Коли у вересні 2006 року у так званій Придністровській Молдавській Республіці відбувся референдум про незалежність, широкого міжнародного резонансу не відбулось. Зрештою, це вже був не перший такий захід на території Придністров’я. Історія референдумів тут сягає грудня 1989 року, коли у Рибниці відбувся референдум, за результатами якого 91 відсоток голосуючих висловивлись за створення окремої республіки. За два місяці, 29 січня 1990 року подібний захід пройшов у Тирасполі. А 2 вересня 1990 року, коли депутати всіх рівнів Придністров’я на терміново зібраному у Тирасполі надзвичайному з’їзді проголосили Придністровську Молдавську Радянську Соціалістична Республіку у складі СРСР. Це був, напевно, перший цвях розбрату, забитий Кремлем у спокій і мир цього регіону. Згодом ПРМСР , після розпаду СРСР, звузився до ПМР, але спокою на цій землі з тих пір вже не було. Тоді ж у новопроголошеній республіці пройшов ще один референдум про незалежність, який 97,7 відсотками голосів визнав необхідність самостійної держави.Стабільні 97% «за» принесли і результати референдуму у Придністров’ї у вересні 2006 року щодо незалежності і приєднання до Російської Федерації. Приєднання до Молдови підтримало лише 3, 4 відсотка електорату. До слова, за період з 1989 по 2006 роки відбулось сім референдумів, кожен з яких переслідував певні політичні цілі.
Країни Європейського Союзу, США, Румунія та Україна оголосили референдум нелегітимним. Не визнала його і Росія, щоб відкрито не демонструвати свою зацікавленість в результатах заходу (хоча Держдума все ж прийняла заяву про необхідність врахування результатів референдуму міжнародною спільнотою). Однак це не завадило через десять років (2016 р.) вже нинішньому керівнику непризнаної міжнародним співтовариством республіки Є. Шевчуку підписати сумнівний з точки зору міжнародного права документ під назвою «Про реалізацію підсумків республіканського референдуму, який відбувся 17 вересня 2006 року». Ним, зокрема, передбачено привести всю правову базу невизнанної республіки у відповідність до законодавства Російської Федерації.
Таким чином, ми можемо констатувати початок процесу офіційного приєднання ПМР до Росії. Процес цей триватиме з різною швидкістю і ефективністю,залежно від розвитку ситуації не лише в даному регіоні, але й загалом на політичній мапі світу.
Якщо оглянутись назад, скажімо років на 10-15, то ми можемо побачити референдний калейдоскоп у різних країнах світу щодо незалежності, але часто з протилежним результатом. Так, підсумки референдуму у Східному Тиморі (за сприяння ООН) дав підстави для проголошення нової держави — Демократичної Республіки Східний Тимор, яка за кілька місяців стала членом ООН.
2006 року після референдуму Республіка Чорногорія вийшла із союзу із Сербією і стала незалежною державою та членом ООН.
Того ж 2006 року відбувся референдум щодо незалежності у Придністровській Молдавській Республіці, який міжнародна спільнота визанала нелегітимним.
За кілька місяців після придністровського референдум щодо незалежності пройшов і в Південній Осетії. Остання нині визнана Росією, Венесуелою, Нікарагуа та Науру.
Визнання у 2008 році незалежності Косово переважною більшістю міжнародної спільноти на чолі із США, та аналогічна дія значно меншої міжнародної ваги щодо визнання незалежності Південої Осетії і Абхазії з боку Росії стали передумовами «різночитання» на міжнародному рівні подібних ситуацій, які відбуваються в багатьох регіонах планети, з одного боку, та зростання ролі «невизнаних держав» на світовій арені як самостійних (таких, які управляються потужнішими гравцями), з іншого.
Питання псевдореферендуму в Автономній Республіці Крим, результати якого формувались під дулами автоматів російських терористичних військ, теж відноситься до цього аспекту.
Зараз актуалізувався рух за незалежність у іспанській Каталонії, як вже бачить себе новою державою Європи.
Про що свідчать всі наведені вище факти? Політичні процеси, які відбуваються на непримітних, з точки зору масштабів, територіях і які застосовують демократичні механізми боротьби за незалежність — референдуми, вибори — сьогодні вже переросли із внутрішньополітичних факторів напруженості або нестабільності в окремих державах у комунікаційно-геостратегічний фактор загальносвітової нестабільності та загрози виникнення реального (не виключено, фізичного) протистояння грандів світової політики.
Повертаючись до ситуації у Придністров’ї, яка виникла якраз напередодні проведення виборів до Державної Думи Російської Федерації, зокрема, на окупованих українських територіях, ми бачимо використання чинника «невизнаних держав» як гравців не регіонального, а світового рівня. Наслідки включення цих інструментів місцевої інтриги у велику політичну гру можуть будуть не передбаченими, оскільки будь-якого моменту вони без погодження вийдуть із запланової гри і перейдуть у самостійне політичне плавання. А від цього не так вже й далеко до реальної широкомасштабної агресії, осторонь якої не залишиться і світова спільнота.
Сьогодні назріла нагальна проблема модернізації системи колективної безпеки в Європі і світі. Як не прикро визнавати, але старі, перевірені часом принципи, інституційні структури, механізми балансів цієї безпеки нині все більше доводять свою неспроможність під геостратегічним тиском путінців. Гібридно-месіанська агресія путінської Росії в Україну, як триває вже понад два роки, доводить це практично щодня. Актуалізація приєднання до путінської РФ Придністров’я саме в ці дні, можливо, є геостратегічним шантажем світової спільноти проти торпедування виборів до Держдуми РФ, яка вже апріорі стає нелегітимною через претензії на легітимізацію окупованих територій України, Грузії, а тепер ще й, де-юре, Молдови.
Єдиним виходом із ситуації, яка може призвести навіть до ядерного конфлікту (тут варто звернути увагу на заяву лідерів Північної Кореї, за якою стирчать кремлівські тіні), є усвідомлення і визнання провідними міжнародними гравцями рівня реальної загрози міжнародній безпеці та невідкладне комплексне переформатування всієї системи життя і захисту людства на планеті.