Оксана Черкашина: "Коли я роблю роль, я не граю лише її. Я створюю цілий контекст"

Оксана Черкашина – акторка театру та кіно. Вона працює в Україні, Польші та Німеччині. Цього року вона отримала нагороду як “Найкраща акторка” на третій премії кінокритиків “Кіноколо” за роль в фільмі Наталки Ворожбит “Погані дороги”. В рамках II інтенсиву для кінокритиків Валерія Плєхотко взяла інтерв’ю в Оксани для того, щоб поговорити про її роботу над роллю, розуміння суті акторства, а також про важливість визначення меж актора в роботі з режисером та партнерами.

Оксана Черкашина
Фото: Arthouse Traffic
Оксана Черкашина

В.П: Як ти визначаєш акторство для себе?

О.Ч: Акторство – це професія, яка дозволяє зрозуміти не тільки себе, але й може додавати власному життю ще один досвід. Коли я працюю на сцені або сама спостерігаю за фільмом чи виставою, то актор припускає можливість переживання того, що не доступно мені в реальному житті. Від цього я відчуваю себе ширшою, починаю розуміти людей, стаю більш емпатичною. Тому, в певному сенсі, це шлях до самого себе.

В.П.: Ти дуже багато працюєш в проєктах, що існують на межі з документальними. Як ти визначаєш їх важливість для себе? Що вплинуло на вибір саме такого напряму роботи?

О.Ч.: Для мене було завжди важливо зрозуміти справжню людину. В той самий час я усвідомлювала, що я лише акторка і все, що я роблю, це в будь-якому випадку – фікція, образ. Цей вплив документалістики я можу вибудовувати через зв’язок з кінематографом. Звернемось до початку 10-х років, саме тоді розпочиналась моя кар’єра. Дуже багато режисерів, таких як брати Дарденн та Міхаель Ганеке, працювали в естетиці постдокументального кіно. Воно мало простір для рефлексії і одночасно не диктовало свою правду. Образи з їх фільмів існували на межі: чи це реальная людина, чи це зроблений персонаж. Мені здається, що це виникло саме з цього. 

В.П.: А чи є для тебе зараз теми, образи, що ти вважаєш найактуальнішими для своєї роботи в якості акторки? 

О.Ч.: Я точно знаю, що перш за все мене цікавлять маргінальні теми. Ті, в яких у людини відбирають голос задля того, щоб вона не мала спромоги вимовити їх. Мені здається дуже важливим проговорити і надати звучання тим, хто може знаходитися в менш привілейованій позиції, ніж я. Наприклад, в виставі H-effect нас було 5 акторів, але серед нас також були представники різних професій: минулі військові, документаторка воєнних злочинів, костюмер. Ми всі були люди з різними досвідами, але нас зближало те, що рік Майдану припав на наше формування, всі ми шість років живемо в країні, де йде війна. Але також нас об’єднував текст “Гамлета” Шекспіра та Мюллера. Із цього ми створили висловлювання, де кожний працював з особистим та документальним, що сполучало всіх. І здавалось би, що це вистава про війну, але ми говорили про неї з маргінальної перспективи. Моя персонажка промовляла проблему того, як військовий наратив здатен поглинути всі інші наративи, що існують в суспільстві. Наприклад, проблеми ЛГБТ-спільноти, які ми також заторкували, проблеми цензури в публічному просторі. Ми саме намагались дослідити те, що не є медійним і недостатньо проговореним. І кожен беззаперечно працював з приватним: чи це був досвід АТО, чи досвід акторства. 

В.П.: Цього року, якраз завдяки тобі була проартикульована дуже важлива тема про насилля в театрі. Була створена спільнота в фейсбуці. Чи можеш розповісти, як наразі розгортається твоя діяльність в цьому напрямку? 

О.Ч.: Мені дуже важливо заявляти про якісь речі, але ще важливіше, щоб вони мали змогу бути. Те, що відбулось в травні, було про мої кордони та гідність. Мені, як практику, важливо їх досліджувати. Зараз я дуже рада, що це відбулось, тому що я знайшла доріжку, яку хочу розвивати і розвиватись в ній сама. В червні я проводила відкриту лабораторію, яка називалась “Перформативність та тілесність:стратегії акторської емансипації”. Це не про загальні течії, а про опрацювання і створення нової етики взаємодії та співпраці з актором. Разом з моєю командою ми змогли дослідити що це, перш за все, про новий підхід до того, як починати мистецтво, роботу в театрі, як знайти змогу обнулитися та винайти подальший ресурс для роботи.

В.П.: Як ти можеш сформулювати головний посил “Нової етики”?

О.Ч.: Коли я робила цей семінар, то я думала про те, що до кожної людини, і зокрема до акторів, треба ставитися не лише з повагою (це само собою розуміється), але також з делікатністю, ніжністю, з дбайливістю до його психічного. Для актора психіка це інструмент. Балерини віддають свої суглоби, а я віддаю свою психіку глядачеві. Саме тому я думаю про те, як можна відновлюватися акторам та будувати робочий процес з дбайливістю до акторського інструментарію, тому що коли ми поновлюємо ресурси, то і рівень майстерності одразу виростає. Я була вражена в той момент, коли я чула історії учасників, і зрозуміла наскільки їм важливо те, що я викладаю. Після цього випадку я б дуже хотіла мати свій курс і ділитись власним досвідом. 

В.П.: Дуже круто, що ще одна сфера була заторкнута темою про повагу до самості та кордони людини, тому що видно, що вона, як камінчик впавший у воду, впливає на все більшу і більшу кількість сфер. 

О.Ч.: Так, воно дійсно так і відбувається. І я вже зараз бачу результат. Так, наприклад, у кастинг-директорів з’явились своди правил про те, як брати проби та знімати відео. І якщо повертатися до травневої ситуації, то в цих правилах прописано, що в домашніх умовах знімати відео з імітацією сексуальної взаємодії – це не просто заборонено, а карається законом. І тепер це наша відповідальність (акторів та акторок), щоб прочитати все це і знати свої права.

В.П.: Чи є в тебе ключові принципи розрізнення роботи в театрі та в кіно? 

О.Ч.: Це абсолютно різні способи гри, адже кіно та театр - цілком різні види мистецтва. Для мене парадоксальність кіно та театру перш за все закладається в рівні інтимності. Наприклад, на знімальному майданчику, здавалось би камера інтровертна, але навколо тебе велика кількість людей. Глядач же бачить зовсім протилежну близькість. В кіно для мене присутня певна об’єктивізація самої себе, тому що я розумію, що врешті решт я стану просто картинкою. В театрі навколо мене тисячі глядачів, і ти мусиш бути екстравертом для того, щоб їх захопити. І відбувається зовсім протилежне: дуже тісна та особистісна взаємодія з партнером та з собою, що здавалось би зовсім протилежним, коли порівнюєш кіно та театр. 

В.П.: Як розпочалась твоя робота з Наталкою Ворожбит? 

О.Ч.: Мене покликала на проби кастинг директорка Оля Климєнко. Зазвичай для кожної ролі шукають близько 10 кандидатур серед яких і відбувається конкурс.

В.П.: Твоя участь в фільмі ніяк не пов’язана з роллю в виставі “Погані дороги”? 

О.Ч.: Ні, для Наталки було принципово, щоб ролі в театрі та в кіно не повторювались. В мене навіть запитували, як вийшло, що я працюю і там, і там. Але в виставі я граю зовсім іншу роль в новелі, яку не знімали.

Фото: Сцена 6 / Nastya Telikova Photography

В.П.: Розкажи, будь-ласка, як ти працювала над роллю в фільмі?

О.Ч.: По-перше, я дуже багато працювала з самою Наталкою. Фільм “Погані дороги” - це повністю її дитя, тому я вважаю, що вона, як носій цього “гену”, відчуває природу героїнь, як ніхто інший. Коли я досліджувала документальний матеріал, інтерв’ю жінок, що були в зоні воєнних дій, то я запитувала в Наталки, чи може бути мій персонаж такою жінкою, чи такою. Адже коли я роблю роль, я не граю лише її. Я створюю цілий контекст. Це завжди апеляція до досвіду більш широкого кола людей, а не одного конкретного образу, так роблять хороші актори. Тобто перш за все моя задача - знайти портрет цілої спільноти жінок зі схожою долею, що пережили радикальну подію - втрату близького. 

В.П.: Наприкінці новели, ми бачимо твою героїню вже вранці, і в світлі вона з’являється перед глядачем з яскравим макіяжем. Це потужний образ, який руйнує наші упередження про конструювання образу жінки на війні. Можеш розповісти про те, як цей хід з’явився в фільмі? 

О.Ч.: Це був свідомий хід Наталки. Вона досліджувала Схід, довго спостерігала та спілкувалась з жінками-медичками, перш ніж написати сценарій. Вона казала, що не дивлячись на жодні обставини, ці жінки завжди роблять собі манікюр та макіяж. Це дуже важливо для них – попри все навколишнє зберігати ознаки жіночності. Тому це була її режисерська пропозиція, яку ми і розіграли. 

В.П.: Коли ти працювала над цією роллю, як звучав твій основний посил, що ти сформулювала для себе?

О.Ч.: В акторів це називається “надзадача” і для мене вона звучала, як “вижити будь-якою ціною”. Інколи наступає момент, коли ти зіштовхуєшся з найскладнішим, і все кричить про те, що треба здатися, плакати та опустити руки. Але раптом вмикається якийсь екстрений режим, що скандує тобі: “вижити попри все”. І поведінку моєї героїні, що по загальним нормам не дуже хороша, а іноді нелюдська, мені вдалось оживити саме тому, що я внутрішньо її зголошувала тим, що їй зараз надважливо пережити саме таку концентрацію життя в цій холодній машині посеред зими. Бо життя завжди перемагає смерть, навіть тоді, коли здається, що все вже втрачено. 

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram