Розпочнемо із короткого огляду політичної кризи. Помітні громадсько-політичні протести у Єревані розпочалися ще 13 квітня, коли новообраним президентом країни Арменом Саркисяном було оголошене рішення щодо узгодженої кандидатури на прем’єрське крісло. Ним було очікувано визначено колишнього президента Сержа Саргсяна (був президентом впродовж двох 5-річних термінів 2008-2013; 2013-2018 рр.), президентські повноваження якого щойно, 9 квітня, закінчилися.
Перед цим було здійснено 3-річну конституційну реформу, старт якої було закладено рішенням референдуму у грудні 2015 р. Тоді реформу підтримало 66,2% тих, хто взяв участь у референдумі (826 тис. з 2,57 млн., фактично – лише третина населення). Вірменія із президентської республіки стала парламентською, із ослабленням функцій президента (до виключно представницьких) на користь голови уряду. Глава уряду висувається від партії або коаліції партій, які здобувають більшість на виборах. Президента також обирає саме парламент взамін загального волевиявлення. Водночас варто врахувати соціально-політичний контекст реформи: у пострадянський період країна перебуває у проросійській зоні впливу із здебільшого проросійською геополітичною орієнтацією; із кін. 80-х – поч. 90-х рр. – затяжний воєнний конфлікт із Азербайджаном навколо Нагірного Карабаху; спричинена війною часткова економічна блокада союзними до Азербайджану країнами. Водночас – частково сформовані інститути демократії: інститути виборних органів, багатопартійна політична система (діє більше 30 політичних партій), відносно помітна опозиція (впродовж 2000-х – до 20%), відносно вільна преса, соціально активне населення.
При цьому Вірменія є вкрай бідною країною під фактичним «зовнішнім управлінням». Так, російськими дочірніми кампаніями є «Южно-Кавказкая железная дорога», «Газпром Армения» (внутрішній газовий оператор), «Арментел» (комунікаційні мережі), «Роснефть-Армения» й т.д. Російські компанії постійно домінують на тендерах, вони ж фактично визначають інфляційний курс. Абсолютно справедливо тут відмічає В. Іноземцев: у Вірменії немає ні нафтогазових ресурсів Азербайджана, ні інвестиційної привабливості та транзитного потенціалу Грузії. Середня зарплата станом на 2017 р. – 380$, велика кількість економічно активного населення – на заробітках за кордоном (за останні 5 років грошові перекази заробітчан перевищують прямі іноземні інвестиції у 9 (!) разів). Не менш важливим є той факт, що попри декларований багатовекторний зовнішній курс має місце суттєва військово-політична залежність країни від Росії. З точки зору росіян Вірменія є головним військовим союзником Росії у Закавказзі та місцем розміщення російських військових баз. Через це свого часу (у 2013 р.) Вірменія була змушена відмовитися від підписання угоди про асоціацію із ЄС і вступити до ЄАЕС, що врешті спричинило вірменам суттєві економічні труднощі.
Також одразу варто загострити увагу ще на одному важливому моменті. Ініціюючи реформу, Серж Саргсян публічно декларував, що він не буде балотуватися у прем’єри. Саме цю обіцянку, а також пам’ятні спомини про події 2008 р., коли відбувались масові акції протесту опозиції під проводом Левона Тер-Петросяна через фальсифікації на президентських виборах, за результатами яких Серж Саргсян перейняв владу від Роберта Кочеряна, врешті й заклала нинішня опозиція в основу критики режиму. Фактично, основним меседжом опозиції стає узурпація влади Сержом Саргсяном.
Діючий вірменський парламент було сформовано у квітні 2017 р., куди пройшло 4 партії: правляча Республіканська партія (46%), «Блок Царукяна» (25%) (альянс навколо інтересів крупного бізнесмена Гагика Царукяна), опозиційний блок «Єлк» («Вихід») (10%), «Вірменська революційна федерація Дашнакцутюн» (5%). Стабільною більшістю згідно норм конституції є 54%, що врешті призвело до коаліції «Дашнактуцюна» та Республіканської партії із ситуативною підтримкою «Блоку Царукяна».
17 квітня парламент, де провладна партія Сержа Саргсяна, як бачимо, є основою фракції більшості, провів його врешті у прем’єрський кабінет.
Опозиція, яка задовго до доленосного парламентського рішення звинувачувала Сержа Саргсяна у вкрай неефективній економічній політиці, проросійській налаштованості та інших огріхах, вже 17 квітня ініціювала потужні протестні акції, тут же оголосивши їх «оксамитовою революцією». Лідером протестного руху став очільник політичної партії «Громадянський договір», водночас лідер парламентської фракції «Єлк» («Вихід») Нікол Пашинян. Тут відразу ж зробимо невелике обумовлення стосовно претензії Нікола Пашиняна на «революцію». Дійсно, тактика протестного руху багато в чому повторює революційну тактику в Україні, Грузії, Киргизії: нечисленні перші протести (ще в березні) у північних та центральних районах Вірменії, поступовий «накал страстей», декларація виключно мирного протесту з метою паралізувати систему державного управління. Поступово протестний рух охопив майже усі провінції, в містах опозицією практично щовечора влаштовувались марші й демонстрації, періодично блокувались адмінбудівлі та автошляхи, постійно стимулювалась максимальна увага до подій з боку ЗМІ.
20 квітня нерви у влади здали, розпочинаються затримання демонстрантів, які масовано вдались до тактики пасивного протесту, блокуючи автомагістралі та проїзні шляхи. В цей день арештовують близько 200 осіб. 21 квітня відбуваються перші консультації на найвищому рівні. 10-хвилинна зустріч лідера опозиції Нікола Пашиняна із президентом Арменом Саркисяном закінчується безрезультативно. Наслідком стає надзвичайне посилення протесту на наступний день. 22 квітня масовість протестів у Вірменії оцінювалась до 150-160 тис. осіб. Повторні консультації лідерів опозиції вже із прем’єром Сержом Саргсяном у готелі «Маріотт» закінчилась трихвилинними перемовинами і арештом Нікола Пашиняна та кількох інших опозиційних депутатів.
Після попередніх політичних консультацій і затримання лідерів опозиції розпочались арешти учасників протесту (близько 300 осіб), що спровокувало серію нерегулярних зіткнень демонстрантів із поліцією. Остання вдалась до застосування спецзасобів і нових арештів.
Остаточною причиною рішення Сержа Саргсяна, судячи із усього, стала участь зранку 23 квітня у протестному марші військовослужбовців із контингенту зведеного миротворчого корпусу, які, попри офіційну заборону армійцям брати активну участь у політичній діяльності, фактично виступили на боці опозиційно налаштованої громадськості проти правлячого режиму.
23 квітня Армен Саркисян виступив із зверненням-попередженням, що «ситуація у Вірменії досягла небезпечної межі, що може спричинити незворотні наслідки». Нікола Пашиняна та інших лідерів опозиції було звільнено із СІЗО. А вже на вечір прем’єр Серж Саргсян опублікував заяву про відставку. В.о. прем’єра на позачерговому засіданні кабінету призначено екс прем’єр-міністра (2016-2018 рр.) Карена Карапетяна.
За першими осмисленнями подій у Вірменії можемо сформулювати кілька попередніх висновків:
1. Виступи опозиції під проводом Нікола Пашиняна видаються як вдала спроба ініціювати революційний протест за лекалами «оксамитної революції»;
2. У своїх підгрунтях виступи стимулюються багаторічною неефективною соціально-економічною та зовнішньою політикою режиму Сержа Саргсяна, що забезпечило опозиціонерам масову громадську підтримку;
3. Саме така суттєва підтримка з боку широких верств громадськості і, очевидно, виступ на боці опозиції військових, врешті примусило Сержа Саргсяна скласти повноваження.
4. Передача повноважень Карену Карапетяну – помітному представнику діючого політичного режиму, із серйозними російськими зв’язками (він є екс-топ-менеджером російського «Газпрому») свідчить про явну незавершеність революції. Хоча гострота подій і їх привабливість з точки зору медіа явно підуть на спад.
5. Швидше за все, після відходу Сержа Саргсяна і помітного спадання «градусу напруги» конфлікт перейде із формату вуличних протестів у парламентські протистояння. При цьому за нинішньої конфігурації парламенту навіть при реальному впровадженні конституційних змін навряд чи варто очікувати радикальних змін соціально-економічного чи зовнішньо-політичного курсу країни.