ГлавнаяБлогиБлог кінокритиків

«Mia Donna»: фільм про не здійснену мрію

Павло Остріков реконструює у своєму кіно провінційні реалії, знайомі режисерові за тими місцями, де він виріс, а його герої намагаються боротися з самотністю і жалем за минулим. Фільм «Mia Donna» отримав премію «Золота Дзиґа» як найкращий український короткометражний фільм-2019. Історія 46-річної Оксани, чоловік якої раптово перетворюється на 7-річного хлопчика, продовжує намічений в попередніх роботах режисера «Golden Love» і «Випуск'97» напрямок. 

Чи все вдалося Острікову у спробі створити стрічку в жанрі магічного реалізму і поєднати відсилки до Йоргоса Лантімоса з зображенням укранської провінції?

Фото: Wiz Art

Автор зазначає, що створює глядацьке кіно, позаяк йому все ще хочеться чути, як хтось в залі сміється над його жартами. Втім, тут дійсно є, над чим посміятися: в першу чергу, над собою, адже такі Оксани і Анатолії є в кожному місті, кожній багатоповерхівці, кожній родині. Національний колорит в обстановці, характерах, присутність живої мови з діалектизмами, а, простіше кажучи, знайомий кожному українцеві суржик гарантує необхідний відгук у глядача. Іноді відчайдушне бажання режисера розповідати історії не йде фільму як цілісному твору на користь: існує ризик зробити власний почерк «фейлетонним», і так і не вийти за межі короткого метра, розрахованого на несподіваний твіст у фіналі і все-таки повчальний, соціально орієнтований зміст. 

«Mia Donna» дещо відрізняється від «Випуск'97» і тим більше «Golden Love» – більшою лаконічністю і фантастичним, майже казковим сюжетним підґрунтям. Фанат Йоргоса Лантімоса, Павло Остріков створює практично оммаж в бік грецького любителя притч і в буквальному сенсі перетворень. Українська дійсність сповнена ірраціональних і недостатньо досліджених явищ в культурі, повсякденності, а тому магічний реалізм варто назвати дещо недооціненим українськими режисерами жанром. 

У першій частині фільму ми спостерігаємо за тим, як розлючена на життя головна героїня навмисно чи несвідомо принижує свого слабкого і майже безпорадного, але досить милого чоловіка. «Шо ти либишся? Як мала дитина!». Він не може знайти ключі від авто, а вона не купує йому пиріжок з горохом, аби не відволікався під час примірки речей на ринку. Невдовзі нехитрий фокус з таємничою шторкою на точці з «галімими» кофтами змінює життя пари назавжди. Поворотною точкою стає кульмінаційна за емоційним напруженням і розкриттям персонажа Оксани сцена з рюкзаком, який жінка забирає у дівчинки, але потім все-таки збирає зі сльозами на очах. Через відсутність міцної опори і безпеки Оксана приймає роль контролюючої все навкруги матері, від якої Толіку, як і будь-якому сину, хочеться сепаруватися та втекти. 

Криза середнього віку диктує свої умови: в провінційному містечку навряд чи можна щось змінити, і вони вже ніколи не стануть такими, як раніше, хоча їм так один одного не вистачає. Кожен живе на самоті зі своїми нереалізованими бажаннями, і все, що залишається, – це любити один одного дитячо-батьківською любов'ю з останніх сил.

«Mia Donna» – історія про трансформацію дорослого чоловіка на маленького хлопчика, в котрій прихована драматична історія про маленький і крихкий сімейний всесвіт, що переживає болюче зіткнення з тим, що закоханість втрачена разом із молодістю, зафіксованою лише на касетах з піснями Тото Кутуньйо. 

Дитинство та юність режисера пройшло в Хмельницькій області, звідки він і бере своїх персонажів. Обговорення «нестоличних» реалій, як і тренд на «нову щирість» в останні роки стає все більш модним. Наприклад, режисер нашумілого в цьому році в Росії серіалу «Чікі» Едуард Оганесян так сумував за власною малою батьківщиною, що написав і відзняв одну з найбільш самобутніх історій 2020-го. В українському кіно ця тематика, вочевидь, стає все більш популярною.

«Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, що вийшли минулого року, римуються з коротким метром Павла Острікова у мріях про Італію як недосяжну яскраву зірку, котра мерехтить у глибині душі головних жіночих персонажів. Фільм Острікова закільцьовується сценою у вітальні, що відсилає до «Мадонни Літти» – картини періоду італійського Відродження, яку приписують Леонардо да Вінчі. Богоматір тримає свого сина, загорнута в блакитне вбрання як символ невинності та милосердя.

«Mia Donna», – співає вже багато років як неактуальний італійський поп-артист. «Мадонна, помилуй, захисти і возлюби, як і раніше», – чує несподівано для самого себе розчулений глядач.

Авторка: Анастасія Капралова.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram