Якщо мова про т.з. “еліту”, чи пануючу сьогодні верству, то їм нові політики зовсім непотрібні. Більше того, нові політики – це загроза для їхнього панування та існування. Екс-регіонали, помаранчеві, бютівці, значна частина нинішньої коаліції борються між собою, але вміють домовлятися, що зрештою, регулярно відбувається. Справжніми ворогами для цих “еліт” є нові політичні сили, бо їхній прихід до влади змете прогнилу сьогоднішню номенклатуру і забезпечить багатьом її представникам ґрати на віконечках.
Близькою до чинної політичної еліти є малесенький прошарок дуже багатих людей, чи олігархів, як ми звикли їх називати. Хоча їх мало, вони мають найбільший вплив на суспільство і звикли призначати “еліту” через механізми непрозорого фінансування, підкупу та доступ до медіа ресурсів. Інколи олігархи виводять на арену “нових” політиків, але, принципово, вони нічим не відрізняються від “старих”. Нові обличчя в телевізорі, але такі ж дії – обман, зловживання, корупція. Нові обличчя, але стара політика.
Широким верствам українців також непотрібна нова незрозуміла влада. До цієї звикли. Звикли її клясти, звинувачувати у всіх своїх негараздах, і при цьому обирати її знову і знову на всіх виборах. Бо лише добре знайомі “старі” політики обіцяють солодке життя “вже завтра”, високі пенсії та зарплатню, відремонтовані школи, дороги та лікарні. А нові політики розповідають про складний шлях, який мусимо здолати до гідного рівня добробуту.
Мабуть, нові політики потрібні середньому класу. Але, така прикрість, середнього класу в Україні немає. Всі 26 років незалежності влада наполегливо і дуже результативно вирішувала питання про нестворення цієї верстви. Усіма можливими засобами – політичними, соціальними, економічними. Використовуючи усі механізми та важелі української держави.
Майдани можуть скинути стару владу, але, на жаль, неспроможні створити соціальну базу для нових політиків. Так і живемо, від Майдану до Майдану.