ГлавнаяБлогиБлог Юлии Орловой

«Світло війни» Майкла Ондатже. Уривок з книги

Видавництво Vivat переклало світовий бестселлер «Світло війни» Майкла Ондатже. Події книги відвуваються у 1945 році. Лондон поступово оговтується від жахіть війни. Чотирнадцятирічний Натаніель та його сестра Рейчел вражені звісткою про від’їзд батьків до Сінгапуру. Їх залишають на підозрілого чоловіка на прізвисько Бражник, у якому діти вгадують злочинця. Вихователь нехтує своїми обов’язками. Тепер домівку відвідують загадкові особи з темним минулим, ексцентричні чоловіки й жінки, які кожен на свій лад «виховують» брата із сестрою. Та чи ці люди насправді є тими, за кого себе видають? І чи зможуть вони розвіяти самотність, у якій зростають діти? Уже дорослим Натаніель мандруватиме лабіринтами спогадів, реальності та уяви, щоб пояснити все, чого він тоді не розумів, щоб по ниточці сплести химерну історію, яка так схожа на правду…

Пекельне полум’я

Якось наприкінці нашої першої зими під опікою Бражника Рейчел попросила мене спуститися з нею в підвал. Там, під шматком брезенту й кількома коробками, які сестра відтягнула вбік, лежала валіза нашої мами. Аж ніяк не в Сінгапурі, а тут. Це здавалося якимось магічним трюком, ніби валіза сама повернулася додому. Я нічого не сказав. Просто видерся сходами нагору геть з підвалу. Напевно, мені було страшно, що там ми знайдемо її тіло, втиснуте між стосами охайно складеного одягу. Я почув, як грюкнули двері, коли Рейчел вийшла з будинку.

Я був у своїй кімнаті, коли Бражник повернувся додому пізно вночі. Він сказав, що в «Критеріоні» сьогодні видався шалений вечір і він не мав ні хвилини спокою.

Бражник ніколи не турбував нас, якщо повертався додому пізно і бачив, що ми сидимо по своїх кімнатах, але цього вечора я почув стукіт у свої двері, і вже за мить він з’явився на порозі.

— Ти нічого не їв.

— Я їв.

— Ти не їв. Я ж бачу. Я тобі щось приготую.

— Ні, дякую.

— Зараз я…

— Ні, дякую.

Я вперто не підводив на нього очі. Бражник мовчки стояв на порозі. Зрештою, він тихо промовив:

— Натаніелю.

І це все. А за якусь мить:

— Де Рейчел?

— Я не знаю. Ми знайшли її валізу.

— Так, — тихо сказав він. — Вона там, правда ж, На-

таніелю?

Я пам’ятаю це формулювання дослівно, пам’ятаю, як він повторив моє ім’я. Знову запала тиша, але здавалося, що мої вуха не сприйняли б жодного звуку, навіть якби він був. Я сидів, зсутулившись і похиливши голову. Я не знаю, скільки часу минуло, поки він не повів мене вниз сходами. Ми спустились у підвал, і Бражник відкрив валізу.

Всередині, охайно складені так, ніби мали залишитись там назавжди, лежали всі ті речі, які вона так театрально пакувала, пояснюючи нам дуже детально, чому їй потрібна саме ця довга сукня або саме ця шаль. Зі слів мами, вона мала взяти ту шаль, бо це був наш подарунок їй на день народження. І ця жерстяна коробка — вона ніяк не може без неї поїхати. І ті черевики на щодень. В усього було певне призначення, і все було потрібним. І все це залишилося тут.

— Якщо вона не там, то він теж?

— Він там.

— Тоді чому він там, а вона ні?

Тиша.

— Де вона?

— Я не знаю.

— Ти повинен знати. Ти вирішив ту проблему зі школою.

— Я зробив це сам.

— Ти підтримуєш з нею зв’язок. Ти так сказав.

— Так. Я це сказав. Але я не знаю, де вона тепер.

Він тримав мене за руку в тому холодному підвалі, поки я не випручався й побіг нагору, а потім посидів біля газового обігрівача у темній вітальні. Я почув, як він вийшов із підвалу, проминув вітальню й пішов сходами до своїх горішніх кімнат. Якщо ви попросите мене швидко пригадати щось зі свого дитинства, це буде наш темний будинок тієї ночі, коли зникла Рейчел. І щоразу, коли мені трапляється дивне словосполучення «пекельне полум’я», я думаю про той момент і про те, що ці слова бездоганно описують мої відчуття тієї ночі в порожньому будинку разом із Бражником біля вогню газового обігрівача.

Він спробував переконати мене поїсти з ним. Коли я похитав головою, він відкрив дві банки сардин. Поставив дві тарілки — для мене і для себе. Ми сиділи біля вогню. Він приєднався до мене в темряві, сівши в маленькій латочці червоного відблиску. Я пам’ятаю, якою сплутаною була наша розмова, без жодного ладу і хронології. Здавалося, він намагається пояснити або відкрити мені щось, про що я до того не знав.

— Де мій батько?

— Я не підтримую з ним зв’язку.

— Але мама поїхала до нього.

— Ні. — Він замовк на мить, обмірковуючи свої наступні слова. — Ти повинен повірити мені, вона точно не з ним.

— Але вона його дружина.

— Я це знаю, Натаніелю.

— Вона мертва?

— Ні.

— Вона в небезпеці? Де Рейчел?

— Я знайду Рейчел. Облишмо її поки що.

— Я не почуваюсь у безпеці.

— Я буду тут, з вами.

— Поки наша мама не повернеться?

— Так.

Тиша. Мені хотілося встати й піти геть.

— Пам’ятаєш кота?

— Ні.

— У тебе колись був кіт.

— Ні, не було.

— Був.

Я замовк, але лише з чемності. У мене ніколи не було кота. Я не люблю котів.

— Я обходжу їх десятою дорогою, — сказав я.

— Я знаю, — кивнув Бражник. — Як ти думаєш чому?

Чому ти їх уникаєш?

Вогонь спалахнув і згас, Бражник став на коліна й неначе закинув монетку в лічильник, щоб оживити полум’я.

Тепер воно освітлювало йому ліву половину обличчя. Він завмер у цій позі, ніби боявся відхилитися назад і потонути в темряві, бо хотів, щоб я бачив його під час цієї розмови.

— У тебе був кіт, — повторив він. — Ти любив його.

Це був твій єдиний улюбленець у дитинстві. Маленький котик. Він завжди зустрічав тебе на порозі. Ти просто забув. Пам’ятаєш хоча б свою першу школу? До того як ви переїхали на Рувіні-Ґарденс?

Я заперечно похитав головою, дивлячись йому в очі.

— Ти дуже його любив. Уночі, коли ти засинав, цей котик ніби щось наспівував сам до себе. Це було схоже на завивання — зовсім не гарний звук. Але йому подобалося так робити. А твого батька це дуже дратувало. Він погано спав і прокидався від найменшого шурхоту. А ще після війни він почав боятися різких звуків. Завивання того кота зводило його з глузду. Тоді ви жили в передмісті Лондона. Талс-Гілл, здається. Десь там.

— Звідки ти все це знаєш?

Здавалося, що він мене не чує.

— Так, Талс-Гілл. Що це взагалі означає? Талс. Твій батько тебе попереджав. Ти пам’ятаєш? Твоя кімната була поруч із батьківською. Уночі він забирав від тебе кота і виносив його на вулицю. Але той верещав ще гучніше. Твій батько не вважав це співом, звісно ж. Тільки ти так думав. І так йому говорив. Річ у тому, що котик завивав тільки тоді, коли ти вже спав, ніби не хотів заважати тобі засинати. Тож однієї ночі твій батько убив його.

Я дивився на вогонь і не міг відвести очей. Але Бражник нахилився ближче до обігрівача, тепер він неминуче потрапляв у поле мого зору, і я добре бачив його обличчя — воно ніби палало яскравим вогнем, але водночас було знайомим, таким людським. — Вранці ти не міг знайти свого кота, тому батько сказав тобі правду. Він сказав, що йому шкода, але не міг терпіти того вереску.

— І що зробив я?

— Втік із дому.

— Куди? Куди я пішов?

— Пішов до друга твоїх батьків. Сказав йому, що хочеш жити там.

Запала тиша.

— Твій батько був видатною людиною, але емоційно нестабільною. Ти повинен зрозуміти, що війна його дуже змінила. І я маю на увазі не лише реакцію на різкі звуки.

Він став дуже потайливим. Йому потрібно було жити самому. Твоя мама це знала. Напевно, вона мала б тобі сказати. У війнах немає нічого величного.

— Звідки ти стільки знаєш? Звідки?

— Мені розповіли, — сказав він.

— Хто сказав тобі? Хто… — А тоді я раптом затнувся.

— Це до мене ти прийшов, коли втік із дому. Ти мені розповів.

Ми обоє мовчали. Бражник встав і відійшов від вогню, і його обличчя майже одразу поглинула темрява. Так мені було простіше заговорити знову.

— Як довго я в тебе жив?

— Зовсім недовго. Мені довелося відвести тебе додому.

Пам’ятаєш?

— Я не знаю.

— Після того ти певний час узагалі не говорив. Так ти почувався безпечніше.

Сестра повернулася тієї ночі вже за північ. Вона здавалася байдужою і відповідала на питання дуже сухо. Бражник не вичитував її за втечу з дому, лише запитав, чи вона пила. Рейчел стенула плечима. Вона була виснажена, а її руки і ноги були вимащені брудом. З того дня Бражник почав більше говорити з нею. Але мені здавалося, що вона перепливла якусь річку і тепер стояла на другому березі, надто далеко від мене.

Зрештою, це вона знайшла валізу, яку наша мама просто «забула», вирушаючи в більш ніж дводенну мандрівку літаком до Сінгапуру. Поїхала без шалі, без жерстяної коробки, без довгої сукні, в якій вона могла б кружляти в пообідню пору в танці з нашим батьком, чи з ким вона там була, хай де вона була. Але Рейчел відмовлялася говорити про це.

Малер дописував слово schwer на полях деяких своїх композицій. Це означає «складно». «Важко». Це нам одного дня розповів Бражник, ніби хотів попередити. Він сказав, що до таких моментів потрібно бути готовим, щоб здолати їх. Готовим на випадок, якщо доведеться опанову-

вати себе у критичній ситуації. Таке трапляється з кожним, повторював він. Так само, як жодна музична композиція не тримається лише на поєднанні нот та майстерності музикантів, які їх втілюють у життя. Іноді вона тримається на тиші. Було дивно почути таке попередження, ніби нам повідомляли, що в цьому житті більше немає нічого безпечного.

— Schwer, — повторював він, малюючи в повітрі лапки, і ми повторювали його разом із перекладом, або просто втомлено кивали на знак розуміння. Ми з сестрою звикли повторювати це слово одне одному: schwer. Тепер, коли минули довгі роки після тих подій, у мене все частіше виникає відчуття, що я пишу ці рядки ніби при свічці. Ніби все, що лине з кінчика мого олівця, тоне в темряві. Це відчувається, як моменти без контексту. Я чув, що Пікассо в молодості малював лише при свічках, щоб стежити за мінливою грою світла і тіні. А я хлопчиком ретельно вимальовував за столом детальні карти, окреслюючи межі свого маленького світу. Усі діти це роблять. Але я намагався робити це якомога точніше, відтворюючи підковоподібну форму нашої вулиці, не забуваючи про жоден магазин на Ловер-Річмонд-роуд і протоптану стежку до Темзи, точно відображаючи довжину мосту Патні (сімсот футів), висоту цегляної стіни Бромптонського цвинтаря (двадцять футів) і досягаючи зазвичай кінотеатру «Гамон» на розі Фулгем-роуд. Я робив це щотижня, ретельно замальовуючи всі зміни. Здавалось, якщо я цього не зроблю, їхні реальні відповідники опиняться під загрозою. Мені потрібна була зона безпеки. Я знав, що коли скласти дві карти докупи, вони будуть схожі на картинки з останніх

сторінок газети, де тебе просять знайти десять відмінностей між однаковими, на перший погляд, зображеннями: час на годиннику, розстебнутий піджак, котик, який ось тут є, а ось тут уже зник.

А іноді, сидячи вечорами у своєму надійно загородженому саду посеред жовтневої бурі, я відчуваю, як здригаються стіни, захищаючи мене від вітру з моря й відбиваючи його високо в небо. Тоді мені здається, що ніщо не може пробитися до мене і порушити приємну самотність, яку я знайшов у цій теплій темряві. У такі моменти я ніби захищений від минулого, де на мене чигає страх згадати освітлене полум’ям із газового обігрівача обличчя Бражника, в яке я кидав питання за питанням, ніби намагаючись виламати якісь невідомі двері. Або як я намагався розбудити після сну своє підліткове кохання. Утім, я рідко повертаюся думками в ті роки.

Були часи, коли будівельники відповідали не лише за будівлі, а й за річки. Крістофер Рен відомий завдяки собору Святого Павла, також він розширив нижню течію річки Фліт, щоб перевозити вугілля. Та з часом Фліт закінчила своє життя, збираючи нечистоти. Уже після того, як ця підземна стічна канава зачахла, її величні склепіння та арки в найкращих традиціях Рена і висохле русло стали місцем для таємних зустрічей злочинців Лондона. Ніщо не триває вічно. Навіть літературна чи мистецька слава не може захистити речі довкола нас. Ставок, який колись намалював Констебл, давно засох і тепер похований під Гампстед-гіт. Тоненьку притоку Еффри біля Герн-Гілл, описану колись Раскіном 3 як «канава, в якій кишать пуголовки», тепер можна знайти лише на його ескізі в мистецьких архівах. Старовинний Тайберн зник навіть для географів та істориків. Тому мені здавалося, що мої старанно позначені на карті будівлі вздовж Ловер-Річмонд-роуд були, на жаль, тимчасовими й могли зникнути в будь-який момент, як усі ті будинки, зруйновані під час війни, або як наші мама з татом.

Завдяки чому нам удавалося так довго не перейматися відсутністю наших батьків? Свого батька, який на наших очах сів у «Авро Тюдор» і полетів у Сінгапур, я погано знав. Але де була моя мама? Я катався містом на другому поверсі автобусів, що ледь повзли, і дивився вниз на порожні вулиці. Вулиці в нашому місті такі безлюдні, тут вкрай рідко можна побачити когось, крім, хіба що, кількох самотніх дітей, які блукали мляво, ніби маленькі привиди. То був час привидів війни — сірих будинків, що стояли темні вечорами, з розбитими вікнами, затуленими чорною матерією замість скла. Місто досі почувалось пораненим і непевним. Воно дозволяло не дотримуватись жодних правил. Усе, що могло статись, однаково вже сталось. Правда ж?

Щиро кажучи, траплялися моменти, коли Бражник здавався мені небезпечним. Було в ньому щось нестійке. Ні, не скажу, що він погано до нас ставився. Просто не маючи власних дітей, він не вмів із нами говорити і правильно подавати нам правду. Тому в нас часто виникало відчуття, що Бражник руйнує порядок речей, до якого ми звикли в нашому домі, і поступово відбирає у нас відчуття безпеки. Щось подібне трапляється, коли дитина чує від близької людини жарт, зрозумілий лише дорослим. Цей чоловік, якого ми раніше вважали тихим і сором’язливим, тепер здавався нам уособленням небезпечних таємниць. Тож хоч мені й не хотілося вірити в те, про що він говорив того вечора біля вогню, я таки зберіг десь у закутках пам’яті ту інформацію.

За перший тиждень після від’їзду матері в нашому будинку побувало лише двоє людей: Метальник із Пімліко та оперна співачка з Біґґс-роу. Повертаючись додому зі школи, я іноді бачив їх із Бражником за нашим кухонним столом. Вона гортала свої партитури, підкреслюючи олівцем основну мелодію. Але це було ще до того, як у нашому домі стало людно. За різдвяні дні наш будинок раптом наповнився Бражниковими знайомими, багато хто з них залишалися до пізньої ночі, й уривки їхніх розмов просочувались у наші кімнати, поки ми спали. Часто світло на наших сходах і у вітальні горіло аж до півночі. Але навіть о такій пізній порі розмови точилися геть не буденні. У голосах завжди лунала напруга.

— Що краще дати собаці перед перегонами? Тільки так, щоб точно не виявили? — такі запитання я іноді міг підслухати.

З якоїсь причини нам із сестрою ці розмови не видавалися незвичайними. Напевно, вони нагадували нам про те, як мама з Бражником колись обговорювали свою загадкову діяльність під час війни.

Але ким були ці всі люди? Може, з ними Бражник теж познайомився на війні? Одного разу я почув, як містер Флоренс, балакучий пасічник, який, схоже, ніяк не міг позбутися поганої репутації за якийсь старий проступок, розповідав комусь, що завдячує своїми сумнівними навичками щодо анестезії італійській кампанії. Метальник стверджував, що на Темзі тепер купа нелегальних гідролокаторів, тому місцева влада Гринвіча вважає, що в гирло річки заплив кит. Було ясно, як день, що нові друзі Бражника стоять десь по лівий бік нової лейбористської партії — десь милі за три вліво, якщо не більше. Наш будинок, раніше такий тихий і охайний, тепер гудів, ніби вулик, по зав’язку набитий цими метушливими, сварливими бджолами, яким у часи війни було дозволено безкарно перетнути межу, а мирний час знов створив обмеження.

Наприклад, був серед них такий собі Закрійник, якого ніколи не називали на ім’я, іноді лише додаючи до цього титулу прізвисько Цитронелла, який в часи війни покинув доволі успішний галантерейний бізнес і почав шпигувати на уряд, а тепер у статусі закрійника обслуговував далеких родичів королівської сім’ї. Ми гадки не мали, що такі люди, як він, роблять у компанії Бражника, і мовчки переглядалися, підсмажуючи собі булочки біля газового обігрівача після уроків. Здавалося, наш будинок якимось чином зрісся із зовнішнім світом.

Ці вечори завжди закінчувалися несподіваною тишею, коли всі раптом одночасно йшли додому. Якщо ми з Рейчел ще не спали, то завжди знали, що Бражник робитиме далі. Кілька разів ми вже бачили, як він, обережно тримаючи платівку в руках, здуває з неї пил і легесенько обтирає її рукавом. На нижньому поверсі за мить розгорталося крещендо. Це вже була не та умиротворена музика, яку ми звикли чути з його кімнати, коли мама була з нами. Ця здавалася шаленою та безладною, майже безцеремонною. Те, що грало тими ночами на грамофоні наших батьків, здавалось схожим на шторм, на рокіт чогось важкого, що котилось додолу з карколомної висоти. І тільки після цієї зловісної музики Бражник знову вмикав спокійну пісню із єдиним самотнім голосом, і за хвилину чи дві часто здавалося, що в нього вплітається ще один, жіночий. Часто я майже вірив у те, що це моя мама. Я завжди чекав на це, і десь тоді засинав.

Наприкінці півріччя Бражник запитав мене, чи не хочу підзаробити грошей, бо якщо так, то він може домовитися про роботу для мене на час канікул. Я обережно кивнув.

Юлія Орлова Юлія Орлова , Генеральний директор видавництва «Віват» (ГК «Фактор»)
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram