися, що «розум його полишить», якщо Лінкольн швидко не оговтається. Своїми печалями він відверто ділився з мешканцями маленької нью-сейлемської громади, і невдовзі це сприяло його поверненню до правничих студій та до виконання обов’язків у місцевих Законодавчих зборах.

Проте депресія, яку Лінкольн переніс у тридцять два, мала тривалі наслідки й була найсерйознішою за все його життя. «Я найжалюгідніша людина на землі, — писав Лінкольн партнерові з юридичної практики, — якби мою тугу розподілити поміж усіма людьми, на світі не лишилося б жодного радісного обличчя. Не знаю, чи ця печаль мене колись відпустить. Із жахом припускаю, що ні. Лишатися ж у такому стані неможливо. Здається, я або помру, або виборсаюся». Лист несподівано закінчується коротким реченням: «Більше не можу писати».

День у день Лінкольн не підводився з ліжка, не міг їсти, спати й працювати в Законодавчих зборах. «Лінкольн збожеволів, — казав Спід, — це жахливо». Ще один депутат з Іллінойсу, Орвілл Браунінґ, пригадував, що Лінкольн «був настільки сам не свій, що взагалі не тямив, що робить». Ба більше, «від пригнічення навіть втратив здатність зв’язно говорити». Як казав інший товариш, він «більше не був схожий сам на себе», мав вигляд «втомленого і виснаженого і, здається, навіть не мав сил говорити — тільки шепотів. Наразі його справи зовсім кепські».

На думку спринґфілдських лікарів, Лінкольн був «за крок від перетворення на лунатика на все життя». Джошуа Спід був поруч із Лінкольном у найскладніші хвилини. Розмови того періоду вони запам’ятали назавжди. Джошуа просив Лінкольна боротися, якщо він не хоче померти. Той відказував, що навіть хоче піти на той світ, але «досі не зробив нічого, що змусило б людей пам’ятати про його життя». У серці він виношував найбільшу мрію, «що колись його ім’я пов’язуватимуть із подіями, які принесуть користь співгромадянам».

Саме це потужне прагнення — викарбувати своє ім’я в історії — і врятувало Лінкольна від найтяжчої особистої кризи. Саме воно десять років тому змусило «самотнього, неосвіченого, бідного хлопчика — робітника на плавучому човні»603 податися до мешканців Нью-Сейлема і просити у них підтримки на виборах, щоб представляти їхні інтереси у місцевих Законодавчих зборах.

Насамперед Лінкольн мав відновити втрачене і знову відбудувати свою приватну й публічну репутацію. Крок за кроком він досяг цього за десять з лишком років. Полишивши Законодавчі збори,

Лінкольн відкрив власну юридичну практику в партнерстві зі Стівеном Логаном— відомим юристом й одним з «найкращих прикладів найвитонченішого юридичного розуму» американського Заходу. Логан знав, що Лінкольну ще бракувало деяких знань у сфері права, але цінував його за ясний розум, почуття гумору й ораторську майстерність у роботі з присяжними. Він вірив, що юнак «важко працюватиме», тож це партнерство довело свою користь для обох. У Логані Лінкольн знайшов ментора й «майже батька», котрий підказував, які книги з права треба прочитати. Логан навчив Лінкольна «готувати справи до судових слухань» і дав упевненість, що юрист-самоук зможе досягти рівня колег з університетськими дипломами. «Усе залежить не від походження, — казав йому Логан, — а від того, хто як працює і наскільки сумлінно працює до середини життя». Удвох вони розбудували стабільну юридичну практику, і Лінкольн нарешті почав пристойно заробляти.

Згодом Лінкольнові сумніви щодо спроможності утримувати дружину почали зникати, і він поновив стосунки з Мері. Прийшло усвідомлення, що свого часу йому забракло сміливості не лише через фінансову нестабільність. Як він пояснив Спідові, причина також полягала у нереалістичних уявленнях про кохання ніби про «якийсь омріяний рай, не порівнянний з жодним іншим земним досвідом». Поновивши заручини з Мері, Лінкольн поступово відродив у собі гідність і, врешті, зміг довести власну спроможність «тримати слово», яку вважав «найкоштовнішим каменем»610 свого характеру. І хоча його шлюб з Мері був не без складнощів, Лінкольн робив усе можливе, щоб бути хорошим чоловіком своїй дружині і м’яким, веселим батьком своїм дітям. Він побудував з дітьми такі стосунки, яких ніколи не знав з власним батьком. «Я тішуся, що мої діти вільні — «любов — це як ланцюг, що міцно прив’язує дитину до батьків». Для когось у такому житті не було нічого незвичного, але для Лінкольна сімейна й фінансова стабільність, без яких мало що вдається, насправді мали велике значення і були твердим надійним фундаментом.

* * *

Доля Лінкольна наочно ілюструє, як часто успіх того чи іншого лідера залежить від щасливого випадку. З часом економіка Іллінойсу пішла вгору, а з нею почали зростати і тимчасово погамовані політичні амбіції Лінкольна. «Коли раптом почуєш, що Лінкольн не планує балотуватися до Конгресу, відповідай, що маєш усі підстави не вірити цьому, — наказував він товаришу-вігу невдовзі після весілля, — бо, правду кажучи, я цього прагну».

Лінкольна вперше обрали до Законодавчих зборів штату як кандидата самовисуванця, але кілька років по тому віги й демократи розробили нову виборчу систему. Тепер кандидатів до Конгресу висували збори партії. У 7-му конгресовому виборчому окрузі, до якого входила провінція Сангамон, віги мали сильну електоральну підтримку. Завдяки цій сприятливій обставині в разі висунення Лінкольн міг не сумніватися в перемозі. Аби між потенційними супротивниками в цьому виборчому окрузі не виникало конфліктів, віги встановили принцип ротації: кожен із номінованих кандидатів погоджувався працювати в Конгресі лише один термін і звільняти місце для наступника одразу по завершенні каденції. Саме за таким принципом у 1842 році до Конгресу обрали сина американського сенатора Джона Гардіна. У 1844-му — члена місцевого сенату Едварда Бейкера. У 1846-му черга нарешті дійшла до Авраама Лінкольна.

Хоч коли б настав його час, така система ротації обіцяла номінантові повну підтримку колег по партії. Водночас навіть у найталановитішого політика було обмаль шансів проявити себе у Конгресі за такий короткий термін. Через перспективу бути обраним лише на один термін Конгрес середини 1840-х років навряд чи був об’єктом найбільших політичних устремлінь такого юнака, як Авраам Лінкольн, який, за словами одного з друзів, був «найамбітнішою та найспраглішою до визнання людиною на всій землі».

Приблизно за два тижні після прибуття до Вашингтона конгресмен-початківець Авраам Лінкольн зареєстрував непересічну резолюцію, якою ставив під сумнів легітимність нещодавно завершеної Американо-мексиканської війни614. Він наполягав, що президент Джеймс К. Полк спеціально спровокував Мексику на збройний конфлікт, аби «уникнути відповідальності й відволікти увагу суспільства, натомість запропонувавши йому надто яскраву бойову славу». Лінкольн також порівняв президентську заяву про оголошення війни з «напівбожевільним бурмотінням у гарячці», що, за його словами, лише підтверджувала каяття істоти, яка «бігала туди-сюди в муках, наче під нею палає земля»615. Ці слова дуже відрізнялися від обережного й добре обміркованого аналізу, до якого аргументований ораторський стиль Лінкольна прийде в наступні роки. Його нетерплячість і бажання проявити себе на публіці лише дратували демократів, надокучали вігам та, врешті, призвели до втрати електоральної підтримки в Іллінойсі, де населення буквально шаленіло від патріотичних почуттів, пробуджених перемогою у війні.

Президентські вибори 1848 року стали доброю нагодою для Лінкольна проявити себе серед колег по партії значно повніше й ефективніше, залучивши весь арсенал особливої харизми і дару оповідача. Виступаючи в Палаті представників від імені героя мексиканської війни Закарі Тейлора616 — кандидата в президенти від партії вігів, — Лінкольн здобув багато схвальних відгуків однопартійців і репортерів за вдумливі й гумористичні промови. Як зазначив один із журналістів, Лінкольн постав перед авдиторією як «дуже кмітливий, тямущий, відкритий, простий і справедливий юнак». Газета Baltimore American написала, що його оригінальний виступ був «найбільш блискучою промовою» за весь день, і зазначила, що «Лін-кольнова манера була настільки витонченою, а стиль настільки особливим, що Палата представників постійно була в піднесеному настрої». Під час виступу Лінкольн безперервно ходив між рядами, постійно щось «виголошував і жестикулював»620. Він був настільки емоційним і веселим, що Ганнібал Гемлін (який пізніше стане Лінкольновим віцепрезидентом) поцікавився, хто цей чолов’яга. Колега конгресмен здивовано відповів: «Ейб Лінкольн — найкращий оратор Палати представників»621. Лідери партії вігів були так задоволені виступами Лінкольна, що запросили його агітувати за Тейлора під час осінньої виборчої кампанії у Новій Англії.

Роками пізніше Лінкольн згадував перший візит до Массачусетсу досить дотепно: «До Конгресу мене обрали від Дикого Заходу, тож, коли я їхав до Массачусетсу, у моєму волоссі ще стирчала солома. У цьому найкультурнішому штаті країни я мав навчитися добрих манер». Самоіронія — річ хороша, утім, Лінкольн точно не потребував додаткових уроків, аби створити довірливу атмосферу і встановити емоційний контакт зі слухачами на Східному узбережжі. У його чудернацьких історіях слухачі вловлювали щось нове, свіже й самобутнє. Як зазначали репортери, Лінкольнові промови в десятках різних містечок були «добрі за формою та за суттю», а також «сповнені тієї логіки та хорошої, неспростовної аргументації, яка до снаги лише ораторам із заходу країни».

Однак значно важливішим за популярність у стані вігів-однопартійців стало Лінкольнове глибоке розуміння й чутливе ставлення до питання рабства. Інтерес до рабовласництва значно посилився після приєднання до Америки нових величезних мексиканських територій. Конституція продовжувала захищати рабство в тих штатах, де воно існувало на момент завершення війни. Проте цей захист не поширювався на нові землі. Ще до завершення війни конгресмен від штату Пенсильванія Девід Вілмот запропонував поправку до законопроєкту щодо воєнних апропріацій. У ній було зазначено, що «рабство та примусова каторга ніколи не матимуть місце на цих територіях». І хоча Палата представників послідовно голосувала за поправку Вілмота, її постійно блокував контрольований представниками південних штатів Сенат. Лінкольн пізніше казав, що голосував ників він жодного разу не виступив на підтримку цього питання.

Під час поїздок Массачусетсом, щойно Лінкольн розпочинав пристрасну дискусію про рабство, з авдиторій наче зникало повітря. Цей досвід значно пришвидшив розвиток його поглядів на питання, яке лише за десять років розколе країну навпіл. Якось у бостонському храмі Тремонта Лінкольн прослухав емоційну промову Вільяма Генрі Сьюарда, колишнього губернатора і майбутнього сенатора від штату Нью-Йорк. Сьюард переконував, що «настав час чітко визначити позиції й мати сміливість публічно висловитися з цього приводу». Наступного вечора Лінкольн і Сьюард зупинилися в одному готелі й дискутували про рабство до пізньої ночі. «Ручуся, ви маєте рацію, — сказав Лінкольн Сьюарду наступного дня рано-вранці, — треба вирішувати це питання і приділяти йому більше уваги».

У листопаді 1848 року, після перемоги Тейлора на виборах, Лінкольн повернувся до Конгресу задля участі в останній тримісячній парламентській сесії. Він заповзявся заявити свою позицію щодо рабства публічно і кілька тижнів присвятив розробці математично точної, справедливої та, як на його думку, дуже збалансованої пропозиції. Визнавши конституційність захисту рабовласництва в тих штатах, де воно вже існувало, Лінкольн запропонував Конгресу, як органу, що регулює столичні справи, розглянути питання законності рабовласництва в Окрузі Колумбія.628 Він закликав до поступового звільнення рабів в Окрузі Колумбія та запропонував уряду компенсувати власникам вартість звільнених рабів. Лінкольн також пропонував надати місцевій поліції право арештовувати й повертати власникам рабів, які тікатимуть з південних штатів, шукаючи притулку у вільному від рабства Окрузі Колумбія. Лінкольн також пропонував, щоб мешканцям Округу Колумбія було надано право висловитися щодо його пропозиції на місцевому референдумі.

Хоч Лінкольнова пропозиція була збалансована й логічна, вона так і не змогла об’єднати розділені глибокими протиріччями Південь і Північ країни. Аболіціоніст Вендел Філліпс накинувся на Лінкольна, обізвавши «іллінойським переслідувачем рабів», а прихильники рабовласництва взагалі відмовилися розглядати будь-яку можливість звільнення рабів, побоюючись, що це може призвести до заборони рабовласництва по всій країні. Не маючи достатньої підтримки з обох сторін, Лінкольн відкликав свій добре продуманий та компромісний законопроєкт.

Лінкольнів єдиний термін у Конгресі історики переважно розцінюють як провальний. Лінкольн і сам, найімовірніше, погодився б із такою оцінкою. Він завзято й вірно захищав політичні програми вігів, але масштаб його амбіцій був вищим за партійну приналежність і ширшим за географічні кордони одного округу.

Повернувшись до Іллінойсу, Лінкольн розраховував, що Тейлор віддячить йому за пристрасну передвиборчу агітацію й запропонує якусь важливу державну посаду. Найбільше він сподівався на пост комісара з питань землі — впливову позицію в уряді, яка передбачала контроль над розподілом усіх федеральних земель у західних штатах. Це дозволило б виконати обіцянки, дані під час балотування до Законодавчих зборів штату, і підтримати економічний розвиток найбідніших громад через виділення державної фінансової допомоги під будівництво доріг, залізничних колій і розчищення річок для полегшення навігації. Невиконання цього зобов’язання Лінкольн розцінював як свою політичну й моральну провину. Посада комісара з питань землі дала б йому унікальний шанс виправити ситуацію, однак вона дісталася іншому однопартійцю. Цей щасливчик завбачливо тримав язика за зубами і не ставив зайвих запитань про причини початку війни, натомість Лінкольн нищівно критикував президента за її розв’язання навіть попри факт, що війну вже було виграно і що населення схвалювало цю перемогу.

Коли Лінкольн дізнався, що його обійшли і посада, на яку він так розраховував, дісталась іншому, він «впав у відчай від думки, що ніколи не досягне успіху в цьому світі»630. У цей період він промовив слова, які часто повторюватиме пізніше: «Боже, як же важко померти, полишивши країну без змін, — так, наче ти й не жив ніколи!»631 Лінкольн ще багато років глибоко переживав цю невдачу. Багато років по тому, вже президент, він пригадував, що «жодна інша життєва поразка не завдала йому більшого болю».

***

Історики часто описують п’ять років Лінкольнового життя після короткого й невдалого терміну в Конгресі як період відходу від публічності. Лінкольн і сам зауважував, що «почав втрачати інтерес до політики». Хоча у щирості цих слів можна сумніватися, упродовж цих років Лінкольн, безперечно, «практикував право з більшою відданістю, ніж будь-коли до того»634. Він не сидів склавши руки, а використовував момент тимчасового відходу від політики для інтенсивного душевного, інтелектуального й професійного росту. Саме в ці роки він навчився позиціонувати себе як юриста й лідера, здатного дати відповіді на запитання, що розхитували країну.

Що ж дало поштовх нестримному і пристрасному бажанню Лінкольна присвятити свій час самовдосконаленню? Відповідь знаходимо в його готовності подивитися на себе в дзеркало й дати тверезу оцінку своїм досягненням. Розмірковуючи над пройденим шляхом, Лінкольн раптом зрозумів, що йому ще є куди зростати. Вписати своє ім’я у книгу пам’яті свого народу він мріяв від самого дитинства. Але досягнення цієї життєвої мети потребувало цілеспрямованих зусиль і самодисципліни, готовності кинути виклик своїм недолікам і слабкостям, переоцінити власні поразки й дати відповідь на запитання: яким лідером він, власне, прагне стати?

Старанність і працелюбність Лінкольна у цей період самозаглиблення були б подиву гідні як для студента. Але для сорокарічного чоловіка така самовіддача була направду дивовижною. Глибокий процес самовдосконалення він розпочав зі свіжого погляду на обрану професію і переорієнтації професійного шляху. Повернувшись до Іллінойсу, він знову почав практикувати право, та раптом чесно визнав, що «видатним юристом ще не став». На той момент він мав юридичну практику вже дванадцять років і заробляв достатньо для підтримки родини. Лінкольн відчув, що за довгі роки в політиці його адвокатські м’язи атрофувалися. За період його відсутності професія значно розвинулася, ставши складнішою й витонченішою. Вона потребувала сильніших навичок аргументації та «широкого знання принципів» статутного права. Невдовзі після Лінкольнового повернення до юридичної практики Вільям Герндон помітив суттєву зміну в його поведінці. Визнавши за собою «певний брак дисципліни, що вимагало від нього тренування мозку і методичних зусиль», Лінкольн зміг швидко віднайти себе в професії. За оцінками Герндона, «ніхто не міг дорівнятися до його відданості справі. Щойно він фокусувався на якомусь питанні, уже ніщо не могло його відволікти чи перебити увагу».

У ті часи члени «окружного суду», до складу якого входили судді, адвокати, свідки та судові виконавці, щовесни та щоосені упродовж восьми тижнів об’їжджали свою територіальну дільницю. Долаючи по сто п’ятдесят миль, члени окружного суду пересувалися від одного повіту до іншого, наче циркова трупа, заслуховували судові справи й провадили судочинство в десятках розкиданих по дільниці містечок і сіл. Селяни часто йшли багато миль, щоб стати свідками драматичних судових слухань під час розгляду сотень різноманітних справ — від убивств, нападів, грабежів до опротестованих заповітів, стягнення боргів і проблемних патентів. Коли члени окружного суду приїздили до певного населеного пункту, життя в ньому пожвавлювалось, як бувало лише в часи магічної атмосфери ярмарків. Як правило, пересувна трупа окружного суду розміщувалася на ніч у переповненій місцевій корчмі, де дійові особи й виконавці ділили між собою вільні кімнати, а коли їх бракувало, навіть були змушені спати на одному ліжку.

Лінкольн насолоджувався цією дружною компанією. Під час цих подорожей він примудрявся викроювати час і знаходити місце для інтенсивної самоосвіти. Його самонавчання виходило далеко за межі права. Лінкольн вивчав філософію, астрономію, природничі науки, політичну економію, історію, літературу, поезію і драму, працював над математичними теоремами й доказами. Ще в дитинстві, коли не міг збагнути чиїхось слів, він насуплювався й прокручував фрази в голові, аж доки сенс сказаного не прояснювався. Тепер, сидячи за математикою, він продовжував докопуватися до істини, «доки не знесилиться», а потім з гордістю хвалився перед друзями, що «опанував «Перші шість книг Евклідових “Начал”».

Як згадував Герндон, «Лінкольн читав і навчався годинами». Коли зазвичай усі вже давно пішли спати, він «ставив свічку на стілець біля ліжка» й працював до другої години ночі. «Ніхто з нас не міг розгадати таємницю, як йому вдавалося тримати ментальний баланс і концентрувати думки на абстрактних математичних рівняннях» під супровід музикального похропування сусідів по кімнаті. Герндон пригадував, що Лінкольн не лише працював довше за своїх колег, а й «мав звичку раніше за них прокидатися». Один із членів окружного суду пригадував, як Лінкольн «сидів біля каміна, підкидаючи в нього вугілля, глибоко над чимось думав і щось бурмотів собі під ніс». Якби до кімнати зайшов хтось сторонній і побачив, як Лінкольн «розмовляє сам із собою», мабуть, подумав би, що то якийсь «божевільний». Але члени окружного суду вже добре знали Лінкольна, тому лише «слухали і сміялися». Те, що сторонньому могло здатися розумовою загальмованістю, насправді було звичкою розв’язувати в умі задачки, дискутуючи з самим собою. А щойно дзвонили на сніданок, Лінкольн прожогом вдягався, приєднувався до колег за їдою й готувався до денних справ у суді. Він так стрімко опанував справу захисту своїх клієнтів і публічних виступів перед суддями, що невдовзі «напрацював найбільшу практику серед усіх своїх колег у штаті Іллінойс».

Ключем до Лінкольнового успіху було його неймовірне вміння розкласти найскладніші справи й питання «на дрібні частини». Він ніколи не вигравав судових справ, піддивляючись у папери або підчитуючи наперед заготовлені аргументи. Натомість покладався на свою «добре натреновану пам’ять». Лінкольн говорив з присяжними так, наче вони були його добрими приятелями. Колега-юрист Генрі Клей Вітні згадував, що аргументи Лінкольна завжди були «логічними й глибокими», а також «легкими для розуміння». «Він послуговувався простими англосакськими словами без зайвих прикрас». Суддя з Іллінойсу вловив саму суть Лінкольнової манери: «Він був наділений незвичним даром змусити суд присяжних повірити в те, що саме вони — а не він — ведуть цю справу».

Після судових слухань адвокати, які вдень трощили аргументи один одного, ввечері збиралися у таверні як старі добрі приятелі. Вони вечеряли разом за довгим столом, де суддя Девід Девіс обіймав чільне місце. Після вечері всі сідали біля каміна випити по чарочці, викурити сигару й погомоніти. Хоча Лінкольн не вживав алкоголю і не палив, з поваги до колег він залишався з ними й переповідав свої безкінечні історії, незалежно від того, було там десять, п’ятнадцять чи сто осіб. «Сила його пародії, — пригадував Герндон, — і його манера оповідача були унікальними, якщо не дивовижними. Коли він говорив, працював кожен м’яз на його обличчі. Наближаючись до розв’язки своїх жартів чи історій, Лінкольн переставав бути серйозним, а в його маленьких сірих очах загорявся веселий вогник. А розказавши жарт, сам “сміявся голосніше за всіх”». Існує безліч згадок про Лінкольнові анекдоти й оповідки, але в них усіх зазначено, що, окрім сміху, ці історії провокували тривалі роздуми та дискусії. Тож не дивно, що Лінкольну вдавалося збирати натовпи людей, які приходили з навколишніх селищ поласувати добрими жартами й розважитися в компанії неперевершеного майстра пародії й розмовного жанру.

Попри свою розквітлу репутацію, невтомний рух до амбітної мети і нав’язаний самому собі жорсткий режим самоосвіти Лінкольн ставився до всіх рівно, незалежно від статусу. Він залишився м’яким і терплячим, щиросердним, добрим і завжди готовим прийти на допомогу. Робив це з тією самою емпатією, що й у двадцять три, коли здобував прихильність мешканців Нью-Сейлема, уперше з’явившись на берегах річки Сангамон. «Жоден адвокат окружного суду не був таким скромним і невибагливим, як Лінкольн, — пригадував його колега-юрист. — Він не приписував собі жодних рис, що вивищували його над іншими, навіть коли йшлося про найслабших адвокатів». Розсадка за обіднім столом відображала судову ієрархію. Якось Лінкольн сів серед простолюду в кінці столу, тож власник таверни звернув на це увагу: «Ви не там сіли, пане Лінкольн, йдіть-но сюди». Лінкольн відповів: «У вас там краща їжа? Якщо ні, я залишуся тут».

Ставши лідером у професії, Лінкольн допомагав наступному поколінню юристів. «Він був неймовірно м’яким з молодими адвокатами», — пригадував колега658. Генрі Вітні був глибоко вражений «добротою та сердечністю», з якими Лінкольн ставився до нього в перші дні його членства в колегії адвокатів. Якщо в суді з’являвся новий клерк, «Лінкольн був першим — а інколи і єдиним, — хто тиснув йому руку й вітав з обранням».

Мистецтво комунікації, як казав Лінкольн молодим членам колегії адвокатів, «полягає у підході юриста до авдиторії». Проте попереджав, що правник не має покладатися виключно на свою вправність у риториці та здатність переконливо довести аргумент. Добре висловити можна лише те, що було добре обмізковане. А думка є результатом значної праці й «нудного опанування законодавства». Без цих зусиль, цієї наполегливості найвлучнішим словам просто забракне сили й переконливості. Навіть «імпровізації мають бути добре підготовленими і продуманими». І справді, «ключовим правилом для юриста, як і для людей з іншим покликанням, має бути старанність. Не залишайте на завтра нічого того, що можна зробити сьогодні». Ключ до успіху, наполягав Лінкольн, це «праця, праця й ще раз праця».

Юлія Орлова Юлія Орлова , Генеральний директор видавництва «Віват» (ГК «Фактор»)
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram