Президент звернувся до американського народу. Президент Росії. І зробив це, надрукувавши колонку у флагмані журналістики США – “The New York Times”. Що це? Як це розуміти? Здавалось би, безпрецедентна подія.
Насправді все досить просто, хоча Росія в цьому випадку діє нестандартно, дотепно і передбачувано. Це, звичайно, виграна битва російської дипломатії, хоча – ще не виграна війна.
Не буду писати про внутрішню ситуацію в Сирії – це вже робили не раз і дуже добре. Із зовнішньополітичного погляду – це битва слабких. Обама не хоче повторювати помилки Буша за всяку ціну. Навіть якщо ця ціна – політичний провал. Від самого початку він уникав конкретної відповіді. І лише одного разу сам мимохіть загнав себе в пастку своєю заявою: США втрутяться, якщо Ассад перейде межу, наприклад, застосувавши зброю масового ураження проти цивільних.
І тепер він не має іншого вибору, аніж дотримати слова. Але його нехіть до цього така велика, що він чіпляється за кожну можливість цього не робити, і точнісінько як і сам Ассад хапається, мов за рятівну соломинку, за можливу «відмазку»: передачу сирійської хімічної зброї під міжнародний контроль і її дальше знищення.
Врешті-решт, як давно пишуть численні американські аналітики (хоч би й Роберт Каплан в останньому числі польського “Newsweek”), хаос на Близькому Сході не є аж таким трагічним для Америки. Він зв’язує чимало антиамериканських сил, від Аль-Каїди до Хезболли і від Ірану до самої Сирії, у боротьбі одне з одним і відволікає їх від можливої консолідації чи завдавання шкоди американським інтересам. Тому для Обами, який хоче увійти в історію як президент, що закінчує війни, а не починає їх, провідним імперативом є: обійтися без війни, не втративши обличчя і не зламавши даного слова.
Ось тут і вступає у гру Росія. Інтерес Путіна – показати, що він і його країна є глобальними, а не тільки регіональними гравцями, і що сила Росії така ж, як і в США. Для цього йому треба переграти Обаму і відстояти давнього, хоч і абсолютно непотрібного союзника – Сирію. Мабуть, це задовольняє його природні амбіції лідера, але й є дуже корисним для вжитку у внутрішній інформаційній обробці населення. Проблема Путіна в тому, що для виконання цього завдання в нього дуже мало ресурсів. Фактично, це тільки людський ресурс кремлівських дипломатів, західна свобода слова і “The New YorkTimes”. І незлі здібності гравця в покер.
Що робить Путін? Поки західна громадська думка і політична воля іде по висхідній у напрямку інтервенції, він намагається застосувати обмежені ресурси твердої й м’якої сили, щоб заблокувати можливість військового втручання. Але навіть самі росіяни не розраховують, що ці дії матимуть успіх. Головний розрахунок – на слабкість США і самого Обами, які не можуть собі дозволити це втручання без крайньої потреби. Адже Обама теж блефував можливістю удару.
Для Путіна головним було показати, що саме він і країна, яку він очолює, переламали хід подій і змусили Штати відступити. Тому він вичекав момент, коли хвиля «за інтервенцію» почне спадати і коли Обама втратить темп (а той зробив це свідомо, вирішивши чекати на чергову сесію Конгресу і взагалі звернувшись до нього по авторизацію – і цим прецедентом ще більше послабивши позицію свою і свого майбутнього наступника, адже попередники Обами в таких ситуація по дозволи не зверталися).
Як стало зрозуміло, що Обама насправді над усе не хоче цієї акції і не збирається до неї вдаватися, Путін виступив зі статтею в провідній американській газеті. Безпрецедентність такого кроку не могла залишитися без уваги. І тому поява цього тексту у вирішальний момент у свідомості публіки пов’яжеться із відмовою від удару по Сирії. Відтак, складеться враження, що саме Путін і його дипломатія, а найяскравіше – його стаття в “The New York Times” відвернули війну і, по суті, переконали США, нав’язавши їм свою гру. Путін і Росія стануть на один рівень із Обамою і США. Як колись у Холодну війну. Ба навіть, на щабель вище. Своїм блефом Путін хоче спіймати на блефі Обаму.
Звичайно, це змінило б сенс усього протистояння останнього часу, зокрема скандалу зі Сноуденом і скасування зустрічі президентів, на користь Росії. Але в неї є одна проблема: єдина можливість до реальної дії і сам вибір у цій ситуації є все ще тільки у США. Тільки Обама ще не показав свої карти.
Фактично, якщо удару по Сирії буде завдано і Ассад упаде, це теж буде заслугою Путіна. Тому що своєю політикою і публічним виступом він як ніколи підштовхнув Обаму до критичного рішення. Утриматися від удару тепер – значить віддати перемогу Росії. Завдати удару – значить погіршити своє становище в короткочасовій перспективі, але поставити росіян, у яких нема фізичної змоги протистояти Пентагону в обороні Ассада, на місці. Показати, що блефував Путін, а не ти.
Єдиним раціональним вибором для Обами у цій ситуації залишається обмежений і короткочасний, але раптовий і точний удар по Сирії, який знищить центри управління і, можливо, саме нинішнє керівництво країни, не вдаючись до будь-яких наземних операцій і водночас зберігаючи в ній потрібний США рівень хаосу. Тоді Сирія стане для Росії приблизно тим, чим Грузія-2008 стала для Америки.
Про саму колонку Путіна можна сказати тільки компліментарно. Написана в чудовому, по-римському лаконічнім стилі, вона б’є по всіх больових точках американців: демократії, правах людини і загальній рівності. Путін, як і в справі Сноудена, майстерно і цинічно грає на полі західних цінностей, яких сам не визнає. Риторично це робить його позицію слабшою: російського президента можна тепер ловити на слові і висувати до нього претензії на підставі цінностей, які він буцімто тепер захища. Але Путіна це ослаблення мало обходить, адже сам він грає хоч і на чужому полі, та не за чужими правилами.
Весь поверхневий шар колонки – апологія консерватизму в міжнародних відносинах, яка всіма силами намагається зберегти наявний порядок, тобто ідею суверенітету як вона склалася у Вестфальській системі: кожен суверен сам собі вдома пан. Але, навіть якщо сприймати слова Путіна щиро, уся нинішня ситуація з Сирією вказує на обмеженість Вестфальської системи в сучасному світі. Вона себе поступово зживає, і потреба альтернативних рішень стоїть надзвичайно гостро. Звичайно, що вони не можуть бути нав’язані згори, а складуться самі лише в ході історичного процесу. Міжнародна політика, зокрема, «гуманітарні війни» останніх десятиліть, є першими кроками на цьому шляху. Куди нас приведе Сирія – побачимо дуже скоро.