Творчий дует у деталях: інтерв'ю з режисерами Романом Хімеєм та Яремою Малащуком

На цьогорічній премії критиків «Кіноколо» в одразу двох номінаціях «Кращий документальний фільм» та «Відкриття року» було представлено стрічку «Зарваниця». Ця робота приваблює новою оптикою на Галицький регіон та його місцеву традицію паломництва. Звернули увагу на себе також харизматичні персонажі, серед яких у кадрі промайнули й самі режисери. Автори фільму – дует Романа Хімея та Яреми Малащука. У своїй творчості митці поєднують фільмотворення, відеоінсталяцію (лауреати «PinchukArtCentre Prize 2018», «МУХі 2019», «PinchukArtCentre Prize 2020») та проєкти індустрії моди. 

У рамках Інтенсиву для кінокритиків Ксенія Бойко зустрілась з режисерами та дізналась подробиці їх діяльності: про повнометражний дебют та його аудиторію, думки щодо «комплексу оператора». Обговорювали також мистецькі поєднання: арту і кінематографу, столиці та маленького міста, духу Київської молоді й філософії Бердяєва. Стосовно планів на майбутнє вдалось розпитати про індивідуальні проєкти, зокрема повнометражну ігрову стрічку Романа Хімея «Eroica».

Роман Хімей та Ярема Малащук
Роман Хімей та Ярема Малащук

Про українську кінокритику

Для старту давайте поговоримо про «Київський тиждень критики», де відбулась наша зустріч. Чи багато фільмів ви встигли побачити? Які стрічки привернули вашу увагу найбільше і чому?

Р. Х. Варто згадати фільм Цай Мінляна «Дні», який вже встиг привернути увагу глядачів своїм «густим» часом. Я очікував побачити те, що переглянув. Два рази, мушу зізнатись, заснув. Але, вважаю, для таких фільмів це цілком природно. Тому що ці стрічки як дзеркало, вони темпорально відбивають час, що відбувається по ту сторону екрану. «Дні» виходить за рамки судження «подобається» чи «не подобається». 

А з українського кінематографу?

Р. Х. З українського я нічого не встиг побачити, тому що квитки вже всі були заброньовані. Але я побачив фільм з номінації «Кіноколо» – «Нетерпимість» Станіслава Битюцького на Одеському кінофестивалі. І маю відмітити цю стрічку. Режисер заново звернув увагу до такого поняття як українські містичні мотиви у кіно і зміг пасторально переповісти їх. Але у даному випадку пасторально – це у компліментарному значенні. Я сподіваюсь, що він зможе перевести свій метод в повний метр, тому що тут теж є згущений час, як і у Цай Мінляна, але у Станіслава, думаю, це краще проявиться у повнометражній версії. 

В українських режисерів часто питають про стан українського кіно, а чи можу я запитати вашої думки про стан української кінокритики? Наскільки інтенсивно, на ваш погляд, відбувається комунікація між авторами фільмів та тими, хто аналізує авторський меседж?

Я. М. Можливо тому що я більше проникаю у кіносферу, і, відповідно, більше чую,читаю, але, на мій погляд, українська кінокритика інтенсивно розвивається і стає помітнішою. Особисто я частіше читаю тексти. Буквально перед нашим інтерв’ю читав статтю на «YourArt» Станіслава Мензелевського про інклюзивність у кіно і багато чого нового дізнався, а те, що вже знав, відкрив заново. Так само «Тиждень критики» – це важлива подія у році, у «кінороці». Критика мені завжди допомагала розуміти кіно. Тому я помічаю позитивні зміни, вони для мене дуже важливі.

Р. Х. На прикладі «Зарваниці» скажу, що фільм відмічений саме критиками – людьми, які пишуть про кіно, про мистецтво. Поки що кінострічка не має нагороди, на яку ми, звісно, очікували як автори. Але зате вона має дуже багато текстів. Це цікавий зворотній процес – переводити фільм назад у текст. Видання і люди, думки яких дуже цінні для нас, написали про «Зарваницю», і це не тільки критики і критикині, але і культурологи, культурологині. Коло людей, які вміють писати, дуже сильно розширилось. 

Ваш дебютний повнометражний фільм «Зарваниця» вже пройшов досить насичений маршрут українськими кінофестивалями та спец показами ( KharkivMeetDocs, Фестиваль кінооператорського мистецтва «Кіноко», Ukrainian Film Festival Berlin). Скажіть, які відгуки від критиків вам вдалось зібрати, які цікаві думки? Наскільки вдало, на ваш погляд, було зчитано ті смисли, що ви закладали у свою роботу?

Я. М. Зазвичай буває, коли ти готуєш фільм, тобі здається, що ти один розумієш ці всі метафори, ідеї , що закладаєш – у такій хмарі слів і значень. Дуже приємно було, коли виходили перші тексти про фільм, і критики зчитували смисли у тому ж напрямку, навіть додумували і розвивали щось. Вже настільки багато є інтерпретацій, але в одному ключі, на щастя. Тому що якщо трактування діаметрально протилежні – це трошки не добре. Мені ці тексти допомагають краще прийняти свою роботу. Чудово, що роздуми про «Зарваницю» стосуються теми зображення та образу, ми свідомо направляли фільм у цю сторону, а не до етнографії, чи розділу «рідний край».

Про глядацькі відгуки на повнометражний дебют «Зарваниця»

Кадр з фільму «Зарваниця»
Кадр з фільму «Зарваниця»

А як щодо глядачів? Чи збирали ви враження різних груп людей від перегляду «Зарваниці»? Чим вони відрізняються?

Р. Х. Нашого глядача не так просто поляризувати. За 3 роки створення фільму «Зарваниця» ми завжди сподівалися на аудиторію фестивальну, на кінокритиків, а виявилось навпаки, що він можливо навіть більше для широкої аудиторії. 

Я. М. Я би сказав, що, на диво, фільм дуже добре сприймається людьми також і старшого покоління. І він не є таким провокативним, як нам здавалось на етапі розробки. Чудово, що не лише кінокритики, але й глядачі сприймають цей фільм і дають суто емоційні відгуки. Компліментарно, говорячи про «теплий вітер», який віє від стрічки. Навіть у певній мірі наївно, але це приємно, тому що кіно – не лише штучний конструкт зі смислів.

А можливо, були провокативні, негативні відгуки?

Я. М. Звичайно, вони стосувалися теми релігії. Зустрічалась така думка, що стрічка «не критикує інститут церкви в Україні, і тому це погано». Але наш фільм не мав на меті взагалі говорити про церкву. Він дослідив віру, зображення, а релігійна община – це скоріше фон, аніж наратив, який ми розвивали.

До речі, моя подруга з Галичини розповідала, що вона дивилась ваш фільм на DocudaysUA цілою родиною, їх зачепили місцевий гумор та знайомі обличчя. «Зарваниця» дуже вдало, на мою думку, виконує свою місію, як ви і прагнули, з деекзотизації регіону, вона знята про галичан. А чи для галичан?

Р. Х. Мені здається, що «Зарваниця» у першу чергу і знята для галичан. Тому що головні герої вдосконалюють свою ж репрезентацію. Вони часто помічають нашу камеру, і ми дозволяємо їм самостійно, на свій смак, покращувати передній чи задній план кадру. Також ми намагались свідомо уникати пост-модерної іронії, яка дуже легко виникає в момент, коли хтось говорить в голос «Я вірую в Ісуса Христа», «Чудо» тощо. Ця іронія, це те, чим живиться християнство. Як у фільмі «Мовчання» Скорсезе, де на священика пристально дивиться обличчя Христа з ікони що лежить в багнюці і промовляє до нього: «Стань на мене ногою».

Я. М. Я думаю, що фільм знятий і для галичан теж, судячи зі статистики. Це свого роду «трибют» до регіону, його складності, навіть абсурдності, у певній мірі, контрадикціях у краї і у людях особливо. Ми намагались намацати унікальність місцевих і старшого покоління, яке є найбільш репрезентованим у фільмі. По відгуках, думаю, що нам вдалось — і цей гумор, і одночасно відданість краю, етнографії, теж присутнє у персонажах і воно переплітається, створює дивні паралелі, які ми акумулювали у кінострічці.

Про візуальні мистецтва, і операторську діяльність, що переросла у режисуру

Тепер не можу не запитати про ваш творчий шлях. У багатьох інтерв’ю ви розповідаєте, що спочатку займались вуличною фотографією, відомо, що ви здобули освіту як оператори. Скажіть, у який момент свого життя ви відчули, що будете виконувати роль авторів фільму і контролюватимете майже всі його процеси створення, а не тільки візуальні? 

Я. М. Думаю, що ми так і не стали операторами-професіоналами, які вміють працювати з режисером, які навчилися професійної етики, коли ти не маєш права лізти у зону режисури, драматургії та виключно працюєш із зображенням. У нас завжди був «комплекс оператора». Існувало бажання всім займатись і, у першу чергу, інтерес до кіно, а не до картинки. Напевно, через це ми і почали створювати власні фільми. 

Р. Х. Щодо повнометражного дебюту потрібно віддати належне нашій продюсерці Валерії Сочивець – очільниці Сучасного Українського Кіно (СУК). Ми давно дружимо з Лєрою, спочатку вона послухала наші словесні враження про Зарваницю, потім ми поїхали зняти коротку заявку. Валерія її побачила, порадила змонтувати ролик до 5-ти хвилинного тизеру і представити на пітчингу Держкіно. Вона нам дуже допомогла, подбала про те, щоб ми не думали про процес препродакшну. І тільки тепер я зрозумів, що насправді рідко коли так буває. Нам одразу дали ту суму, яку ми прописували, і ми розпочали зйомки. Тому скажу, що це не був класичний процес, а все-таки вийняток. І у цьому випадку я навіть не можу дати пораду іншим кінематографістам.

Ви займаєтесь не тільки кінематографом, але й відеоінсталяцією. Що, на вашу думку, важливіше для глядацького сприйняття – рухоме зображення чи драматургія? 

Р. Х. Кіно – це драматургія, розказана за допомогою рухомого зображення. Відеоінсталяція у галереї і кіно у кінотеатрі відрізняються, у першу чергу, взаємодією з простором. Хронометраж повнометражної стрічки приковує і гіпнотизує глядача. М'які зручні крісла обумовлюють комфорт. Кіноекран поглинає собою темноту. Амфітеатр кінозалу разом з глядачами дає захопити себе кіноекраном. Апогей цьому – винайдення 3D-формату, який взагалі стирає міст між обома берегами. Якраз така «насильницька» традиція експонування фільму і приваблює мене як автора. Згідно ній, у глядача виникає Знання, яке може бути досягнуте тільки за допомогою кіно. Виставковий простір ж існує без регламентів та рамок щодо експонування, а також часто буває транзитною зоною для глядача, який самовільно змінює ракурс та дистанцію до екрану. Тому галерея також часто експлуатується темами та художниками, які досліджують засоби масової комунікації чи постмодерністські форми маніпуляції. 

Я. М. Кіно – це все ж таки картинки, які рухаються, це синкретичний вид мистецтва, культури і всі ці речі переплітаються. Кожен акцентує увагу на те, що йому близьке. Ми, у свою чергу, розвиваємо мову через зображення, візуальні образи. Драматургію, яка знаходиться у конкретних кадрах – у кожному є своя історія. Можливо вона не прописана, нею не говорять актори чи немає закадрового голосу, але це теж розповідь по своїй суті. Це складно, дуже багато перипетій у цих розділеннях. Я б з радістю хотів зняти фільм, який побудований виключно на діалогах, там би не було ніякого чіткого візуального наративу. Мені це у певній мірі близьке, але професійно, здається, я ще не готовий.

Про Київ та молодь

Ви вже більше 10-ти років живете у Києві, ваші короткометражні роботи присвячені молоді навіть за назвами, ритм життя у них не такий як у «Зарваниці», а міський. Чи плануєте ви у подальшому розвивати проблематику великого міста? Яким чином?

Я. М. Я думаю, що проблематика великого міста виросла від рефлексій при переїзді. Від враження «західної мрії» про «big city life», так само вона з’єдналась з джентрифікацією, новими думками про світ, тому що Коломия – це все ж таки маленьке місто. Думаю, що так, ми плануємо розвивати далі цю тему, вона досі слугує нашим джерелом інтересу. Це може бути як алюзія, відсилка на попередні роботи, як ми часто робили, продовжуючи серію «Присвячується молоді усього світу» частина І та ІІ, і в планах, можливо, третя. Ці дуже віддалені теми можуть бути об’єднані одночасно і критикою, і симпатією до мас.

А чи любите ви Київ? На які кінематографічні образи він вас надихає?

Я. М. Не можу зізнаватися йому в любові чи ненавидіти. Для мене Київ це єдиний досвід великого міста. Зрештою, мені він симпатичний, тому що його важко прочитати одразу. Мені цікава динаміка змін, яка відбувається у столиці. Особливо починаючи з Домайданного і Післямайданного періодів, наскільки вони відрізняються, як змінюється моє ставлення до міста і ставлення міста до мене. Тому що це також особливий зв'язок, який трансформується. Приємно почувати себе комфортніше у «новому Києві». Врахуємо також радянську історію, що вплинула на місто, на країну – її необхідно помічати, про неї треба говорити, нею можна захоплюватись. 

Яремо, прокоментуйте, будь ласка, дуже цікаву власну цитату з інтерв’ю для «YourArt» у грудні 2019 року: «Мені здається, що зараз молодь вже не хоче вступати в нову реальність, не хоче вступати в новий день, і навіть якщо він настає, то все одно вони лишаються в тій пітьмі, вони лишаються поза всім і ось це як раз треба проаналізувати». Мова йшла про триптих, присвячений молоді та безпосередньо про фільмування «Схеми». Скажіть, чи не змінились ваші роздуми на цю тему з плином такого непередбачуваного та непростого року?

Я. М. Це складне питання, яке піднімає різні теми. «Пітьма», «темнота» – це така алюзія на «Нове Середньовіччя» Бердяєва (Микола Бердяєв – російсько-український філософ). Він жив у Києві і говорив про пітьму, яка наступає не у контексті чорного, страшного, а скоріше нерозгаданого. Там, де людина залишається у пітьмі перед майбутнім. Це такий стан, який необхідно пережити, він наступає після «світла» індустріалізації. Ця темрява мені здається характерною для молоді. Можливо, не для усієї, але у Києві таке є. «Новий день» у кінострічці мається на увазі як, скоріше, «нова ніч». Думаю, що молоді хочеться вступити саме у «нову ніч». Можливо, не так критично як раніше, але я вважаю, що з цією думкою досі згоден.

А що ви маєте на увазі під «новою реальністю» та «новим днем»? Чим вони відрізнятимуться від старого?

Я. М. Це дуже поетичні звороти, скоріше річ йде не так про новий день, як про бажання «нового дня». Про бажання змін, «нової сходинки». Серед теперішньої молоді, у певній мірі, є небажання минулого, але уявлення про майбутнє незрозуміле і окутане рефлексійною «пітьмою». Є прагнення відрізнятися, але конкретної парадигми на перспективу поки що не сформовано.

За віковою категорією ви молоді режисери, а чи ототожнюєте себе з молоддю, про яку рефлексуєте, або, можливо, відчуваєте відмінності? У чому саме?

Я. М. Я думаю і так, і так, насправді. Є розуміння, спільні погляди, бачення. Відмінності полягають, можливо,у тому, що нам це хочеться проаналізувати. Певно, це і є ознаки художньої творчості, коли одночасно належиш до чогось і прагнеш це описати.

Про індивідуальні проєкти та майбутнє

Романе, розкажіть, будь ласка, про ваш ігровий проєкт «Eroicа» – на тому ж «YourArt» ваші колеги художник Володимир Воротньов та режисер Філіп Сотниченко дуже цікаво аналізують тизер стрічки. Тож майбутній фільм також досліджуватиме колективне, але тепер через нові для вашої творчості образи ієрархії і насилля, так?

Р. Х. Це швидше оповідь про гіпнотичну та деструктивну природу видовища яке агітує індивідуальність добровільно перетворюватись у колективного героя. Проєкт «Ероїка» задуманий виключно для кінотеатру. Мене цікавить ефект одночасності події що розгортається у фільмі і її показу, тому хронотоп фільму це один день в 1939 році на тлі якого анексія Червоною армією та німецькими військами Галичини, що тоді була частиною Польської Республіки. Протагоніст фільму молодий український селянин стає заручником складної геополітичної ситуації. Він дезінформований та не готовий до такого розвитку подій, тому все що він може зробити, це постулювати тезу святого Фоми «Вірити тільки в те, що бачиш». 

Ваш творчий дует продовжується, вірно? Чи виступає Ярема Малащук для фільмування «Ероїки» як друг, який дає поради, висловлює свої думки?

Р. Х. Так, Ярема це перша людина з якою я ділюся особистими враженнями та думками. Правда, є нюанси стосовно задуму «Ероїки» з якими на даному етапі роботи можу впоратися тільки сам. Хоча сценарій пишу таким чином, щоб потім завоювати у першу чергу увагу Яреми. У нас дуже тісні інтелектуальні традиції, тому реалізацію більшості своїх ідей мені важко уявити без нього.

Чому ви не стали спільно працювати над стрічкою?

Р. Х. Для мене зародження проєкту «Ероїка» було, у першу чергу, відпочинком від наших спільних розробок, а також своєрідна розминка і проба пера у написанні літературного сценарію. Моя дружина Катерина Ульянова допомогла переписати мої режисерські нотатки в повноцінну заявку для фінансування на етапі виробництва за підтримки Українського культурного фонду. Під час розробки я заручився підтримкою продюсерки Ірини Ковальчук та її амбіційної молодої команди кіностудії «RADAR films». Зараз Ірина працює над тим, щоб знайти ресурс для виробництва повнометражного фільму «Ероїка».

Наразі сценарій для майбутнього фільму ще пишеться?

Р. Х. Драфтова версія вже готова, але її потрібно вдосконалювати. Наразі я задоволений результатом. Були дуже хороші відгуки щодо сценарію на пітчингу Держкіно, які мене сильно мотивували. 

А звідки ви шукаєте натхнення для вдосконалення сценарію – ви опрацьовуєте історичні джерела, або споглядаєте за реальним життям?

Р. Х. Це дуже складний процес, на комп’ютері у мене відкрито постійно по 150 різних вкладок, у кожній я щось вирізаю – часто це архівні матеріали. Мене цікавить мемуарна сторона трактування історії, в якій очевидці часто пишуть не про те, що відбувається, а що вони хотіли б побачити. Я намагаюсь препарувати і перенести їх досвід у свій сценарій. Основа є реальною: це невигадані люди та місце, декілька біографій, які я поєдную в одну. Але це також і мій досвід, який я трансформую та переношу в 1939-й рік, тому що теж ріс на Галичині. Але все-таки кіно це видумка, і про це не можна забувати. Для мене зараз важливо адаптувати свою уяву так, щоб у глядача не виникало сумнівів з репрезентації. Взагалі, це дуже збочена форма кінематографу – знімати про час, у якому тебе не було. Я кожен раз над цим замислююсь – чому глядачі мають прийти і дивитися мій фільм? Чому вони мають мені довіряти? Думаю, що ця довіра будується тільки на довірі до моєї уяви. На тому, що вона має значення, і може створювати таку сітку, що легко накладається на події, які були задовго до моєї появи. Тому у моєму фільмі не буде популістсько-маніпулятивного напису «Засновано на реальних подіях». 

Яремо, а чи маєте ви ідеї для індивідуального повного метру на перспективу? Можливо є якісь теми, що вас чіпляють, але поки що знаходяться у формі нотаток? Розкажіть про це, будь ласка.

Я. М. Карантин створив непередбачувані обставини, що важко щось планувати, уявляти, але є бажання пізнавати нове, чимось цікавитись. Останнім часом у нас була поїздка на Донбас, згодом буде ще одна і ми більше знайомимось із цим регіоном, досліджуємо його. Також цікавлять можливі варіанти виходу з екранної площини і перехід у інші форми візуального мистецтва. У теорії я би хотів зробити щось не пов’язане з відео.

Це щось перформативне, або наближене до образотворчого?

Я. М. Не образотворче, тому що у мене з цим не дуже (посміхається). Це може бути, насправді, будь що.

Авторка: Ксенія Бойко.

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram