Портникова можна зрозуміти – як Портникова. Бо незмінності його життєвої позиції в журналістській діяльності дійсно позаздриш – починав він ще за СРСР, вижив у професії в буремні 90-ті, пережив закручування гайок в ЗМІ в Росії та Україні, куди повернувся остаточно. Плюс широта поглядів, невластива зазвичай традиційній українській загумінковості, призвичаєння до дріб’язкових бур у склянках, і її невиліковного хуторянства.
Але. Скільки у нас Портникових? Не буду називати інших зірок української журналістики, аби не образилися бува ті кого не назвав, але мало. Мало тому що не було нормальних умов до формування не сказати б – касти, але середовища таких людей, моральні риси яких у ідеалі прописані в кодексах нашої професії. Натомість ми досі живемо в країні, медіа якої повністю підконтрольні власникам, котрі людину можуть звільняти просто в коридорі, де поза розмовами про демократичність та європейськість медіа-проектів у реальності вилазить хамство, самодурство і короткозорість. Де цілком звичайним вважається розігнати локальний осередок профспілки з аргументацією «тут у мене під парканом сотні таких як ви».
Тому колективи, де би розвивався незаляканий журналіст, котрий при нормальній зарплаті, достаткові часу і натхнення міг би перетворитися на висококласного спеца, можна порахувати на пальцях. Причому деякі такі колективи вже в минулому. Знов-таки не буду занадто конкретизувати, але можу пригадати мені знані приклади – журналістів 5 каналу часів Помаранчевої революції, колектив кривенківського «ПіКу» чи перший склад редакції журналу «Український тиждень».
Колектив може бути невеликим, але головне в ньому – довіра. Довіра керівника до підлеглого і підлеглого до керівника, коли прислів’я «я начальник ти дурак» не спадає навіть на думку. Колектив, у якому поняття «мозковий штурм» є цілком звичним явищем, практикованим не по рознарядці, а з професійної необхідності. Не перетворюючись на ситуації, коли один мозок «віщає», а інші зазираючи вірнопіддано йому в очі, тримають дулі в кишенях. Колектив, у якому нові ідеї з низів вітаються, а не осміюються чи пригнічуються апріорі. Таких колективів мало, і вочевидь до них належав журналістський склад каналу ТВі. І якщо Віталій Портников в своїх численних блогах, колонках, есеях та книгах і далі кпитиме із недолугості українських журналістів, комплексу їхньої меншовартості та недалекості, то тепер можна йому відповісти, що певною мірою це і його провина.