ГлавнаяБлогиБлог кінокритиків

Режисер «Атлантиди» Валентин Васянович: «Мій фільм треба дивитися на великому екрані»

5 листопада в український прокат вийшов драма «Атлантида» Валентина Васяновича, а нині триває його онлайн-прокат. Цей фільм переміг у програмі «Горизонти» Венеційського кінофестивалю і був висунутий Україною на отримання Оскара в категорії «Найкращий міжнародний фільм».

Ми поспілкувались з режисером про його художній метод, специфіку роботи з непрофесійними акторами та шанси на нагороду Американської кіноакадемії.

Фото: Twitter / Biennale di Venezia

Ukraine fatigue

Ще 2016-го ви говорили, що дія «Атлантиди» відбуватиметься на металургійному комбінаті – і мова про війну не йшла. В який момент ви вирішили пов’язати проєкт саме з війною?

Тема війни вже була – я мав на увазі закриття меткомбінатів, деградацію на тлі військових дій. Дія відбувалася, скажімо, не у 2025-му році, а у 2017-2018 роках. Тобто тут і зараз.

А потім я написав сценарій, але він вийшов занадто жанровий і перевантажений політичним бекграундом. І я зрозумів, що міжнародна аудиторія не здогадається хто кому хто, бо вони слідкують за нашим конфліктом зі сторони й узагальнюють процеси.

В якийсь момент з'явилася ідея перестрибнути на 10-15 років вперед. І я зрозумів що будуватиму свій умовний світ і в ньому можу робити все що завгодно. Я обрав саме такий напрям і мені одразу стало легше працювати над фільмом.

Раніше ваші фільми були дуже особистісні, про героїв, а все що навколо – виступало лише фактурою. Навіть в інтерв’ю Громадському в тому ж 2016 році ви говорили що просто любите знімати кіно і для вас «немає сенсу думати про меседжі й посили», що це «штучно і це все неправда».

Я мав на увазі що я не формулюю ці меседжі й посили на початку історії або на рівні, скажім там, підготовчому – і вони формуються і кристалізуються вже ближче до кінця фільму. Коли я відзнімаю велику кількість матеріалу – тоді для мене з’являється розуміння навіщо, чому, і про що я роблю кіно.

Є таке поняття «Ukraine fatigue» – втома міжнародної аудиторії від подій в Україні. Як думаєте, ваш фільм допомагає боротися з оцим «Ukraine fatigue», чи навпаки тема війни може відштовхнути міжнародну аудиторію?

Питання в тому, як ти розповів цю історію. Я думаю що можна розповідати нескінченно різні теми котрі вже повторювалися багато разів, але якщо ти знаходиш новий підхід – завжди буде цікаво

Як думаєте, ваш фільм і взагалі український кінематограф може боротися з цим явищем «Ukraine fatigue»?

Знову ж таки, цільово з ним немає сенсу боротися. Ти мусиш робити кіно максимально якісно як для себе, і не думати чи сподобається воно комусь і чи втомились вони від цієї теми. Ну втомилися – ідіть відпочиньте, в чому проблема? Ти робиш свою роботу і розповідаєш про болючі речі для себе речі.

Не було у вас такого побоювання що через те що ви торкаєтеся теми війни, цей фільм міжнародною аудиторією може сприйматися як пропагандистський?

Ну окей, нічого страшного, хай сприймають.

Тема війни дещо продовжується у «Відблиску», вашому наступному фільмі?

Так, вона є там тригером, травмою з котрою герой дві третини фільму намагається зачепитись за життя, але вже перебуваючи в Києві.

У вас попереду Оскарівські перегони, для вас це вже вдруге. Як ви оцінюєте свої шанси в порівнянні з попереднім разом?

Шанси на порядок зросли – тому що ми не мали з «Рівнем чорного» нагороди на фестивалі класу А, не мали американського дистриб’ютора, не мали іноземної преси. Ми тоді розуміли що нам в принципі нічого не світить – і це нормально.

А зараз вже інші сподівання, інші надії. Тепер залишається назбирати грошей, щоб все це оплатити – оскарівські перегони, і покази, і зустрічі.

“Професійні актори можуть грати різних людей. А непрофесійні – тільки себе”

Чи ви мали якусь реакцію з боку тих двох груп яких ви у фільмі зображуєте – населення Сходу і українських військовослужбовців? Який був фідбек?

Ще немає фідбеку, на жаль, бо ще не відбувся прокат.

Те, що я бачив на сторінці Андрій Римарука в Фейсбуці – це були компліментарні відгуки про його роботу, про фільм в цілому, про те що це дійсно правдива передача стану ПТСР – посттравматичного синдрому – це все було позитивно і компліментарно.

Я думаю що зможу більше розповісти після прокату фільму і після того, наприклад, як ми влаштуємо показ саме для військовослужбовців. Але поки що це максимально позитивно через Андрія котрий є досить медійною у своєму середовищі фігурою і його поважають.

А для вас важлива взагалі думка населення Сходу України? Можливо вони вважатимуть, що ви їх зобразили не такими, як вони себе бачать? 

Для мене все важливо, але я буду більше дослухатись до людей, які брали участь у бойових діях. Тому що я на їхньому боці. Я розумію що можливі питання «А що робити з людьми котрі залишилися на тій половині території?»

У мене є відповідь і вона можливо не всім сподобається: серед цих людей є різні люди. Є люди котрих вислати треба в Росію, якщо вони цього хотіли – жити в Росії. Їдьте, будь ласка, туди.

Інші люди – колабораціоністи – потрібно провести розслідування і вирішити що з ними робити або дати сірі паспорти, як, здається, в країнах Балтики.

Я вважаю що це важке питання і цим треба займатися. Але я не збираюся подобатись цій категорії людей.

Як ви ставитесь до того, що можливо єдиним способом показати фільм великій аудиторії будуть стрімінгові сервіси?

Зі сльозами на очах. Добре що є взагалі варіант подивитися мій фільм широкій аудиторії. Але я завжди голосую за те, що мій фільм треба дивитися на великому екрані, бо він знятий для них. Відсутність крупних планів, фактура, мізансцена, колір, глибина кольору – це не телевізор і не ноутбук. Для мене це важливо.

Чому ви так не любите професійних акторів?

Я їх люблю. Просто в той момент коли я знімав «Атлантиду» вони мені не зовсім підходили. Тому звернувся до непрофесійних. У «Відблиску» у мене знімається більшість професійних акторів. І разом з ними у мене там Андрій Римарук. І він адекватно виглядає в парі з дуже хорошими акторами.

Просто в нас не так багато хороших професійних акторів. І коли тобі треба чітко підібрати типаж – таких серед них немає.

У «Відблиску» головну роль гратиме професійний актор?

Так, і вже грає. Ми вже до кінця року збираємося закінчити знімання.

А Римарук гратиме військового?

В нього там 4 чи 5 сцен. Він буде грати волонтера – фактично сам себе. Професійні актори можуть грати різних людей. А непрофесійні – тільки себе.

Чим для вас метод роботи відрізняється з професійним актором і непрофесійним?

Професійний актор знає все про свою професію і з ним все швидше відбувається. А якщо він ще й талановитий – все відбувається миттєво. Репетицій менше на порядок.

Повертаючись до «Атлантиди», що ви побачили в Андрію Римаруку?

Побачив що він стовідсотково попадає в типаж. Побачив те, що він пластична, органічна людина перед камерою – на рівні тіла і на рівні мови. І його готовність працювати скільки треба. Він гарно і чітко формулює думки оскільки має журналістську практику.

Він одразу погодився?

Так.

Навіть коли йшлося про сцену сексу?

А тоді і не йшлося про секс. Ця сцена з’явилася пізніше.

Секс був прописаний в першій версії, але коли я побачив напружені стосунки між ним і Людмилою Білекою на майданчику, то я просто не міг їм цього пропонувати. Не було довіри, а була якась конкуренція за домінування в групі. Коли вже відзняли фільм, то я побачив що треба розвивати лінію стосунків.Якраз пройшло пів року і я думаю що за цей час у них з’явилась довіра одне до одного і було відчуття якоїсь великої справи і вмовити вже було легко.

Як ви знайшли Людмилу Білеку, яка грає колишнього парамедика?

Ми робили фейсбук-кастинг і шукали людей котрі воювали на сході. Ми їх запрошували, а також просили порадити своїх друзів. Йдучи цим шляхом вийшли на Люду.

“Я сам конструюю це майбутнє”

На відміну від «Рівня чорного», в «Атлантиді» ви працюєте з мовою. Що для вас є найбільш важливим у мові героїв?

Для мене важливо щоб не було суржику. Я просто не хочу підтримувати цю традицію і підігрівати тим людям, які кажуть, що «суржик наше все» і дає відчуття «українськості» мови. Я проти цього, я за чисту мову. Там можуть бути матюки, але не може бути суржику, я з цим борюсь.

Якщо аналізувати «Атлантиду» по сценах, то візьмемо сцену з патологоанатомом. Ми показали як це відбувається насправді, справжній судмедексперт з міста Дніпра робить в кадрі те саме, що і щодня. Тією ж мовою, з таким же посилом. Просто ми йому принесли тіло, зроблене арт-департаментом, і він зробив аналіз. Там органічно. Коли сапер розповідає, що хлопці розмінували те і те, він теж робить це органічно. Сапер грає сапера, судмедексперт судмедексперта.

Найменш досконала сцена – це діалог між робітниками на металургійному комбінаті перед бійкою. Просто ми не встигли провести потрібну кількість репетицій і отримати результат, котрий би нас задовольнив. Не ідеально грають актори перед стрибком одного з героїв у чан з металом. Людині страшно перед таким трюком взагалі грати, тим більш непрофесійному актору. Ми змогли зробити шість дублів, далі йому було вже страшно.

Але робітники в фільмі у вас говорять чистою українською мовою. Ви свідомо вирішили не давати російської мови взагалі?

Так, свідомо. Я сам конструюю це майбутнє, 2025 року всі будуть розмовляти українською на цій території.

Але все одно будуть сварити військового?

Так звісно. Це утопія, в якій всі розмовляють українською.

Чому ж тоді в цій утопії вони не ставляться до солдата краще? Він же з ними працює кожного дня.

Я тут поєднав таких пострадянських людей, які не вміють відповідати за своє життя, котрі завжди мають надію на партію, Леніна і керівництво комбінату, яке розв'язуваже всі проблеми. А тут у них це забирають і вони голі-босі не знають що робити й намагаються звинуватити людину, яка фактично змінила цей світ.

Вони ніби зриваються на героя Римарука. Це досить неочікувано.

Тому що коли ми в Маріуполь приїхали, то перший таксист до якого ми сіли в машину виявився сєпаром і ватніком. І таких людей там більшість. Але в моєму утопічному майбутньому вони в принципі залишаться, але хоча б розмовлятимуть українською мовою.. Я ж чому не робив історію тут і сьогодні, мені було б набагато важче зробити фільм україномовним. А так мені стало легше. Це мій світ, я тут роблю що хочу, сорі.

Розкажіть, якого ефекту ви стараєтесь досягнути цими статичними планами, довгими кадрами?

Не знаю якого ефекту, але це працює. Це для мене виклик завжди розповісти на статиці сцену, зробити історію, зробити внутрішньокадровий монтаж, зробити якісь певні рухи, щоб тримати увагу глядача.

Я мушу цю статику наситити досить великою кількістю прихованих атракціонів. Для мене це виклик, мені цікаво, бо коли я наближаюсь до героя – я втрачаю цікавість. Для мене ще дуже важлива пластика героя, я хочу бачити його з голови до ніг. Бо мова тіла — це теж дуже потужний інструмент передачі емоційного стану героїв. Ми всі хочемо створити певну емоцію глядача.

Єдине що у мене це відбувається на тлі статики, у мене досить наповнене життя всередині кадру, завжди.

Ви поступово рухаєтесь до того, щоб з чимось новим експериментувати в кадрі чи навпаки намагаєтесь дотримувати стилю?

Мені комфортно в цьому стилі. Це з'явилось на «Рівні чорного», ця спроба віднайти цю мову. Там було багато разів була ситуація, що я заходжу в локацію. саджу Костю, ставлю камеру – не працює кадр. Я роблю два-три кроки назад – він працює. На рівні енергії, подобається – не подобається, біжать мурашки чи ні. І мені зараз комфортно в цій стилістиці, якщо матеріал вимагатиме нових рішень – я буду шукати.

Але у «Відблиску» ви продовжите працювати в цьому стилі?

Так, я продовжу.

«Атлантида» – це песимістичний чи оптимістичний фільм?

А тут поєднання. Я не хочу, щоб таке було з моєю країною у 2025 році, але я хочу, щоб ми перемогли. Але війна це завжди смерть. Але де є смерть, є поруч любов яка врятує все.

Проте у вашому варіанті, хоч війна і закінчується перемогою, але стається екологічне лихо і ця територія стає непридатною для проживання. Це не надто оптимістично.

Але я вірю, що в таких обсягах ця катастрофа не відбудеться.

Оптимістично, що війна закінчиться 2024 року.

Зараз на тлі змін політкон'юнктури я думаю, що це 2045 рік.

Назва «Атлантида» асоціюється з чимось загубленим. Ви вважаєте, що Донбас втрачено?

Сьогодні, на рівні індустріальної частини втрачено. Тому я і використав на тлі бійки кадри з «Симфонії Донбасу». Мені хотілося поєднати міфологізацію і деконструкцію як любов і смерть в одному кадрі.

Якщо інфраструктура і земля у вашому фільмі багато в чому втрачена, то людина якраз себе віднаходить. Ви так бачите майбутнє?

Я мрію про те, щоб ми не допустили такої екологічної катастрофи. Я мрію про те, щоб ми перемогли у війні. Я мрію про те, щоб там жили люди.

“Час залікує рани”

Я думаю що ви теж бачили, що сталося з 14-м пітчингом Держкіно. Як гадаєте, чому так вийшло?

Мені важко це коментувати. Просто багатьох людей в Раді я знаю, вони хороші люди. Вони за кіно в цілому. Але я розумію, що був обмежений бюджет і потім були якісь обмеження щодо «Один фільм в одні руки», чи там «Два фільми на один продакшн». Я думаю що це зіграло роль у цьому скандалі.

Уже сформувалась певна спільнота обурених кінематографістів. Як ви гадаєте, чим все закінчиться?

Час залікує рани. Тут треба впливати на рівні якихось правил гри, піклуватись завчасно щоб подібні ситуації та історії не повторювались, але чи буде у спільноти кінематографістів достатньо лобістів , щоб затвердити це на рівні законів ?

Тобто має бути прозорість процедури?

Процедура має працювати автоматично. Рада мусить затверджувати. А тут відчувається, грубо кажучи, політичний тиск. І це дуже неприємно, це погана ознака і з цим треба щось робити.

Є речі, які важко прописати в правилах. В Україні на підтримку Держкіно подаються масові, потенційно комерційно успішні картини. Як ви ставитесь до того, що умовне «Скажене весілля» просить підтримки, бо це фільм який і так матиме комерційний успіх?

Річ у тому, що «Весілля» це єдиний комерційно вдалий фільм. Такі проєкти теж треба підтримувати, поки вони не почнуть стабільно збирати великі бокс-офіси.

Як ви гадаєте, чи можливо зняти глядацьке кіно про війну?

Можливо, колись і так, але практика показує що поки що тільки комедія змогла повернути гроші.

Ви не думали зняти глядацький фільм?

Мені сумно стає, коли я їх дивлюся. Можливо є винятки, особливо в американському кіно, але для цього треба мати розвинену індустрію. Я впевнений, що до того рівня ми ніколи не дістанемось. А з іншого боку є феномен польського кіно, де окуповуються локальні фільми в прокаті. І не комедії. Тому що їхнє кіно не мало перерв двадцять-тридцять років, воно весь час розвивалося, воно не втрачало глядача, а тільки нарощувало його. А ми все втратили і тепер починаємо спочатку.

Чому в українського глядача такий запит на комедії?

Зрозуміло чому, тому що «балаганноє іскуство» завжди було масовим. Глядачі ходять у кіно розважатися, посміятися. Вони не йдуть туди рефлексувати, співпереживати. Бо це важко, це робота внутрішня, ти втрачаєш енергію. І так в житті не все гаразд, навіщо ти ще будеш комусь співчувати.

А цю ситуацію можна змінити?

Для цього треба підвищити загальну культуру людей. Це споживацьке ставлення до світу. Людина розвинена дивиться авторське кіно, споживає різні культурні продукти. Є приклад французької системи шкільної освіти, де викладають кіно, як у нас фізику чи математику.

З іншого боку, у нас школярі вивчають українську і світову літературу і не можна сказати, що це збільшує запит.

Згоден, але люди про щось чули, принаймні вимушені складати ЗНО. Вони щось будуть знати. «Щось знати аби отримати 150 балів на ЗНО» - це вже результат. Я оптиміст.

Автор: Роман Губа, за участі Артура Корнієнка

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram