ГлавнаяБлогиБлог Вадима Васильчука

Революція Гідності та Білорусь: паралелі очима коменданта Майдану

Минуло 7 років від початку Революції Гідності, а ми продовжуємо отримувати порції закидів інформаційної війни в українському просторі щодо того, що відбувся державний переворот, і досі тягнуться судові справи, результати розгляду яких – відсутні. Але я ні про що не шкодую, під час революції ми все зробили правильно: якщо ми вважаємо, що в нас є громадянське суспільство, ми маємо діяти, як громадяни.

Самый крупный протест за всю историю Беларуси. на улицах Минска сотни тысяч людей
Фото: EPA/UPG
Самый крупный протест за всю историю Беларуси. на улицах Минска сотни тысяч людей

Наразі свої права відстоюють білоруси. І, хоча ряд лідерів думок та іменитих видань більше говорять про відмінності наших революцій, я проводжу паралелі і бачу чимало схожих рис. Безумовно, в них власний шлях боротьби, вони не погоджуються на авторитарну модель, на противагу якій – європейська держава Білорусь. Так само, як свого часу ми були проти зближення з північним сусідом поряд з відмовою від європейського напрямку розвитку. Нинішня революція білорусів також нагадує Помаранчевий Майдан, тому що вони відстоюють своє право вибору.

Я дуже не хотів білоруського сценарію в Україні

У нас на момент Революції Гідності вже був попередній період інформаційної відлиги після 2004-2005, розкривались архіви СБУ, кристалізувались наші погляди на зовнішню політику, якої прагнемо від наших народних обранців та очільника. Тим не менш, білоруси також кілька разів намагались повстати, наприклад, згадайте 2010-й рік. Тогочасні розгони провадили «чорні чоловічки» без певних шевронів чи відзнак, які жорстко і з лупцюваннями пакували мітингувальників у автозаки. Пам’ятаю, що на Майдані, маючи у пам’яті цю картинку, я говорив: «Я не хочу в нас повторення Білорусі».

Та лише уявіть: не зважаючи на тоталітарне керівництво та придушення громадянства у зародку, білоруси приїжджали до нас на Майдан переймати досвід, вчились у нас самоорганізації, і пізніше, як ми знаємо по небесній сотні, вони були на нашій лінії вогню – серед найактивніших борців. Враховуючи те, як сильно «закручено гайки» у цій країні, білоруси дають наразі дуже сміливу і адекватну ситуації відповідь.

Найгірший сценарій, якого боюся для Білорусі – це сирійський або лівійський

Жахливо, якщо почнеться війна між двома великими групами, підтримуваними різними силами. Кожне протистояння, як у шахах, так чи інакше іде до патової ситуації, коли обидві сторони не знають, що робити далі. В нашому випадку це сталось у січні: і Майдан, і тодішня влада не могли зрозуміти, як діяти далі. Тоді почалося «закручування гайок» (тиранічні закони 16-го січня 2014 року), відповіддю на яке стали «коктейлі Молотова» на вул. Грушевського 19-го січня, що не одразу сприйняла решта суспільства. Хоча вже за кілька днів фраза «А ти що, ще не був на Груші?» стала «крилатою» серед населення. Для білорусів наближення до патової ситуації є дуже небезпечним.

Я не згоден, що у нашій революції був кардинальний вплив на Сході та у Криму маніпуляцій щодо розрізненості регіонів. Вважаю, що «зросійщення» на цих територіях сильно перебільшене і, без кадрової та збройної підтримки Росії, не було б окупації. Тому що, власне, коли ти вже деякий час живеш за інакшими законами, це впливає на твої вподобання, свідомість. Показово, що навіть у Криму насправді не відбулося масових проросійських мітингів. Були невеликі групи людей, які за чисельністю співрозмірні з активними там українцями та татарами. У Луганській та Донецькій області – те саме, проросійські активісти не могли стати такою впливовою складовою, як фізичне захоплення з боку РФ. Просто у кожному регіоні є певні активні небайдужі групи населення.

Так само і у Білорусі діють великі активні групи у різних містах, але вони наразі використовують мережевість. І цікаво, що все ж у обох революціях не можна визначити якихось чітких лідерів. На Майдані взагалі довго не намагались когось назвати лідером, а серед політиків їх було три. І якщо білоруси змушені були зробити кандидатом у президенти Тіхановську, то у нас такої чітко окресленої персоналії не було.

Жінки, медики та військові у двох революціях

До слова, у обох революціях дуже великою була роль жінок. Що є схожим: у нас після побиття жінки активно виступили окремо, виходили до правоохоронців з квітами, намагалися показати політику м’якої сили, як і у Білорусі.

Також бачу спільні риси у поведінці працівників медичної сфери. У нас вони тихцем лікували майданівців, допомагали нам. Білоруські медики від цього навіть потерпають, проти них відкривають кримінальні справи, медпрацівники у в’язницях знімають відео про побиття людей. Одним словом, усіх не придушити і не «заткнути». Бо ким би ти не був, якщо у тебе є почуття власної гідності, тебе глибоко обурюватиме несправедливість, особливо якщо декларується, що «нічого не сталось».

Є і відмінності: наприклад, у нас збройні сили не брали участі у розгонах, за їхніми словами, наказ щодо революції надійшов десь останньої миті – вже в лютому 2014-го. Внутрішні війська, фактично підпорядковані МВС, звісно, були. Натомість, у Білорусі від армії вже звучала конкретна заява, що вони мають намір стріляти «в тих, хто проти держави Білорусь».

Відмінною також є те, що ми мали базові табори, а вони не мають. Майдан, навіть коли чисельність людей на ньому зменшувалась, чітко сприймався учасниками, що «оця територія – наша». Це ніби централізує протидію, притягує. Білоруси мають власну тактику, у їхньому варіанті мітингувальники розійшлись по спальних районах. До речі, у них теж з’явився свій автомайдан, щоправда їхні автоблокади значно жорсткіше відловлюють та карають, ніж у нас. І в них також явно працюють «тітушки» – люди без форми, схожі на спортсменів чи колишніх правоохоронців.

В обох випадках засмучують «подвійні стандарти» Європи

Нічого нового, «стурбованість» замість дій. Під час Революції Гідності офіційна Європа спонукала наших політиків домовлятись із Віктором Федоровичем на перевибори восени. Тобто пропонували ще півроку мати таку владу (і ці домовленості наші політики досягли за лічені години до втечі Януковича з Києва).

Проте якщо казати про громадян Європи, то я дуже відчув підтримку та захоплення французів і поляків. Французи явно мають щиру любов до революцій, але це не просто народна забава, це виховується ще зі школи: усвідомлення права відстоювати свою думку, робочі години, послуги. І поліція до цього ставиться нормально, вона їх затримує, але прекрасно розуміє, що то – їхнє право, а не щось «за рамками». Поляки були дуже вражені, щиро підтримували, брали участь, були поруч, щось передавали.

Також, події Революції Гідності вплинули на діаспору українців за кордоном, коли представники різних міграційних хвиль забули про свої розбіжності та об’єднались довкола підтримки активістів Майдану. І ми зненацька побачили, як насправді багато їх є по всьому світу.

Наостанок

Хочу колись привітати Білорусь у лоні слов’янських країн, які є у Євросоюзі. Аналогічно, хотів би, щоб і Україна нарешті там опинилась.

А молодому поколінню хочу побажати, щоб вони відповідально ставилися до споживання інформації, аналізували джерела, фільтрували фейки, спілкувались з тими, хто бачив все на власні очі. А також, отримавши трохи кращі умови щодо освіти та подорожей у ЄС, користувалися цими можливостями.

Тих же, кого вже немає серед нас, побратимів по Революції Гідності, ми - пам’ятаємо, і шануємо перш за все тим, що продовжуємо справу, яку почали з ними разом.

Вадим Васильчук Вадим Васильчук , Депутат Київради
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram