Справжня державна система освіти – це лише все те, що має прямий зв’язок зі справжньою наукою. Всі інші дотичні до цього сегменти діяльності є полем вільного вибору (приватне, корпоративне, громадське і лише подекуди теж – державно-бюджетне).
Зрозуміло, що гарантом існування того чи іншого сегменту діяльності зазвичай є вільна зацікавленість громадян-споживачів. Тільки, от при цьому держбюджетне фінансування є гарантом отримання матеріальної вигоди у незалежності від реального суспільного запиту.
Ось, тут і «зарита собака» безуспішності наших спроб до реформ у сфері міжособистісних відносин (освіта, медицина, культура, спорт, оздоровлення).
Під цим кутом зору й можна зрозуміти чому серед учасників різних робочих груп, громадських організацій, політичних партій, що покликані запропонувати реформаторські проекти чи пропозиції майже не має представників наукоємної сфери.
Все тому, що для останніх є неприродною практика на кшталт «бла-бла-бла», що подобається більшості, адже вона не йде далі обговорень, «досліджень», диспутів, інтелектуальних «батлів», звернень, закликів тощо. Такий тип ініціатив не вимагає переходу до площини конкретики, де або «так», або «ні», котрі потребують прийняття рішення та взяття на себе конкретної за його доцільність/ефективність відповідальності.
Для «бла-бла-бла» достатньо мати загальну ерудицію, щоб жонглювати загальними поняттями на кшталт що і як називається та формулювати обіцянки такого розвитку людського потенціалу, який ще й світ не бачив. Зрозуміло, що це для майбутнього, де як ми знаємо «або імператор помре, або ішак здохне, так і не заговоривши».
Натомість для створення інноваційної моделі діяльності, де працюють чіткі «так» і «ні» та конкретні санкції за промахи, потрібно вміти думати аналітико-синтетично та, одночасно, проектно-критично. Для цього не лише лінійний тип мислення, а й білатеральний є примітивно недостатніми.
Реформи можуть бути успішними, якщо керівна державна еліта є носієм не лише загальної культури та високої моральності, а й має успішні навики роботи у наукоємній сфері суспільно-економічної діяльності.
Такої еліти у нас при владі досі ще не було. Тому-то у питанні суспільно-економічного реформування старої пострадянської моделі освіти, і не тільки освіти, і «маємо те, що маємо».
Найбільшою проблемою для інноваційних змін в освіті є те, що забалакування реформи, спрямованої на реалізацію особистісних освітніх інтересів громадян-здобувачів освіти здійснюється на догоду структур-присосок, псевдо педагогічних посадовців/працівників ними самими як найбільш активними «ініціаторами» реформ. Попри те, що всі вони для мільйонів здобувачів освіти як «п’яте колесо до возу».
До речі, якщо в умовах наявної автономії закладів та появи нових Типових освітніх програм стане не краще, а е гірше, то таке можливе лише з причини того, що керівництво не поставить на перше місце запит учнів/батьків. Тобто зрадить своїй державній місії заради вузько особистих інтересів окремих вчителів отримати навантаження ціною примусу учнів/батьків до неактуального для них освітнього змісту.
Не може освітня система стати по-справжньому інноваційною, якщо мета про особистісно орієнтовані освітні інтереси здобувачів буде нівелюватися тим, що їх завалюватимуть дотичним контентом красиво задекларованого «розвитку людського потенціалу», за яким насправді стоять наміри збереження неефективних та неактуальних так званих «робочих педагогічних місць».
На жаль поки маємо, що зацікавлені у гальмуванні реформ кола щоразу досягають своєї тіньової мети – збереження державної освітньої системи у стані «з ніг на голову», де не педагоги для учнів/батьків, а останні для того, щоб перші мали бодай якусь зарплату.
Одним з таких прикладів стала нещодавня епопея з впровадження для певних цільових груп старшокласників інтегрованих навчальних курсів, спрямованого на зменшення кількості обов’язкових для отримання атестату предметів. Спеціалісти багато і «говорили – балакали», і реально зробили, але у підсумку гуманітарії «всіх розвели як кошенят» - наукоємні природничі інтегровані курси хоча й з горем-пополам було таки впроваджено, а у мовників та істориків «завоювання соціалізму залишилися збереженими».
У підсумку в освіті все як у енергетиці – розмови про екологію на найвищому рівні, а авто як диміли, так і димлять. В освіті аналогічно - приміром, український старшокласник як коптів над двадцятьма з лишком предметів (по 7-8 уроків щодня), а студент для рівня бакалавра – 4 роки, так і горбатяться, бо ж «куди ми подінемо непотрібних вчителів/викладачів».
Його ж закордонні ровесники-ліцеїсти мають десять предметів (половина профільно поглиблених) на три роки замість двох, а студенти – 3 роки і ти бакалавр зі своєї професії, що цінується суспільством.