"Рівень чорного". Кіно з протиставлень про втрату й самотність

Здається, що може бути банальнішим, аніж ще одна історія у стилі кіно про підлітків про пошук балансу між чорним та білим? У 2017 році на широкі екрани вийшла документально-ігрова драма Валентина Васяновича “Рівень чорного”, у якій режисер саме на такому тлі по-новому досліджує людську самотність. І геть не у підлітковому віці – а напередодні зрілих 50, коли, крім внутрішніх мук, гостро болить цілком зовнішня втрата найближчих. Крім того, у “Рівні чорного” Васянович відмовляється від діалогів – їх ми чуємо лише приглушено, що додає фільму недомовленості, як у прямому, так і у переносному сенсах.

Фото: arthousetraffic.com

Цьогорічний фільм-претендент на Оскара від України “Атлантида” – також режисерська робота Васяновича (а ще, як і у “Рівні чорного” – сценарна, операторська та продюсерська). Мотиви самотності із локальної особистісної історії “Рівня чорного” у новому фільмі переростають у більш глобальну проблему. Проте “Атлантида” за формою – суто ігрове кіно, в той час, як “Рівень чорного” – документальна історія із вкрапленням художнього сюжету, сценарій, до якого – зізнається Васянович – часом складався саме на знімальному майданчику. Глядачеві розповідають про життя справжнього київського фотографа Костянтина Мохнача. Точніше, йтиметься про кризу у його житті, яка перетворюється у стрічці на ще одного персонажа – уявного антагоніста, позбавленого фізичного образу. 

Фотограф має асистентку, з якою періодично кохається, паралізованого батька та великого кота. У взаємодії з цими трьома Костянтин – неймовірно справжній, як у своїх недоліках та подекуди холодності, так і у щирості своїх почуттів. Наприклад, конфлікт з коханкою-помічницею – дощовий та зимний за тоном розмови (яку глядач не чує, та відчуває) і за тим, що знімає камера. А сцена, у якій чоловік майструє гойдалку для батька з його ж інвалідного візка, – проста у своїй щемкості та сентиментальності. Напередодні свого чергового ювілею фотограф починає поступово втрачати близьких: асистентка виходить заміж і сама ж замовляє собі й нареченому зйомку, кота не рятують походи до ветеринара, помирає батько.

Ця дещо тривіальна історія виглядає цікаво, зокрема, і через відсутність вербального пояснення взаємодії персонажів – контекст зрозумілий і без слів, а фоновий шум починає незвично сприйматися як основна аудіочастина фільму. Без діалогів стрічка не стає нудною – це радше допомагає відчути у герої щось близьке, а у ситуаціях фільму – знайоме.

Режисер по вінця наповнює буденність Костянтина красивими кінематографічними символами, хоча часом і занадто пафосними – як-то у сцені зі спалюванням декорацій на тлі сонного спального району. Однак, і такі моменти у загальному контексті фільму мають органічний вигляд.

Навіть ті, хто взаємодіють із головним героєм у кадрі, є певними образами: батько – ностальгія, кіт – затишок, дівчина – стабільність. Між цим трикутником існує ще робота, де Костянтин без особливого ентузіазму знимкує життєствердні речі – від весільних суконь до дитячих свят. Чи то неможливість знімати дійсно щось творче так муляє герою, чи то просто загальна втома. До того ж, особисте життя, на відміну від світлих кольорів таких фотосесій, поступово мрякне. 

Окрім набридло-глянцевої роботи, Костянтин має хобі – скалолазання. Єдине, що підіймає фотографа нагору із тієї пустки, в який він опинився. До речі, в одній зі сцен доволі прямолінійно – Костянтин не полишає свого захоплення і практикується у скалолазанні у будь-якому зручному місці, навіть у підвалі власного гаража. Здається, йому важливий не підкорення висоти як результат – героя більше цікавить сам процес підняття, під час якого Костянтин точно живе, а не існує. 

За багатоповерхівкою, у якій мешкає фотограф, є пустир – своєрідний антонім до хобі героя. Саме він стане не лише мовчазним свідком втрат персонажа, а і влучним символом головного почуття героя – загубленості та самотності. Як і пустир, воно темне, тихе і межує із безтурботним густозаселеним містом. На ньому герой кілька разів хоронитиме те, що було для нього важливим. 

Протягом усього фільму ми бачимо спробу героя навіть не налаштувати рівень яскравості у мряці власного життя (а термін “рівень чорного” у фотографії означає саме мінімальний сигнал яскравості при передачі чорного в об’єктиві), а радше спробу Костянтина змиритися із цим рівнем. Це примирення Васянович робить дещо медитативним через довгі плани, холодні кольори, лікарняну білизну деяких сцен. Камера монотонно та статично підглядає за пересічним життям і це зближує глядача із героєм більше, аніж могли б зблизити драматичні діалоги чи крик. До того ж, підглядає із певної відстані – жодного крупного плану глядач не побачить, а отже і думки персонажів, як і діалоги, залишаться відстороненими, однак, живими та знайомими. Адже так легко уявити себе на місці такого от пересічного Костянтина в екзистенційній кризі. 

“Рівень чорного”, з рештою, навіть не про чорне – а про контраст та протиставлення: буденність Костянтина і нездійснені творчі плани, світло від спалахів на остогидлих фотозйомках і темрява, що чекає вдома, щойно вимкнеться телевізор, скалолазання та спуск до підвалу пам’яті, з якого не так легко вибратися. Навіть навколишні звуки тут є антитезою до діалогів. А розлуці з близькими протиставляється внутрішня пустка. І хоча навички скалолазання герою все ж знадобляться, та це буде після святкування його ювілею – своєрідне примирення після втрати.

Авторка: Анастасія Нерознак.

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram