Якщо сприймати кіновиробництво як індустрію, то гроші, як відомо, мають приносити гроші. Проте, як ми знаємо, наше кіно таким гордим ім’ям, як індустрія, не назвеш. З одного боку, рештки радянських кіностудій із застарілим обладнанням, які в основному «виробляють» послугу оренди приміщення, з іншого боку, приватні продюсерські агенції без будь-якого обладнання, які разом або поодинці виробляють здебільшого комерційну заказуху та телевізійний контент (теж під замовника). Тобто в галузі кіно гроші «назад» за готовий продукт ніхто не очікує. Адже ринку реалізації нема. Тобто це не бізнес.
Може, метою вітчизняного кіновиробництва є міжнародне визнання? Пошук щастя на кінофорумах? Фестивальний туризм? Піар держави і митців? Типу «румунська нова хвиля»? Можливо, тепліше… Тоді, виходить, розмови про прокат українського кіно – димова завіса…
Тобто воно створюється просто, щоб було! В Європі є, в Росії є, і у нас має бути!
Всі ці питання риторичні. Концепції державної політики в галузі кіно нема. Вже три роки обіцяють, але досі на громадське обговорення не ставлять.
Практика довела, що українському фільму дуже важко пробитися до українського глядача. Ми випустили картину “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” і знаємо, які проблеми були пов\'язані з її прокатом. Найбільша – це потужний американський кіноконтент, під який наперед розписаний час у кінотеатрах
— Катерина Копылова, глава Госкино
А коли нема зрозумілої концепції розвитку кіномистецтва, то й закономірно, що, як Пилип з конопель, вискакують божевільні законопроекти про прокатні квоти, податок з прокату, позамежні штрафні санкції щодо кінотеатрів за мінімальну провину та інші заходи терору відносно того, що є сьогодні не повноцінним кіноринком, а тільки його паростками. А загубити, розтоптати, як «слон в посудной лавке» - це так по-нашому.
Що таке ринок кінотеатрів в Україні?
Україна має традицію високої кіновідвідуваності. Проте на цей час у нас вкрай низький показник кількості кінозалів. На всю державу всього 400 кінозалів («екранів» - за західною термінологією). Для порівняння: в Росії - 3,2 тис., Німеччині - 4,7 тис., Франції – 5,5 тис., Великій Британії - 3,7 тис., США - 40 тис. екранів.
Яким контентом зайняті наші кінозали? Зрозуміло, світовим мейнстрімом, тобто в основному, Голлівудом. Чи є в них чільне «місце» для вітчизняного кіно, навіть при певному патріотизмі керівництва кінотеатрів?.. Тим більше для кіно експериментального, дебютного, не кажучи вже про альманахи короткого метру. Відповідь ясна – ні! (Те, що кінотеатр «Жовтень» надає свої екрани для такого кіно, - скоріше не правило, а виключення).
Так що має бути концептуальним пріоритетом державної політики розвитку кіно? Безумовно, відкриття нових залів, кінотеатрів, як закладів культури, благо новий Закон про культуру підтвердив такий статус для кінотеатрів.
Я не пропоную відкривати кінотеатри бюджетним коштом. Але я б вважала за потрібне нагадати чиновникам і Міністерства культури, і Держкіно, що саме на них лежить обов’язок сприяння розширенню мереж культурних закладів. Для того, щоб українське кіно БУЛО, а кіно є тільки тоді, коли в нього є глядач (інакше це просто плівка в коробках або диск із записом), треба протягом найближчих 3-5 років створити широку розгалужену мережу невеликих, не коштовних при створенні, але обладнаних сучасною цифровою технікою 2-4-х зальних кінотеатрів. Вартість відкриття професійного 2-х зального малого кінотеатру, вбудованого в готове приміщення – до $300 тис. (як бутік в торговому центрі). Заробляти, звичайно, він буде не «дурні» гроші, але нормальні для малого бізнесу. За підтримки центральної влади, губернаторів в регіонах підприємці можуть відгукнутися. Адже насправді гроші в українців є – депозитами банки завалені. Чому б не вкладати в прозору, красиву, прибуткову справу?..
А молодим режисерам і режисеркам кіноальманаху раджу не скаржитися, що кінотеатр не надав безкоштовні місця для всіх родичів авторів проекту, а уважно читати і вдумливо редагувати виробничий договір з продюсером, що має регулювати відносини не тільки при створенні фільму, але і при його прокаті. Тоді не буде образ і непорозумінь з продюсером і дистриб’ютором.
А ще хочу порадити молодим кінокритикам не скаржитися на публіку. Цитата: «люди не ходят смотреть серьезное, не развлекательное кино в кинотеатры и не хотят ревизии своей жизни, получая картинку социального ужаса из собственного существования и телевизора. А это в свою очередь демонстрирует неспособность зрителя к рефлексиям — справедливой оценке собственного бытия и соответствующей реакции, чтобы его изменить». («Зеркало недели. Украина» №13, 5 апреля 2013).
Публіка не винна. За свої гроші вона хоче дивитися якісне конкурентне кіно. А дебюти, експеримент, короткий метр – це не формат репертуару кінотеатру. Місце цього контенту – на фестивалях, в кіноклубах, на спеціальних показах, а тепер і дійсно, - в інтернеті! Крім того, політично загостреним вважати альманах «Українські злі», на мій погляд – велике перебільшення. Майже манія величі.
Пригадується анекдот. Наведу російською.
Сидят в тюрьме Волк, Лиса и Цыпленок. Рассказывают друг другу о своих преступлениях. Волк овцу задрал, Лиса курицу украла. «А я политический, - сказал Цыпленок. – Пионера за попку укусил!».